Свідки окупації Мощуна: історія однієї родини  

Їхні свідчення записала в листопаді 2022 року команда проєкту «Архів війни», який із 2022 року збирає та систематизує матеріали про події повномасштабного вторгнення. Із кожним роком війни ці спогади лиш набувають цінності, адже продовжують нагадувати, проти кого і за що ми боремось, а також як насправді розгорталися події.

Жителі Мощуна не могли передбачити, що їхнє село стане стратегічно важливою позицією для російських окупантів. У лютому 2022 року чимало ворожих військ і техніки намагалися просунутися до столиці з боку Білорусі через Чорнобильську зону відчуження, і важливою водною перешкодою для них була річка Ірпінь. Спочатку окупанти намагалися пройти через місто Ірпінь, але не зумівши прорвати там українську оборону, вирішили форсувати водойму в районі Мощуна. Битва за це село в березні 2022 року стала однією з ключових операцій, що вирішили долю першого етапу повномасштабної фази російсько-української війни.

Мощун — невелике село на північно-західній околиці Києва, оточене сосновим лісом. До початку повномасштабного вторгнення тут жило близько тисячі людей і, як згадують місцеві, майже кожен будинок був обжитий. Звідси було зручно їздити на роботу в Київ чи возити дітей у школу, а ще тут працювали й відпочивали на дачах.

Деякі кияни їхали в Мощун навіть із 24 лютого 2022-го, сподіваючись перебути бентежні часи тут, у маленькому спокійному селі. Так у Мощуні об’єдналася й родина Гайдашуків.

Початок. «Володя, це наші?»

Подружжя Володимира й Галини Гайдашуків зустріло повномасштабне вторгнення вдома, у своєму будинку в селі Мощун. Чоловік тоді працював у будівельній компанії у Києві і мав їхати на роботу, але зранку йому подзвонили і сказали, що почалася війна.

— Ми не повірили, але вирішили на всякий случай залишитися вдома. А вдруг і правда.

Галина ж 24 лютого була вдома на лікарняному — за кілька днів до того в неї з’явилася симптоми, схожі на ковід. Тоді жінка працювала в Медичному реабілітаційному центрі «Пуща-Водиця» (кліматичний курорт на північному заході Києва, розташований всього за 15 хвилин їзди від Мощуна). Вона згадує, що до нового етапу війни сім’я не готувалася:

— Я кожен день на роботі повторювала всім: не буде ніякої війни. Нас запитували, чи готові, чи рюкзак зібрали. Я до останнього часу говорила: ні. І не було у нас рюкзака, нічого не було зібрано.

Спершу 24 лютого подружжя почуло рев моторів вертольотів. Можна було подумати, що нічого особливого, адже за 12 кілометрів — міжнародний вантажний аеропорт «Антонов», що біля Гостомеля. Але вони насторожились:

— Ми вийшли на балкончик на другому поверсі, і Галя почала рахувати. Вертольоти летіли буквально 10-12 метрів над землею, прямо по верхушках дерев. І вона насчитала, мабуть, штук 30. Потім говорить мені: «Володя, це наші?». А я мовчу, мовчу, і потім кажу: «Мабуть, ні».  У нас, мабуть, стільки в країні їх немає, скільки їх пролетіло.

Галина продовжила рахувати й не могла повірити, що це ворожа техніка. Згодом помітила, що гвинтокрили не мають розпізнавальних знаків.

— Такі здорові вертольоти, що я, мабуть, в житті таких не бачила, хоча я бачила тут всякі, бо ми тут знаходимося біля аеропорту.

Володимир згадує, що частина гвинтокрилів, залетівши за річку Ірпінь, почала висаджувати десант, інша ж полетіла на Гостомель. Тоді вдень, за словами Галини, і почалися вибухи в районі аеропорту.

— Ми вже їх конкретно чули, які там були взриви. Дуже було чути, як там громихало.

Дорослий син Гайдашуків Олексій тоді був у Києві, у районі між станціями метро Святошино й Академмістечко, і теж чув підозрілі звуки:

— Друзі телефонують з усього Києва, кажуть, що і там вибухи, і біля Борисполя, і сирени чуємо. Це була десь восьма-дев’ята ранку. Біля проспекту Перемоги їздять машини, і я все одно чув, як громихає десь.

Решта дня й ніч на 25 лютого, як згадують, минула в Мощуні відносно спокійно, і родина вирішила, що має об’єднатися там. Вранці ж Олексій із дівчиною Вікторією та їхньою кішкою зібралися й поїхали до села:

— Друзі теж з нами поїхали, у них тут будиночок є, то ми двома машинами. Було багато людей, то я ще й повертався в Київ, забирав їх і знову їхав сюди. І другий раз проїхати нормально не міг, тому що вже техніка їхала наша.

Через те, що дороги були заблоковані, вдруге Олексій їхав стежками, як він каже, «чигирями», адже добре знає цю місцевість:

— Я розумів, що звідси ми не виїдемо, і сюди ніхто не приїде. Але все ж думав, що тут буде безпечніше, тому що це маленьке село. І воно навіть розташоване не по дорозі від Гостомеля до Києва. Ми ж розуміли, чого вони сюди прийшли і куди далі йдуть. Тож їхали в надії, що тут пересидимо найгарячішу частину.

«Десь рускі тут рядом». Перші дні разом у селі

25 лютого, ближче до вечора, у Мощуні знову стало неспокійно. Олексій згадує: небо було червоне від вибухів, у місцях влучань піднімався дим.

— Я бачив пару разів, як летять літаки вже десь зі сторони Києва. Далі вже почалися бої. Наша техніка переїхала через Ірпінь. Російська техніка вже йшла з Гостомеля сюди, тому що мости повзривали, і вони найшли якийсь путь до Києва і їхали вже сюди.

Ідеться про Романівський міст між Ірпенем і Києвом, який 25 лютого підірвали українські військові, щоб зупинити просування окупантів. А міст у Мощуні був цілий. Олексій описує його як невеличку, але міцну бетонну дамбу. Володимир додає:

— Там одностороннє двіженіє, дві техніки не розминуться. Це шлюз, який мав держати воду. А це сильне сооруженіє.

Ніч на 26 лютого вже була гучнішою. З боку Гостомеля було чути вибухи, все ближче долітали снаряди й починалися пожежі, каже Олексій:

— З самого ранку ми тоді проснулися — і у сусіда на першій лінії вже горів будинок — зі сторони Гостомеля, зі сторони річки Ірпінь. Вирішили йти тушити, бо газ проведений, бо дрова, бо сусідні будинки біля нього. Виглядало наче случайно щось залетіло і потрапило в той будинок. Бо бої ще були там далеко.

Але ближче до вечора 26-го прильоти й пожежі продовжувались, страждали все нові будівлі.

— Ми перший час ще десь газ виключили, десь якісь дрова повідкидали, щоб більше пожежі не було. Але вже тоді смисла в принципі не було.

Між тим родина намагалася допомогти українським військовим, які вже прибували й окопувалися неподалік: ділилися їжею, гарячими напоями, шукали для них каремати, ліки, лопати та інше устаткування. Галина згадує:

— В одну сторону біжать — тушать, в другу сторону біжать — щось несуть, то вже комусь медикаменти понадобились. Віка прийшла, почали ритися в медикаментах, що в нас є. Ми навіть тоді не збирались (виїздити. — ред.). Перший, другий, третій день ми не збиралися зовсім.

Родина Гайдашуків ще не знала, як надовго все затягнеться, і не була певна, як поводитися з наслідками прильотів. Деякі сусіди (особливо з дітьми) вже почали виїздити і залишали їм ключі, щоб ті могли приглянути за господарством. У деяких дворах залишалися собаки й коти.

— Ми бігаємо до цих воєнних, бігаємо, бо собака, кішка з хати втікла — треба зловити ще. Світло ж повиключали, треба холодільники всі поосвобождати, щоб порядок був. Ми ще ці продукти носили тут, думали, що будемо варити їсти, щоб не пропало, завтра ж приїдуть всі. Ми не вірили, хоча ж бачили вже на свої очі.

При цьому, каже Галина, не хотілося «лізти» людям у господарство, тож, коли ще був зв’язок, намагалися перетелефонувати й уточнити, як саме вчинити:

— Війна війною, ми ще не знали, що це війна така. Кажу: «Що робити, тушити чи не тушити?». Тому що завтра можна відповідати перед господарями.

До одних сусідів на ділянку впала камера з дрона. Як описує Олексій, було видно, що вона була примотана скотчем. Екранчик побився, але була ввімкнена. Підозрюючи, що в ній може бути GPS-датчик, Гайдашуки накрили камеру баняком. Але це не допомогло.

— Мені здається, вони бачили, де ця камера впала, тому що туди два снаряди (прилетіло. — ред.). Підійшли потім наші бійці, ми їм показали, вони кажуть: «Ні, це не наша камера», потім забрали її.

Пізніше, перебуваючи вдома, родина почула автоматну чергу. Значить, неподалік відбувався ближній бій, каже Олексій:

— Причому чутно, що одні чуть далі, другі чуть ближче. Ми розуміємо, що це, скоріш всього, десь рускі тут рядом, і вже в наших стріляють. Ми дівчат (маму з Вікою) заховали в погрібець невеличкий, батько присів під дверима входу, а я присів під вікном.

Після короткого затишшя Гайдашуки зауважили, що по доріжці зі сторони річки Ірпінь пробігло 5-6 бійців.

— Усі в чорному, у балаклавах. І я точно знаю, що це були росіяни, тому що вони бігли й перемовлялися між собою. А я ж чую різницю російської мови, яка може тут пролунати, і російської, яка була там. Вони букви по-іншому вимовляють, не так, як ми. І через хвилини три вони туди далі пробігли. Я так зрозумів, наші бійці їх чекали на перехресті, і постріляли їх там.

Олексій іще до повномасштабного вторгнення придбав маленьку рацію, щоб перемовлятися на відстані 2-3 кілометри, коли катався місцевістю на велосипеді. Рація була автоматично налаштована на сканування 16 каналів. Тоді її теж поставити на стіл і увімкнули, щоб мати нагоду краще розуміти, чи є хтось із військових неподалік.

— Якщо десь у радіусі 2-3 кілометри з’являлася розмова, рація нам її видавала і далі сканувала. То ми і ніч якусь слухали, і пів дня якось слухали. Батьки теж чули, як вони по-російськи розмовляють, що «коробочки» переміщаються (так окупанти називали свою техніку. — ред.), що у когось десь вікно вибило, у когось бензин закінчується, хтось жалувався, що в нього по карті тут дорога, а дороги нема. Але ми розуміли, що якщо ця рація ловить, то вони ось тут рядом.

Найскладніший день. «До 20 хвилин на евакуацію»

27 лютого сім’я вже зрозуміла, що за нагоди треба виїжджати. Перед цим, згадує Олексій, прильоти лише посилювалися, подекуди було чути свист над головою:

— Я зрозумів, що якщо є свист, то це ще нормально, бо, значить, впаде десь за пів кілометра від мене. А якщо падає близько, то й свисту немає. Коли падало близько, воно тільки як на вухо давить, потім взрив — і просто на голову падають осколки якісь.

Оскільки зв’язок тоді вже пропав, Олексій побіг до будинку друга в надії, що в них зловить трохи краще.

— І от поки ми там у нього дзвонили, рази три-чотири впало в будинки, які біля нас. Ми там теж почали біля сусіда тушити пожар. І почало прилітати так, що я вже оглух на одне вухо — просто зверху падає земля на голову. І ми розуміємо, що вже нема чого тушити. (Друзі. — ред.) почали кричати, що збираємо речі. Я їм кажу, що зараз заїду за вами на машині — спробую заїхати, бо я не знав, чи є ще якась дорога до них. І я просто побіг додому назад. Це десь за 4-5 вулиць.

Поки Олексія не було, Володимир із сусідом вирішили запастися водою і завести генератор. Поралися з цим до обіду.

— І поки ми цим займалися, в сусідній будинок через дорогу був перший прильот, тяжкий прильот. Я так думаю, це була міна чи снаряд, від якого у нас повилітали перші вікна, перший забор розвалився. Думаю, мене контузило. Тут, під домом, мене волною метрів на три відкинуло назад.

Володимиру здавалося, що на якийсь час він втратив контроль над тим, що відбувалося, але його повернув до тями крик з боку сусідів:

— Дівчинка чи хтось кричав: «Мами немає!» і «Спасіть, поможіть!». У мене під рукою була сокира, я хапаю цю сокиру, залітаю до них у двір, а вони кажуть: «Там внутрі треба допомогти, там з ногами». Я забігаю в хату. Картина дуже неприємна: одна жінка лежить без ніг, двоє дітей плачуть. Я зрозумів, що моя сокира точно не потрібна.

Володимир побіг по Вікторію, бо вона як фармацевтка могла краще зарадити. Жінка взяла аптечку й побігла з ним до сусідів.

— Вона брала свою, я взяв із машини (у мене такий набор непоганий був, іменно з бинтами, з цим всім ділом). Небагато часу пройшло, поки ми вернулися, але за цей час там з’явився медик з військових. Він щось там у мене в аптечці взяв, перебінтував.

Першу медичну допомогу надали жінці, в якої відірвало ступню. Потерпілу, якій відірвало обидві ноги, не можна було врятувати — вона загинула. Чоловіка й дітей, які також були в будинку на момент прильоту, поранило осколками.

— Ми їх (поранених. — ред.) в одіялах занесли в машину. І відправили на Київ бігом.

Потім військовий, який надавав допомогу, попросив Володимира допомогти розвезти генератори.

— Ми загружали, їхали, і по передній лінії порозвозили генератори. Потім приїхали сюди, а він мені каже: «Ви розумієте, що треба цю людину (загиблу жінку. — ред.) вивезти і завезти в морг?». «Так, — кажу, — розумію, давайте ми загрузимо». А там дівчинка 26 років.

Загиблу звали Діана, у неї залишилося двоє дітей. Володимир загорнув її тіло, поклав у машину й поїхав у сторону Пущі-Водиці.

— Мене зупинили (на блокпості. — ред.), запитали, куди і що. І мене вернули, дали бензину ще і сказали, що у нас є до 20 хвилин, щоб зробити евакуацію всіх, хто є. От я повернувся, якраз син прибіг сюди. Сказав, що збираємось, є мінімум часу. Я всім дав зов, що збираємо колону і виїжджаємо. І ми поїхали.

Евакуація

Олексій нарахував, що в їхній колоні зібралося десь шість машин. Лише в його легковій автівці було дев’ять людей.

— Я поїхав вперед, мені бійці наклеїли білу бумажку, і я просто доїхав до Пущі. Документи не просили (на блокпостах. — ред.), нічого такого, але я відкривав вікна, вони бачили, що в мене в машині людей більше, ніж може влізти. І в мене там і старі, і молоді, і дитина років шести була, кричала їм: «Помогіть!» прямо з машини моєї, тому що в неї істерика. І я казав, що ззаді їде мій батько з мамою, і в них «двухсотий» у багажнику. Батька зупинили тільки на одному, на першому. Як він доїхав — я не знаю, бо колеса були пробиті.

Крім пробитих колес, доїхати заважало й те, що вулиці були закидані сміттям після вибухів. Довкола горіли хати, адже прильоти продовжувались. Згадуючи це, родина досі не розуміє, як їм пощастило добратися до Пущі-Водиці. Галина додає, що тільки в дорозі вона почала краще усвідомлювати, що відбувається:

— Подивилися, скільки стоїть військових, скільки техніки. І ми виїжджаємо, і я конкретно розумію, що твориться. Тільки тоді стало страшно. А так ні, ми не почували нічого.

Згодом Олексій спілкувався з сусідами, які збиралися виїздити пізніше в той день. Ті згадували, як щільність обстрілів не давала вирушити в дорогу:

— Вони кажуть: «Ми голову з гаража висунемо, а воно знову десь рядом прилетить. Ми знову в гараж, знову пів часа посиділи, знову тільки голову висунули — десь рядом впало, знову сіли». А там теж і діти, і старі люди.

Гайдашуки доїхали до Пущі-Водиці і зупинилися в підвалі санаторію, де працювала Галина. Тоді ж передали тіло загиблої Діани в місцевий морг військового госпіталю. Там його потім знайшли її родичі.

Галина згадує, в якому стані вони потрапили в санаторій і як намагалися пояснити, звідки й чому приїхали:

— Я вже заспокоїлася, в нас взагалі не було ніякого кіпішу. Ми не плакали, не сварилися, не кричали. І от я приходжу, їм кажу: «Ви розумієте, ми уїхали… у нас там таке твориться… у нас там просто війна».

У санаторії вже розмістилося багато людей, і вони продовжували прибувати. Зокрема з сусіднього села Горенка, куди також насувався фронт. Родина Гайдашуків думала, куди рухатися далі, але ще не наважувалася їхати в Київ, каже Олексій:

— У мене хто залишився в Києві, я дзвонив. Мені кажуть: «Ні, не їдь, там і на Оболоні вже російські БТРи бачили, і на Берестейській вже колону розбомбили». У Київ не їдь, а куди їхати?

Наступні дні в санаторії теж було неспокійно, лунали вибухи. Олексій згадує, як їм пощастило знайти, де придбати бодай якісь продукти:

— Там був магазин на 14-й лінії, де трамвай розвертається. Ми пішли туди, щось купили, ідемо назад (до санаторію повертатися хвилин 15-20). Як ішли, ми чули, що бахкало нормально, то ми вже побігли назад, бо в укриття треба.

Коли вони добігли, охоронець сказав, що той магазин щойно розбомбили. Відколи сім’я скупилася й добігла в укриття, пройшло всього хвилин п’ять.

Своїх речей і запасів у Гайдашуків із собою практично не було, бо мали обмаль часу на збори. Встигли взяти основні документи, а ще рюкзак, який підготували на випадок, якщо доведеться тікати в ліс, каже Галина.

— У нас було пару мисок, ложки, соль, сахар, чай. І от в чому були. Гроші залишили, все що нажили, — залишили.

Життя на паркінгу

Через чотири дні в санаторії Гайдашуки все-таки наважилися їхати в Київ. Галина пригадує:

— Прийшлося з’їжджати, у нас просто кошки були. І їсти треба було щось, переодягатись треба було.

Поїхали до будівельної компанії, де працював Володимир, і домовилися, що перебудуть якийсь час на їхньому паркінгу.

— Ми на нижній уровень поселились, там точка охорони мала бути. Ми тут поставили двері, і, в общем, оцих дві сім’ї, тринадцать человек, організувало собі укриття. Часть молоді ми відправили потім на Польщу з дітками.

Галина згадує, як вони вперше після евакуації побачили свій будинок по телебаченню:

— У Києві телевізор Льоша зробив у тому подвалі, ми дивились новості. І показують перший ролик, коли вже типу зайшли наші. І знімає репортер наш дом з цієї сторони, де снаряд пробив дом. І я кричу: «Наш дом! Це наш дом!». І ми побачили, що наш дом стоїть.

Хоча ракурс зйомки був таким, що, здавалось, будинок відновленню вже не підлягатиме, каже Олексій:

— З боку, де потрапив снаряд, казалось, що того дому вже і не залишилось. Бо криша як консервна банка відкрита, стіни куска немає, а з іншої стіни дірка така здоровенна була. Ми вже навіть не думали, що сюди приїдемо і дом побачимо.

Галина згадує ще один ритуал, який супроводжував їхнє під час життя в Києві в березні 2022-го:

— Кожний день зранку піднімались на 26-й поверх незакінченої будівлі. І я казала: «Піднімаюсь подивиться, як горить моя земля». Земля горіла повністю. І ми піднімалися і рано, і вечором. І бачили, в якому краї де що проїсходить.

Як повернулися додому

На початку квітня 2022-го, коли Сили оборони витиснули російських окупантів з Київського Полісся, у Гайдашуків з’явилася можливість повернутися додому. Олексій каже, що вони з батьком і ще кількома сусідами-чоловіками приїхали в Мощун ледь не на наступний день після того, як там завершили зачистку (6 чи 7 квітня). Переживали, що відкладати більше не можна, зокрема щоб попередити випадки мародерства.

— Коли приїхали, ми проходили біля сусідської хати, яка хоч трохи уціліла. Бачимо — біля вікна драбина стоїть. Ідемо назад, а драбини вже немає. А так ходиш — муха не літає, взагалі немає нікого ніде. То ми розуміли, що все ж хтось десь лазить і щось десь таке робиться.

Чоловіки не могли зайнятися повноцінним патрулюванням, бо не мали зброї.

— З палкою в руці багато не навоюєш. Але ми намагалися ходити колективом, громко, щоб всі бачили, що ми тут є.

Такою компанією прожили в Мощуні доти, доки сюди знову почали приїжджати люди. Коли це сталося — точно згадати не можуть, бо той період нагадує суцільний згусток часу. Крім відлякування мародерів, вони допомагали військовим ліквідовувати наслідки бойових дій, зокрема відшукувати вибухонебезпечні предмети.

— Бійці казали: «Ви щось тут бачили?». І ми могли пів дня з ними проходити, тільки пальцями показували, що ми знайшли. Вони все збирають, десь там бахнули у полі, знову на наступний день до нас приїхали: «Що ще?». І ми показуємо: отут ще, отам, там ще три лежать. Там якісь РПГ (ручні протитанкові гранатомети. — ред.), ленти патронів — що угодно.

Звісно, показували лише те, що бачили на відкритій місцевості, уточнює Олексій:

— Ми ж у дома не заходили. Це те, що ми десь по дорозі знайшли, що у канаві лежало, отак заглянув через забор — побачив, що на дворі лежить щось. Це тільки таке було. А скільки його в домах знаходили ще потім…

Будинок Гайдашуків теж був суттєво пошкоджений влучанням боєприпасу: усі вікна і двері повилітали, згадує Володимир.

— Прийшлося міняти повністю кришу. Частину двох стін прийшлося розбирати. Вікна ось (зробили. — ред.), спасибі родичам, скинулися діньгами. Як прийдеться розщитуватися — поки не знаємо.

Олексій пояснює, як вони тоді зрозуміли, що в їхньому будинку жили військові:

— Наскільки ми знаємо, жили і російські, і наші вояки. Але російські тут не прожили більше дня, їх звідси вибили. Після цього жили наші воєнні. Тут були карімати, матраси, спальники, тарілочки акуратно складені в умивальник. Пепельниця з баночки зроблена акуратно. Куча телефонів сусідських побитих штик-ножами. Не знаю, хто це зробив. Якісь два планшети, павербанки — все розбито. Як ми прийшли, тут вже людей не було, ніяких останків, слава богу, ми не знайшли. Але було (стільки хламу. — ред.), що пройти не було як.

Галина згадує, як родина позичила кошти на відновлення будинку:

— Моя мама — 93 роки має бути ось через місяць — збирала свою пенсію, відкладувала типу на смерть. І це ці гроші привезли, ми за них робили. Мама дала згоду. Я тепер кажу: «Мамо, живіть ще дуже довго, поки ми гроші зберемо знову».

Мати Галини кілька місяців була не в курсі, що почалося повномасштабне вторгнення (жила у сестри за Житомиром) — родичі не знали, як потривожити жінку в такому віці цими новинами.

— Але вона не могла зрозуміти, як це Галя з Володею не їдуть до неї. Я сестрі кажу: «Кажи мамі вже правду, тому що ми далі видержати не можемо». Ну, яка вже правда є, така хай буде. Вона не може зрозуміти до цих пір. Пам’ятає, як партизанам носила їсти в Другу світову. І каже: «Ну яка війна? Чого?». Як можна людині в 93 роки розказати, чого війна?

Будинок вдалося відновити ще великою мірою завдяки тому, що майже все робили своїми руками. Але навіть якщо фізичні прояви пережитого стають менш помітними, пам’ять про російські воєнні злочини житиме ще довго. Галина каже:

— От коли з першого дня з’явилася така реакція злості, були такі люди, що по телефону говорили, що не можна такого говорити. І я потім казала: «Хто не вірить, хай приїде, побачить і знайде хороші слова. Я не можу знайти хороших слів. Я можу сказати, що ненавиджу і не пробачу».

Дочка Галини й Володимира застала повномасштабне вторгнення у Скадовську, тому разом із дитиною вибиралася з окупації. Вони їхали через Росію цілий тиждень:

— Зараз у Польщі з дитинкою. Зять залишився там. У нас росте дитина, яку ми не бачимо. І от я кажу: не пробачу. Це настоящий ворог, якому пробачення немає.