Хто формуватиме світовий лад майбутнього?

Як «право сили» продовжує калібрувати світовий порядок, які риси очільника держави допомагають будувати сильну державу та які орієнтири має для себе визначити Україна, читайте в есеї.

Вічний диспут про лідера

То все-таки — як належить діяти й поводитися президенту?

Нікколо Мак’явеллі¹Нікколо Мак’явеллі (1469–1527) — італійський мислитель і державний діяч доби Відродження, автор трактату «Державець» (1513), в якому обґрунтував ідею, що заради зміцнення держави правитель може вдаватися до будь-яких засобів. Звідси походить термін «макіавеллізм» — політика, що нехтує нормами моралі., не вагаючись, порадив би главі держави обрати за єдине мірило успіх. Кінцевий успіх виправдає будь-які помилки. У «найцинічнішому» і, певно, одному з найбільш ужиткових розділів «Державця», а саме у вісімнадцятому, флорентієць прямо каже, що владареві треба дбати лише про дві речі — перемогу й державну безпеку, не переймаючись особливо засобами їх досягнення. Юрбі важливий тільки успіх²Тут і далі всі цитування Мак’явеллі подано за книжкою в перекладі Анатолія Попаді: «Нікколо Мак’явеллі. Флорентійські хроніки. Державець» (видавництво «Лабораторія», 2024)..

Реєстр головних правил невибагливий. Якщо правитель не може добитися одночасно любові та страху, то краще навіювати страх, бо любов — справа примхлива, натомість страх у вправних руках ніколи не відпустить посполитих. На чолі великого війська не треба остерігатися жорстокості, бо без цього в ньому не буде ані єдності, ані готовності діяти. Варто навчитися поєднувати риси людини і звіра: бути лисом, щоб розпізнавати пастки, і левом, аби лякати вовків. Також не слід покладатися суто на силу — краще вміло вдаватися до хитрощів, а задля цього творчо й без упереджень ставитися до власних обіцянок: за жодних обставин розумний правитель не зобов’язаний дотримуватися слова, бо люди в принципі приймуть будь-яке виправдання.

Настановляючи Лоренцо Медічі⁵Лоренцо де Медічі (1449–1492) — фактичний правитель Флоренції, представник впливової родини Медічі, покровитель мистецтв і науки доби Ренесансу. За багатство і меценатство отримав прізвисько Лоренцо Пишний., якому, власне, присвячено «Державця», Мак’явеллі ділиться перевіреними, хоч і не дуже хитрими рецептами: на його погляд, люди такі простодушні й недалекі, що ошукати їх нескладно, тому правитель має лише здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, а насправді мусить добре володіти собою, щоб за потреби стати зовсім іншим і робити все навпаки.

Одного лише правила забувати не можна: у всьому треба мати міру. Очільник повинен добре пам’ятати, що неприхована зневага до людської волі здатна викликати ненависть. Звичайно, усім слід знати, що рішення правителя — непохитні, а обманути його нікому не вдасться. Але якщо народ не злюбив державця, то може статися біда. «Держава міцна й мудрий владар там, де намагаються не озлобляти панство і водночас годити народові», — резюмує славетний знавець політичних сутностей і сутінків.

Уже скоро буде п’ять століть, відколи вийшов друком Мак’явеллівський «Державець», ставши  авторитетним підручником для багатьох поколінь можновладців по всьому світу, а декому, може, і досі служить не декоративним виданням, а буквальним порадником методів, як без зайвої гризоти здобувати й не втрачати владу.

Та є один цікавий факт. Усього лише через десять років після «Державця», за тисячу кілометрів від Тоскани, на нашій землі з’являється трактат, який, попри те що не мав прямого зв’язку з текстом флорентійця, по суті стає його яскравим запереченням — справжнім полемічним «Анти-Мак’явеллі».

Саме так в європейській інтелектуальній традиції варто розглядати твір видатного українського мислителя, римо-католицького священника, православного симпатика й водночас учня Мартіна Лютера⁷Мартін Лютер (1483–1546) — німецький богослов, монах, ініціатор Реформації. У 1517 році оприлюднив «95 тез» проти зловживань католицької церкви, зокрема продажу індульгенцій, що поклало початок розколу західного християнства на католицизм і протестантизм. (просто дивовижне поєднання іпостасей) — Станіслава Оріховського, який звався Роксоланином, аби підкреслити своє руське походження. У тому ж самому жанрі князівського зерцала⁸Князівське зерцало (з лат. speculum principis — «дзеркало для правителя») — жанр повчальної прози Середньовіччя й Ренесансу, у якому описували ідеального правителя та його чесноти; слугував взірцем поведінки для монарха., як і «Державець», він написав славетне напучення королю Сигізмунду II Августу (1543)⁹Сигізмунд II Август (1520–1572) — останній король Польщі та великий князь литовський з династії Ягеллонів. За його правління 1569 року укладено Люблінську унію, що об’єднала Польщу й Литву в Річ Посполиту..

Розпочинає він із того, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така — о диво! — яка за своєю природою прагне до правди і справедливості. І більше: вона має хотіти вчитися бути правдивою і справедливою¹⁰ Усі посилання на твір Оріховського цит. у перекладі Володимира Литвинова з джерела: Станіслав Оріховський-Роксоланин. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу // Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. ІІ. Кн. І за упорядкуванням Валерія Шевчука. — Київ: Дніпро, 2001.. На запитання, що вище — закон чи король, — у 1543 році (!) Оріховський радить правителю раз і назавжди усвідомити, що закон значно вищий і кращий за короля, бо є душею і розумом держави. Тож найсправедливішим для короля буде строге дотримання свого обов’язку й постійне свідчення, що на його землі править не людина, а закон.

Як і Мак’явеллі, Оріховський формує список правил для успішного державця. Він радить головною захисницею і помічницею обрати мудрість. Плекати мудрість означає не лише виношувати і приймати розсудливі та справедливі рішення, а й поширювати освіту, виховувати покоління мудрих і обізнаних людей. Він настановляє короля чітко розрізняти добро і зло, тиранію і справедливість. Щоб прислужитися державі, той повинен брати у спільники не приятелів, не родичів, не хороших знайомців, а найкращих і найвидатніших із-поміж громадян та завдяки їхньому авторитету й порадам оберігати державу під час війни і миру.

«Не бери хабарів, — каже він правителю, — бо гроші засліплюють очі мудрим і знеславлюють чесних», «будь прихильним до порядних мужів і саме їхні прохання бери до уваги. Натомість небезпечних людей, відданих наживі та обжерливості, уникай!».

Врешті, він закликає володаря бути мужем сильним, твердим, «сарматом непереможним» і, «полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям», їхати до «гімназії справжньої доблесті» — у Русь, бо там король матиме все потрібне, оскільки житиме серед труднощів і страху — «двох найкращих учителів юності», які строго виховують, але згодом сповняють розсудливістю і мудрістю. Саме в Україну він радить правителю перенести столицю єдиної держави і там вчитися хоробрості й мужності, верховенства права, справедливості, відокремленості від політичних і церковних інтриг, твердої протидії ворогам і водночас того, що можна було б назвати відповідальною зовнішньою політикою.

Дві концепції політичного мистецтва — Мак’явеллі та Оріховського — в принципі апелюють до того самого адресата: здавалося б, що мислителі пишуть конкретним правителям, але насправді звертаються до суті людської природи. Своїми порадами обидва хочуть допомогти лідерам досягти успіху й назавжди зміцнити й укріпити владу та державу. Але різняться вони в головному: один вважає людське єство вроджено лихим, а другий — таким, що народжене для добра, гармонії і благородного чину.

Діалог між Мак’явеллі та Оріховським триває досі, і кінця йому не видно.

Думаю, тут не зашкодить переповісти стару байку.

Як відомо, діаметр елементів американських космічних шатлів обмежувала ширина  залізничних тунелів, якими їх транспортували. Самі тунелі залежали від ширини залізничної колії, збудованої за британським стандартом¹⁵Британський стандарт залізничної колії — ширина колії 1435 мм, яку розробили у Великій Британії і яка стала світовим стандартом; використовується в більшості країн Європи. Відрізняється від колії в Україні (1520 мм), успадкованої від імперської Росії., а той, у свою чергу, походив від розмірів старих англійських доріг, які проклали римляни, визначаючи їхню ширину шириною бойових колісниць, що їх тягли двоє коней. Так і сталося, що параметри американських космічних кораблів задала ширина крупів двох давньоримських коней.

Параметри нового світового ладу задаватимуть не якісь незнані технології чи небачені сили, а вічний диспут між флорентійцем-італійцем і русином-українцем про владу і людську сутність. Час кладе на шальки терезів нові тези й аргументи. Під напором партій з обох сторін вимальовується портрет і характер епох. Кожен помітний порух — порушення рівноваги. Саме вона, ця амплітуда коливань, постійно небезпечно гойдаючись, і є тонкою червоною лінією людства — кардіограмою життя й небуття.

Право сили

Чи перемагає «право сили»?

Мені не раз ставлять це питання, очікуючи передбачуваної відповіді, яка сама напрошується на тлі російської війни і глобальної кризи безпеки. Який же тут може бути сумнів? Ясна річ, що «право сили» перемагає.

Але все не так легко і просто.

Розпочинаючи повномасштабне вторгнення в Україну, Росія виходила саме з такого переконання. Кремль планував швидко ліквідувати українську державність та завдяки блискавичному й безперешкодному застосуванню сили залякати західні уряди і паралізувати євроатлантичну реакцію. Успіх сили мав легітимізувати «російське право» і зробити апгрейд ролі Росії у глобальних відносинах як повноправного члена клубу «надпотуг», що мають непобивні козирі в міжнародних справах. Фіаско, якого РФ зазнала в Україні, не лише вдарило по російській писі та самолюбству, а й непоправно підірвало її міжнародні позиції та перспективи.

Воєнні дії адміністрації Дональда Трампа проти Ірану мали на меті покласти край багатолітнім загрозам із боку режиму аятол для регіональної і світової безпеки і по-своєму теж відображали логіку «права сили». У цьому випадку нинішній лідер США не звертався до жодної міжнародної механіки й не особливо переймався консультаціями із союзниками в межах НАТО. Мілітарна операція¹⁷Мілітарні операції США проти Ірану — авіа- й ракетні атаки, розпочаті в червні 2025-го, спрямовані на ядерні об’єкти та військову інфраструктуру Ірану; попри заявлену мету знищити ядерну й ракетну програму режиму, конфлікт переріс у затяжну ескалацію без остаточної перемоги жодної зі сторін., врешті, дала обмежений ефект, а про політичну чи остаточну перемогу не доводиться говорити досі, попри, здавалося б, непорівнянні потенціали противників. Отже, «право сили» й тут не спрацювало?

Не виключено, що за цими провалами може статися ще один. Тривалий час Китай неприховано дає зрозуміти, що готується до силової операції проти Тайваню. І хоча воєнні можливості обох сторін не варто порівнювати, рівень обороноздатності Тайваню та система зобов’язань щодо його безпеки все-таки застерігають агресора від легковажних очікувань. Зрештою, попередні два приклади також мали би вплинути на процес прийняття рішень у Пекіні, наводячи на думку, що «право сили» може виявитися поняттям не менш умовним, ніж спаплюжена й розтоптана «сила права». Перевірка такого висновку — справа дорога, ризикована й дуже непевна.

Ілюзій у міжнародних відносинах існує набагато більше, ніж «правдивої» реальності.

До числа популярних сентенцій належить думка, що Перша світова поклала край імперіалізму і старомодним імперіям. Сміливою є версія, за якою сам поділ на Першу та Другу світові війни — велика умовність, бо глобальне протистояння можна вважати явищем безперервним із порівняно невеликими паузами на мир. Сьогодні модним узагальненням слугує теза про світовий конфлікт авторитаризму й демократії.

Реальність, певно, складніша. Її нинішнім химерним «носієм» — людським втіленням шаленства часу — є не такий авторитарний і непоквапливий правитель, як Сі Цзіньпін, і не такий воєнний злочинець і стратегічний невдаха, як Владімір Путін, а демократично обраний американський президент — трикстер Дональд Трамп. Точніше, на цьому історичному етапі глобальна навігація (ще) залежить від примхливих вивертів внутрішньої політики Америки. Значною мірою — хоч і не виключно — саме довгостроковий вибір американців визначатиме глобальний курс на різні моделі світового життя: або сучасної реінкарнації змагань імперіалізму (з радикальними моделями взаємодії і протистояння двох великих потуг (Great Powers), або — менш імовірно — планетарного співжиття на основі близьких цінностей, виражених переважно в політиці середніх потуг (Middle Powers). Певно, саме в цьому полягає головний конфлікт нашого часу: неоімперіалізм проти сучасних національних держав та їхніх союзників.

Що передбачає імперіалізм? Згідно з дефініцією Британської енциклопедії, імперіалістична політика розширює владу завдяки прямому загарбанню територій або встановленню контролю, і завжди передбачає застосування сили.

Які головні мішені імперіалізму? Насамперед він атакує національний суверенітет і націлюється на чужий ресурс, а також на ідентичність, мову та культуру. Він підриває головний оберіг ідеалістів і національних держав — міжнародне право. Перешкоджає вільній торгівлі й намагається встановити монопольний контроль над життєво важливими торговельними артеріями. Прагне не визнавати, підважувати, обмежувати або руйнувати такі ефективні універсальні механізми для встановлення справедливості та здійснення правосуддя, як, скажімо, Міжнародний кримінальний суд. Стримано або непримиримо ставиться до будь-яких форм міжнародної політичної, безпекової чи економічної кооперації, яка прямо або потенційно може шкодити його апетитам. Він хоче контролювати Світовий океан, космос, технології і загалом майбутнє людства.

Імперіалізм стверджує, що саме його форма правління є комфортною парасолею для всіх підлеглих народів і надійним гарантом проти національних, релігійних чи культурних конфліктів. Єдиним і безальтернативним мірилом усього він вважає свій «успіх». Те, як досягається цей успіх, і чи саме такого успіху прагнуть громадяни й нації, що опинилися під його владою, — для нього питання другорядне.

XXI століття, омріяне як вік свободи, глобалізації, «безкордонності» й технологічного прориву людства, стало свідком відродження імперіалістичної пажерливості. Виявилося, що ані Перша, ані Друга світова, ані Холодна війна, ані постхолодний мир не подолали імперіалістичних вірусів і супутніх хвороб, а ті здатні проявлятися не лише в авторитарних середовищах, а й швидко і химерно модифікуватися на цілком благонадійних ґрунтах. Поза сумнівом, неоімперіалізм буде одним із вагомих факторів впливу на майбутній світовий лад. Утім, його сили аж ніяк не безмежні, а «право сили» — не фінальне слово історії. Головне питання: що саме можна цьому протиставити?

Завеликі, щоби дбати лише про себе

Прем’єр-міністр Канади Марк Карні насамперед радить відмовитися від фальшу та ілюзій, що у світі існує цивілізований порядок із претензією на правила. Суперництво великих держав знову розтрощило сам натяк на нього. Тепер, каже Карні, неможливо більше покладатися на «силу наших цінностей», а треба спиратися на «цінність нашої сили», яку слід розбудовувати вдома. Але і цей спосіб не панацея: протистояння з гігантами міжнародних відносин не можна виграти наодинці, визираючи з-за власного паркана. Карні закликає «середні держави» не змагатися одна з одною за прихильність сильних, а об’єднатися, щоб створити «третій шлях» і таким чином нарощувати вплив. Реалії треба називати власними іменами. До союзників і суперників слід застосовувати однакові стандарти. Всіма силами треба зменшувати можливості для зовнішнього впливу і примусу.

Президент Фінляндії Александр Стубб пропонує нову ідеологічну формулу, яка могла би стати основою якщо не нового світового ладу, то принаймні стратегічного порозуміння між народами, — «реалізм, заснований на цінностях». Він заперечує монополію Заходу на глобальне лідерство й вимагає тверезо оцінювати реальність, дотримуючись рівності з іншими полюсами влади і сили, насамперед державами Глобального Півдня¹⁹Глобальний Південь — умовне й дискусійне поняття на позначення країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, які вважають менш розвиненими економічно, на противагу заможнішій Глобальній Півночі (Європа, Північна Америка, частина Азії).. Демократичні цінності, рекомендує він, слід балансувати із прагматичною співпрацею з іншими системами.

Одночасно з такими політичними настановами звучать кмітливі експертні судження. Китай, основний антагоніст Заходу, не намагається бути лідером у кожній сфері, а хоче контролювати ключові ресурси, від яких залежить економіка та оборона інших, — так вважає Джейк Салліван — колишній радник із національної безпеки експрезидента Сполучених Штатів Джо Байдена. На його думку, Пекін хоче зробити світ залежним від Китаю, а Китай — незалежним від світу. Щоб не допустити китайської гегемонії, він радить США не перетворюватися на замкнену систему, а тісно взаємодіяти із союзниками, втілювати активну промислову політику, відроджувати технологічно-промислову базу, прискорювати інновації і формувати «демократичний цифровий порядок». Замість «операційної системи авторитаризму» треба пропонувати альтернативу, засновану на безпеці, правах людини і захисті даних, резюмує він.

Як ці горизонти виглядають з української точки зору?

Разом із союзниками слід вести «битву за Америку», керуючись славнозвісним британським прикладом часів Другої світової. Амбівалентний характер американської політичної свідомості не дозволяє цьому супергіганту міжнародних відносин остаточно перетворитися на цинічного імперіаліста. Збереження ролі Сполучених Штатів як одного з «важковаговиків» міжнародної спільноти цінностей належить до числа найважливіших викликів Заходу в цьому столітті.

Для глобальної ваги рамки такого «клубу» не можна звужувати до дрібної геополітичної геометрії. Це, серед іншого, підтверджує особливу цінність для наших інтересів цілісного Європейського Союзу і НАТО, а не їхніх фрагментованих аналогів. Інша справа — захист таких об’єднань від зовнішнього тиску і внутрішнього саботажу, і це завдання належить до числа найактуальніших європейських пріоритетів найближчої перспективи.

Впливовий союз «середніх потуг» дає шанс на реконструкцію глобальної системи міжнародних організацій. Катастрофа ООН та її Ради Безпеки є не менш доконаною, ніж той факт, що альтернативи єдиній універсальній світовій організації не існує. Це означає, що Україна має стати одним із лідерів міжнародних зусиль із реформування Ради Безпеки, хоч би якою безнадійною ця мета видавалася сьогодні. Скасування анахронічного права вето та значне розширення складу постійних членів Ради Безпеки, зокрема включаючи Україну, — одні з першочергових кроків до формування світового ладу майбутнього.

Нова доба несе значні ідеологічні ризики. Конфлікт свободи особистості й державного контролю, ціннісна лихоманка на Заході, нова етична реальність внаслідок розширення меж застосування штучного інтелекту, поява нових утопій і «технофашизм» — ці та інші явища і процеси перетворюють міжнародні відносини на бурхливий і непередбачуваний океан. Зрештою, він ніколи не був спокійним і тихим. На його хвилях важливо не втратити ані життя, ані здоровий глузд. Для нас рятівним маяком слугуватиме національна державність, яка ґрунтується на спільній ідентичності, людській свободі, справедливості й колективній готовності обороняти одне одного.

В українській інтелектуальній традиції існує окрема школа імперіалістичних та експансіоністських візій. В її основі — історичний, політичний і мілітарний досвід, що сягає найдавніших часів: від короля Данила з його русько-австрійським і русько-литовським геополітичними проєктами, що згодом (можна припустити)  переросли у виконанні інших народів у визначні імперські утворення, до Богдана Хмельницького з його широкими геополітичними амбіціями. Окремою напрямною такого мислення можна назвати, на думку Юрія Липи, багатовікові наміри геополітичної інвазії давнім «шляхом Нерона» від нашої землі до Кавказу і далі на схід.

Утім, український експансіонізм історично перевтілився в іншу формулу.

Головний гарант нашого майбутнього — цінності національної свободи, міжнародної рівності та світової співпраці, і вони є непомильним фарватером української зовнішньої політики.

Свого прагматичного «Державця» Мак’явеллі присвятив Лоренцо Медічі, доля якого виявилася короткою і безславною. Натомість його ровесник Сигізмунд ІІ Август, якому Станіслав Оріховський-Роксоланин адресував гуманістичне повчання, сповнене великих надій, пройшов цілком інший шлях. Він став одним із найважливіших монархів Європи, натхненником Люблінської унії²¹Люблінська унія (1569) — угода про об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту. і будівничим «золотого віку» Речі Посполитої. Ось такий цікавий і парадоксальний збіг обставин. Хоч, можливо, і не випадковість це зовсім…