Як татарин, який воює в ЗСУ, бачить розпад РФ

Він народився й зростав у Росії. Та через участь в опозиційних акціях і рухах переїхав до Києва незадовго до 2014 року. У всіх сучасних протистояннях України тиску РФ — Революції Гідності, перших етапах російсько-української війни, повномасштабному вторгненні — Рустам обрав, на чиєму він боці.

Та чи мають таке ж бажання боротися з Росією інші поневолені народи, зокрема татари? Чому досі не бачимо широкого повстання на теренах цієї федерації? І чи можливе воно взагалі? Шукаємо відповіді на ці запитання в серії розмов про імперську природу РФ та шляхи її розвалу.

«Хай він розмовляє по-рускі, щоб не відрізнявся»

— Чи мала ваша сім’я традиції, пов’язані з вашою народністю?

— Так. По-перше, ми збиралися кожного поминання. Це були мусульманські традиції, тобто це відрізнялося від росіянських. По-друге, передавали спогади про те, як наша сім’я була розкуркулена. Цим не пишались, але зберігали цю пам’ять.

— Ви з дитинства знали, що татарин?

— Так. Бабуся й тато розповідали.

— А не боялася ваша родина такі деталі самоідентифікації вам передавати? 

— Звісно ж, лякалися. Мою бабусю поза родиною все життя називали Анна Міхайловна. Її справжнє ім’я — Айша Мірзакизи, тобто Айша, дочка Мірзи.

— Чи не суперечило це радянському часу й тим цінностям, які нав’язували? 

— Суперечило, звісно.

Була стовідсоткова русифікація. Навіть у дитинстві мене часто запитували: «Як тебе по-рускі зовуть?». А мене ніяк не звуть по-рускі, моє ім’я Рустам.

Те ж саме було щодо мого батька. І ще багато таких прикладів. Радянський Союз намагався все усерéднити й русифікувати. Ти міг бути представником своєї нації й мати свою культуру тільки в республіці й на рівні фольклору, як-от народні колективи.

— Звідки походить ваш рід?

— Мій прадід Мірза Хабібулалі з Криму. Він приїхав туди ще за часів Столипінської реформи й за сучасними мірками був фермером. На той час у Криму не було води, тому прадід приїхав на Надволжя (регіон РФ, розташований на південному березі річки Волги. — ред.) і там почав господарську діяльність.

— А що для вас ваша нація, крім фольклору?

— Для мене це була родина. Я бачив, як відрізняюся від звичайних росіян. Традиції в моїй родині були діаметрально протилежні. Наприклад, на татарських поминках не п’ють, а моляться. Є взаємоповага, тобто розділені столи для жінок і чоловіків. Це з дитинства такі спогади, зараз вони менш чіткі.

— Вас навчали татарської мови?

— Моєї мови мене не вчили, мовляв, «хай він розмовляє по-рускі, щоб не відрізнявся». А щодо релігії, то приблизно у 12 років почав сам дуже інтересуватися нею. Не збрешу, якщо скажу, що був єдиною людиною в родині, яка молилася і взагалі вірила в Бога. Радянщина вибивала з людей віру, і це підривало фундамент суспільства «сім’я, Бог і країна». 

— Чи спілкувалися в дитинстві з іншими татарами? 

— Був тільки внутрішній родинний зв’язок. У нас велика сім’я, близько 70–75 людей. Усі одне одного знали через родинні зв’язки й між собою спілкувалися, але національної самосвідомості не було. Знали, що росіяни від нас відрізняються, проте без антагонізму.

— У яку мить ви відчули, що точно не росіянин? 

— Я це знав з самого початку. Якщо батьки приділяють вам час, то все буде добре. Це (усвідомлення своєї ідентичності. — ред.) йде з родини. Що нам зараз потрібно робити? Виховувати своїх дітей українцями. Це головне.

«Приїхав в Україну, бо ховався від російської влади»

— Подорослішавши, чи вірили, що в Росії можна відстоювати свою ідентичність і права? Свого часу ви були в російській опозиції.

— У Росії будь-який національний рух придушується. Зараз ми бачимо Башкортостан, Татарстан, Казань — усе знешкоджено. Там державний націоналізм, імперський.

— Тобто ви мали тоді надію, що можна працювати з так званими хорошими росіянами?

— Ой, ні. Кого ми маємо на увазі під хорошими рускімі? У Росії немає ніяких політиків, навіть лібералів, які б не були імперцями. Цей феномен дуже добре описаний у романі братів Стругацьких «Обітаємий остров» — вони просто хочуть стати царями самі. Хочуть ліберальну імперію. З ними ніякого діалогу не може бути. Вони не визнають національні рухи, вважають їх сепаратистами. Відмовляють їм у національній самоідентифікації, мовляв, ви частина Росії і все.

Ще 15 років тому були «вегетаріанські» часи. А зараз за це (за відстоювання ідентичності. — ред.) вбивають. Ліберали, які поїхали до західних країн і яких обміняли (Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин), продовжують імперський наратив: «Вєлікая Расія, Крим — не бутерброд».

— Як вирішили доєднатись до спротиву в Україні? 

— Я приїхав в Україну 2013 року, бо ховався від російської влади. Працював на різних роботах, за які платили готівкою. Одна з них — ресторан біля вулиці Грушевського в Києві. Ми там працювали 28 листопада 2013 року: робили для сина якогось депутата «Блоку Юлії Тимошенко» святкування дня народження чи щось таке.

На шляху до роботи я виходив зі станції метро «Майдан Незалежності», де дорогою, на місці сучасного банку, здається, «Дніпро», було місце ПАЗіка «Беркута». І бачу — Toyota Land Cruiser на ФСБшних російських номерах. Туди стукає капітан «Беркута» і віддає честь. А в цей момент стояли студенти на Майдані. Я подумав: «А, все ясно. Зараз буде кров». І через пару днів — 30 листопада (тоді силовики почали розганяти мирний протест. — ред.). Потім я брав участь у Євромайдані, але не записувався до лав ніяких сотень.

— Чому ви тікали з Росії? 

— Я брав участь у безглуздих протестах (проти влади РФ. — ред.), зокрема й на Болотній площі 6 травня 2012 року. Коли людину, з якою я весь день був на відстані витягнутої руки, заарештували й звинуватили у спротиві міліції, я зрозумів, що буду наступний. Зібрав рюкзак і поїхав.

— Вірили, що ті протести можуть щось змінити?

— До травня 2013-го вже не вірив. Це ж були 2011–2012 роки. Десь 2 лютого 2012-го була найбільша по чисельності демонстрація проти Путіна й так званих виборів (підрахували 182 тисячі людей). Це менше, ніж пів відсотка від населення Москви. В Києві на Майдані вийшло 25 % населення столиці. У Росії це не протест, а «как здорава, что всє ми здєсь сіводня сабралісь». Це максимум для Росії, більше й цього не буде.

— Вирішили тоді, що сенсу боротьби в Росії немає?

— Реальний спротив я побачив у Києві на Майдані в кінці 2013 – на початку 2014-го. А в лютому, уже після розстрілу людей на Інститутській, одразу зрозумів, що окупація Криму — підготовлене вторгнення. І мені тут же стало ясно, що це війна.

Почав шукати підрозділ, куди мене візьмуть — поїхав із Києва в Дніпро. Брав участь неофіційно (у перших етапах російсько-української війни. — ред.), тому що на той час українське законодавство не дозволяло приймати на військову службу іноземців. По російському військовому квитку я «начальник діловодства, відділу бойової підготовки та служби військ», тобто професійний штабник. Працював у «Дніпро-1» і потім в інших структурах.

— Як ви опинилися в Сибірському батальйоні ЗСУ? 

— Це було одне з перших добровольчих формувань із росіянами, яке офіційно брало на службу. Також там найкраща ідеологія, з якою я згодний — імперія повинна бути зруйнована.

«Я розумів, що все життя мені брехали»

— Вас не сприймали як чужого в Україні?

— Так ставилися досить довго. Мабуть, до 2018 року. І це не провина українців. Я довго видавлював із себе імперський світогляд. Тільки 2016 року почав поглиблено вивчати історію України. І коли вивчив її, то зрозумів, що в Радянському Союзі було, так би мовити, Міністерство правди. Є офіційна правда, і ви повинні їй вірити.

Я зрозумів, що все життя мені брехали: те, як викладали про українську революцію, про відновлення української державності. Казали, нібито це були сепаратисти.

Тобто все в імперському наративі.

— Чи є якісь паралелі між історією українців і татар?

— У мене змішана родина: кримські татари й поволзькі. У Татарстані все пригнічено й ніякого національного руху майже немає. А щодо Криму — зараз обсяг репресій, яким пригнічують киримли, не порівняти ні з чим.

Якщо західне суспільство не докладе зусиль, то моя нація перестане існувати. Тобто це буде геноцид.

— Ви казали, що «Російська імперія без України — не імперія, і вона розвалиться, коли поневолені народи будуть вільні». Хто зараз розуміє цю тезу?

— Путін усе прекрасно розуміє. Саме тому він своєю риторикою заганяє своє оточення в кут. Путін розуміє, що вони програ́ють у довгостроковій перспективі. Саме тому така риторика: не визнавати державність України, буцімто це «київський режим» і росіяни не воюють із народом. Вони воюють проти українського самовідчуття, транслюючи, що без держави Україна українців немає.

І це головна загроза для Путіна. Якщо звичайний росіянин, який програв війну і втратив рідних, побачить, що є незалежна нація, мова, яку він розуміє, то десь протягом 20 років у Росії почнеться роздрібнення. Тому що вони побачать, що можна повоювати десь 20 років — і відвоювати собі свої алмази, нафту, ліси.

— Росія завжди применшувала й принижувала інші народи. Так було й з українцями. Чи впливає це на взаєморозуміння з іншими поневоленими народами? Вони відчувають меншовартість чи сприймають себе як частину імперії?

— Відчувати себе частиною імперії — це державний наратив РФ. Російська влада намагається його втулити в голови людей. Це кампанія, що почалася приблизно 2022 року, коли представники окупованих народів виступали в футболках «Я русский». Ще раніше була кампанія 2007–2008 років, коли керівництво РФ створювало націонал-соціалістичні, тобто фашистські рухи. І тоді «Я русский» було гаслом саме фашистів. Вони просто апропріюють усе.

— Часто національні спільноти стають заручниками військової політики. Буряти, дагестанці, чеченці, татари складають велику частину мобілізованих проти війни в Україні. Це свідома політика? 

— Для російської влади це свідома політика. Це знищення генофонду так званих малих народів, які окупувала РФ. Представники нацспільнот вирішують купу проблем Росії.

На війну проти українців посилають людей, які взагалі-то повинні воювати проти росіян.

Як окуповані народи цього не розуміють? Машина пропаганди, яка працює як маховик. Він розкручений, і Росія просто додає обертів.

От ми зараз з вами розмовляємо. В Росії це побачить, мабуть, чотири офіцери, яким за їхніми посадовими обов’язками треба знати про це. Звичайні росіяни нічого не побачать. Вони можуть побачити видатну українську культуру. Багато українських артистів, навіть тих, що співали українською, були дуже популярні в Росії. Перший випуск української комп’ютерної гри S.T.A.L.K.E.R. був настільки популярним, що в 2014 році росіяни почали наслідувати образи звідти.

Тобто росіяни бачать культурний феномен. Саме тому знищують українську культуру. Перше, що вони роблять, коли окуповують міста — завозять підручники й учителів із Дагестану. Така політика геноциду.

— Чи розуміють вас ваші родичі та люди з вашого народу в Росії, які там залишились? 

— Оскільки я на службі, ні з ким звідти не спілкуюся зараз. До моєї служби там усі казали: «Якось воно буде». Тобто ніхто не розумів, що буде повномасштабне вторгнення і спроба захопити Київ.

Є книжка про німецьку запасну роту, куди входили звичайні вуличні поліцейські. Через пів року від звичайних людей із родинами вони стали тими, хто розстрілює дітей і жінок у потилицю. Їх покроково підводили до цього. Отак і росіяни: вже нормально сприймають обстріли дитсадків, вбивство дітей, знищення неросійської культури. Потім їх чекає денацифікація, як було в Німеччині. Це дуже довгий шлях. Після закінчення активних бойових дій це приблизно тридцять років.

«У мене немає другого Ізраїлю, крім Криму»

— Чи відчули зміни у ставленні, коли опинилися в Сибірському батальйоні? 

— Станом на 2022 рік уже ніякої різниці не було. Зараз у Збройних силах України служать добровольці всіх країн світу. Ніякої національної різниці немає, головне, щоб ти був хорошим солдатом і виконував свої обов’язки. У мене в підрозділі дуже багато бійців різних національностей, зокрема представників поневолених народів. У кожного своя історія та причини, щоб попасти до нас.

Знаю, що зараз в Україні проживає багато людей із російським паспортом. Я закликаю їх вступати до лав Сибірського батальйону, тому що це реальна можливість, по-перше, легально здобути українське громадянство. По-друге, зараз довідки про постійне перебування не дійсні. А з військовим квитком ви будете пересуватися вільно в межах гарнізону, як усі ми. Ідіть на контракт. Це достойна зарплатня. І це місце в суспільстві — до вас будуть ставитися з повагою, навіть більшою за ту, яку ви маєте зараз. Ваші діти будуть знати, що ви не просто відсиділися вдома під час війни, ваші онуки будуть знати, що ви воювали, захищали країну і їх. Це дуже важливо, коли твоя дочка може сказати твоїм онукам: «Дідусь воював».

— Чи вірите ви і люди, які з вами поруч зараз, що ця боротьба може привести до вашої свободи в майбутньому? 

— У мене немає другого Ізраїлю, крім Криму. Після звільнення його треба буде відбудовувати все моє життя. Я вкладу туди всі свої зусилля. Росіяни знищили Каховське водосховище, тобто зараз у Криму немає води, не буде винограду. Все це загине. Після відступу росіяни спалять і підірвуть усе, що тільки можливо.

«Ніяке повстання неможливе без бойового досвіду»

— Щось може розворушити корінні й поневолені народи в самій Росії? 

— Військова поразка. Російська влада вкладає великі гроші в західних спікерів, які їх підтримують. Коли не буде людей, які готові брати ці гроші, і всі скажуть: «Це новий Сталін. З росіянами не можна розмовляти й торгуватися», — тоді всередині суспільства РФ (не на низовому рівні, а серед еліт) зрозуміють, що потрібно перезавантажитися. Після того, як буде держпереворот, у народу буде шанс, як 1991 року.

— Чи є в татарського народу, що на території РФ, прагнення до незалежності? Що потрібно, аби її втілити: військове посилення, економічні й політичні чинники тощо?

— Перший секретар татарського ЦК КПРС Мінтімєр Шаймієв майже зробив це. Був Акт проголошення державної незалежності (жовтень 1991 року. — ред.). Після перемовин із Борисом Єльциним вони домовилися про стовідсоткову економічну незалежність, але під кришою Москви. І зараз у Росії татари вийшли на друге місце, як українці колись.

— Чи є перспективи для об’єднання татар з іншими поневоленими народами? Наприклад, чеченцями, які свого часу чинили сильний спротив Росії.

— Кавказ дуже відрізняється. Там усі пам’ятають, які кордони були в V столітті, і кожен пам’ятає в свою сторону. Об’єднання можливе, але після того, як на Кавказі здобудуть свою незалежність. І це буде співпраця, не об’єднання.

У Дагестані й Чечні є своя нафта, але їхні еліти рішили домовитися з Кремлем. Віддали незалежність, а взамін отримують бюджетні кошти, роблять із них «чорний нал» і чемоданами возять на Стару площу (у Москві. — ред.). Там зараз адміністрація президента Російської Федерації, а був апарат Центрального комітету. І прості громадяни повинні будуть проти них повстати знову. Але це тільки після поразки, державного перевороту або смерті Путіна.

— Нині хтось може достукатися національної гордості поневолених народів?

— Такі люди можуть з’явитися тільки в середовищі тих, хто має хоч якийсь бойовий досвід. Саме тому тим, хто виїхав з РФ і належить до поневолених народів, я пропоную вступати в Сибірський батальйон, отримувати бойовий досвід і досвід створення підрозділів.

Ніяке повстання неможливе без бойового досвіду. Українська революція XX сторіччя показує, що це було цілком можливо тільки тому, що був офіцерський корпус, де генерали, полковники і вояки — українці.

Якщо у вас немає генералів, офіцерів і сержантів Саха, то й не буде армії Саха. І так для всіх народностей.

— Є слабкі місця російської держави, пов’язані з етнічними й національними питаннями, які можна використати для її послаблення чи розпаду в майбутньому?

— Це все використовується, але нам треба розуміти, що їхній репресивний апарат дуже класно працює. Що б не відбулося, влада РФ показово ловить і карає винних. Теракт у Crocus City Hall? Усіх спіймали наступного дня. Підірвали «хімічєского генерала» Кірілова (17 грудня 2024-го. — ред.), який був відповідальний за використання хімічної зброї проти українських військових та українських міст? Знову всіх спіймали.

— Ви вважаєте, що репресивна машина настільки сильно й довго працює, що будь-який супротив неможливий?

— Супротив можливий більше як саботаж, як і 1941 року. Катастрофа радянської армії, тоді ще Червоної, утворилася тому, що всі саботували накази з центру. Ніхто їх не виконував: всі просто починали бігти на схід, залишаючи танки та зброю. От на це росіяни спроможні — саботувати, тобто віддавати честь і нічого не робить.

«Коли ви не сплачуєте грішми, ви платите кров’ю»

— Чи достатньо світова спільнота зважає на проблеми поневолених народів і їхній потенціал у боротьбі проти Росії?

— Як я бачу, західне суспільство не розуміє цього. На їхній погляд, це не національно-визвольний рух, що за своєю природою консервативний і правий, а якась лівацька ідея.

— Чи розуміють українці, що ми союзники з поневоленими народами?

— Українці розуміють. Але більшість цих народів — ні. Лише їхні окремі представники бачать в українцях історію успіху: є країна, яка здобула собі незалежність і продовжує її захищати. Поневолені народи також хочуть цього: вирішувати свою долю, долю своїх ресурсів і дітей. Та зараз не мають такої можливості і знають, що нині народжують дітей для війни. 

— Чи може така боротьба бути зовні? Наприклад, у багатьох поневолених народів все-таки є діаспора в різних країнах світу. Можливо, протестні та визвольні процеси могли би запуститися так?

— Це проблема поколінь. Її видно на прикладі ічкерійців. Учасники ще Першої російсько-чеченської війни (1994–1996), котрі емігрували, мають дорослих дітей (близько 35 років). Але ті не відчувають себе ічкерійцями. Вони вже ідентифікують себе як норвежців, французів тощо.

Інший приклад — Андерс Брейвік зробив теракт на острові Утея. Двоє найбільш ініціативних дітей, які намагалися попасти йому в голову камінням і виносили потерпілих однолітків, були чеченцями.

— То чеченці можуть бути першими, які відновлять незалежність? 

— Це дуже складне запитання. Чимало нащадків чеченців, вихованих за кордоном, народилися в мирних країнах Заходу, і з них тільки одиниці готові їхати воювати. Вони ще не зрозуміли, що мир може бути тільки після війни. Хтось за нього має платити. І коли ви не сплачуєте грішми, ви платите кров’ю. 

— А чи готовий світ, на вашу думку, до послаблення Росії? 

— Вони завжди дуже обережно до цього ставляться. І раніше ставилися досить критично. Не можу їх критикувати, тому що вони відстоюють свої національні інтереси. В їхніх інтересах домовлятися з кимось зрозумілим і з ким уже працювали. Останні 25 років це одна людина — Путін. В Росії не було ніяких виборів за цей час. Це диктатура й імперія, до того ж корумповані.

Маю дуже великі надії на те, що все буде добре. Ми переможемо, але якою ціною? Яку ціну готовий колективний Захід заплатити за це? Тому що ми захищаємо Захід зараз.

Ми — країна-фронтир між східною і західною цивілізаціями. Завжди нею будемо.

Це треба зрозуміти й бути готовими: мати сильну армію, ядерну зброю, економічну незалежність.

«Готовий працювати де завгодно»

— Який ваш шлях зараз?

— Продовжуватиму служити у війську. Якщо демобілізують за станом здоров’я, готовий працювати де завгодно: паяти дрони, відбудовувати… Зараз усе українське суспільство повинно зрозуміти — треба мобілізуватись і працювати тільки на перемогу. 

— Чи є перемога України умовою, що Росія значно ослабне? 

— Ні, Росія перестане існувати після нашої перемоги. По-перше, там буде державний переворот. Проти Путіна буде низка повстань — і РФ стане меншою.

— Чи зменшиться територія Росії завдяки тому, що поневолені народи активно долучатимуться? 

— Поневолені народи і братимуть участь, але тільки після поразки РФ. Так уже пробуджувалася національна свідомість (1991-го), і це буде знову.

— Чи може хтось ще доєднатися й виборювати це?

— Бачу, як люди їдуть через три-чотири країни до нас (в Україну. — ред.) воювати, але це десятки або сотні людей. Якщо це буде десятки тисяч, Росія просто перестане існувати. Зараз в РФ такий мобілізаційний стан, що вони завозять корейців.

На мою думку, Третя світова вже триває. Є нова вісь зла: Іран, Північна Корея, Китай, Росія. Ці країни працюють проти Заходу й західних цінностей: сім’я, віра в Бога і свобода. Зокрема свобода слова — це перше, що є в українцях.

«Свобода — це Україна»

— Що для вас свобода? 

— Свобода — це Україна. Коли вивчав це, то зрозумів, як з’явилися козацькі прізвиська (сучасні прізвища Струк, Гупало, Гудзь, Гриб і т.д.). Це були люди, які тікали на Січ й обирали нове ім’я, як-от у моєму підрозділі. Хлопці приїхали воювати — я вважаю їх козаками. Як 300–400 років тому в Україні козацьке військо, і ми знову проти царів.

— Чи починається рух від особистої їхньої свободи до свободи їхніх народів?

— Саме так. Спочатку ти повинен стати вільним сам. Відмовитися від наративу, що за тебе хтось вирішуватиме, що ти будеш робити в житті. Думай, вирішуй, роби сам. Ніякий цар не має вирішувати за тебе, куди ти підеш.

Я зробив вибір у 2014 році — воювати за Україну. Чому? Бо я воюю за себе, за свою самостійність, свободу, зокрема свободу думки й слова. Це західні цінності. У Росії женуть на смерть людей за велич імперії, ефемерну. Мовляв, «Вєлікая» Росія. Вона не «вєлікая», вона просто большая.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.