![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/0_cut_min-2-768x768.jpg)
Львівська документальна фотографиня Яна Сідаш із початком повномасштабного вторгнення фіксує наслідки російської агресії, зокрема через особисті історії українців. У листопаді-грудні 2022 року вона зняла серію «Тримаючись надії». Це портрети українців з Ізюма, Циркунів, Козачої Лопані, Маріуполя та інших міст і сіл на сході України. Хтось із героїв цієї серії був змушений поїхати та залишити свої будинки, а чиїсь міста вже звільнили.
Поряд із фото людей — їхні записані від руки спогади про життя в окупації. Про біль, страх і травматичний досвід, через який їм усім довелось пройти. Кожен по-різному прожив ці жахливі події і по-своєму проявляє свої почуття. Але в поглядах усіх людей цієї серії бачимо одне — надію, що допомогла не впасти духом, вижити, вистояти, і завжди — вірити.
Публікуємо світлини цієї серії, а також роздуми її авторки після спілкування з людьми, які пережили окупацію.
Двадцять четверте лютого 2022 року — точка відліку, з якої життя стало інакшим. Для мене змінилося все — уявлення про світ, розуміння цінностей, сприйняття людей і самої себе. Все, що було «до», залишилось у спокійному вечері вчорашнього дня. «Сьогодні» й усі наступні «завтра» — це нові дороги, якими починаєш йти, не знаючи, куди вони ведуть.
Мені важливо бути причетною до подій, які відбуваються в моїй країні з моїми людьми. Саме тому, почавши з перших днів вторгнення документувати Львів, я відчула велику потребу бачити й інші регіони — ті, де війна торкається людей жорстокіше й нещадніше. Із перших днів великої війни у своїх фотографіях акцентую на людях і їхніх життях, які змінила та продовжує змінювати воєнна реальність. Для мене важливо спілкуватись з людьми, слухати їхні історії, дізнаватись їхню правду, розповідати про них мовою фотографії — тою мовою, яка зараз надзвичайно важлива. Так розпочалась моя серія «Тримаючись надії».
Спілкуватися з людьми, які пережили окупацію, складно. Не знаєш, із чого почати, які слова підібрати, що спитати. Боїшся їх ранити і завдати повторного болю своїм запитанням або необережною фразою. Та коли я дивилася в їхні очі, розуміла, наскільки вони відкриті й переповнені цим минулим. Їм є що сказати, вони хочуть бути почутими. Досвід окупації — це наче інша реальність, яку вони хочуть забути і яку бояться пережити знову, але яка залишається в них, бо це не стерти часом.
Я не була в окупації і не пережила цього жаху, тому мені складно навіть уявити, що і як пройшли ці люди. Як жили і як змогли витримати ці умови? Чому деякі виїхали, а іншим не вдалось? Чому хтось не захотів? Дослідити всі ці «чому» стало основною метою мого спілкування з героями моїх фотографій. Мені важливо було провести якийсь час із ними, поговорити, зануритись у їхній простір, відчути їхній біль. Спогади, які просила їх написали від руки — це спроба дати людям можливість висловити наболіле, можливо, ще раз, пережити страшний досвід у цю мить, але щоб відпустити його, хоч на трішки.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/001_Bogdan.jpg)
Перший місяць був найважчим як морально, так і фізично. Морально було важко бачити, як виїжджають з міста наші військові та як через тиждень почали йти колони країни-агресора.
Щоб хоч чимось допомогти нашим ЗCУ, я почав рахувати техніку та з допомогою мого друга передавати ці дані до СБУ та прикордонної служби. Тож кожен день я сідав біля вікна з телефоном, аркушем паперу і ручкою, а закінчував очищенням телефона та спалюванням того самого аркуша. І так продовжувалось протягом кількох місяців до часу, коли зник зв’язок.
Богдан. Грушівка, Слобожанщина.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/002_Yuriy.jpg)
Коли вийшов за двір, побачив там військових із синіми пов’язками. Спитав: «Чи ви українці?». Вони відповіли, що так. Я сказав «Слава Україні» і побіг їх обнімати, а вони виявилися іноземцями з Іноземного легіону.
Юрій. Грушівка, Слобожанщина.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/003_Toma.jpg)
Мені складно згадувати цей жах. Сльози тиснуть… (Переклад із рос.)
Тома.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/004_Liuba.jpg)
Усю війну просиділи в коридорі. Найстрашніше було, коли у двір впали бомби, прямо перед вікном. Цей страх не передати словами. (Переклад із рос.)
Люба.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/005_Svetlana.jpg)
Нікому не побажаю пережити те, що ми пережили в Ізюмі під час бомбардування. Нас позбавили житла, води, світла, газу, зв’язку.
Хочеться, щоб скоріше наші славетні воїни покінчили з цим свавіллям.
Слава Україні! Героям слава! (Переклад із рос.)
Світлана.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/006_Nastya.jpg)
Настя, 8 років.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/007_Serhiy.jpg)
Просидівши два з половиною місяці в окупації, вдалося вивезти всю родину. По дорозі проїхали через 7-8 російських блокпостів та на кожному проходили ретельну перевірку («шмон»). Дуже вразили перші пости «орків» (росіян. — ред.). Одягнені вони були у форму [часів] Другої світової. На першому пості стояла перелякана дитина, «ЛНР», автомат у нього був від підборіддя до землі, на вигляд років 16, переляканий погляд, іржавий автомат. Третій пост був один із найстрашніших: вся земля вкрита гільзами та наглими саратовцями. Дуже вразили люди в Балаклії з потужним скляним поглядом.
Сергій. Шевченкове, Слобожанщина
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/008_Maksim.jpg)
Пам’ятаю, як перебували в підвалі в момент звільнення. Були обстріли з усіх сторін.
У нас на вулиці було приблизно 30 домів, вціліло тільки 3–5 домів, було дуже страшно! Ми думали, що вже не переживемо це все.
Максим. Козача Лопань, Слобожанщина.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/009_Valentina.jpg)
Найтяжчим спогадом під час окупації для мене було спостерігати за людьми, з якими ти прожив довгий час поряд, [а вони] перейшли на бік окупантів і з ними співпрацювали. Це було моральне виснаження. І до цього часу це закарбувалося в моїй пам’яті.
Валентина. Шевченкове, Слобожанщина.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/010_Para.jpg)
У період окупації ми виживали. В боротьбі за їжу та засоби гігієни йшли під обстріли. Це дуже важкі та страшні часи. Одного разу ми йшли, щоб добути олії, та потрапили під обстріл — це жах. Коли згадуємо, мурашки по шкірі.
Юрій та Віталіна.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/011_Liuda.jpg)
Коли зайшли [українські] солдати, я знайшла тканину, яка пролежала з 1995 року, і мій чоловік пошив прапори. Ми їх вивісили на зупинці і в себе на гаражі. Кожного дня в окупації я мріяла лише про те, щоб прийшли наші ЗСУ.
Люда. Грушівка, Слобожанщина
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/012_Oksana.jpg)
Вишиванка
Моя вишиванка у грудях
Її неможливо зняти
Її не ношу на людях
Від серця неможливо відірвати
Мій прапор не треба піднімати
Його не можна відірвать
Соняшника поле і небо треба бачить
Не перестану його прославлять
Мій герб, наб’ю тату на плечах
Щоб не питали «ти звідкіля»
Щоб не було ні в кого у думках
Що Україна — то російська земля
15.09.2022
Оксана. Максимівка, Слобожанщина
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/013_Sasha.jpg)
Зі спогадів про окупацію: важко було морально, коли ти не маєш свободи. Свободи пересування та свободи своїх дій.
Олександр. Шевченкове, Слобожанщина
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/014_Noname.jpg)
Пам’ятаю той день, коли наші хлопці наступали. Минуло з нічної [нерозбірливо] в перший день вискочили десь о 3-й дня три танки, одна САУ (самохідна артилерійська установка. — ред.). Чотири БТР-и (бронетранспортери. — ред.), на них сиділи росіяни з рюкзаками, падали на ходу, з БТР на поворотах випадали російські рюкзаки — в рюкзаках сірники українські, горошок у банках український, кросівки. Все кидали і бігли, підбирали наступні за ними. БТР кинули, пересіли на інший. (Переклад із рос.)
Геннадій, Нова Гнилиця
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2023/01/015_Natasha.jpg)
Переживши окупацію проклятих «орків» (росіян. — ред.), починаєш цінувати те, що до війни не сприймалося. Можна пережити все — голод, холод — але тільки бути на своїй землі.
Слава Україні!
Наталія.
за підтримки
Проєкт було створено за підтримки Фотоархіву війни в Україні.