Ціна хліба: як працює агрофірма на Полтавщині

Ми зафіксували такий цикл на прикладі агрофірми «Оржицька» в селі Тарасенкове на Полтавщині. Тут уже кілька поколінь сімей пов’язали своє життя із землею і продовжують цю справу навіть попри воєнні виклики, коли частина працівників на фронті, а ціни на врожай падають через ворожі обстріли логістичних шляхів.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Полтавщину: Defender, Work.ua, Sushko Philanthropy та Фундації Множина.

Від зернини до врожаю

Цикл виробництва хліба починається з підготовки насіння. Озиму пшеницю перед засіванням протруюють¹Обробка посівного матеріалу захисними препаратами та поживними елементами. з добривами, у результаті чого вона отримує одночасно і захист від хвороб та шкідників, і стартовий запас поживних речовин для швидкого сходження. Хоча в багатьох із посівом асоціюється весна, коли природа оживає, але рослини, посіяні на зиму, бувають набагато витриваліші й дають гарні врожаї. Тож пшеницю починають сіяти з вересня.

Звісно, для врожаю важливо, якою буде зима і як посіви її переживуть. У 2025-2026 роках зима була сувора, і на Полтавщині це позначилося на врожайності: якщо минулого року агрофірма мала більше шести тонн зерна з одного гектара, то в цьому — чотири. Директор агрофірми «Оржицька» Валентин Несен розповідає:

— Скільки би не намолотив, скільки би не зібрав, а хочеться завжди кращого. Цей рік, по правді, не порадував нас врожаєм. Із зими посіви вийшли зрідженими. Одне поле більше дало, друге менше, третє ще з якимось результатом. Все збиваємо і ділимо на гектари всіх полів.

Усе літо за пшеницею доглядають, щоб вона дозріла: це і обробка засобами захисту (гербіцидами, інсектицидами, фунгіцидами — тобто хімікатами проти небажаної рослинності, шкідливих комах і грибкових хвороб відповідно), і боротьба з бур’янами. Коли пшениця дозріває, її збирають комбайнами, перевозять на токове господарство — спеціальний майданчик, де зерно готують до зберігання та продажу. Тут стоїть зерноочисно-сушильний комплекс — обладнання, яке доводить зерно до потрібної вологості та звільняє від домішок. Зерно, що лишають для наступної посівної кампанії, додатково протруюють, а решту врожаю розподіляють між власними потребами господарства і продажем.

Щороку агрофірма «Оржицька» має обробити територію близько 800-900 гектарів. Аби вчасно зібрати врожай, треба підготуватися: капітально відремонтувати техніку, організувати роботу людей.

— І все крутиться як часовий механізм, треба не відстать ніде на секунду. Важливо швидко зібрати, бо проходять сроки.

Валентин каже, що кожен етап протягом всього року складний і відповідальний по-своєму:

— У вирощуванні не все залежить від тебе особисто як керівника. Не все залежить від працівника, який доглядає чи сіє. Здавалося б, зробили все якомога найкраще, але на все це ще впливає погода, природа.

Утім, жнива — один із найбільш інтенсивних етапів роботи. Цьогоріч вони тривали десять днів.

— Почали в першій декаді липня і закінчили в другій декаді. Вважаю, що ми в самі оптимальні, короткі сроки провели ці роботи по збору врожаю.

Валентин додає, що після жнив робота не припиняється: треба підготувати поле до наступної посівної кампанії та засіяти його озимою пшеницею, а також заготовити корми для тварин. Адже крім вирощування пшениці, агрофірма розводить велику рогату худобу, тримає бджіл.

— Поки заготовили корма, вже соняшник достиг. Соняшник обмолотили — а там вже й кукуруза достигла. А там ще й посівна. І поки земля не замерзне, оце тобі є робота і є. Ну а як вже польові роботи закінчуються, то вся увага приділяється тоді тваринництву.

Коли урожай зібрали, солому — сухі, зрілі стебла та листя злакових культур, що залишаються після обмелювання зерна, — пресують рулонними пресами. Більшість цієї соломи використовують для утримання худоби, а надлишок продають. Валентин вважає, що сьогодні розводити свійських тварин продовжують хіба фанати цієї справи:

— Бо тваринництво — це дуже серйозно, там немає ні вихідного, ні проходного. Годувать, чистить, доїть — і так кожен день, десять раз на день.

Як створили агрофірму

Валентин згадує, що раніше Тарасенкове і сусідні села складалися з хуторів. Усі вони в радянський час пережили колективізацію: на початку 1930-х хутори і дрібні господарства примусово об’єднали в колгоспи, а державна хлібозаготівельна політика вимагала здавати зерно незалежно від того, яким був урожай. У 1932–1933 роках через Голодомор Полтавщина зазнала великих людських втрат.

— Крім того, що був неврожай, то ще і план був вивезти хліб. І мені здається, одне на одне наклалося. І спричинило таку біду.

Під час колективізації на базі Тарасенкового і сусідніх поселень створили радгосп³Державне сільськогосподарське підприємство в СРСР. «Оржицький», призначений зокрема для вирощування зернових, круп’яних, олійних культур.

На початку 1990-х в Україні розпочалася земельна реформа: колгоспи й радгоспи реорганізовували в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), а землю та майно розпаювали між колишніми працівниками. У наступні роки частина КСП стала приватними агрофірмами, кооперативами чи акціонерними товариствами. Так і на Полтавщині в середині 1990-х на базі радгоспу створили агрофірму «Оржицька». Валентин очолює її вже близько 20 років, перейнявши від батька.

— Батько ж у мене не місцевий, будемо так казати. Тут поряд село Несено-Іржавець, то родом звідти. І він сюди прийшов на роботу в 1994 році. Батько також закінчив технікум сільськогосподарський і працював певний час в колгоспі на різних посадах. Вернувся в сільське господарство, очоливши агрофірму «Оржицьку».

За словами Валентина, вони обробляють пайові наділи, які селяни отримали під час розпаювання.

— Повірили нам люди, здали паїв, і ми на їхніх паях обробляємо.

Така форма господарювання вигідна власникам земельних паїв ще й тому, що агрофірма закриває багато соціальних питань.

— Є агрофірма — це є дорога, розчищена зимою. Якби всі розібрали паї, тоді прийшлося би всім утром рано вставати, збирати лопати і розкидати той сніг. Та навіть ремонт дороги: у минулому році більше, ніж на 2 мільйони гривень ми відремонтували доріг. В одиночку ж не зробиш його.

Агрономією Валентин цікавиться з дитинства й каже, що це дуже відповідальна робота, особливо її менеджерська частина.

— Перш за все це робота з людьми. Викликів дуже багато. Вони майже щодня, нові й нові. Поки одні вирішив, уже прийшли другі.

Валентин має насичений графік: робочий день може починатися о сьомій ранку, а завершуватися о десятій вечора. Але більш втомливим називає стан, коли роботи немає.

— А як є робота, і ще вона виходить, робиться, ти отримуєш просто масу задоволення душевного.

«Задача — утримать, вижить, видержать»

У жнива агрофірма залучає близько 70-80 людей. Переважно це трактористи (вони ж працюють і на комбайнах), працівники току, агрономи.

— Всі задіяні і всі вболівають, переживають.

Здебільшого це місцеві чоловіки, хоча є й кілька людей із сусідніх сіл, каже Валентин.

— Моє завдання, щоб місцевих — всіх, хто бажає, — обезпечить роботою, щоб люди були при ділі. І коли всі при ділі, потім і в селі порядок. Робота дисциплінує людину. Інколи не хочеться, а треба вставати, вмиватися і йти на роботу.

Роботами в полях керує агроном. Він контролює роботу комбайнів, якість збору врожаю та дотримання техніки безпеки. Це людина, відповідальна за результат, пояснює Валентин.

— Ось яку ти зернинку положив у землю, такий ти отримаєш і врожай. Як ти душу туди вкладеш, все це відобразиться.

Великий вплив на хліборобів, звісно, має війна, що спричинила нестачу працівників.

— Дуже багато наших хлопців молодих зараз воюють. Заміщаємо ким тільки можемо. Це пенсіонери, люди з других сіл і т.д. Але задача перед нами стоїть — утримать, вижить, видержать. Що ми і робимо.

Історія водія Юрія Безродного саме ілюструє цю нестачу робочих рук: чоловік уже на пенсії, живе в Оржиці, але через брак працівників на жнива його покликали в Тарасенкове. Ось як згадує про початок співпраці з агрофірмою:

— Як війна, то молоді всі на фронті. А діди оце посідали, то работають.

Юрій із сім’єю переїхав на Полтавщину 2015 року з окупованого Первомайська (із 2024 року — Сокологірськ). До війни працював шахтарем.

— Батько в мене був шахтар, мати шахтар і я шахтар. Трохи водітєлєм работав, але геть трохи. Їздити вмію.

Юрій каже, що непогано освоївся в новому регіоні, йому тут подобається:

— Тут люди інші, ментальність інша. Де я тільки не був по всьому Совєцькому Союзу. Це більше всього мені подобається. Оржиця — краще нема.

Повномасштабна війна вдарила по аграріях і в економічному плані. Обстріли чорноморських портів ускладнили експорт зерна, тож ціни на нього падають. Водночас дорожчають ресурси, що потрібні аграріям для вирощування культур: пальне, добрива, а запчастини для техніки — здебільшого імпортні, тож їхня вартість прив’язана до курсу долара чи євро, пояснює Валентин.

— При таких затратах, як ми вклали в вирощування, то це (прибуток. — ред.) зовсім мізер. На сьогодні ми дивимося так, щоб хоч би в ноль вийти, не понести збитки. Ноль — це для нас вже результат. Ми за прибуток вже не думаємо.

Хоча ситуація непроста й далеко не все в зоні контролю аграріїв, в «Оржицькій» не розглядають варіант припиняти роботу.

— Не дивлячись на це, ми працюємо. По-другому просто неможливо. Якщо зупиниться, це ж не так, що зупинився і опять рушив. Ні, так не буває в сільському господарстві.

«Є хліб — буде і пісня»

Більшу частину зерна агрофірма продає трейдерам — компаніям-посередникам, які далі збувають його в інші країни або великим переробникам. Невелику частину врожаю залишають для своїх потреб, адже на території «Оржицької» є своя пекарня.

Валентина Норка працює в цій пекарні вже десятки років. Розповідає, що пекарі трудяться в кілька нічних змін.

— Перша зміна на десяту вечора приходить, друга приходить на час ночі. То за ніч треба встигнути, бо в нас люди привикли, що на восьму-дев’яту ранку хліб в магазині свіжий.

Печуть хліб, різні види здоби й пиріжків як для місцевої їдальні, так і для крамниць агрофірми в селах Тарасенкове, Золотухи, Маяківка.

— У їдальні всі механізатори, хто на ремонті взимку, тут харчуються, хто це зараз у полі, поки жнива закінчуються. Все для своїх працівників.

Валентина згадує, що спочатку пекли хліб «кирпичиком» і кілька видів булочок, поступово асортимент розширювали. За роки роботи ці вироби вже отримали свою спільноту поціновувачів.

— І по району знають (ми раніше возили хліб в Оржицю), який у нас смачний хліб, всі хвалять, подобається.

Борошно використовують як із власного зерна, яке відвозять на млин в Оржиці, так і диканське⁵Диканька — село на північ від Полтави..

— Тобто ми мішаємо і те, і те, бо ми так приспособились. Як якісне борошно, то таке аж пищить в руках. Яка пшениця, така і паляниця. Бачите ж, яка пухкенька, гарні вироби, такі аж сміються.

Чоловік Валентини все життя пропрацював в агрофірмі комбайнером. Жінка додає:

— А син у нас воює, захищає, щоб ми і спали спокійно, і працювали, хліб і ростили, і жнивували, і пекли з борошна, і щоб хліб був на столі.

Хліб на столі для Валентини — не просто їжа, а ознака того, що в людини все ладнається в роботі і житті:

— Коли хліб є, то, мені кажеться, ніяких проблем, ніякого горя не буде, це показник життя. Як раньше казали, є хліб — буде і пісня. Наїсися — будеш довольний, здоровий, щасливий, і заспіваєш.

Завершення жнив в українській традиції відзначали обжинками — святом на честь зібраного врожаю. У Тарасенковому з ним часто поєднують День села, коли вся громада збирається, аби подякувати за плоди землі й відпочити після важкої праці. Валентина згадує, як це було в мирний час:

— Коровай завжди був на обжинках. Кожному комбайнеру, учасникові жнив давали по хлібині солодкій, коровай їм різали, ділили. І концерт завжди: то група бандуристів, то з Полтави, з філармонії, — різні були артисти. А тоді своїми силами тут уже готували, подарунки дарили. А тепер вже війна внесла свої корективи, не можна ж нічого.

Валентина каже, що вже звикла прокидатися вночі без будильника. Вона полюбила свою роботу й особливо її результат — свіжу випічку.

— Це ж краса. І люди дякують, і ти задоволений, бо бачиш плоди своєї праці. Важкувато, ну а що ж, треба людей годувати. Люблю свою роботу за те, що вона смачно пахне, що стабільна, нормальна, що для людей робимо хороші справи. Бачиш плоди своєї праці.