Українська документальна фотографія змінилася, відколи почалася війна. Фото стали повідомленням для світу про те, що тут відбувається. Одними з найгучніших були кадри з оточеного росіянами 2022 року Маріуполя. Їхній автор Євген Малолєтка написав про цей досвід книжку, що скоро вийде у видавництві Ukraїner.
Євген Малолєтка — український фотокореспондент, журналіст інформаційного агентства Associated Press, лауреат багатьох престижних нагород, зокрема премії імені Георгія Ґонґадзе (2022), премії імені Джеймса Найта (2022), двох Пулітцерівських премій (2023), Шевченківської премії (2024). Також у 2022-му він став фотографом року за версією британської газети The Guardian, а його фотографія наслідків удару по пологовому будинку в Маріуполі була визнана фотографією року на World Press Photo 2023.
Авіаудар по пологовому будинку Маріуполя. Фото: Євген Малолєтка.
Євген Малолєтка фотографував Революцію гідності та з 2014 року документує війну в Україні. Напередодні повномасштабного вторгнення разом із військовим кореспондентом Мстиславом Черновим та продюсеркою Василісою Степаненко поїхав у Маріуполь, розуміючи, що росіяни можуть повторно спробувати його захопити. Команда працювала там упродовж перших 20 днів облоги, повідомляючи світові про воєнні злочини Росії. На той час вони були єдиними міжнародними журналістами в місті, а українські військові попереджали, що за ними полюють росіяни й можуть змусити сказати, що все опубліковане — неправда. Команді вдалося евакуюватися з міста, зберігши відзняті матеріали. 2024 року їхній документальний фільм «20 днів у Маріуполі» здобув премію «Оскар».
Переживши облогу Маріуполя, Євген продовжив розповідати про війну: про масові поховання на Слобожанщині, знайдені восени 2022-го після деокупації; повінь через підрив Каховської ГЕС, обстріли міст; людей, що змушені покидати дім через близькість бойових дій, важкопоранених військових, обміни військовополонених; вкрадених Росією дітей.
Говоримо з ним про написання книжки «Облога Маріуполя», потребу фіксувати й осмислювати події війни, фотографування найдраматичніших моментів у житті людей і відповідальність фотографа.
— Як би ви описали книжку «Облога Маріуполя» одним реченням?
— Це книжка про те, як документувалася війна в перші дні повномасштабного вторгнення, що було з Маріуполем, як росіяни його знищували. Про людські життя і про відповідальність фотографа, який знімає і розповсюджує ці матеріали.
Обстріл Маріуполя. Фото: Євген Малолєтка.
— Як виник задум написати цю книжку? Коли ви її почали?
— Задум її написати був із самого початку, коли ми вийшли, просто потрібно було знайти час. Робити лише фотоальбом я не хотів. Я хотів розказати про людей, які зазнали болю, яких вбила війна, про маріупольців.
У вересні 2023 року я зламав ногу на фронті і зрозумів, що час реабілітації, поки заростатиме кістка, потрібно використати на користь.
— Памʼять має властивість деформувати події: щось затіняється, щось виходить на передній план. Як вплинув час на розуміння того, що тоді відбувалося?
— Було складно витягнути всі елементи з пам’яті, потрібно було відтворити всю хронологію подій. Дійсно, багато речей забулося і впродовж року я в розмовах чи інших ситуаціях щось згадував, записував і додавав.
Згадувати було непросто й тому, що з того часу відбувалися історичні події на фронті, які теж ми задокументували, багато відбулося з нами й нашими друзями. Це все нашаровувалось.
Памʼять може підводити, тому потрібно все записувати. Я зрозумів, наскільки важливо робити нотатки, тому що є класні історії, які можеш просто забувати, а цього не варто забувати.
— Нотаток у Маріуполі ви, очевидно, не робили, тож уся книжка написана з памʼяті?
— Якби знав, що буде так, то, можливо, багато чого робив би по-іншому. Але зроблено те, що зроблено. І з цього треба робити висновки. Але досвід Маріуполя точно не забудеш, і важливо було його записати, щоб інші могли з ним ознайомитися. Бо фотографія розповідає історію, але не каже про те, що було за кадром, що говорять люди навколо. У ній нема звуку, нема того, про що ти думав у той момент. А це теж важливо, адже це про людей, як вони реагували у критичних, екстремальних ситуаціях.
Парамедик робить масаж серця трирічній дитині в кареті швидкої допомоги. Фото: Євген Малолєтка.
— У книжці ви пишете: «Зараз, через кілька років, я можу подумки відтворити всю сцену, але самі фотографії — це лише її частини». Чи справедливо сказати, що у книжці «Облога Маріуполя» ви складаєте цю ширшу картину?
— Глядач бачить фінальний результат — створену фотографію. А як ти дійшов до цього моменту — ні. Інколи плануєш одне, а ситуація розвертається на 360 градусів і ти просто мусиш реагувати на події перед твоїми очима.
Було логічно будувати книжку у хронологічному порядку: як змінювалась ситуація в Маріуполі, що ми проживали кожного дня. А коли текст був готовий, ми з дизайнером багато думали, як розмістити текст і фото, як їх відокремити, щоб фотографія не домінувала над текстом. Адже фотографія говорить сама за себе, а хотілося, щоб люди, крім подивитися, прочитали.
— У книжці ви розповідаєте продовження історій декого з героїв ваших фотографій. Ви підтримуєте з ними контакт. Як це вдається, адже в тих умовах люди втрачали мобільні телефони й зараз вони мешкають у різних містах чи навіть країнах?
— Світ здається дуже великим, але коли торкаєшся якоїсь конкретної теми, він тісний. Маріупольці — це як сімʼя, усі один одного знають. Деякі контакти було складно знайти, але допомагали друзі. Так я знайшов чоловіка Ірини Калініної, поспілкувався з ним і зміг розповісти його історію (йдеться про поранену внаслідок обстрілу пологового будинку вагітну жінку, яку на фотографії Євгена Малолєтки несли на ношах. — ред.). Це було важливо мені не з професійної точки зору, а персонально.
— Ви знімали людей у важкі моменти їхнього життя. Поділіться думками про етику фотографа.
— Це внутрішня дилема, але перед тобою завдання привернути увагу світу до того, що в нас тут відбувається. На ці фото емоційно складно дивитись, але це надважливо. Це можуть бути трагічні моменти, як з Іриною Калініною. Вона померла, а фотографію з нею використовував весь світ. І ти не знаєш, як до цього поставились родичі. Але якщо цього не показувати, то наче цього всього й не було. Ми ходимо по лезу бритви, знімаючи це, а потім публікуючи. Нам дістається. Але це документація воєнних злочинів.
Маріупольці у бомбосховищі театру, де колись проводили фестиваль сучасного мистецтва. Фото: Євген Малолєтка.
Фотограф незручний, бо він може опублікувати щось, що комусь не подобається. Людям у бомбосховищах Маріуполя не подобалося, що їх знімають, але майже на кожній із тих фотографій ті, кому вдалося виїхати, познаходили своїх родичів і близьких. Не було звʼязку, вони шукали всюди.
Завдяки цим фотографіям ті події задокументовані і ми маємо реакцію світу на те, що відбувається. Якщо цих фотографій не буде, у нас будуть фотографії одних пожежників, які тушать пожежі. І будуть питання: «Чи у вас ще досі війна? Бо я не бачу нічого про вас у медіа».
— Чим книжка може бути корисна тим, хто документує війну, зокрема фотографам?
— Це книга від фотографа, про його мислення, що він враховує, коли щось знімає чи планує знімати. На війні ти не можеш бути суто фотографом, треба бути й журналістом, розумітись на тому, що відбувається.
Я не думав, що зніматиму війну, але так сталося. Росія вторглася в Крим, а потім на Донбас, і мені довелося вчитися, що таке військова фотографія і як працювати в зоні конфлікту. Зараз я вже краще розумію, як працювати на війні, що потрібно, аби зняти той чи інший сюжет. Раніше це було більш ситуативно. Все це досвід, удача, вміння передбачати певні речі і, звісно, інвестований час. Ця фотографія більше не про мистецтво, а про документування.
— Чим для вас став Маріуполь?
— Завдяки історії Маріуполя, яку вдалося розказати, світ отримав докази від міжнародних журналістів, що взагалі відбувалося зсередини. Колись Росія оточувала місто Алеппо1Битва за Алеппо тривала з 2012 до 2016 року. Росія допомогла Башару Асаду захопити місто, бомбардуючи його. в Сирії, але не було ніяких матеріалів зсередини (від міжнародних журналістів. — ред.). Світ не міг дізнатись, що там відбувалося з людьми. Якщо б у Маріуполі не було знімальної групи, журналістів, всі б використовували фото, зняті людьми на мобільні телефони, і світ би не повірив у братські могили, удар по пологовому, те, що танки прицільно розстрілювали житлові будинки. Світ би щось дізнався, але не в такому обʼємі, як мав би.
Ніде в іншому українському місті за такий короткий період не було вбито стільки цивільних. Маріуполь оточили і, як у Середні віки, спалювали будинок за будинком. Я памʼятатиму Маріуполь все життя. Йде війна, і в нас стільки знищених міст: Бахмут, який я любив, Авдіївка, тепер горить Покровськ. Для мене всі вони важливі, але Маріуполь особливий. Це майже мій дім, адже я з Бердянська.
«Марік» завжди був містом сили, спротиву і правди. Я дякую Богу і людям, які бережуть цю памʼять і не дадуть росіянам переписати історію.
Євген Малолєтка в блокадному Маріуполі. Фото: Сергій Гріц.
