Забрати вкрадене: як Україні повернути свої культурні цінності

Реституція, тобто повернення викрадених чи незаконно вивезених об’єктів культурної спадщини, має вирішальну роль у відновленні історичної справедливості та національної пам’яті. Якщо об’єкт пошкоджений або втрачений унаслідок бойових дій, держава-агресор повинна передати постраждалій країні аналогічні за вартістю культурні цінності або виплатити компенсації за руйнування. Ці зобов’язання регулюють документи в межах міжнародного права:

– Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970);
– Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972);
– Конвенція УНІДРУА щодо викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей (1995).

І попри те, що наразі Росія показово ігнорує міжнародні принципи й норми, рано чи пізно вона відповідатиме за свої дії.

У попередньому матеріалі ми вже розповіли про відомі випадки, коли Росія привласнювала український культурний спадок. У цьому лонгріді розглянемо досвід реституції інших країн і спробуємо з’ясувати, як швидко Україна зможе повернути свої артефакти.

Досвід реституції інших країн

Попри те, що уніфікованого способу повернути вкрадений культурний спадок не існує, Україна могла б перейняти деякі дієві інструменти з іноземного досвіду. Однією з наймасштабніших практик реституції культурних цінностей за останнє століття вважають повернення країнами свого надбання після Другої світової війни. Основні реституційні процеси, за логікою, мали би припасти на перші повоєнні десятиліття, і з часом ставати поодинокими й повільнішими. Проте історія повернула в несподіване русло. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. виявилося, що тисячі культурних цінностей Європи, які вважали втраченими під час Другої світової війни, Радянський Союз таємно зберігав на своїх теренах. Ця сенсація прокотилася світом і спровокувала нову хвилю пошуку й повернення втрачених артефактів. Відновлення прав власності на свої культурні надбання стало важливим елементом державної політики багатьох країн, а також предметом міждержавних переговорів.

Повернути свої втрачені культурні цінності намагалися не лише постраждалі від війни країни, а й Німеччина разом із колишніми союзниками. Представники влади повоєнної Німеччини особливо багато претензій висували Москві, адже на території тодішньої РРФСР перебувало чи не найбільше викрадених пам’яток історії, мистецтва, археології тощо. Проте Російська Республіка такі заяви назвала спробою переглянути результати Другої світової та, мовляв, не знайшла підстав, щоб повертати культурні цінності сторонам, які програли війну.

У 1998 році РФ ухвалила закон «Про культурні цінності, переміщені до Союзу РСР у результаті Другої світової війни й ті, що перебувають на території Російської Федерації». Згідно з його положеннями, культурні цінності Німеччини та її союзників, які опинилися на території Російської РСР у цей час, є надбанням РФ і частковою компенсацією шкоди, яку заподіяла російському культурному надбанню Німеччина та її союзники в період війни. Фактично, це була узаконена конфіскація чужих культурних цінностей. Хоча згідно із законом Росія погоджувалася повернути реліквії країнам, від яких надійшли претензії на переміщення культурних цінностей, насправді домогтися справедливості було майже неможливо.

Рішення Росії закріпити право власності на викрадені культурні цінності через понад п’ятдесят років після завершення Другої світової війни піддали шквалу критики. Німеччина й інші країни намагалися повернутися до реституційного процесу своїх реліквій — і спроби все ж мали певний успіх. У межах двосторонніх домовленостей Росія передала ФРН понад сто старовинних вітражів із церкви Святої Марії, які совєти привласнили після війни й направили до Ермітажу. Крім того, у 2006 році РФ ухвалила закон про повернення до Угорщини відомої бібліотеки Шарошпатакського реформатського коледжу Угорської реформатської церкви (один із найстаріших навчальних закладів Угорщини). Відновлення справедливості домоглися й австрійці. У березні 2013 року Державна дума Російської Федерації ратифікувала угоду щодо повернення з Москви книжкової колекції з колишньої бібліотеки австро-угорських князів Естергазі, яка налічувала майже тисячу унікальних видань XV–ХVІІІ ст. Радянські військові вивезли її до СРСР у 1945 році.

Успішною видалася міжнародна політика щодо повернення приватних культурних об’єктів постраждалим від Голокосту. Попри те, що такі колекції не вважаються загальнодержавним надбанням у звичайному розумінні, вони є важливим елементом збереження і вивчення культурного спадку держави.

Наприклад, показовим результатом реституції вважають рішення Верховного суду США у справі американки австрійського походження Марії Альтман проти Австрії. Жінка вимагала повернути п’ять картин відомого австрійського художника Ґустава Клімта, які нацисти конфіскували в її родини під час Другої світової війни. Увесь цей час картини перебували в Австрійському Національному Музеї у Відні. У 2000 році Марія Альтман звернулася до федерального суду в Лос-Анджелесі й розпочала судовий процес з Австрією. Справа дійшла до Верховного суду США. Зрештою, учасники перенесли арбітражний процес до Австрії, де у 2006 році ухвалили рішення повернути картини Альтман. Таких випадків після Другої світової війни було чимало. Крім самого факту передання викрадених реліквій, процес повернення культурного майна жертвам Голокосту започаткував важливі зміни на міжнародному рівні. У грудні 1998 року на Вашингтонській Конференції розробили принципи щодо викрадених нацистами творів мистецтва. Вони хоч і не були зобов’язальними, але їхнє впровадження виявилося важливим кроком, що започаткував міжнародне співробітництво в пошуку нібито втраченого культурного надбання під час Другої світової війни та його повернення країнам-власникам.

Успішні приклади післявоєнної реституції культурних цінностей є в і наших ближчих сусідів, наприклад, у Польщі. Під час Другої світової війни країну майже вщент розграбували — у музеях усього світу опинилися понад 500 тисяч польських творів мистецтва, що становлять приблизно 70 % її культурного спадку. Упродовж перших повоєнних років Польщі вдалося повернути незначну кількість вивезених цінностей культури. Утім, із 1965 року за рішенням комуністичної влади цей процес зупинився. Відновити реституції вдалося тільки після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Тож за останні 30 років Польща успішно повернула собі десятки історичних і мистецьких цінностей, викрадених окупаційними режимами.

Один із найбільш резонансних випадків, коли Польщі вдалося відновити своє право власності на мистецький об’єкт і повернути його — історія з картиною «Пані з горностаєм», яку написав Леонардо да Вінчі близько 1489–1490 років у Мілані. На початку XIX століття, ймовірно, під час подорожі до Італії її придбав польський князь Адам Єжи Чарторийський, щоб подарувати своїй матері Ізабелі Чарторийській, яка була поціновувачкою мистецтва. Спочатку картина зберігалася в першому музеї на території Польщі — Готичному Домі в Пулавах, а після Польського повстання 1830 року Чарторийський перевіз її до Парижа. Згодом «Пані з горностаєм» знову повернулася до Польщі, але вже під час Першої світової війни її перевезли до Дрезденської картинної галереї. До початку Другої світової поляки переховували полотно, але у вересні 1939 року його знайшли нацисти й перенаправили в берлінський Музей кайзера Фрідріха (зараз — Музей Боде). У травні 1945 польсько-американська комісія виявила роботу «Пані з горностаєм» серед майна нацистського лідера Гене Франка, коли він намагався втекти до Німеччини. На нюрнберзькому трибуналі втікача засудили до страти, а картину передали Польщі. Зараз її знову експонують у Краківському музеї князів Чарторийських.

Інше успішне повернення втрачених культурних цінностей до Польщі — картина Александра Ґеримського «Єврейка з помаранчами» (1880–1881) або, як її ще називають, «Перекупка з апельсинами» чи «Помаранчанка». За два роки до закінчення Другої світової війни картина зникла з Національного музею Варшави. Тривалий час її вважали втраченою. Проте в середині 2000-х років картину несподівано виявили в аукціонному будинку неподалік Гамбурга. Повернути «Єврейку з помаранчами» стало складним завданням для юристів, адже німецьке законодавство закріплює, що після 30 років безперервного володіння незаконно вивезеним твором мистецтва, попередній законний власник не може легально відібрати культурний об’єкт у нового. Тож власниця Північнонімецького аукціонного будинку вимагала грошової компенсації за передачу картини. Польська сторона й аукціонний будинок досягли юридичної домовленості, за якою частину грошей все ж довелося відшкодувати. «Єврейку з помаранчами» передали до колекції Національного музею у Варшаві у 2011 році.

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Польща активізувала свою боротьбу за повернення культурних цінностей із території країни-агресора. У вересні 2022 року Міністерство закордонних справ країни направило до Росії ноту з вимогою повернути сім творів мистецтва, які радянська армія викрала під час Другої світової війни. Станом на кінець вересня 2022 року Росія досі не розглянула жодну з 20 надісланих Польщею заяв про реституцію її мистецьких творів.

Більш успішною видалася культурна дипломатія Польщі щодо Японії. Картину італійського художника Алессандро Туркі «Мадонна з немовлям», яку нацисти викрали з приватної польської колекції за окупації, ідентифікували в січні 2022 року на аукціоні в Токіо. Культурна пам’ятка датується кінцем XVI – початком XVII ст. Як і «Пані з горностаєм», полотно внесене до каталогу найважливіших творів мистецтва, що були нелегального вивезені під час Другої світової війни. Японія була однією з держав-агресорів, адже входила до гітлерівської коаліції та стала союзницею нацистів. Тож країна визнала польське походження картини, добровільно повернувши її до Варшави.

Україна поверне своє

У Другій світової війні Україна стала ареною для одних із найкривавіших битв між ворожими арміями. Після того як Німеччина оголосила про напад, Радянський Союз видав постанову від 27 червня 1941 року «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна», що передбачала евакуацію музейних фондів углиб СРСР, тобто в тоді ще тилову Російську РФСР. Через раптове та швидке просування нацистів Україною вивезти культурні цінності з дев’яти областей стало неможливим — і німецька армія викрала експонати. Одна з основних цілей, що спонукала нацистів до «культурних» пограбувань — це бажання фюрера створити у його рідному місті Лінці (Австрія) власний музей. Він мав бути найбільшим у світі, де зберігалися б найвизначніші твори мистецтва з усього світу. Крім того, за планами німців, українці мали остаточно втратити можливість вивчати своє минуле, а це сприяло би пришвидшенню визнання вищості «германської раси». Один із нацистських ідеологів Альфред Розенберг вважав: достатньо знищити пам’ятки народу, щоб він уже в наступному поколінні припинив існувати як нація.

Не менш руйнівним і свавільним було поводження радянської армії з мистецькими цінностями: їх використовували для вогневих точок чи опорних пунктів або просто розкрадали. Крім того, радянська армія використовувала тактику «випаленої землі» — знищення всього, що не вдавалося евакуювати, аби ворожа армія не могла цим скористатися. Відтак Україна залишилася без тисяч цінних експонатів свого культурного спадку.

Після закінчення Другої світової війни майже всі вивезені нацистами культурні пам’ятки з СРСР передали Москві як компенсацію. До України вони так і не повернулися, адже Росія привласнила собі все реституційне надбання завдяки закону 1998 року, хоча він і передбачає повернення викрадених культурних цінностей країнам, які раніше входили до складу СРСР.

Провідний співробітник Інституту історії України Національної академії наук України Сергій Кот зазначав: якщо підрахувати повернені цінності до Радянського Союзу, то приблизно 74 % найбільш культурно вагомих із них становили саме артефакти з України. Донині не існує єдиної статистики про кількість вивезених експонатів у період 1941–1945 років. За даними Міністерства культури України, що були опубліковані в 1987 році, під час Другої світової війни Україна втратила приблизно 130 тисяч мистецьких цінностей. Утім, ця цифра досить умовна й може бути значно більшою, адже достеменно невідомо про справжні збитки, яких зазнала українська культурна спадщина.

Здобувши незалежність, Україна довгий час була позбавлена суб’єктності в реституційних процесах. Із нею не вели переговори щодо двостороннього повернення втраченого спадку — із цим питанням зверталися лише до РФ. Ситуація почала змінюватися, коли Україна сама виявила ініціативу й добровільно передала Німеччині 30 реліквій, пов’язаних із відомим німецьким поетом Йоганном Вольфгангом фон Ґете. Німецько-українська співпраця потроху налагоджувалася. Проте більшість повернень українських культурних цінностей із Німеччини сталися лише завдяки ініціативі приватних власників реліквій. Натомість ситуація з офіційною реституцією видалася дещо складнішою. Попри поодинокі повернення культурного спадку України, ФРН вважає, що «Німеччина повернула після Другої Світової війни українські культурні цінності колишньому СРСР і цим виконала свої міжнародно-правові зобов’язання».

Олена Живкова, заступниця директора з наукової роботи Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків, зазначає, що Україна має впевненіше відстоювати свої права на повернення культурних цінностей, адже наша держава втратила артефактів більше, ніж будь-яка інша країна Європи. Однак, обравши проєвропейський курс розвитку, Україна показує себе як цивілізована держава, готова до культурної співпраці та взаємодії. Так, наприклад, Музей Ханенків, який унаслідок Другої світової втратив близько 27 тисяч творів, у межах реституційних процесів повернув (із 1955 по 2004 рік) країнам Євросоюзу 89 601 витвір мистецтва. І саме Німеччині дісталося найбільше — 89 459 об’єктів. Скільки ж експонатів у відповідь отримав цей український музей від Німеччини та країн ЄС? Жодного. Олена Живкова додає:

— Науковці Музею Ханенків у 1998 році видали англомовний каталог творів живопису, втрачених унаслідок Другої світової війни, і згодом розмістили його на сайті німецького центру Deutsche Zentrum Kulturgutverluste. Ми досі продовжуємо поповнювати цю електронну версію каталогу, знаходячи нову інформацію про втрачені предмети. Кожна із зазначених у ньому 474 картин — це об’єкт реституції, а отже підлягає правилу «держава-агресор повинна передати постраждалій країні аналогічні за вартістю культурні цінності». Іншу правову норму — «виплатити компенсації» — я вважаю недоцільною, коли йдеться про рухомі об’єкти культурної спадщини. Не тому, що артефакти безцінні, а тому, що гроші не здатні їх відновити. Почасти компенсувати культурну травму можуть лише інші культурні об’єкти, які закриють собою ті чорні діри, що лишилися на стінах наших музеїв, чи в нашій свідомості.

Продовжувати говорити про злочини проти української культури — важливо. Ба більше, необхідно повертати награбоване і притягувати винних до відповідальності. На жаль, ця проблема не має єдиного дієвого способу вирішення, а ситуацію ускладнює недоговороздатна держава-окупант, яка досі не зреклася імперських амбіцій. Історія підказує, що добровільно Росія вкрадене не повертатиме — це питання можна вирішити лише в разі укладання договору на ультимативних українських умовах після перемоги або через міжнародні судові процеси. Чи означає це, що ми маємо чекати на закінчення війни, щоби почати процес повернення нашого спадку? Звісно, ні. Політика відновлення справедливості у справах про злочини проти людяності нічим не відрізняється від злочинів проти культурного спадку. Уже зараз Україна повинна вибудовувати ефективну стратегію для реституції та репатріації (повернення на батьківщину) своїх культурних цінностей. Відомі випадки, коли після відновлення незалежності Україні все ж вдавалося повертати викрадені матеріальні об’єкти культурного спадку.

2010

Одним із небагатьох випадків, коли Росія все ж вирішила повернути Україні награбоване, було передання двох ранньохристиянських надгробків V–VI ст. до Національного заповідника «Херсонес Таврійський» у Севастополі. Їх вивезли на тимчасове збереження за радянського панування до Ленінграда (нині — Санкт-Петербург) у 1964 році. Християнські надгробки були останніми з 12 експонатів, котрі виставляли в Ленінградському музеї історії релігії та атеїзму.

2011

Напередодні Великодня Німеччина передала Україні унікальну колекцію старовинних писанок, яку вивезли нацисти під час Другої світової війни. Культурні цінності, що зберігалися в німецькому регіональному музеї міста Гьохштадт, особисто передав тодішній посол Німеччини в Україні Ганс Юрґен Гаймзьот. Повернення писанок стало продовженням двостороннього процесу реституції між країнами, який почався у 1993 році. У його межах Україна повернула собі декількасот культурних цінностей.

2015

До Музею Ханенків повернули картину нідерландського художника Корнеліса ван Пуленбурга «Аркадський пейзаж». Культурна цінність була частиною колекції українських меценатів Богдана й Варвари Ханенків. Під час німецької окупації її вивезли з Києва. У 2011 році один із європейських аукціонів опублікував інформацію про продаж полотна на своєму сайті. Походження картини підтвердили за рік. Музей Ханенків залучив до справи благодійника Олександра Фельдмана, який невдовзі викупив полотно й урочисто передав музею.

2016

Естонія повернула Україні незаконно вивезений середньовічний меч вікінгів, який взимку 2016 року конфіскували в громадянина Білорусі на пункті пропуску Лухамаа на естонсько-російському кордоні. Під час експертизи виявилося, що артефакту близько тисячі років. Спочатку Естонія збиралася віддати культурну цінність Росії. Утім, пізніше держава підтвердила українське походження пам’ятки.

2018

Повернення полотна видатного харківського художника, майстра пейзажу Сергія Васильківського «Етюд з будинком» досі залишається загадковим. Як і безліч інших картин, пам’ятку вивезли нацисти під час Другої світової війни. Понад 75 років полотно вважали втраченим назавжди. Проте наприкінці 2016 року до Харківського художнього музею надійшов лист від комісара кримінальної поліції Берліна, який повідомив, що картину, схожу на «Етюд з будинком», виявив анонімний акціонер на німецькому аукціоні. Німецько-українська комісія працювала півтора року, щоб довести її належність Україні. Зрештою законних підстав повернути картину не виявили, але її викупив чоловік-інкогніто й передав до Харкова. Особистості акціонер так і не розкрив. Сказав лише, що цікавиться творчістю Васильківського й пообіцяв завітати до музею.

2020

У січні 2020 року Україні вдалося повернути незаконно вивезену під час німецької окупації картину Михайла Паніна «Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною». Культурна пам’ятка належала колишньому швейцарському військовому, який емігрував до США в 1946 році. У 1986 році чоловік помер, а його приватний будинок у місті Ріджфілд (штат Коннектикут), де зберігалася картина, придбало подружжя американців. У 2017 році пара виставила українське полотно на аукціон. На це миттєво відреагував Дніпровський художній музей із вимогою повернути викрадену культурну цінність. Сполучені Штати конфіскували картину і згодом передали її в Україну.

Іще один успішний випадок — повернення Музею Ханенків полотна П’єра Гудро «Коханці (Блудний син із повією)» із колекції українського мистецтвознавця й колекціонера Василя Щавинського. Через сім років, відколи команда музею домоглася припинення продажу картини на нью-йоркському аукціоні Doyle, США у 2020 році за рішенням суду безкоштовно віддала роботу.

2022

У вересні митно-прикордонна служба США затримала цінні об’єкти, які росіяни намагалися вивезти на територію Сполучених Штатів. Серед них були мечі-акінаки скіфської культури VI–V ст. до н.е., крем’яна шліфована сокира III тис. до н.е., половецькі шаблі часів Київської Русі й багато інших цінних пам’яток української культури. Їх повернули в Україну в березні 2023 року.

2023

У попередньому лонгріді ми розповідали про виставку, яку київський Музей історичних коштовностей разом із чотирма кримськими музеями організували ще до того, як Росія окупувала Кримський півострів — «Крим: золото і таємниці Чорного моря», яку згодом у народі назвали «Скіфське золото». Експозиція, що налічувала понад 600 мистецьких цінностей і старожитностей доби сарматів, гунів, античних греків і готів, перебувала в німецькому місті Бонн із липня 2013 до січня 2014 року. Згодом вона дібралася до археологічного музею Алларда Пірсона в Амстердамі, де мала затриматися не довше ніж до кінця травня 2014 року. Утім, російське вторгнення докорінно змінило перебіг подій, адже до України кримські цінності з Нідерландів так і не повернулися. У 2021 році Апеляційний суд Амстердама ухвалив рішення передати артефакти з півострова до Києва, на що Росія подала скаргу від імені кримських музеїв напередодні повномасштабного вторгнення. Проте Росії так і не вдалося знайти підтримки в судовому процесі в Нідерландах під час повномасштабної війни.

Після майже дев’ятирічної судової тяганини, 9 червня 2023 року Верховний суд Нідерландів усе ж визнав «Скіфське золото» українським культурним спадком, а отже, реліквії повернуть в Україну.

Як опікуватися, щоб зберегти

Звісно, ці випадки — далеко не єдині, однак усі вони свідчать, що Україні необхідно не лише розробляти механізм повернення українських культурних цінностей, а й змінювати систему всередині країни. Чудовий приклад якісних ініціатив на національному рівні — Польща. Оскільки під час Другої світової війни країна втратила більшу частину рухомих об’єктів матеріального культурного надбання, вона у своїй культурній політиці пріоритезувала проблему повернення своїх скарбів. Із 1992 року Міністерство культури й національної спадщини за підтримки Міністерства закордонних справ Польщі активно веде загальнодержавний електронний реєстр рухомої культурної спадщини, що зникла під час Другої світової війни. Дані звідти публікують на спеціально створеному сайті. Далі вся зібрана інформація надсилається в міжнародні представництва, закордонні музеї та установи, що проводять аукціони. Саме широкий медійний розголос допоміг виявити більшість з утрачених раніше польських культурних цінностей і почати процес їхнього повернення.

До того ж Польща докладає неабияких зусиль, щоб підвищувати обізнаність населення про культурний спадок своєї країни, зокрема викрадений. Наприклад, із такою метою польський уряд запустив у 2013 році онлайн-виставку «Втрачений музей». Вона демонструє викрадені й уже повернені експонати, спонукаючи до суспільної дискусії про те, наскільки важливу роль відіграє культура у творенні нації та збереженні ідентичності народу.

Тоді ж Міністерство культури Польщі також розгорнуло велику промокампанію, залучивши зірок країни до зйомок 50 коротких фільмів, у яких вони розповідають про викрадені твори мистецтва. Так влада, заручившись підтримкою знаменитостей, хоче донести до авдиторії масштаби втрат їхнього культурного спадку під час Другої світової війни. У цій акції взяли участь представники Мінкульту країни, провідні мистецтвознавці, директори найбільших музеїв Польщі, популярні актори, спортсмени, музиканти, журналісти та ін. Зокрема, до зйомок фільмів долучився срібний призер Олімпійських ігор із фехтування Радослав Завротняк, журналіст Ігор Янке, музикант і сатирик Кшиштоф Скиба.

У межах глобальної ініціативи до Дня музеїв (19 травня) поляки влаштовують зокрема мультимедійні виставки зниклих мистецьких цінностей. Мінкульт Польщі стверджує, що поширення зображень викраденого культурного спадку — це перший крок до його повернення додому. Україна могла би створити схожу ініціативу, яка стала б особливо актуальною нині, коли попит на українське зростає не лише в Україні, а й в усьому світі.

Частково підвищенням загальної обізнаності українців та іноземців щодо викрадених українських культурних цінностей уже займається, до прикладу, «Спілка археологів України». Із 2014 року вона фіксує незаконне привласнення українського надбання на тимчасово окупованих Росією територіях і спонукає владу зреагувати на це. У листопаді 2022 року спілка презентувала проєкт «Археологічна спадщина, вкрадена Росією: інформаційно-просвітницька кампанія» за підтримки федерального уряду Німеччини. Його основна мета — привернути увагу суспільства до злочинів Росії проти українського культурного надбання й запобігти ігноруванню цієї проблеми, адже Україна опинилася у складних обставинах, коли має ризик втратити не лише державність, а й частину власної історії.

Іще один значущий крок на шляху до повернення вкраденого культурного спадку, який Україні ще потрібно зробити, — створення й ведення повноцінного обліку всіх культурних об’єктів, які росіяни викрали не тільки впродовж повномасштабної війни, а й раніше. Така єдина база поцуплених українських культурних артефактів не тільки популяризувала б українське мистецтво, а передусім спонукала б політиків врешті ґрунтовно зайнятися їх поверненням. Звичайно, деякі громадські організації документують такі злочини проти української культури («Фонд підтримки фундаментальних досліджень», «Кримський інститут стратегічних досліджень» та інші), проте така діяльність не може повністю лягати на плечі волонтерів і активістів. Є і третій не менш важливий аргумент на користь створення такого єдиного державного реєстру культурних цінностей, незаконно вивезених за кордон, — він стане правовим підґрунтям для міжнародних судових проваджень і сприятиме ефективнішому виявленню викрадених артефактів, що своєю чергою допомагатиме таки повернути їх. Проте доцільно запровадити саме державні програми, у межах яких сформують окремі групи фахівців, щоб проводити реституційні процеси.

Олена Живкова, яка мала досвід роботи в україно-німецькій і україно-польській комісіях із питань реституції, зауважує, що в їхньому складі завжди були високопосадовці відповідних міністерств закордонних справ, адже повернення об’єктів культурної спадщини — важливий складник зовнішньої політики будь-якої цивілізованої держави. Також вона звертає увагу ще на одну важливу проблему: Україні бракує юристів із міжнародного права, системно залучених до реституційних ініціатив. Це, на її думку, значно просунуло би справу, адже часто ентузіасти (музейники, культурні діячі чи просто поціновувачі мистецтва) втрачають багато дорогоцінного часу, щоб розібратися у правових нормах тої чи тої країни та забезпечити правильний юридичний супровід питанню:

— Повернення українських цінностей зрушить із мертвої точки лиш тоді, коли не тільки для Міністерства культури та інформаційної політики, а і для Міністерства закордонних справ ця справа буде визначена як пріоритетна. Музейні фахівці і пошуковці мають виконувати свою роботу — розшукувати самі твори і документально обґрунтовувати їх приналежність Україні, а міжнародні юристи і дипломати — займатися безпосереднім поверненням, керуючись законодавством тієї країни, де артефакти наразі перебувають. Адже попри всі міжнародні угоди, кожна країна керується в цій чутливій сфері власним законодавством.

Попри всі труднощі, Олена Живкова продовжує боротися за те, аби культурні цінності, що належать Україні, рано чи пізно були повернені. Однак повномасштабна війна і тут внесла свої корективи:

— Досі не відомо, чим завершиться справа з поверненням картини Дірка ван Делена «Вихід на прогулянку», втраченої Музеєм Ханенків за часів Другої світової війни, яку мені вдалося розшукати у Франції, у Муніципальному музеї Сент-Круа в місті Пуатьє. Наскільки я знаю, ще до початку повномасштабного вторгнення усі зібрані документальні докази наше Міністерство культури та інформаційної політики передало до посольства Франції в Україні. Ймовірно, продовження цієї справи зараз не на часі, утім за висловом, який приписують Уїнстону Черчілю, за що ми тоді воюємо?

Комплексний облік матеріальних пам’яток, який охоплює і збережені пам’ятки на території України, і ті, які вивезла РФ, — обов’язковий за Планом заходів із виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, який мав бути виконаним іще до 31 грудня 2021 року. Міністерство культури та інформаційної політики вже планує розробити законопроєкт про створення електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини й культурних цінностей до жовтня 2023 року.

Юристи й культурологи наполягають: Україні також варто вдосконалити законодавчу базу, щоби притягнути до відповідальності всіх причетних до викрадення української культурної спадщини. Зокрема, законодавчо визнати злочинною владу РФ і Радянського Союзу, чия політика була повсякчас націлена на знищення українців як нації та їхнього спадку, а також закликати до цього й інші держави. До того ж необхідно налагодити ефективне міжнародне співробітництво, щоб повернути награбоване: залучити іноземних фахівців до фіксації та документування правопорушень проти української культури. Окрім того, на думку заступниці міністра культури та інформаційної політики Світлани Фоменко, важливо ратифікувати Нікосійську конвенцію, тобто Конвенцію Ради Європи щодо злочинів, пов’язаних із культурними цінностями. Україна підписала її ще у 2017 році. Це досить ефективний документ у межах міжнародного права, адже він зобов’язує країн-учасниць змінювати кримінальне законодавство, якщо воно не відповідає вимогам конвенції, і передбачає широкий діапазон відповідальності за скоєння правопорушень різної тяжкості щодо культурних артефактів інших країн.

Україна вже співпрацює з різними міжнародними структурами, зокрема з ЮНЕСКО і Радою Європейського Союзу, та урядами інших країн, щоб запобігти нелегальному перевезенню державного культурного надбання. Один із дієвих інструментів — створений Міжнародною радою музеїв (англ. International Council of Museums; ICOM) Червоний список українських культурних об’єктів, що перебувають під загрозою. Він фіксує не лише викрадені пам’ятки, а й містить інформацію про зразки предметів, які перебувають під загрозою, зокрема через дії російських окупантів. Система доволі дієва: списки з перерахованими культурними об’єктами, які перебувають під загрозою, надсилаються в іноземні уряди, правоохоронні та прикордонні служби, тож ризик побачити об’єкти українського культурного спадку в закордонних музеях чи приватних колекціях знижується. До того ж наші партнери вже допомагають відстежувати торгівлю краденим. Наприклад, британська організація The Art Loss Register, за словами її головного юрисконсульта Джуліана Редкліффа, виявила на аукціонах і зареєструвала у своїй базі понад дві тисячі викрадених культурних об’єктів з України, включно з картинами Херсонського художнього музею та «скіфським золотом» із Мелітопольського міського краєзнавчого музею. Виявленням незаконної торгівлі культурними цінностями, які викрали росіяни під час війни, займаються також Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) і Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП) у межах робочої групи Art Sanct Task Force. Окрім самого пошуку нелегально вивезених пам’яток мистецтва та старовини, робоча група відстежує мистецькі активи росіян, які обходять санкції, щоб у майбутньому заморозити їх та конфіскувати. У співпраці з іноземними партнерами, Мінкульт і НАЗК планують створити єдину базу культурних цінностей, які викрали росіяни. Це допоможе ідентифікувати знахідки й повертати їх до України.

Звісно, Україну чекає ще довгий шлях відновлення справедливості, проте ми вже здобули не одну важливу перемогу завдяки міжнародній співпраці та зробили крок назустріч законному поверненню нашого культурного спадку.