Відшукати звук українського бубна

Упродовж останніх десяти років Андрій досліджує бубни під час експедицій. Так і навчився грати в досвідчених музикантів-старожилів, яких зустрічав. До серпня 2024 року він передавав знання під час майстеркласів і приватних занять, а нині служить у війську.

Зустрічаємо Андрія опівдні на третьому поверсі кавʼярні поруч Каплиці Боїмів у Львові. Він приїхав із Києва у службове відрядження на кілька днів. Часу на розмову — всього година.

Перше, що впадає у вічі під час зустрічі з музикою, — його струнка постава й пшеничного кольору сумка на плечі, що контрастує з темним одягом. Він сідає за столиком ближче до вікна — звідси добре видно вже припорошене снігом місто. Крім нас, на крихітному третьому поверсі із трьома столиками поки лише персонал. Офіціанти постукують дверима, стурбовано поспішаючи згори вниз, звідки доносяться уривки діалогів — тут людно навіть у будні. 

Андрій час від часу квапливо поглядає на годинник, але попри це уважно слухає й відповідає.

Чим пала́ серце поліщукове

Міркуючи про свій дім, музикант говорить не про рідне місто Бориспіль, де народився й виріс, а про Полісся, зокрема Чорнобильську зону. Там жили його прадіди, діди й батьки, доки їх не переселили.

— Я — поліщук… за внутрішнім відчуттям.

Андрій усміхається й легенько постукує себе по грудях.

Найтепліший спогад його дитинства — дорога під час нічної грози з батьком і дідом, що починалася від Дніпра, з великого лугу, аж до хати, де жили дід із бабусею. Складний маршрут через ліс, гай і поле, наприкінці якого чекала винагорода — тепла оселя і гарячий чай. У дитинстві Андрія завше тягнуло до пригод. Каже, його батьки часто згадують, як він намагався поговорити то з вуличними художниками, то з музикантами:

— Є фотографія плівкова (мені там десь шість років): я стою поряд із родичами й граю на уявній гітарі. Вони у куртках стоять рівно, а я — нога на ногу.

У середній школі хлопець часто їздив у походи й на змагання, де біля наметів і вогнища постійно грали на гітарі. Андрію стало цікаво й самому навчитися гри, тож у 9 класі батьки подарували йому інструмент.

Виростав у будинку в приватному секторі Борисполя, тому завжди потрібно було працювати по господарству, ще й батько був будівельником, тож про роботу з деревом Андрій знав змалку. Родина походила із села, де часто працювали з деревиною, наприклад прапрапрадід Мина теслював.

Після закінчення школи Андрій кілька місяців працював офіціантом і курʼєром, а ще час від часу на будівництві — робив із батьком і його командою дахи.

Знайомство із традиційною музикою вийшло зовсім випадковим: хлопець їхав у київському метро на ескалаторі й побачив соціальну рекламу — фотографію етногурту «Божичі» з текстом «Почуй голос предків». Стало цікаво: познайомився з учасниками, а згодом — почав їздити з ними в етнографічні експедиції регіонами України.

— Це дух авантюризму: ти не знаєш, куди прийдеш і що знайдеш, кого зустрінеш, де будеш ночувати, чим харчуватись і так далі. Це одна з найкращих професій, бо вона про пригоди, подорожі, музику й розмови з людьми.

Нині залишилося мало музикантів, які можуть показати та прокоментувати давню манеру гри, каже Андрій. Старші люди часто з недовірою чи навіть пересторогою ставляться до таких ідей, але іноді відразу погоджуються на запис. Переважно йдеться про репертуар інструментальної музики, яку грають на бубнах, скрипці, гармошці, цимбалах, кларнеті тощо.

Одне з найсильніших вражень на Андрія справила експедиція Поліссям у село Кербутівка, куди він поїхав із гуртом «Божичі». Це, як він каже, про подорож, коли в одну годину не знаєш, де ночувати, а в іншу — співаєш разом із незнайомими старожилами — гостинними, щирими, з неосяжним багатством музики, якою їм кортить поділитися:

— Сидимо за столом, всі співають, а довкола — сосновий ліс. Це сильне враження того, що музика існує не тільки в записах, а в людях, які її виконують, навіть не маючи [музичної] освіти.

Саме в такі моменти експедиція перетворюється на дружбу, каже музикант. Він пригадує ще одну історію про покійного Івана Сулу, про якого дізнався завдяки колезі Євгену Дмитриченку. Останній був у експедиції Наддніпрянщиною та запитував про музикантів, які можуть зробити бубон старим способом.

Так Андрій вирушив до села Мельники за 47 км від Черкас. Хоча на початку дід Іван не дуже хотів робити бубон, мовляв, не мав до тої справи здоровʼя. Але згодом заприятелював з Андрієм, і за два місяці вони зуміли зняти матеріал про виготовлення такого інструмента зі старого решета.

Після експедиції він ще навідувався до діда Івана: його дружина зателефонувала й сказала, що той тяжко хворіє. Тоді Андрій багато-багато з ним говорив. За тиждень опісля дід Іван помер.

— Я відчуваю, що старшим людям важливе спілкування. І для мене теж. Музика знайомить і поєднує, а людська і тепла розмова лишається.

Бубон: мистецтво відродження

Аби побачити інструмент наживо, ми рушаємо з кав’ярні до Музею етнографії та художнього промислу, що на площі Ринок. Адже до майстерні, що в Києві, наразі потрапити немає змоги — Андрій має обмаль вільного часу через військову службу, тому зараз не водить туди гостей.

Неспішно заходимо в просторі зали зі скляними стелажами, традиційним одягом, знаряддями праці та чорно-білими світлинами на стінах, де зображені селяни в полі.

Зупиняємося поруч зали з музичними інструментами: бубном, цимбалами та скрипкою, що розташовані на підлозі, та ще однією скрипкою, сопілками, дудами й меншим бубном, підвішеними на стіні поруч. Цей менший бубон виготовлений у ХІХ столітті в селі Настасів (сучасне Поділля, на південь від Тернополя). За інструментами — світлина «Танці на сватанні» початку ХХ століття з підвішеними донизу різноколірними стрічками.

Тут майстер починає оповідь про історію та технологію виготовлення бубна. Це один із найдавніших інструментів разом із духовими. Він поширений у Європі, Азії, Америці та частково в Африці. В Україні його історія сягає тисячі років. Кожен регіон має свої особливості гри, її звучання та ритмічної організації.

Гру українців на цьому інструменті передусім вирізняє спеціальна техніка, зокрема на Полтавщині та Поліссі. Оскільки звучання бубна добре пасувало до гармошки, то на цьому ударному інструменті часто грали в СРСР, особливо після Другої світової війни. Радянці запустили їх фабричне виробництво. Так, з одного боку, бубни стали доступними, але з іншого — це негативно позначилося на практиці ручного виготовлення. Майстер розповідає:

— Діди розказували, що колись були бубни саморобні, справжні. «Зараз, — кажуть, — ми граємо на фабричних радянських, які продавали в сільських магазинах за 12,50 рублів». Через те, що бубни були доступні в магазинах, їх перестали робити вдома. Бо для того, щоб зробить бубон, треба зігнуть дерево, вбити тварину — здебільшого собак, котів і кіз. Іноді міг бути сом — це була на Полтавщині така екзотична [шкіра].

Автентична конструкція українського бубна — з металевими елементами, які регулюють натяг мембрани та змінюють звучання. Одним із рідкісних також є бубон із деревʼяними цу́рками, тобто короткими деревʼяними паличками, та мотузками замість металевих гвинтів. Для українських бубнів часто робили дірку для пальця, а ще спеціальну хрестовину чи ручку, щоб тримати інструмент.

Свої перші бубни Андрій зробив із козиної шкіри, яку придбав на базарі за символічну суму:

— Вбивати кота чи собаку надто жорстоко, навіть для музики.

Перші інструменти, як каже Андрій, вийшли недолугими, але потроху набив руку — і пішли перші замовлення. Загалом бубон можна зробити за тиждень, але сама підготовка матеріалу вимагає більше часу. Треба зачекати, доки висохне шкіра, та знайти деревину — переважно вербу чи дуб. Сире дерево потрібно вистружити, замочити або випарити та загнути довкола бочки чи іншого круглого предмета. Таким чином виходить обича́йка, тобто корпус бубна.

Для фіксації шкіряної мембрани використовують систему з ши́нок (обідки, що натягують і тримають на собі мембрану) і болтів. Для цього шкуру вимочують у воді, а потім натягують на обичайку, в якій просвердлюють отвори для пʼяти пар шелестунців (дрібні тарілочки з бляхи, міді та інших металів для дзвінкого звуку). Шість болтів зʼєднують із гайками через отвори в обичайці. Мембрану потрібно натягати рівномірно та витримати в приміщенні близько 12 годин, щоб вона висохла й набрала кімнатної температури.

Із 2015 до серпня 2024 Андрій зробив близько 70 бубнів. А також має власну колекцію, експонати для якої скуповує на сайтах, знаходить на сторінках колекціонерів у фейсбуці, в експедиціях чи отримує в подарунок від друзів. Дехто, за його спостереженнями, оцінює інструмент у кілька тисяч гривень, але можна знайти музейні предмети й за одну-дві сотні.

Зберегти, навчити, передати

У 2015 році Андрій співзаснував перший в Україні майданчик для неформальної освіти в галузі традиційної музики «Рись». Упродовж року там проводять курси зі співу та гри на традиційних музичних інструментах, а також літню школу. Учасники цих подій переймають досвід у науковців і водночас музикантів-практиків. Андрій розповідає:

— В Україні було мало форматів, крім академічних, де розповідали про традиційну музику. Люди, які не завершували музичних вишів, не мали можливості займатися традиційною музикою. Тому ми [з Катериною Капрою] вирішили вивчити закордонний досвід та поїхали на літні школи традиційної музики. Одна із перших — у селі Сендек біля містечка Кельце в Польщі.

Рік тому «Рись» запустила простір у Києві на Поштовій площі для подій, присвячених традиційній музиці. Зараз простір використовують здебільшого для репетицій, майстеркласів і курсів із традиційної музики.

Андрій має майстерню в Києві, де охочі можуть виготовити для себе бубон: для цього він дає потрібні інструменти та матеріали, а в разі потреби може щось підказати. Доки у війську, хоче, аби люди продовжували його справу. Тим паче, що в мережі є відеокурси гри на інструменті у вільному доступі.

Майстер говорить, що спільнота традиційної музики росте й стає помітнішою. Упевнений: доки є люди, які відтворюють інструменти, і ті, хто навчається, — традиція не зникне.

— Пише мені у фейсбуці невідомий 13–14-річний підліток, додається в друзі. Виявляється, подивився моє відео та зробив собі з решета бубон, де замість шкіри — синтетичний мішок з-під цукру.

Свобода вибору

Крім традиційної української, Андрій любить музику євреїв, поляків і шведів, джаз, рок і поп. Хороша музика для нього не примітивна, а з логікою оповіді та імпровізацією:

— Природа традиційної музики в тому, що її не записують у нотах. Немає усталеної форми. І коли її виконують носії традиційної музики, або ті люди, які вже добре її знають, — вона ніколи не звучить однаково.

Тяглість поняття «свобода» присутня й у житті музиканта: свобода була вибором, коли він грав у гурті, коли їздив у експедиції та коли створював інструменти. Наразі все в минулому часі, адже довелося зробити новий вибір. Але він, без сумніву, теж про свободу: Андрій пішов у Хорунжу службу «Азову», де читає лекції про історію України, зокрема розповідає про музику в контексті культури.

— Війна стала єдиним аргументом, що позбавила щастя робити те, що я хочу, але більше не можу.

Майстер має ще багато ідей, незакінчених проєктів і неопублікованих відео з експедицій. Планує дописати книжку про традиційну музику та бубністів і видати підручник із лівобережного стилю гри на бубні.