Нащо громадянка США вивчає нашу історію?

Кімберлі Сент-Джуліан Варнон — відома американська історикиня, сфокусована на дослідженні регіону колишнього СРСР, Східної Німеччини й Росії. 2022 року вона стала однією тих, хто в американських медіа найбільш критично висловлювався про повномасштабну війну РФ проти України, російсько-американські відносини та питання раси й расизму в Росії та Україні.

Далі — пряма мова Кімберлі Сент-Джуліан Варнон.

Про цінність освіти

— Іноді я думаю: «Боже мій, академічне середовище просто у вогні» (через скорочення нинішньою адміністрацією США. — ред.). Але як американка з регіональною експертизою відчуваю відповідальність продовжувати інформувати американців, наскільки можливо: про війну, що триває, про те, що Україна досі зазнає вторгнення, що люди досі гинуть. Як громадянка США, я відчуваю велику відповідальність за роль моєї країни у цьому хаосі. 

Думаю, ми переживаємо фундаментальний зсув. Розмірковую про підвалини того, яким, як ми вважали, світ буде після Другої світової війни для Західної Європи, для Східної Європи, для США. І ми переживаємо крах цих підвалин. Тому вважаю, що моя відповідальність полягає в тому, аби бути свідком цього, а також спробувати використати свої знання, щоб дати людям опору, яка допоможе їм пройти через це. Ми пройдемо через це.

Я виросла у сільській місцевості на південному сході Техасу. Мої батьки навчалися у школах із расовою сегрегацією і я — перша в родині, хто вступив до університету. Тому для нас освіта була найважливішою, адже так багато моїх родичів були позбавлені цієї можливості. Для мене це одна з причин сприйняття себе як освітянки. Відчуваю, що освіта — мій обов’язок на цій землі. І мені справді подобається досліджувати цей регіон.  

Україна така захоплива, Центральна Азія така захоплива. Хочу поділитися цим із людьми. 

2013 року я була в Україні, і пам’ятаю, як люди запитували мене: «Чому ти вивчаєш українську історію в Америці? Навіщо тобі це?». І я подумала, що ніколи не чула, щоб американець запитував: «Чому тебе цікавить американська історія?».

Думаю, це також спонукає мене займатися цією справою. Але також як американка я несу відповідальність, бо походжу з наймогутнішої країни на землі. І наші примхи призводять до смерті багатьох людей, як ми бачили під час війни в Ірані. На початку минулого року, коли президент Зеленський відвідав Білий дім і фактично потрапив у своєрідну засідку, це призвело до того, що ми припинили обмін (розвідувальною. — ред.) інформацією з Україною. Через це загинули люди. І тому я маю це важке відчуття відповідальності. І якщо хоч одна людина навчиться з того, що я роблю, — це того варте. 

Про розуміння російськості

— Я прочитала книжку Клаудії Садовскі-Сміт «Нова біла ідентичність іммігрантів» — про росіян, які переїхали до США після розпаду СРСР. І там вони ніби належать до категорії білих американців, хоч і не цілком, адже залишаються іммігрантами. Також у США існував великий попит на усиновлення російських та українських дітей, бо їх після цього сприймали як білих. Я приділяла цьому увагу ще до 2020 року, але бачила багато зв’язків між російськими крайніми правими, американськими крайніми правими та уявленнями про білих. Американські новини розповідали про кілька сімей із Техасу, які переїхали до Росії і казали, що хочуть жити там, бо Росія, на їхню думку, — християнська країна, «біле місце», де вони почуватимуться більш своїми, ніж у «воукнутому»¹З англ. «woke» — зневажливе сленгове слово з афроамериканської англійської; із часом його стали вживати, щоб описати людей, чутливих до соціальної справедливості, расової упередженості й дискримінації. Консерватори використовують це слово як образу, аби натякнути, що хтось є радикальним лівим. Техасі. Як темношкіру жінку з Техасу мене це розсмішило. Цікаво, що ці люди сприймають Росію як країну «білих», хоча історично всі території на схід від Німеччини ніколи не вважали білими²«Історично склалося так, що у США переважну більшість європейських іммігрантів юридично класифікували як білих. Але історики та соціологи, які досліджують «білість», стверджують, що «білість» має расове розшарування. У цьому контексті жителів Південної та Східної Європи історично розглядали як не повністю білих.. Я говорила про це, коли почалася війна (російсько-українська. — ред.), і люди на мене злилися, а я казала, що українці — це європейці.

Ідея про те, що хтось може бути «достатньо білим», аби вважатися європейцем, — це досить нове історичне явище. Навіть під час Брекзиту³Вихід Великої Британії з ЄС — рішення, ухвалене референдумом 2016 року. Із 31 січня 2020 року Велика Британія перестала бути членом ЄС. ми бачили, як британці говорили про мігрантів зі Східної Європи так само, як у США говорять про латиноамериканців. Тому своєю роботою я намагалася допомогти американцям, по-перше, зрозуміти, що расові динаміки за океаном відрізняються, а по-друге, ми все одно можемо використовувати ці знання, аби краще осягнути, що відбувається. І тому, коли йдеться про «російськість», є російські етнічні спільноти, яким відмовляють у «російськості» й «білості».

Думаю, нам слід переосмислити російську ідентичність і саму Росію. Я завжди говорила, що РФ дволика. З одного боку, у США вона позиціонує себе як оплот білої раси та християнства, так би мовити, традиційної моралі. Водночас у країнах Глобального Півдня⁷Глобальний Південь — умовне й науково спірне поняття на позначення країн, які вважають менш розвиненими й економічно біднішими. Більшість із них розташована в Південній півкулі (переважно в Африці, Азії та Латинській Америці). — як антиколоніальну, нерасову державу. І вона висмоктує кров радянської спадщини в цих країнах, щоб зберегти цю ідентичність.

І я така: як люди цього не бачать? Адже Росія грає у дві дудки й робить це дуже добре. Ось що мене турбує: що станеться, коли наші стовпи післявоєнного суспільного порядку зруйнуються? 

Концепції «білості», яка дещо традиційна, християнсько-націоналістична й дуже ґрунтується на виключенні інших, поширюватиметься дедалі більше, заповнюючи цю порожнечу. Ось що не дає мені спокою. 

Про уявлення, хто такі європейці

— Це повертає нас до того, як Джей Ді Венс⁹50-й віцепрезидент США, екссенатор. розмовляв із президентом Зеленським. «Ти сказав «дякую»? Це мене вразило, бо це той самий тип мови, який він використовував щодо колишньої коментаторки MSNBC¹⁰MS NOW (раніше MSNBC) — американський кабельний новинний канал. Джой-Енн Рід. Він сказав щось на кшталт: «Бути чорношкірим в Америці так важко, але поглянь, що ця країна тобі дала. Ти на телебаченні, у тебе є телешоу, ти коли-небудь казала «дякую»?». Те саме послання «як ти смієш», «звідки твоя вдячність» щодо Зеленського, якого можна сприймати як білого, але в цій ситуації ми бачимо, що він не рівний американцям, яких представляють Венс і Трамп. Він не може конкурувати з Росією на цьому рівні.  

Тому для тих з нас, хто завжди залишатиметься поза межами цієї концепції «білості», це певний ризик. Але це особливо стосується України. Коли я була в Німеччині в 2023 році, я чула, як люди говорять про українців, біженців, які там були. Я вже тоді відчувала, що люди були роздратовані, сердилися через присутність українців. І це складно пояснити, ніби я бачу межі того, наскільки українців сприймають як європейців.

І я бачу це в тому, як люди говорять про українців, як говорять про будь-кого на схід від Німеччини. Думаю, ми маємо про це пам’ятати, бо на початку другого (повномасштабного. — ред.) вторгнення все було про українців чи європейців. А про що ми говоримо зараз? Про корупційні скандали. «Чи можуть вони справді бути в ЄС?» «Чи справді ми маємо їх приймати до ЄС?» Тож ми бачимо, як «білість» у Європі розширюється, щоб включити українців на самому початку вторгнення.

Ідея європейськості та білості звужується, і українці знову опиняться поза нею. Думаю, саме тут історія України дійсно добре пов’язується з історією Глобального Півдня після деколонізації. Доводиться лавірувати між великими державами, вони використовують тебе, коли це вигідно їм, але насправді не зацікавлені у твоїх інтересах. Як із цим впоратися?

Як впоратися з тим, що іноді нас включають, а іноді — ні? Бо твоя ідентичність, держава, нація просто недостатньо «великі», щоб їх брали до уваги. Думаю, що саме тут лежить важлива солідарність між Україною та багатьма країнами Глобального Півдня. І ці зв’язки слід підкреслювати. Маю на увазі Україну, Казахстан, Узбекистан, колишні республіки Радянського Союзу. Якщо ти не був росіянином, ти не був першим серед рівних. Думаю, це історія, яку можуть почути інші люди.

Про справжній інтернаціоналізм

— Коли я почала писати й говорити про Україну, то і росіяни, і білі американці погрожували мені смертю. Є певна міжнародна мова расизму, яку вони, безперечно, поділяють. Але що мене особливо цікавило, зокрема під час роботи з темою дітей змішаного походження в СРСР — це те, як національна політика, що мала підтримувати розвиток нації та мови, насправді часто сприяла расизації. І це видно на прикладі ставлення до українців, узбеків і казахів.

У мене є студенти латиноамериканського походження, яких можна сприйняти за білих. Вони розповідають, як люди змінюються, коли сприймають їх за білих, і які расистські речі можуть сказати. Цим студентам доводиться миритися з такими ситуаціями. А ще вони розповідають про дискомфорт, коли висловлюють свою справжню позицію, тобто захищають латиномериканців, але роблячи це, вони ризикують втратити свій соціальний статус. Думаю, українці теж стикалися з таким. Коли твою мову зневажають, як це було з українською. Скажімо, я бачила в різних матеріалах, дослідженнях лайливі висловлювання щодо українців, і навіть іноземці їх помічають.

Тож, думаю, мої дослідження добре показують, що стоїть за гаслами антирасизму, інтернаціоналізму й антиімперіалізму. Ці напрацювання допомагають показати, що всі ці явища були у СРСР: расизм проти чорношкірих, ксенофобія, ісламофобія. Також були глибоко вкорінені упередження щодо українців: їх вважали не такими сучасними, як росіян, їхню мову зневажали як «сільську» (а в сучасній індустріальній країні нібито не можна вихваляти сільське життя).

Сподіваюся, у майбутньому ми побачимо більше співпраці між американськими науковцями, які досліджують питання раси, з науковцями України та країн колишнього СРСР, бо, на мій погляд, у них є чимало точок перетину. Думаю, нам треба якось зруйнувати «залізну завісу» в мисленні й доступі до ресурсів.

Досвід соціального й расового відторгнення, відчуття гніту — універсальні переживання. Приклад, який спадає на думку найшвидше: пам’ятаю, як померла королева Єлизавета, і в ірландському, нігерійському та ямайському твіттері (із липня 2022 — «Х». — ред.) усі відчували себе наче на волі. Думаю, імперія впала. Це багатокультурний, та все ж спільний досвід гноблення імперією. І, думаю, це певний наступний етап у моїй роботі й міркуваннях. Я бачу, як зростає інтернаціоналізм расизму в ультраправих середовищах. Тож ми мусимо спонукати тих із нас, хто прагне прогресу у своїй політиці та солідарності з іншими країнами. Маємо розвивати інтернаціоналізм солідарності. І це має бути не радянський інтернаціоналізм, а справжній, бо крайні праві його мають. Тож маємо щось робити.

Про фальшиву українізацію в СРСР

Українізація створила покоління, певний прошарок людей, які отримували вигоду від держави. І розуміння сутності імперії допомагає це усвідомити. У будь-якій імперії є група людей із корінного населення, які стають чиновниками, бюрократами. Тож українізація виокремила певний залежний від держави українськомовний прошарок, але це не та українська, якою розмовляли селяни. Водночас тоді був Голодомор — штучний голод, що мав на меті вбивати. У своїй майбутній статті я стверджую, що метою цього було перетворити українське селянство на радянських підданих, залежних від держави. Тобто це було так: ви робите те, що ми кажемо, або помрете. І такий наратив держава продемонструвала мільйони разів. Тож радянська влада фактично вилучила село з української ідентичності, з того, що від неї залишилося. Зосталася культура й мова, але вони вилучили серце цієї культури, перенесли це в місто, тобто в урбаністичне середовище, прищеплюючи радянські звичаї. Це значно полегшує впровадження політики, але в підсумку шкодить селянам, бо з ними мало хто починає себе ототожнювати. Як на мене, це типова імперська практика. Тому нас не має дивувати, що Сталін використовував ті ж інструменти, аби зламати українське селянство.

Досліджуючи Голодомор, я зацікавилась темою пам’яті. Це те, що об’єднало багато поколінь, і вони шукали відповідей в історичній пам’яті, розпитуючи про минуле своїх рідних. Отже, пам’ять — це те, що дуже важко знищити.

Імперія не вмирає для тих, хто живе в метрополії, адже ці люди не дозволяють імперії померти. Бо якщо імперія помре, то який сенс у державі, у  культурі, у суспільстві? Певно, це лякає людей у гегемоністській державі. У треді на Bluesky я писала про це —  що нам, американцям, треба подумати: що означає перестати бути гегемоном? Чи готові ми до цього? Ось чому імперії існують так довго — бо люди, які живуть у ній, принципово не можуть змиритися з такою зміною влади.. І думаю, саме це зараз відбувається з Росією.

Що станеться із світовим порядком і безпекою, коли державі-гегемону не можна буде довіряти? Думаю, саме в такій ситуації ми зараз перебуваємо зі США. І, як на мене, українці завжди були до цього певною мірою готові. Коли поруч — агресивний сусід, який не поважає вашу незалежність, то завжди маєш бути готовим. Але не думаю, що Західна Європа готова. Не певна, що й більшість американців готові до того, що може статися. Саме тому варто придивитися до України. І мені дуже подобається, як українці кажуть: «У війні дронів ми добре розбираємося, тож можемо допомогти, будь ласка, послухайте нас».

Україна справді показує світові, яким може бути майбутнє для держав, що не є гегемонами: без ядерної зброї, маючи справу із набагато більшими країнами, що порушуватимуть ваш суверенітет. Але при цьому можливо завдати серйозної шкоди, якщо діяти завзято, і дрони — новий спосіб ведення такої війни. Це вражає. Були прогнози, що Україна не протримається й тижня, а подивіться на неї зараз.

Про стійкість українців

Солідарність, якої нам бракує, — це побачити спільне між репресіями й утисками, які пережили українці, гаїтяни чи афроамериканці. Історично, можливо, не різні досвіди, але доводилося покладатися на ті ж інструменти, аби вижити.

Треба вірити в себе й вірити у свою спільноту. Є руки й ноги — мусиш боротися. Думаю, саме це нас і об’єднує: не можна здаватися, інакше тебе знищать. Переможець забирає трофеї, і ці трофеї постійно використовують, щоб стерти нашу історію. Якщо йдеться про Росію, то вона монополізує радянську історію і стирає інші республіки, стирає Голодомор і голод у Казахстані; якщо йдеться про США — там це стирання афроамериканського рабства з національних пам’ятників. Тож мусиш рухатися далі, бо якщо ні — по тобі залишиться діра, і вони заповнять її брехнею.

Я чимало думаю про те, як мені взаємодіяти з авдиторією в Україні, в Європі й Америці, аби просувати ідею солідарності, не кажучи при цьому, мовляв, українці страждають так само, як колись афроамериканці. Звісно, я не це маю на увазі, а те, що нам дійсно є чому повчитися один в одного. Глобально багато з нас перебувають у однаковому становищі. Я запитую: «Скільки разів із 2025 року ви чули, що Україна — це Європа?». Це підказує, що Європа знову звужується. А українці принесли стільки жертв, аби показати, що вони європейці, що поділяють в європейські цінності, а двері (в ЄС. — ред.) все ще зачинені. Думаю, про це важливо замислитися. Коли Україна апелює до європейських цінностей, це також змушує Європу замислитися, що це взагалі за цінності і Європа їх уже не завжди поділяє.

Багатьох людей це може лякати. Що таке європейські цінності? Чи це демократія? Якщо так, то яка вона на ділі? Чи це краще ставлення до іммігрантів? Крім того, українці змушують Францію, Німеччину та Велику Британію всерйоз замислитися про свою імперську історію і своє ставлення до людей, які приїжджають у метрополію. Мовляв, приймаєте їх чи поводитеся з ними так, як Росія до України? Ось так я все це поєдную.

Про поняття демократії

— Я пишу і виступаю, скільки можу. Навіщо все це роблю? Якщо ви, як експерт, не ділитеся знаннями, люди все одно шукатимуть цю інформацію. І раптом може виявитися, що ті, хто минулого тижня, скажімо, не міг показати на карті, де розташована Україна, сьогодні вже вважають себе експертами з корисності сталінізму для України.Тому, на мою думку, ми (публічні інтелектуали, освітяни. — ред.) відповідальні перед суспільством.  

І коли суспільство не бачить, чому твоя робота має значення, то набагато легше її знецінити. Тому 2022 року я почала вести твіттер. Подумала: «О, я багато знаю про Україну. Була в Україні, тож розповідатиму людям те, що знаю про цю країну». І це певною мірою мій внесок у збройний опір українців: стараюся пояснити американцям, чому Україна така важлива. Сподіваюся, зможу робити це й надалі. Принаймні, можу використати свій розум, аби допомогти іноземцям краще це зрозуміти.

Коли я замислююся над тим, що станеться, якщо Америка втратить свій статус гегемона, то кажу (американцям. — ред.): ви ж нізащо не хочете, аби до вас ставилися, як ставилися до Венесуели чи України. Американці не звикли терпіти труднощі. Тобто галон¹³1 американський галон — це приблизно 3,785 літра. бензину в Техасі коштує майже 4 долари, і для розуміння тих, хто не з Техасу… ну, така висока ціна за паливо —це фактично криза. Люди скаржаться, а я думаю: «Це єдине, що глобально змінилося для багатьох американців — бензин подорожчав». У цей же час кубинці не мають¹⁴Із весни 2026 року Куба переживає енергетичну блокаду й фінансову ізоляцію з боку США, що спричинило найтяжчу кризу на острові за останні десятиліття (зокрема блекаути, гуманітарний колапс). Так США тисне на комуністичний режим, аби той їм поступився, озвучуючи також військове вторгнення як можливий сценарій. ані електроенергії, ані водопостачання. Українці живуть під постійними обстрілами. Тож ми щонайменше можемо хоча б зберігати емпатію. 

— Викладаючи світову історію, я завжди запитую: «Як думаєте, чому Росія стала такою гігантською?». Одна з речей, які Росія зуміла приховати — свою імперськість. І я продовжую запитувати: «Як можна стати найбільшою країною у світі? Від Московії — до того, що є зараз». Думаю, іноді ми забуваємо про вплив більшовицької революції на світ, зокрема про колосальне її значення для колонізованих народів тих країн, які ми зараз називаємо Глобальним півднем. Це була імперія, що загинула від рук власного народу. Метрополія знищила імперію всередині них. 

І це цікаво, бо це було 1917 року, але 1905-го те, коли Росія програла Японії у російсько-японській війні, то це стало визначною подією для колонізованих країн. Тож від початку ХХ століття Росія певною мірою була на двох стільцях. Думаю, важливо розуміти, що і Росія, і СРСР дуже вправно це використовували, не на словах підтримуючи деколонізацію. Радянський Союз вкладав багато грошей, часу та зусиль у країни, що деколонізувалися.

Саме тому я часто стверджую, що українці також мають повернути собі радянську історію, бо Україна була домівкою для тисяч іноземних студентів. І це допомагає Україні боротися з наративом, нібито все зробила Росія. Насправді Росія не робила всього сама. Україна теж була частиною цього процесу, відіграючи свою роль у розбудові нових суспільств у деколонізованій Африці. Та є й інша проблема: після років правління Джорджа Буша молодшого, коли США перестала вкладати час і зусилля у країни Африки на південь від Сахари й більше зосередилася на Близькому Сході, то Росія багато в чому заповнила цю прогалину. Вона видобувала й досі видобуває там природні ресурси, підтримувала і підтримує диктаторів.

Росія та Китай змагаються за вплив у країнах Африки на південь від Сахари. Тому людям усе ще легше простежити зв’язок між антиімперським іміджем Росії (адже, мовляв, РФ тут побудувала лікарню) та діями Великої Британії, Франції та Німеччини. І думаю, це ключовий елемент, коли йдеться про солідарність. Тож коли українці кажуть, що підтримують європейські цінності, хочуть приєднатися до ЄС, то для людей у країнах Глобального Півдня європейські цінності принципово інші, бо метрополія викачала з їхніх держав усе. Їм відмовляли у громадянстві, досі відмовляють у рівності тощо. Ось чому люди з країн Глобального Півдня звертаються до Росії — бо вони не отримують належної уваги, фінансування й підтримки від Європи.

Я бачу це як певну форму історично зумовленого становища, коли Україна сильно покладається на підтримку ЄС, бо протистоїть  імперському реваншу. Але водночас багато країн Африки на південь від Сахари сильно покладаються на РФ і Китай, адже досі мають справу з наслідками імперської експлуатації.

У 1960–1970-х роках радянські євреї емігрували до США, а американське суспільство поділяло радянський антисемітизм. Натомість населення СРСР акцентувало увагу на американському расизмі щодо чорношкірих. Та в обох ситуаціях була спільнота, яку пригнічувала держава. І обидві сторони користалися цими проблемними темами для ведення Холодної війни.

Про пошук винних

— Будь-яка ідеологія панування — порожня. Бо ну гаразд, ти головний — і що далі? У такій ідеології завжди має бути ворог біля воріт. І ми бачимо, як це використовує Путін. І те ж саме спостерігаю у США, наприклад, коли Джей Ді Венс каже, що в Америці тепер уже не треба вибачатися за те, що ти білий. Я подумала: «Джей Ді, а хто взагалі хоч колись змушував тебе вибачатися за те, що ти білий? Зате твоя політична партія змусила тебе вибачатися за дружину зі смаглявою шкірою».

Політика панування порожня, через це їй завжди потрібен цап-відбувайло. Це те, що ми бачили в нацистській партії: коли вбито всі інші групи, кого ще можна звинуватити у своїх невдачах? Думаю, саме це зрештою доведеться з’ясувати Росії і США. Коли ти гегемон і свідомо послаблюєш те, що зробило тебе ним, і вичерпуєш свій вплив, — що залишається? Крім здорового глибокого самоаналізу, якого навряд чи буде, залишається хаос і війна. Тоді це переноситься назовні. І, схоже, саме це ми зараз і бачимо. Кажу це як громадянка США, бо мій чинний президент погрожував знищити цивілізацію. Думаю, тільки в Америці ми можемо сприймати це як жарт. Путін говорив дуже схожі речі про Україну. І це не жарт — тисячі людей загинули. І тому мене, як американку, справді непокоїть стан світу, бо все летить шкереберть, а міжнародний порядок залежить від раціонально мислячих США, а ми вже не мислимо й не поводимося раціонально. Ukrainian Lives Matter¹⁷Відсилка до Black Lives Matter — (з англ. — «Життя чорношкірих мають значення») — глобальний громадянський рух. Виник у США 2013 року у відповідь на випадки поліцейського насильства та системного расизму щодо темношкірих. Мета — привернути увагу до нерівності, захисту прав темношкірих і вимагати справедливого правосуддя. Став глобальним символом боротьби з расовою дискримінацією, особливо після масових протестів 2020-го. залежить від того, чи зможе Америка взяти себе в руки.

Про те, що мотивує продовжувати

— Згадую, як мої бабуся й дідусь пережили Південь за часів законів Джима Кроу та расовий терор¹⁹В Америці існувала расова сегрегація (примусове відокремлення білого населення від інших етнічних груп), що офіційно була введена у другій пол. XIX ст. і тривала до кінця XX ст. Однак наслідки цього явища помітні й досі, особливо це відчувають на собі темношкірі люди.. Тому міркую так: я така щаслива, що маю стільки сил витримати все це, і якщо мої предки змогли це пережити, то і я теж зможу пройти все, що відбувається зараз. Також я спілкувалася з колегами про людей,, які пережили Великий терор у СРСР: мільйони були викрадені, розстріляні, відправлені в табори ГУЛАГи. А потім — ще й напад нацистів. Але радянські люди вижили. 

Іноді, коли стає геть кепсько, я думаю: нацисти протрималися дванадцять років. Дванадцять. Вони казали, що пануватимуть тисячу років²¹Відсилка до пропагандистської назви нацистської Німеччини, яку використовував Адольф Гітлер та його послідовники — «Тисячолітній рейх», яка символізувала нібито вічну велич і непорушність держави, але цей тоталітарний режим проіснував із 1933 по 1945 рік., а втрималися дванадцять. Це допомагає мені подивитися на жахи з іншої перспективи — ми можемо це пережити. На жаль, світова історія наповнена жаскими митями, та є і дійсно хороші,тож зосереджуюся на них, як би це не було складно.

Думаю, також маємо визнавати, наскільки складно зараз бути науковцем. Я займаюся темою СРСР, і люди одразу змішують усе докупи: соціалізм, Радянський Союз так, наче це одне й те ж. І я така: «О ні, це не так, я не дам вам перемогти».  

Люди повинні мати можливість жити вільно, розмовляти своєю мовою, навчати власних дітей тієї мови, якою вони розмовляють, шанувати свою культуру й не чути, що вона другорядна чи похідна від якоїсь іншої. Зважаючи на поведінку РФ, чи виглядає вона як країна, що поважає інших людей? Ні. Це імперська країна, дуже схожа тепер на ту, в якій живу я. Я навчалася в початковій та середній школі, коли США вторглися в Ірак та Афганістан. І виникає питання: чи я думала так, як зараз думають росіяни? Моя країна вторглася в інші. Бездумно підривала венесуельські кораблі, влаштовувала масові депортації, підривала школи в Ірані. Але ніхто ніколи не закличе до бойкоту Америки на Олімпіаді. Усі приїжджають до США на чемпіонат світу з футболу. Це і є привілеї гегемона.

Ці роздуми останнім часом не дають мені спокою. Пам’ятаю, побачила уривок, здається, це було на Олімпіаді, де російський спортсмен виступав під нейтральним прапором. Він повернувся спиною, коли заграв український гімн на честь українського спортсмена. Я була вражена й подумала: «Ось тобі й нейтралітет». Як американка, я потім задумалася: чи станеться колись, що і США просто не запрошуватимуть, не допускатимуть до участі на таких змаганнях? Такого не станеться. Єдині, хто може покарати Америку за її дії — це самі американці. Ми маємо стати кращими.