Цвинтарі-примари: хто рятує єврейські кладовища в Україні?

Спустившись із походу Карпатами в селище Ясіня, я випадково зайшов на старий єврейський цвинтар. Увагу привернув дзенькіт, що долинав із-за дерев’яної огорожі, оточеної деревами і високою травою.

Звук лунав від дзвіночка на шиї корови, що паслася поміж могильних плит. За огорожею було кількасот надгробків з епітафіями¹Епітафія — напис на надгробку чи пам’ятнику, присвячений померлому, часто у формі короткого вірша чи вислову., написаними здебільшого івритом²Навіть у громадах, де люди в побуті розмовляли їдишем, епітафії на надгробках традиційно писали івритом, адже це сакральна мова юдаїзму. На новіших надгробках, особливо після Другої світової, можна побачити написи іншими мовами.. Багато з них просіли в землю. Ще частина маце́в — так називають старі єврейські надгробки, зроблені у формі прямокутних плит — повалені або зігнуті, схожі на поламані зуби. На одному високому надгробку хтось намалював свастику.

На зарослому кладовищі не було стежок. Помітно, що лише за двома чи трьома надгробками скраю доглядали. Здається, це поховання 1980-х років. Обидві могильні плити були відгороджені металевими парканцями та зовсім недавно пофарбовані — на зеленій траві виднілася розхлюпана фарба.

Уже покинувши Ясіня, я хотів довідатися, чи залишилися в селищі євреї. Тамтешній 73-річний краєзнавець Іван Бунтушак розповів по телефону, що цієї нацспільноти в їхньому населеному пункті вже немає, а надгробки підфарбовують місцеві доглядачі, яким родичі небіжчиків надсилають гроші. Іван був свідком, як невелика спільнота євреїв, які залишилися в Ясінях після Голокосту⁵На території сучасної України нацисти вбили близько 1,5 мільйона євреїв, що становило приблизно чверть від загальної кількості жертв Голокосту в Європі., поволі виїздила в більші міста України або емігрувала. Він підтвердив, що не знає, аби хтось повсякчас і системно доглядав за всім цвинтарем.

І Ясіня в цьому сенсі не виняткові: в Україні існують сотні окописьк (так називали саме єврейські кладовища)⁶Окописько, окопище — ці назви єврейських кладовищ пов’язані з тим, що ці місця зазвичай оточували ровами й земляним валом. На Галичині також вживали назву кіркут., що руйнуються через зникнення національних громад. Історично єврейські кладовища закладали окремо від християнських — це відповідало юдейським релігійним нормам (святість і недоторканність місця поховання) та загальній практиці багатоконфесійних населених пунктів, де кожна релігійна громада мала власне освячене кладовище.

Окописька є в усіх частинах нашої країни: від деяких донині збереглося всього кілька надгробків, а інші мають тисячі захоронень. У містах та селищах, біля яких повиростали ці кладовища, єврейських громад або не залишилося, або вони так поменшали, що вже не можуть належно доглядати за цвинтарями. Поки спільноти розпорошуються, питання, хто має зберігати ці місця, гострішає.

Огорожі та лікбез

Олександр Бесараб опікується огородженням єврейських цвинтарів уже вісім років. Він працює в Європейській ініціативі зі збереження єврейських цвинтарів (ESJF), офіс якої в Києві. Олександр має інженерно-будівельну освіту, у 2014–2018 роках працював на будівництві у Швеції, Сакартвело, Об’єднаних Арабських Еміратах, а тоді повернувся до Києва і знайшов вакансію в ESJF.

— Це цікаво для мене: брати участь не тільки в комерційних проектах, а ще робити щось для суспільства корисне.

ESJF з’явилася 2015 року, основний донор організації — Міністерство закордонних справ Німеччини. Ініціатива опікується єврейськими цвинтарями у Центральній та Східній Європі, а ще на Балканах і в країнах Балтії. Тільки в Україні команда ESJF встановила паркани на 201 кладовищі (станом на початок вересня 2026 року).

Там, де зникли єврейські громади, довкола багатьох цвинтарів немає огорож, що позначали би їхні межі. Опарканювання ж привертає увагу місцевих до існування кладовища, допомагає вберегти його від подальшого занедбання та рукотворних руйнувань.

ESJF пріоретизує огородження кладовищ, що під загрозою зникнення, або тих, де ініціативу зі збереження проявляє місцева влада. Без її сприяння складніше: для встановлення огорожі зазвичай потрібне офіційне погодження, а ще надання окописькам юридичного статусу місця поховання, якого вони часто позбавлені — за обидві речі в Україні відповідальні місцеві адміністрації.

Як і з коровою на цвинтарі в Ясінях, у інших громадах місцеві починають використовувати старі кладовища, зокрема єврейські, для своїх потреб, що ускладнює опарканювання. Олександр згадує цвинтар на Поділлі, що ним почали послуговуватися як городом, а ще цвинтар, через який місцеві протоптали стежку. ESJF шукає компромісні рішення, щоб, огородивши такі місця поховань, не вплинути на лад у громаді: наприклад, зробити периметр огорожі якнайменшим або встановити в ній хвіртки там, де проходить стежка.

ESJF не реставрує і не переміщує єврейські надгробки. В Україні є інші ініціативи, що доглядають за окописьками, зокрема роблять реставрацію (наприклад, Rohatyn Jewish Heritage чи краєзнавиця Оксана Савчук-Царинська в галицькому місті Сокаль). Але, як каже Олександр, не всі рішення колег видаються команді ESJF вдалими. Наприклад, у 2020–2021 роках у селищі Сатанів на Поділлі хасидська організація «Огалей Цадикім» познімала мацеви з оригінальних могильних плит і повкладала їх у симетричні бетонні постаменти, а ще вивела слова епітафій фарбою. Команда ESJF вважає, що такий брутальний ремонт руйнує природну красу цвинтаря.

Утім, організація намагається розширювати спектр фізичних робіт, і тепер також реставрує старі огорожі. Скажімо, цього року Олександр працюватиме над реставрацією єврейського муру XIX століття в місті Полонне на Волині. Технічні й естетичні вимоги до огорож вкрай прості, позаяк їхнє головне завдання — це маркування простору.

«Не стіни захищають цвинтар, а люди», — цитує Олександр гасло організації.

Із людьми працює інша співробітниця ESJF — директорка освітніх програм Олександра Фішель. Вона має вищу освіту в юдаїці⁹Юдаїка – напрямок гуманітаристики, що вивчає єврейську історію та спадщину., а в організації опікується освітніми заходами, насамперед у місцях, де команда перед цим встановлює огорожі. Ми зустрілися на одному з таких заходів — студентському таборі в селищі Крижопіль, що на Поділлі. Там студенти слухали лекції про єврейську спадщину, а тоді виїздили в сусіднє село Жабокрич, де за рік до цього ESJF встановила паркан навколо окописька. А ще очищували мацеви від забруднення, робили їхні фотокопії, розшифровували епітафії та мапували цвинтар.

Учасники з різних регіонів та освітніх програм до цього ніколи не мали справу з івритом, але завдяки розробленій Олександрою двосторінковій інструкції всього за кілька годин навчилися розшифровувати дати та імена на епітафіях. Вона називає це «грою в дослідника».

— Я сподіваюсь, що люди, у яких вже спалахнув цей вогонь, далі стануть реальними дослідниками кладовищ.

Вона знає численні історії про зневагу та байдужість до єврейської спадщини у Центральній та Східній Європі. Каже, що попри поширене уявлення більшість єврейських кладовищ були знищені не нацистами у Другу світову війну, а зникли в післявоєнний час. У СРСР мацеви й мури розбирали робітники та селяни, які потребували матеріалів для повоєнної відбудови. Однак головну шкоду завдали радянські інженерно-будівельні проєкти: на місці окописьк будували стадіони й багатоповерхівки. Наприклад, у місті Дніпро не збереглося жодного з трьох довоєнних єврейських кладовищ, а в містечку Острог із мацев виклали підлогу в казармах. Частину кладовищ затопило при спорудженні гідроелектростанцій на Дніпрі та Дністрі.

Попри зусилля ESJF та інших ініціатив, неогороджених та занедбаних окописьк в Україні залишається ще на довгі роки роботи.

Наймолодша єврейка в Рені

57-річна Лілія Олейнік — наразі наймолодша єврейка в містечку Рені, що на Бесарабії. Усього євреїв тут залишилося четверо. Вона доглядає за ренійським єврейським цвинтарем, що містить близько 400 надгробків. Найдавніші мацеви тут датовані першою половиною XIX століття.

Лілія — власниця магазину побутових товарів та письменниця. Вона живе разом із батьком Іллею, який допомагає у крамниці та доглядати за кладовищем.

Цвинтар розташований у приватному секторі, затиснений обабіч домівками. На вході Лілія показує однокімнатну цегляну будівлю: це бейт-тага́ра (від івр. «дім очищення») — іудейська ритуальна споруда для здійснення поховального обряду. У ній проводили церемонію, коли прощалися з її дідусем та бабусею, які померли в 1980–1990-х. Зараз тут пусті пляшки від алкоголю на підлозі.

Жінка веде далі й показує могили дідуся та бабусі. Озираюся довкола й помічаю, що на цій ділянці — десятки повоєнних надгробків, зроблених з граніту у звичних сьогодні формах, із написами, часто зробленими кирилицею. Останнє поховання датоване 2008 роком. В середині липня місцева влада офіційно закрила цей цвинтар, тобто хоронити євреїв тут тепер не можна.

Рені, як і вся Бесарабія, належало в Другу світову до румунської зони окупації. Румунські репресії щодо євреїв були м’якшими, ніж третьорайхівські, тому ця частина України менше постраждала від Голокосту. Тож після війни в Рені ще існували численні єврейські родини. Однак еміграція до Ізраїлю та інших країн призвела до стрімкого скорочення громади, а радянська національна політика — до асиміляції.

Лілія — єврейка тільки наполовину: її батько-єврей одружився з українкою і не знає ні ідишу, ні івриту. Його мама й батько добре знали ідиш — розмовну мову — а ще тато трохи міг читати івритом, але вирішили не передавати знання синові. Ілля збудував кар’єру в Ренійському морському порту: як електромеханік плавав у далекі рейси, а пізніше став начальником відділу зв’язку. Його покійна дружина теж працювала в порту.

Ілля каже, що в 1950-х, коли він переїхав у Рені, у місті було близько ста єврейських сімей, а на цвинтарі працював сторож.

Близько десяти років тому єврейська громада поменшала настільки, що Лілія стала головною доглядачкою цвинтаря, який почав заростати хащами, а місцеві стали експлуатувати його за новими, іноді обурливими для Лілії призначеннями. Згадує, як шматок цвинтаря намагалися перетворити на город і як тамтешній пастух випасав корову, кріплячи ланцюг до надгробків.

«Зараз вони вже знають, що прийде тьотя-термінатор і буде лаятися», — жартує Лілія.

На вході, біля бейт-тагари, свіжоскошена трава і купа позрубуваних кущів. У дві сторони йдуть розчищені стежки, але частина могил залишається закритою чагарниками. Кладовище за розміром як велике футбольне поле: тримати доглянутою всю територію для Лілії, яка робить це без інституційної підтримки, складно.

— Є ентузіасти, які можуть прийти і допомогти безплатно, але це може бути один раз на декілька років.

Ситуативно найняти робітників допомагає міська влада або знайомі з діаспори, які надсилають кошти. Однак догляд здебільшого обмежується прибиранням або підняттям повалених надгробків і не включає складніші завдання, як-от реставрацію. На цвинтарі є монументальний надгробок на місці братської могили євреїв, які брали участь в російсько-турецькій війні 1877–1878 років на стороні царя. На верху постаменту стоїть скульптура орла, тепер з усіх сторін обтовчена так, що птаха в ній і не впізнати.

Крім історії про пам’ятник з орлом, Лілія небагато знає про минуле цвинтаря та єврейської громади міста. Каже, що не знає місцевих носіїв цих знань, і що архіви лежать у Бухаресті й Одесі. Рені не популярне серед туристів: тут вціліло небагато об’єктів культурної спадщини, а українські гуманітаристи не надто цікавляться дослідженням міста. Касирка в місцевому ресторані назвала Рені «жопой міра». Тутешнє єврейське кладовище якраз могло би стати і джерелом для досліджень історії міста, і культурною візитівкою для його гостей.

Роздуми про кладовище наштовхують Лілію на створення нових текстів. Після нашої зустрічі вона написала вірш про цвинтар, а до того — есей про тамтешній надгробок, що вразив її детальною епітафією про життя покійної та її нащадків. Авторка міркує про епітафію як спосіб вдячності й увічнення людини.

Із протилежного від входу боку цвинтар впирається в стрімкий обрив, під яким заро́сла долина. Через зсув ґрунту край обриву повільно насувається в бік могил — до найближчих надгробків залишилося менше метра. Із цим буде куди складніше впоратися, ніж із чагарниками.

Лілія каже, що має бути державна програма із захисту старовинних — не лише єврейських — кладовищ.

— Є ж ще козацькі цвинтарі, теж захаращені. Люди знаходять це і кажуть: «Дивіться, в нас історія під ногами».

31-річна Олена Присяжнюк прожила все життя в селі Жабокрич на Поділлі, але на тамтешньому окопиську перший раз побувала два роки тому. До цього не помічала цвинтар через відсутність огорожі, густі дерева й кущі навколо. У селі не лишилося євреїв, а останнє поховання на окопиську датоване 1992 роком. Ось що каже Олена про стан цього місця:

— Цвинтар більше виглядав як шмат поля з деревами.

Олену вразила краса надгробків, але засмутив їх стан, тож жінка опублікувала відео з цвинтаря у своєму онлайн-блозі. Вона реконструює старі сільські хати у Жабокричі, вирощує квіти, пече й коптить м’ясо на продаж — на неї підписані близько 400 тисяч користувачів.

Відео привернуло багато уваги, і врешті Жабокричем зацікавилася ESJF. Влітку 2025 року ініціатива встановила довкола кладовища металеву огорожу, а ще через рік влаштувала згаданий табір, куди Олена теж прийшла.

Прабабуся жінки, яка теж із Жабокрича, розповідала, що допомагала євреям вижити в Голокост. Вона таємно підгодовувала дівчинку та чоловіка, які переховувалися від окупаційної армії та адміністрації — розстріли євреїв відбувалися прямо в селі, а згодом там з’явилося гетто. «Підопічні» вижили. Ба більше, дівчинка навчила Оленину прабабусю вишивати хрестиком, а чоловік, який був вправним теслею, зробив дерев’яний стіл як дарунок. Цей стіл продовжує зберігатися в їхній родині. Олена переконана:

— Надважливо зберігати не тільки історію українців, а й історію всіх людей, які проживали тут.

У Жабокричі Олена не одна так думає. Місцева вчителька історії Таїсія Чепіль крім шкільної програми проводить краєзнавчі уроки, де розповідає про Голокост у селі та історію євреїв. Вона провела екскурсію учасникам табору, влаштованого ESJF: показала меморіали, поставлені на місцях розстрілу євреїв у 1941 році, а ще синагогу.

Поки студенти працюють на кладовищі, поруч гуде бензокоса: це Петро Бондар — жабокричанин — скошує чагарники між надгробками. Поруч — ціла скирта сухостою — більшість цвинтаря Петро та його дружина Валя викосили ще раніше. Пара живе в кількох хвилинах ходи від окописька. Для жінки ця хата батьківська, і вона пам’ятає, як в її дитинстві на цвинтарі відбувалися похорони. Її батьки, поки були живі, самі старалися доглядати окописько.

«Моя мама кожний гробик обчищала серпиком», — каже. Тепер вже вони з Петром стараються косити траву хоча б раз на рік.