Проводи, Гробки або Могилки: що це й навіщо?

Про́води, Проводна́ неділя, Гробки́, Моги́лки, також Радуниця (Радониця), Діди́, Бабський Великдень — все це назви, поширені в різних регіонах України, але які позначають одне й те ж — дні вшанування померлих пращурів, згадування їхнього життя під час розділення з ними символічної трапези.

Розповідаємо про те, як давно з’явилася українська традиція вшанування померлих, у чому її схожість з іноземними святами, як вона змінилася та чому все ще дуже важлива в наші дні.

Культ предків відомий іще з часів первісних суспільств: як у материнсько-родових громадах (у Меланезії, Мікронезії), так і в пізніших патріархальних суспільствах. У давніх греків, римлян і праслов’ян такі традиції теж були.

Коли більшість народів Європи й Азії прийняли монотеїстичні світові релігії, то культ предків у них зберігся лише як окремі вірування, що стали частиною нових релігій. Приміром, такий відгомін — у католицький традиції Дня всіх святих (більш відомий нам як Гелловін), а в Азії поклоніння пращурам стало основою національних релігій — індуїзму в Індії, конфуціанства в Китаї, синтоїзму у Японії тощо.

Витоки української традиції

У часи ранньої Русі існувала традиція Радониці, що тісно пов’язана з культом предків. Буквально це слово означає «урочисті дні». Її коріння — ще в добі язичництва. Давні слов’яни Радуницею або «весняною радістю» називали цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. Коли прийняли християнство, то відзначання скоротилося до одного дня — другої неділі після Великодня. За давнім народним віруванням, померлі радіють, коли живі родичі згадують їх добрим словом і провідують могили.

Ця традиція перегукується з багатьма стародавніми обрядами багатьох країн світу, наприклад, із Днем мертвих у Мексиці (El Día de Muertos). Святкування, як правило, відбувається в кінці жовтня – на початку листопада, як і День всіх святих. Серед традицій відзначення — спорудження вівтарів на честь померлих, які прикрашають фігурками черепів, квітами, стравами й напоями, які ті найбільше любили за життя. Свято символізує тимчасове повернення на Землю родичів і близьких, які вже відійшли у засвіти. Подібні дійства є у Гватемалі, Гондурасі й кількох інших іспанськомовних країнах.

За первісними віруваннями українців, щорічні поминання родичів у період весняного пробу­дження природи символізували нескінченність життєвого циклу й долучення до цього колообігу людей, які вже померли. Після прийняття християнства православне духовенство спочатку засуджувало всі подібні свята, зокрема й Проводи (поширена по всій Україні церковна назва), вважаючи їх поганськими обрядами, і закликали викорінювати цей звичай. Проте настільки потужні архетипні традиції неможливо знищити, тому вони лишилися, щоправда, трансформувавшись у різні форми та прояви. Наприклад, крім Проводів, вшанування померлих предків знайшло вияв у таких святах:

зима
– Різдво: плетіння дідуха (символ родоначальника), у деяких регіонах люди після Святої вечері встромляють ложку в кутю, лишаючи так страву на ніч, мовляв, для душ померлих родичів;

весна-літо
– Зелені свята, зокрема Зелена неділя (День Святої Трійці): поминання померлих удома, в церкві та(або) на кладовищі, прикрашання зеленню могил. У суботу перед Зеленими святами поминають навіть тих, хто сам собі вкоротив віку;

осінь
– Дмитрівська субота, Дідівська субота, Дідівська днина, Дідівські плачі або Діди: ушанування вдома покійників поминальним пісним обідом, зокрема коливом, провідування їхніх могил і наведення там ладу.

З часом поминальні дні стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі. Водночас відзначення Проводів було внормовано, фактично зведено до поминання померлих родичів, а будь-які притаманні дохристиянським часам радощі засуджувалися. Однак на Поліссі й досі, на противагу, скажімо, центральній Україні, традиція зберігає більш архаїчні ознаки. Наприклад, у ці дні вважається гріхом сумувати, адже померлі мають радіти, що їхні родичі про них пам’ятають, тому дуже важливо не «псувати настрій» померлим.

Наразі перша відома письмова згадка про поминання родичів на другий після Великодня тиждень зафіксована ще в давньоруських літописах 1372 року.

Як бачимо, споконвіків для українців звертання до предків та(або) їх вшанування було засадничим, тим, що формувало ідентичність і впливало на різні прояви життя, зокрема і духовне. Тематичні свята й обряди були в усіх українських регіонах, тому хибним є стереотип, що це радянський пережиток або безкультурний несмак, адже саме зв’язок із пращурами дає відповідь на питання «ким ми є?».

Перед Проводами, у четвер Великоднього тижня, прийнято відвідувати кладовище, щоб навести лад на могилах родичів — виполоти бур’яни, підрихтувати чи оновити таблички, висадити нові квіти. Через це такий день подекуди називають Навським великоднем, тобто Великоднем мерців, адже вважалося, що в цей день звістка про настання Великодня сягає потойбічного світу, і померлі приєднуються у святкуванні до живих.

Без чого не обходиться поминальне дійство після Великодня

У спрощеному розумінні Гробки, Проводи, Могилки тощо — це спосіб пом’янути померлих рідних і близьких, розділивши, так би мовити, з ними трапезу. Тому, окрім звичної для щоденного споживання їжі, спеціально готують таку, що має ритуальне значення. Йдеться про освячений хліб і ко́ливо (з давньогрецьк. варена пшениця) — у слов’ян, зокрема українців, так називають поминальну кутю зі злаків із солодкою підливою (ситою). Назва цієї страви походить від античного звичаю поминального підношення зерна та фруктів, яке в давньогрецькій мові звалось «коллуба» (у візантійській вимові — «коллива»).

Рецепт поминальної куті може збігатися з рецептом різдвяної, проте перша, як правило, менш солодка. Традиційно коливо готують із вареної пшениці, зараз — із рису, в який додають родзинки, а іноді драже. Кашу заливають ситою — водою з медом чи цукром. Використання зерна злаків у коливі символізує продовження роду, а меду приписували здатність очищати від гріхів.

Звісно, рецепт може трохи різнитися залежно від регіону. Скажімо, на Наддніпрянщині в давнину й зараз замість злаків використовують покришені та залиті ситою білий хліб, печиво або бублики.

Їли коливо зазвичай однією ложкою, так само як і символічно надпивали алкоголь з однієї чарки. Поминальна кутя, яку не доїли, призначалася в їжу померлим, що ніби відвідують живих під час трапези. Етнограф Дмитро Зеленін зазначав, що за віруваннями східних слов’ян, «небіжчик має всі ті ж потреби, що й жива людина, особливо — потребу в їжі».

Наші пращури вірили, що спільна з душами покійних трапеза дарувала тим вічний спокій. А для живих була нагадуванням не тільки про колообіг, плинність і циклічність життя, а й укріплювала силу роду завдяки такому єднанню з предками. Під час обіду промовляли приказки: «Їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить», «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться».

Сценарій дійства в різних регіонах України був і подекуди лишається більш-менш сталим: спочатку священник відправляє панахиду, потім родини, що прийшли на кладовище, сідають поминати померлих принесеними стравами й напоями. Поминальний обід починався зі спільної молитви. На Поліссі, наприклад, існувала традиція обкачувати могили освяченими яйцями, у деяких регіонах було прийнято співати духовні пісні.

У дорадянський період під час таких поминальних днів традиційно вживали значно більше їжі, ніж наразі. Готували куліш або капусняк, горох із вуджениною, печеню із свинини, хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (у цей поминальний період їх називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші (різновид хліба), голубці, смажену рибу та ін. Спеціально для поминання пекли паски (або лишали одну з Великодня), варили коливо.

Цікаво, що обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. У 70-х роках встановлювати столи і лави почали повсюдно, по одній для кожної родини. Таким чином живі родичі могли розділити поминальну трапезу в безпосередній близькості до померлих.

Окрім наїдків, на Гробки брали й напої, зокрема алкогольні. Однак не варто ототожнювати це зі звичайним застіллям, адже все мало ритуальне значення. До прикладу, символічну чарку горілки передавали по колу поміж присутніх так, щоби кожен випив бодай ковточок «за Царство Небесне» та за упокій померлого. Прикметно, що її лише піднімали, але не цокалися, бо на поминках це було суворо заборонено.

Якщо стіл бував великий і за ним збиралося багато людей — то таких чарок було дві. Причина такого стриманого родинного застілля біля могил було простою — вважалося, що гучне свято може налякати душі мертвих, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: «Тато/мамо/діду/бабо, їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!»; «їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!»; «вам — Царства Божого діждати, а нам — до вас не поспішати!»; «хай земля буде пухом!»; «вип’ємо за Царство Небесне наших (Івана, Ольги тощо…)!».

Окрім страв для загального столу, кожна господиня обов’язково готувала для покійних страви, які ті особливо любили за життя. Після трапези крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, цим же міцним напоєм кропили землю.

На такі поминки часто запрошували перехожих та бідних. Залишки їжі роздавали тим, хто не зміг прийти, з проханням з’їсти чи випити «за спомин душі».

У церковному словнику 1773 року є така згадка:

— В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене [підсолоджене] вино, пироги, млинці, і після відправи священиком литаї (давній варіант слова «літії», тобто заупокійні молитви. — ред.), взявшу чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника…

Поминальні дні зараз

На жаль, через поверхове, спрощене або викривлене розуміння чи й зовсім незнання символізму Проводів, традиція поступово зникає, особливо у великих містах. Не в останню чергу через спотворення цього дійства у 1980-ті роки, коли радянська влада доклала зусиль, щоб обряди, та й усю українську культуру, маргіналізувати.

Останніми роками користувачі соцмереж поширюють (а особливо напередодні Проводів) фоторепортаж Олександра Чекменьова про поминальні дні на Донеччині початку 90-х років. Так, ці світлини — документальне свідчення доби, та водночас — доказ того, як у ті часи спотворилася, спростилася давня українська традиція. Адже на позір це виглядає так, ніби поминальні дні — лиш зайвий привід до застілля. Окрім створення хибного враження про Проводи як предковічне дійство, дещо під впливом 90-х таки змінилося. Наприклад, на могилу відтоді часто ставлять склянку з горілкою, якщо покійний пив, підпалюють сигарету — якщо курив.

Проте поминальні дні — це не про розпивання алкоголю на могилах, а про зустріч двох протилежних світів — «цього» й «того».

Примітно, що у великих містах або навіть у селах, де є кілька кладовищ, поминальне дійство розтягується на кілька днів: зазвичай це неділя, понеділок або вівторок. Так і священники встигають приділити увагу кожному цвинтарю, і родичі померлих, що з’їжджаються звідусюди, встигають доєднатися. Так само, як стверджують дослідники, священники могли самі обирати день для поминальної відправи на кладовищах тих сіл, де не було діючих храмів.

Символізм поминального дійства

Християни вірять, що цвинтар — це святе місце, бо там лежать тіла тих, хто має воскреснути. Старозавітне вчення не знало поняття воскресіння людської плоті, але у Новому заповіті зазначено, що людина воскресне. Тобто не тільки душа оновить своє життя, а воскресне тіло.

Тому найбільший і найголовніший сенс Проводів — у символічному або навіть духовному єднанні зі своїм родом. Бо людина, яка в ці дні приходить до могил, розділяє з родичами трапезу, — як із живими, так і з мертвими, а отже, засвідчує цим самим зв’язок поколінь і тяглість життя. Тому і в наш час господині звечора готують коливо, страви, чекають на приїзд родичів, бо в цей день об’єднується вся родина, як живі, так і мертві.

Усе це вкотре налаштовує думати, що кладовища — це не тільки про персональні історії, а й про життя цілого народу. Ось чому важливо дбати про збереження цвинтарів і (пере)відкривати для себе автентичні традиції. Під час повномасштабної війни це як ніколи актуально, адже РФ щодня докладає зусиль, щоб знищити не тільки українську націю, а й будь-яку пам’ять про неї. На жаль, багато українців наразі не можуть бодай провідати могили своїх рідних, бо ті поховані на окупованих територіях; чимало сіл, селищ і навіть міст знищені, отже, немає куди приходити, щоб пом’янути. Тим ціннішим стає кожен клаптик рідної землі, тим гострішою стає цінність кожного життя, тим важливішою стає пам’ять.