Яким має бути вільний український Крим?

Чим пахне Батьківщина

У кримськотатарської поетки Лілії Буджурової є вірш «Чим пахне Батьківщина?», де вона перераховує запахи хвої, полину, мʼяти, мигдалю, кави. Кожного року саме в серпні я відчуваю сильну тугу за втраченим домом. Коли на базарі зʼявляється запашний фіолетовий базилік, лаванда та, на жаль, імпортний інжир, денна спека перетікає в нічну прохолоду, а розпечене на сонці різнотравʼя посилено віддає свої аромати, — я згадую про Крим. Серпень пробуджує спогади про кримський степ. Любов до нього — це іспит на витривалість і справжність, бо любити Крим за кипариси й палаци можна не докладаючи зусиль. А от степ — пекучий, випалений, сухий, запилюжений, колючий, непривітний. Окрім особистого звʼязку, влітку була ще одна причина його любити. Це майже повна відсутність туристів, які традиційно зосереджувалися поближче до курортів на узбережжі. Хоча найвідчайдушніші з них і діставалися до Тарханкута і Джанґуля, а деякі навіть до Булганацьких грязьових вулканів, Каралару й Арабатської фортеці, степ усе одно залишався непопулярним місцем для літнього відпочинку.

Ця разюча розбіжність між справжнім, складним степом і комфортним, але штучним курортом — набагато більше, ніж просто лірична метафора. Тут криється центральна теза для розуміння нашої кримської проблеми.

Ця сліпота та суспільне відчуження перетворилися на глибоку стратегічну вразливість для нашої держави. Коли настав час діяти, раптом виявилося, що неможливо ефективно захистити те, чого ти по-справжньому не знаєш.

Весна 2014 року

Хоча саме в серпні, а не в лютому чи березні, я згадую з особливим болем про окупований Крим, весна 2014 року, звісно, залишила свій травматичний слід. Попри те, що подібний сценарій обговорювали й раніше (і після подій довкола острова Тузла 2003 року, і під час військової агресії РФ проти Сакартвело 2008-го), окупація Криму стала для всіх нас — і тут на материку, і там на півострові — шоком. Тоді ні українська держава, ні суспільство не мали змоги відреагувати відповідно до викликів і загроз. Звісно, мені особисто хотілося, аби ми чинили опір. Навіть попри те, що останнім часом українські політики дозволяють собі говорити, мовляв, 2014 року ми дарма здали Крим без бою, ці розмови радше ґрунтуються на уявленні про бажаний сценарій, аніж на тверезому розумінні власних можливостей. Разом із тим, наївно було би стверджувати, що в той переломний рік не було зроблено помилок і всього, аби якось зарадити ситуації.

Я не беруся коментувати спогади військових, які кажуть, що «не дочекалися наказу з Києва» відкривати вогонь, але добре памʼятаю, як весною 2014 року в Київ приїздили працівники кримських університетів, інститутів, музеїв. Вони оббивали пороги профільних міністерств, намагаючись отримати розʼяснення щодо подальших дій в умовах окупації, що натоді лише набирала обертів. І поверталися назад, не дочекавшись вказівок. Звісно, хтось скаже: легко давати оцінку діям (та бездіяльності) ретроспективно. І дійсно, тодішній стан українського суспільства й інституцій можна описати одним словом: розгубленість. А вже з квітня увагу на себе забрала війна на сході України. Складається враження, що ми ніколи не знайдемо слушної миті для розмови про помилки 2014 року. Можливо, такої миті просто не існує? Можливо, її вже втрачено й «уроки історії» не будуть помічними в майбутньому (далекому чи близькому)?

Нерозуміння того, що відбувається в Криму і що з цим робити, не було чимось таким, що сформувалося безпосередньо весною 2014 року. Коріння тієї самої розгубленості можна відшукати ще в 1991-му, якщо говорити про період незалежності України. Крим, такий далекий і незрозумілий, роками було легше сприймати через російську колоніальну оптику. Вона пропонувала зручну простоту образів та уявлень, заперечувати які рідко хто брався, бо не було в тому потреби. Українська присутність в Криму була суто вітринною, попри зусилля всіх тих, хто намагався змінити цей статус-кво. Водночас, і це має бути згадано в цьому тексті, окупація Криму 2014 року відбулася лише з однієї причини — військової агресії РФ.

Точно не можна казати, що українська держава та суспільство були байдужі й не мали фантомного болю після втрати Криму. З одного боку, як би це цинічно не звучало, окупація 2014 року підштовхнула українців (пере)відкривати Крим. Щирий інтерес зʼявився ще в лютому, коли, переглядаючи стріми з мітингів на півострові, на яких поруч із жовто-блакитними стягами майоріли блакитні з тамгою¹Тамга — родовий знак тюркських народів, який наносили на прапори, карбували на монетах, тавром позначали худобу; у кримських татар золота тамга (тарак-тамга) на блакитному тлі — родовий герб династії Гераїв, що згодом став частиною національного прапора., українці запитували: «А що, кримські татари за нас?». Згодом, коли півострів уже був недосяжний, ми всі разом занурювалися в поглиблення розуміння кримської історії, культури та навіть кримськотатарської мови. Цьому сприяла поява в Києві та інших містах на підконтрольній території значної кількості внутрішньо переміщених осіб із Криму, які ставали амбасадорами півострова. Як тут не згадати мережі кримськотатарських ресторанів, які спромоглися трансформувати сприйняття чебурека з курортного перекусу на їжу солідарності.

З іншого боку, кримські ініціативи, які реалізовували на найвищому рівні, подекуди нагадували знову ту саму вітринність. Часом гасла буквально демонстрували сліпе мавпування й відсутність змістовного наповнення. Так, у березні 2018 року, вочевидь, до «річниці» незаконного референдуму в Криму³Незаконний референдум у Криму — псевдореферендум, проведений окупаційною владою 16 березня 2014 року під тиском російських військ, за результатами якого РФ оголосила про «приєднання» Криму; не визнаний Україною та більшістю країн світу., на Майдані Незалежності в Києві зʼявилася вельми дивна інсталяція, прикрашена гаслами «Алупка наш», «Ялта наш», «Партеніт наш». Знову ж таки, заради справедливості, за межами центральних площ відбувався пошук концептуальної відповіді на «Крим наш». На певний час нею стала альтернатива «Наш Крим», за якою ховалася не територіальна претензія, а спроба осягнути, хоча й із запізненням, яким він був, цей наш український Крим.

Люди чи території?

Питання, яке мало постати в межах тих розмірковувань, але не було сформульоване, а тому й не отримало відповіді, дуже просте: «Чим є Крим як територія для України?».

Натомість санаторно-артеківський дискурс, отриманий нами у спадок після 1991 року, виявився вкрай живучим.

Центр «Кримські студії» 2024 року провів якісне соціологічне дослідження, що виявило: українці досі сприймають Кримський півострів як курорт, а його символом залишається Ластівчине гніздо. Звідки ж узятися сумнівам у штучності й неприродності цього образу, якщо у своїх промовах українські політики, описуючи деокупований Крим майбутнього, вдаються до тієї самої курортної риторики?

В історичній перспективі Крим як територія теж досі існує в межах радянської або ж імперської хронології. Так, ми майже відійшли від навʼязаної нам до того маніакальної зосередженості на 1954 році — коли Кримську область включили до складу УРСР. Але новий український таймлайн кримської історії так і не зʼявився. Прогалини між історіями союзництва гетьманів і ханів, чумакування та походу Петра Болбочана на Крим досі залишилися незакритими.

«Головне не території, а люди». А що ж із людьми, нашими співгромадянами? Десь 2014 чи 2015 року в соцмережах мені трапилося зображення: на тлі моря був напис: «В сраку Крым и местных долбойобов! Велкам ту Бердянск — город южных патриотов» (подано згідно з оригіналом). Яка гірка іронія: Бердянськ, місто на узбережжі Азовського моря, із лютого 2022 року окуповане РФ. Це вкрай складно поміряти навіть кількісною соціологією, тим паче ретроспективно, але, на жаль, довгий час, а певною мірою, я боюся, і досі, існувало переконання, що мешканці Криму не лише вітали російську окупацію, а й, власне, зробили її можливою. Більше того, в українському суспільстві існувала думка, що референдум у Криму був цілком легітимним і саме таким був вибір кримчан.

Останні роки в реінтеграційному дискурсі зʼявилися слова «людиноцентричність», «перехідний період», «інклюзивність», «верховенство права». Але запит українського суспільства на справедливість, на жаль, подекуди набирає викривлених форм. Так, наприклад, атаки на інфраструктуру в Криму (зокрема цивільну), проведені Силами оборони України влітку 2026 року, викликали не лише схвалення українцями майстерного планування операцій, а й зловтішання з приводу блекаутів та дефіциту продуктів і палива на півострові. За дужками залишилися факти загибелі наших громадян під час цих атак. Можна було би припустити, що такі настрої спричинили виключно наслідки травми, яку українці отримали після 24 лютого 2022 року. Але, на превеликий жаль, події, що відбувалися до повномасштабного вторгнення, а точніше реакція на них, свідчать, що цей симптом досить давно в історії хвороби. Так, наприклад, екологічна катастрофа в Армянську 2018 року⁵Екологічна катастрофа в Армянську — викид шкідливих хімічних речовин із заводу «Кримський титан» (серпень 2018 року). За даними української розвідки, причиною стали пошкодження відстійників, завдані снарядами під час навчань військ РФ. Постраждало населення Армянська й навколишніх міст, довелося евакуювати дітей. чи повінь у Ялті 2021-го⁶Повінь у Ялті — сталася 17–18 червня 2021 року через рекордні зливи (двомісячна норма опадів за добу). Річки вийшли з берегів, вода затопила будинки й автобуси. З міста евакуювали понад 600 людей, одна людина загинула. спричиняли пригадування того самого «каміння з неба» в українських соцмережах.

Тож які саме люди для нас є важливими? Ідеалізовані патріоти, які в підпіллі змащують кулемет і передають координати військових обʼєктів у Криму українським військовим? А якщо цю та іншу важливу інформацію передає людина, яка отримала російський паспорт ще весною 2014 року і працює на держслужбі? Або вчитель російської мови у школі? Наївно було би стверджувати, що в Криму, так само як і на інших окупованих територіях, відсутнє явище колабораціонізму. Ми, знаючи про життя в окупації, на щастя, недостатньо, маємо вкрай фрагментарні уявлення про колаборацію. А українське законодавство, яке і повинно забезпечити те саме верховенство права, не є тут надійним дороговказом. То в який спосіб має бути реалізовано запит на справедливість у випадку звільнення півострова? Через фільтраційні табори і ґрунтовну перевірку кожного?

Існує уявлення, що напередодні чи під час деокупації з Криму тікатимуть окупанти, тобто росіяни. Усі ті, хто опинився на півострові після 2014 року в незаконний спосіб. І тут уява малює картину, як усі вони вервечкою потягнуться до Тамані⁹Тамань — півострів на південному заході Росії (Краснодарський край), відділений від Кримського півострова Керченською протокою; історично тісно пов’язаний із Кримом — входив до Боспорського царства, а пізніше до Кримського ханства. через міст. А якщо ні? Наскільки болючим буде руйнування виплеканого ідеального образу звільненого Криму?

Відновлення справедливості для Криму

2022 рік став переламним у тому, що саме ми говоримо про Крим і як часто згадуємо його. Мабуть, буде пересмикуванням сказати, що до повномасштабного вторгнення окупований півострів опинився на маргінесах політичного дискурсу та посідав низьке місце в рейтингу важливих для українського суспільства тем. Але подекуди саме таке враження складалося. Натомість після 24 лютого ми знову заговорили про Крим. Насамперед, звісно ж, із тієї причини, що саме з-за Перекопу почався наступ на південь: на Херсон і Маріуполь. Серед інших локацій із Криму ледь не щоночі летять «Шахеди», «Герані», «Онікси» та «Циркони». Друга, не менш важлива причина — це те, що півострів не став глибоким тилом російської армії. Як тут не згадати удар по Керченському мосту в жовтні 2022 року!

2023 рік, анонсований контрнаступ і попередні успіхи Сил оборони України подарували надію на те, що цей намір може бути не таким уже й далекоглядним. Українські бренди чіпляли на Ластівчине гніздо свої логотипи в соцмережах, а музичні гурти анонсували концерти в Криму. Тоді справді виникло розуміння, що деокупація можлива і до неї варто готуватися. Але яким має бути деокупований український Крим?

У жовтні 2022 року, через два тижні після удару по Керченському мосту, на парламентському саміті в Загребі Рефат Чубаров¹¹Рефат Чубаров (нар. 1957) — кримськотатарський політик, голова Меджлісу кримськотатарського народу з 2013 року, народний депутат України; один із провідних голосів у боротьбі за права кримських татар після окупації Криму Росією. нагадав, що згідно з Конституцією України, Крим є автономією і що «нарешті треба визначитися із суб’єктом самовизначення в Криму, із джерелом, якщо хочете, кримської автономії, і цим джерелом є невід’ємне право корінного народу цього півострова на самовизначення у складі незалежної Української держави». Тобто запропонував повернутися до відкладеної свого часу «на потім» ідеї створення національно-територіальної автономії в Криму. Така пропозиція отримала різку та гостру критику. Головний аргумент проти: автономія — це джерело сепаратизму, адже нібито саме існування Автономної Республіки Крим зробило російську окупацію можливою у 2014 році. (У відповідь завжди хочеться спитати¹²Зацитоване питання — алюзія на відомий есей «Чи може підпорядковане промовляти?», який написала Ґаятрі Чакраворті Співак — індійсько-американська літературознавиця й філософиня, одна з провідних теоретикинь постколоніальних студій.: яка автономія зробила можливою окупацію інших територій України?) Типово цей аргумент супроводжується переконанням, що після деокупації АРК має стати областю.

Другий аргумент полягав у тому, що кримські татари не мають ніяких особливих прав на Крим, тому й мови не може бути про національну автономію. Так і хочеться спитати: «Чи може підпорядковане вимагати?». Прикметно, що дискусія про майбутній адміністративний устрій Криму оголила цілу низку питань, які залишалися без відповіді з 2014 року. Як відбуватиметься звільнення півострова? Яким буде деокупований Крим? Чому для нас важливо повернути цю територію? Чого очікують і прагнуть громадяни України в окупації? В який спосіб подолати розрив між материком та півостровом? І що таке, зрештою, відновлення справедливості?

Дискусія про автономію вийшла за межі вузької довколакримської бульбашки, оприявнивши глибокі світоглядні парадокси. З одного боку, частина українських інтелектуалів продемонструвала симптоми невідрефлексованої колоніальної оптики. Налякані перспективою реального самовизначення корінного народу, вони намагалися сконструювати штучні запобіжники: від пропозицій створити одразу декілька автономій (включно з абсурдною «готською») задля розмиття кримськотатарської політичної субʼєктності, до відтворення старих наративів про автономію як «джерело сепаратизму». Франц Фанон¹⁵Франц Фанон (1925–1961) — мартиніканський психіатр і філософ, один із засновників постколоніальної теорії; автор праці «Знедолені землі», у якій дослідив психологічні наслідки колоніалізму та обґрунтував право пригноблених народів на визвольну боротьбу. 1963 року писав, що деколонізація свідомості — це перший необхідний крок до повалення колоніальних режимів. Інтелектуальна полеміка показала, наскільки складно дається цей крок: ідея того, що відновлення справедливості для корінних народів є невіддільною частиною нашої власної антиколоніальної боротьби, досі лякає частину еліт. Водночас вимірювання суспільних настроїв щодо прав корінних народів дають обережний привід для оптимізму. Поки інтелектуали вагалися, суспільство виявляється більш готовим до змін: кількісна соціологія 2024 року фіксувала, що 50 % опитаних українців ставляться до створення кримськотатарської автономії позитивно (при 34 % негативних і 11 % нейтральних відгуках).

За 12 років українське суспільство здолало довгий шлях еволюції у сприйнятті кримських татар. Від неуваги або, у кращому випадку, ставлення як до курортного атрибута й типового «іншого» до прийняття як «своїх» — частини української політичної нації. Звісно, доклалися до цього і самі кримські татари: навіть незручно вкотре згадувати політиків, митців, військових кримськотатарського походження.

При цьому складається враження, що якщо цей шлях і не є тупиковим, то принаймні він має вроджену схильність до звуження. І от знову ми блукаємо манівцями, тому що боїмося ділитися правами і свободами, які так важко виборювали і виборюємо. Цей страх можна було б раціонально пояснити, якби йшлося про збереження якогось статусу-кво, бодай крихкого. Але це не так. Відстань між материком і Кримом зростає з кожним роком, і єдине, що ми з такою наполегливістю оберігаємо, — це виплеканий нами образ Криму як санаторію і дачі, образ, у який вкорінено наші спогади про безтурботне минуле. І неважливо, чи це «Артек» 1970-х, Сімеїз 1990-х чи «Казантип» 2000-х.

Повномасштабне вторгнення дало поштовх формуванню українського деколонізаційного дискурсу.

Пошук відповіді на це питання — це як відновлювати занедбані чаїри¹⁷Чаїри — традиційні кримськотатарські сади в гірському й передгірному Криму, які закладали терасами на схилах і зрошували гірськими джерелами.. Ти шукаєш старе коріння, прищеплюєш нове до старих дичок, повертаєш воду з джерел і чекаєш, доки воно приживеться.

Повертаючись на батьківщину з вигнання, кримські татари виявили, що того Криму, про який їм розповідали батьки, не існує. Натомість вони опинилися в ситуації етнічної меншості на власній землі. Повернення — це довгий і виснажливий процес, який передбачає (пере)винайдення, адже повернення до минулого неможливе. 2014 рік не лише поставив цей процес на паузу, а й суттєво відмотав його назад, змусивши нас вигадати такий страшний новий термін «гібридна депортація», у якому присутній і біль старої незагоєної травми, і відчай нових випробувань.

Лілія Буджурова закінчує свій вірш рядком: «Ні, пахне моя Батьківщина надією». Надія повернутися додому додає сенсу. Але ця надія — не пасивне очікування, а наше зобов’язання відродити спільний кримський чаїр, де справедливість, субʼєктність і памʼять стануть ґрунтом для майбутнього. Тож яким ми прагнемо побачити втрачений та віднайдений дім?