Людиноцентричність для України: неможлива чи неминуча?

Людина як точка відліку

Я хочу говорити про людину як точку відліку для України ― як для спільноти і як для держави. Мені йдеться передусім про повагу до людини як такої, до її гідності. Тут, звісно, варто спершу з’ясувати: що ж таке гідність? Зокрема, це повага до кожної конкретної людини, до власне її ситуації, а враховуючи те, що людей і ситуацій багато й усі вони різні, це можливість відкалібровувати процеси реагування на ці різні ситуації. Це повага до можливостей і свобод обирати наступні рішення, наступні шляхи розвитку.

І тут постає перший виклик, тому що сама людина може навіть не знати, які в неї можливості. Особливо коли це стосується, скажімо, дітей або людей, які просто прожили більшість життя в своєму досить замкненому та невеличкому світі, а потім через війну опинилися в геть іншій ситуації. Однак повага до людської свободи обирати власні можливості — це також і допомога людині реалізовувати в собі найкраще, а не лише підтримувати винятково біологічне й базове соціальне існування. Гідність — це завжди про повноцінне життя та розвиток.

Ці гідність і повага мають існувати на всіх рівнях. І якщо наша держава — це все-таки наша держава, тобто не репресивний апарат, а інструмент спільної організації суспільного співжиття й вибудовування спільних проєктів на майбутнє, то гідність і повага до людини мають бути зашиті в усі державні інституції, усі державні політики. Людина повинна бути реальною відправною точкою для рішень і дій, а не просто абстракцією. Цей підхід єдино виправданий, щойно усвідомлюємо: загалом ми не маємо нічого, крім людини, взаємин людей між собою і того, що з них виникає. Усе решта — це ідеологеми, форми неправдивої, хибної свідомості.

Переплетені реальності

Важливо визначити, а чим є держава в Україні. Сьогодні, коли війна наближається до Європейського Союзу, точиться багато дискусій про те, що в Україні держава — це радше екосистема, на відміну від «Заходу», де це лише набір сервісів.

Я не можу з цим погодитися. Мені видається, що в нас держава сприймається як набір інституцій, а також механізмів і практик цих інституцій, які забезпечують, підтримують або ж заважають тому, що роблять люди на горизонтальному рівні. 

Хоча іноді вони переплетені так, що їх важко відокремити одну від одної: суспільний, горизонтальний рівень, де вибудовуються ті чи ті зв’язки або пріоритети, і рівень інституційний — із його політиками та процедурами.

І саме через це переплетення, через зв’язок між суспільством та інституціями все-таки відбуваються певні зміни саме в напрямку і більшої поваги до людини, і визнання людиноцентричності як цінності.

Звісно, війна тут відіграє складну й неоднозначну роль. Вона завжди змушує робити ставку на силу, на напір, на насильство. Війна — це ситуація насильства, котра за визначенням підважує повагу до людської гідності. Повагу тут мають лише фігури, здатні підкріпити свої вимоги або твердження перспективою, нехай часом примарною, можливого застосування тієї чи тієї сили стосовно інших людей. І це вкрай негативно.

З іншого боку, саме війна багато в чому змінила стосунки між людьми. Вона звела між собою у колективи та спільноти багатьох дуже різних особистостей, які добровільно за інших обставин ніколи не об’єдналися б. Натомість тепер вони змушені рахуватися одне з одним, із множинністю досвідів, із розмаїттям ідентичностей. Виникає дивовижний феномен, коли люди, які були латентно нетерпимими до тих чи тих відмінностей, це згладжують, адже опиняються пліч-о-пліч в одному умовному або справжньому окопі з людьми, які якраз і є носіями цих відмінностей. Бо є щось набагато важливіше — заснування спільного. 

Це врахування може бути першою сходинкою до поваги. Бо складно спілкуватися й діяти спільно з людиною, яку не поважаєш. Це народження поваги можливе, я його бачив.

Складно бути ісламофобом, воюючи разом із кримським татарином — мусульманином. Звісно, можна бути мізогінно налаштованою людиною, але коли чимало жінок не просто воюють, а є при цьому публічними особами, то, відкриваючи рота, мізогіни миттєво дістають відсіч. Бо для багатьох жінки, які воюють, — найперший аргумент, якому немає чого протиставити. Те саме стосується ставлення до спільноти ЛГБТ+.

Люди можуть лишатися зі своїми упередженнями, але на практичному рівні (а повага — це передусім про практичний рівень) вони діють спільно.

Найважливішим тут є той факт, що повага до людини і людиноцентричність загалом — не якась абстрактна цінність, а передусім практика, рішення, дії. Цінність є цінністю, якщо її можна відчути практично, особливо тоді, коли вона береже на війні. Війна виявляється несподіваним освітнім краш-курсом із розмаїття.

Я точно не буду й не можу ідеалізувати армію. Утім, все-таки, попри ранжування, в армії основне — це спільне виконання поставлених завдань, якими б вони не були. Як офіцер і командир мав справу зі своїм взводом, де були дуже різні люди. Ми взаємодіяли щоденно чи щогодинно, а часто щохвилинно. За такої інтенсивності стосунків формальне ранжування, яке точно буде перешкодою, неможливе.

Боєздатні підрозділи передовсім виконують завдання, а це можливо лише завдяки комунікації, донесенню інформації, врахуванню особливостей особового складу — людей, які ці завдання виконують.

В ідеалі армія має бути побудована як ефективна машина, але будь-хто, хто служив, скаже, що це одна з найменш ефективних структур, які існують. Утім, завдання мають виконуватися, тобто цієї ефективності треба прагнути, а це передбачає взаєморозуміння і прозорість комунікації.

Сьогоднішню українську армію часто звинувачують у радянщині, але і з цим я не можу повністю погодитися. Бо в другій половині ХХ століття радянська армія не виконувала особливо ніяких завдань, не стояла перед лицем справжньої загрози (не рахуючи окремих «гарячих точок» і загарбницьких воєн, але з цієї перспективи цікаво було би поговорити з ветеранами війни в Афганістані¹збройне вторгнення СРСР в Афганістан (1979–1989) під приводом боротьби з повстанськими групами (моджахедами).: як вони давали собі раду з відмінностями між собою). Бо коли ти не виконуєш справжніх завдань і лише копатимеш «від забору до обіду» або підеш на гауптвахту — це ситуація цілком відмінна від тієї, з якою ми маємо справу зараз.

Для української армії у російській війні загроза абсолютно очевидна й реальна — щоденний ризик для життя і здоров’я. А це ситуація, де наші нашарування упереджень виявляються набагато менш стійкими. Загроза підштовхує враховувати особливості кожного та знаходити спільну мову навіть із тими, щодо кого були перестороги.

Своя країна

У всіх людей так чи так є потреба розуміти, за що вони воюють. Для тих, хто пішли добровольцями 2022–2023 року це було начебто більш-менш зрозуміло. Для тих, кого мобілізували пізніше, вочевидь, по-різному. Але в результаті в усіх є певна ідея, за що вони воюють: за країну, яка не є просто шматком території, за спільноту, за людей, за спосіб життя цієї спільноти, за свою родину, за власне життя. І у всіх образ цієї країни свій.

Майже в усіх, кого я зустрічав, — із ким воював, а потім із ким перебував у полоні, — був запит до країни. Вони очікували, що якщо пішли воювати і країну вдасться захистити, то потім цей запит буде так чи так задоволений. Тому що це ж їхня держава. Вони її виборювали, вони її вибороли (рано чи пізно так станеться). Тож вона має бути чутливою до їхніх потреб.

Це теж дуже важливий чинник у цій війні: бути чутливим до потреб тих, хто воював. А ці потреби дуже різні й далеко не завжди суто матеріальні: це і про отримання заслуженої допомоги, і про підтримку бажаного способу буття, про «не заважання». Це й усунення бюрократичних чи корупційних перешкод для того, чим людина займалася і хоче займатися надалі, і про нормальний доступ до базових сервісів, передовсім до медобслуговування та освіти дітей.

Для багатьох у війську освіта їхніх дітей є пріоритетом. Багато хто не прагне особливого розвитку для себе, але нащадкам хоче дати більше можливостей, щоб у них було краще майбутнє.

І тут ми виходимо вже на державні інституції та практики, на систему забезпечення цих можливостей, знову-таки, на людиноцентричність як дію.

Сьогодні ситуація дуже складна, адже мільйони людей опинилися в ситуації, де ці базові потреби оголені. Передовсім вразливі внутрішньо переміщені особи: житло, засоби до існування, ринок праці, медицина, освіта… Але це також стосується і стосуватиметься ветеранів і ветеранок. І багатьох інших.

Можна сформулювати питання по-іншому: а що буде, якщо Україна не задовольнить цих потреб? Ми отримаємо сотні тисяч або й мільйони людей без постійного даху над головою, у прекарних умовах, які не знають, що на них та їхніх дітей чекає завтра. Зіткнемося з підвищенням ризику всіх соціальних проблем у громадах, які приймають переселенців і переселенок, у спільнотах, куди повертаються ветерани й ветеранки, із подальшим зростанням еміграції (хоча, здавалося б, куди більше), із серйозними демографічними наслідками.

Якщо на хвилинку відволіктися від гуманістичного аспекту та перейти на дегуманізуючу мову про людей як ресурс, то ми просто втратимо людський ресурс настільки, що країна не зможе відновитися ніколи. Це будуть неуникні наслідки політик, коли базові потреби для себе кожен і кожна забезпечує, як може. Водночас треба розуміти — і досвід моєї роботи в проєкті «Без кордонів» після 2014 року це підтверджує, — що не можна надавати преференції, скажімо, переселенцям, не забезпечуючи базові потреби громад, які їх приймають. Повинні засадничо змінитися стратегічні підходи до забезпечення базових потреб для всіх громадян, передбачаючи повагу до людської гідності.

Це питання не миттєвого доступу до ресурсів, а напряму руху, пріоритетів. Звісно, сьогодні в Україні неможливо побудувати кейнсіанську державу добробуту³Модель, за якої держава активно втручається в економіку, аби регулювати попит, безробіття та долати кризи. Запропонована англійським економістом Джоном Мейнардом Кейнсом у ХХ ст. і відома як кейнсіанство., але можна і варто вибудовувати модель, де умовою залучення міжнародної допомоги та інвестицій буде інвестиція в людей. Бо саме люди є нашою найбільшою цінністю.

Важливим прикладом можуть бути наполегливі спроби вибудувати систему підтримки ветеранів і ветеранок на індивідуальній повазі, систему індивідуального кейс-менеджменту. Це непросто, зважаючи на те, скільки в нас ветеранів, але важливим є сам факт: формується суспільний консенсус довкола того, що потреби кожного й кожної слід враховувати. І це вже мікромодель. Якщо ми намагаємося на рівні дискурсу та практик підлаштуватися під конкретних людей із великої ветеранської спільноти, то можемо це зробити й на іншому рівні, для суспільства загалом.

Чи зможемо ми стати трендсетерами?

Варто зафіксувати парадокс: із внутрішнім запитом на повагу до людської гідності та видимості кожної та кожного Україна зараз виходить у міжнародну систему (насправді вже існує в ній), яка дедалі більше зсувається в бік протилежних засад. Наразі ми держава, яка найбільше наполягає на дотриманні норм міжнародного гуманітарного права, коли великим гравцям міжнародної геополітики ці норми вочевидь не важливі. А для нас вони засадничі. Вони стосуються самої суті й сенсу того, за що ми боремося.

Що, власне кажучи, не так з усією цією ситуацією? Що право сильного не має бути максимою у міжнародній політиці, що мають бути усталені правила гри, які би захищали вразливіших від сильніших, які би забезпечували рівні права. Отже, соціальна держава або держава, орієнтована на людину, — це не єдине, з чим у міжнародній ситуації ми виглядаємо доволі out of trend (з англ. — поза трендами. — ред.).

Утім, можливо, ми дійсно зможемо стати трендсетерами, якщо зуміємо пояснити, чому це важливо. Як на мене, то з нормами міжнародного гуманітарного права нам потроху це вдається, однак вони також пов’язані з внутрішньою політикою. Бо такі норми — це про людину.

Ще один парадокс: Україна говорить про повагу до людини, її виборів і свобод під час війни, тобто в ситуації неминучого обмеження прав і свобод. Однак насправді парадоксом це є лише на перший погляд. Бо важливо не втрачати фокус — навіщо ми це робимо. Тобто, власне кажучи, навіщо вести цю війну? Боротьба в ній необхідна для збереження від агресора найголовнішого — поваги до людини та її виборів. Війна — це ситуація, яку нам нав’язали, і ми змушені вдаватися до крайніх методів, адже нам не лишили іншого вибору.

Зокрема це відбувається через порушення Росією міжнародної, дуже недосконалої, безпекової архітектури. Піти зараз, у фарватері цієї ситуації, означає де-факто закріпити те, що порушення норм міжнародного права — це нова норма, що ця неприйнятна виняткова ситуація нормалізується. Ми якраз боремося за те, щоб цього не трапилося. Вдаємося до крайніх методів, щоб ці методи лишилися крайніми, а не стали нормою. Фактично робимо те, чого не хочемо, аби це не довелося робити іншим.

Головне — стежити за тим, щоб кожен із цих методів, кожне з цих обмежень можна було відкотити назад. Ми знаємо, що в державі як в системі інституцій завжди є тенденція отримати більше повноважень, які потім ніхто не хоче віддавати. Під час війни цього не оминути. Однак аби не утвердити державу, яка ухвалює рішення без каналів зворотного зв’язку, без впливу знизу, державу як авторитарну модель, ми повинні постійно контролювати цю тенденцію.

Ми бачимо, що коли провисають канали зворотного зв’язку, з’являються, з одного боку, теорії змови, відчуття безсилля й намагання людей уникнути цієї ситуації, а з іншого, — люди з картонками⁵Йдеться про мирні протести проти тиску на НАБУ та САП, що відбувалися влітку 2025 року в різних містах україни. Протестувальники збиралися з картонками, на яких писали різні гасла., що чудово. Але треба також розуміти, що люди з картонками — це симптом. Вони виходять на вулиці, коли в них немає інших каналів зв’язку.

Адже все-таки Україна — це не президентська, не президентсько-парламентська, а парламентсько-президентська республіка. Я хочу вірити в те, що колись у майбутньому, за нашого життя, український парламент справді перетвориться на повноцінний орган ухвалення рішень, а не лише на контрольовану монобільшість. Вірю, що і влада, і контроль за владними інституціями будуть висхідними: від самоврядування і громадського сектору до постійного нагадування парламентарям, що саме люди мають стояти в центрі ухвалення рішень у цій країні. Різні люди — з їхніми особливостями, потребами та прагненнями. Лише така модель дозволить побудувати країну більш людиноцентричною, а отже, дозволить нам не лише вижити як спільноті, а й вибороти наше спільне майбутнє.