Богдана Лаюк: «Наш інтелектуальний обов’язок — зібратися і йти далі»

Це інтерв’ю — про українську книжку в рік, коли російські удари знищили мільйони видань на складах; про те, навіщо Україні Нобелівська премія і переклади; чому бібліотекам потрібна реформа, а суспільству — звичка до складних текстів.

Який прогрес у мовній деколонізації?

— Нещодавно винесли вирок вбивці Ірини Фаріон¹Після двох років судових засідань, 1 жовтня 2026 року, В’ячеславу Зінченку призначили довічне позбавлення волі за умисне вбивство мовознавиці Ірини Фаріон у Львові. — довічне ув’язнення. Як зараз розглядають її спадщину і вплив на відстоювання української мови?

— Новина про вирок дуже важлива. Думаю, для багатьох людей, особливо після початку вторгнення, Ірина Фаріон була важливою фігурою, бо дуже чітко висловлювалася щодо багатьох питань української культури і мовної політики. Тому ці напрацювання важливі для незалежної України. І сьогодні багато хто з нас продовжує робити те, що робила вона.

— Зараз побачити публічну людину, яка вживає російську назагал, — це радше негативний виняток. Чому на плівках НАБУ³Йдеться про розслідування НАБУ про корупційні схеми, відмивання коштів тощо серед вищого державного керівництва. більшість людей говорить російською? 

— Після 2022 року мовний престиж української виріс — його відстояла українська армія. Однак ми не можемо впливати на мовний вжиток у приватному просторі. Але можемо пробувати його коригувати. Якщо людина розуміє, що долученість до української мови означає більше можливостей, то імовірніше обиратиме її і говоритиме нею вдома, бо простіше жити в одній мові.

На плівках НАБУ розмови, які ніхто не мав почути. Це простір приватного. Тобто люди говорять одне з одним різними мовами, зокрема і російською. Але я згадую, яким був Київ до 2022 року, і все-таки це шалені тектонічні зміни.

— Як ти оцінюєш тезу, що для частини суспільства знову стало комфортно послуговуватися російською?

— Ми всі міряємо такі речі своїми бульбашками, і так робити недобре. У цей момент ми завершуємо дослідження мовної ситуації в Україні, ціль якого — зрозуміти мотивації людей, особливо в приватному житті. Це дозволятиме нам коректно фреймувати державні політики щодо мови і впливати на суспільний дискурс, бо в Україні мову часто використовували як тему для розділення, а не об’єднання. Це потрібно зупиняти. Водночас треба добре знати, що ж відбувається. Нерідко ми виходимо на територію люті або любові, і це не те поле, на якому можна говорити про побудову державних політик. 

Утім, так добре, як зараз, з українською мовою на території України не було ніколи. І це треба фіксувати, відштовхуватися від цього. 

— Як знайти баланс у цьому питанні?

— Мені близька філософія мовної політики в Україні, яка полягає не в забороні російської, а в розширенні простору української. Це кардинально різні речі, бо коли ми хочемо заборонити російську, то зберігаємо центр імперії. Звичайно, в серці ідеї деколонізації — звільнитися від колонізатора. Але я переконана, що Росія нас так знову бере в полон. Тож потрібно думати про розширення простору української мови.

— Як ти бачиш процес деколонізації на п’ятий рік повномасштабної війни?

— Думаю, в 2022 році процес деколонізації нарешті став масовим. З’явилися нові юридичні підходи для того, аби перейменовувати топоніми, з’явилася політична воля у тих містах, де її не було. Водночас упродовж нашої історії були люди, яких не колонізували і вони тримають наш інтелектуальний хребет. Віра Агеєва в одній зі своїх книжок говорить, що Україна ніколи не втрачала культурного суверенітету. Це означає, що завжди були письменники світового класу. Навіть якщо писали у шухляду, вони робили це на найвищому рівні.

Сьогодні ми повинні добре думати про ці два паралельні треки. З одного боку, продовжується процес деколонізації, ми це все переосмислюємо. Водночас, якщо ми почитаємо, приміром, поезію Василя Стуса, то зрозуміємо, що у нього все було добре з питаннями деколонізації. Або сьогодні нарешті більше починають читати есеїстику Юрія Шевельова⁵Юрій Шевельов (1908–2002) — український мовознавець в еміграції, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник діаспорного наукового та культурного життя.. Один з найвідоміших текстів — «Москва, Маросєйка» (1954), написаний до роковин Переяславської Ради. І Шевельов там пише, що історія російсько-українських зв’язків — це історія початої, але ще не закінченої війни. Українці і росіяни будуть близькі так само, як солдати, які дивляться одне на одного через зброю. А потім починають виходити праці Віри Агеєвої про культурну колонізацію.

Сьогодні багато ідей, які зароджувалися роки тому, нарешті розгортаються на повну силу. Але дуже часто епохальні речі настільки великі, що їх складно розпізнати.

Чи важлива Україні Нобелівська премія?

— Зараз всі чекають оголошення лавреата Нобелівської премії, і британські букмекери вперше внесли до списку потенційних переможців Андрія Куркова⁷Український письменник, журналіст та кіносценарист, чиї твори перекладені понад 36 мовами світу.. Якби премію отримав саме він, чи могло б це вважатися перемогою для української літератури?

— Він дійсно належить до чотирьох найбільш перекладуваних українських авторів за кордоном. Взагалі такими є Андрій Курков, Оксана Забужко, Сергій Жадан і Юрій Андрухович. Курков завжди себе позиціонував як український письменник. Мені цікаво спостерігати, як його ім’я виникає у списках букмекерів, бо це означає, що символічний капітал української культури зростає.

Андрій Курков постійно пише про Україну, пише щоденники з війни. Завдяки тому, що він інтегрований у міжнародну книжкову інфраструктуру, його напрацювання виходять багатьма мовами. І це про звучання української теми, яке варте вдячності.

— Що може нам дати Нобелівська премія з літератури?

— Це все про економіку уваги. Наприклад, ми уявляємо собі підбірку Penguin Classics⁹Широковідома книжкова серія класичної літератури, яку видає британське видавництво Penguin Books. і розуміємо, що там немає українських авторів, але є багато інших. Коли на це дивиться будь-який іноземний читач, він думає: «О, це світова класика», і не бачить там України з різних причин, які пов’язані з історією колоніалізму.

Ця ситуація змінилась не так давно. Історія українських студій по-справжньому починається у XIX столітті, але розгортається після падіння УНР¹⁰Українська Народна Республіка, перша українська держава у XX столітті, що існувала у 1917–1921 роках., коли емігрувати починають люди, здатні засновувати кафедри, робити друкарні, видавництва. Це про інфраструктуру перекладу, адже щоб у нас з’являлися премії, наші книжки мають бути перекладеними. Однак жахлива ідея чекати на премії, щоб нарешті вирішити, чи достойна українська література читання. Але якщо міркувати про це з точки зору більшої уваги до України — так, нам потрібні відзнаки. Бо це можливість поговорити про нас через довгі історії.

— Яка роль держави в розбудові цієї інфраструктури? Наскільки ми можемо зараз впливати на це в ключових регіонах світу?

— В Україні довго не було інфраструктури, яка б опікувалась темою культурної дипломатії. Зміни почалися після Революції гідності. З’явилися Український інститут при МЗС, Український інститут книги¹³Державна установа, спрямована на формування державної політики у книжковій галузі, промоцію книгочитання, стимулювання перекладацької діяльності. при Міністерстві культури.

І дуже важливо, що в кожній країні ти мусиш мати інший підхід, тому що це про різницю культур. З огляду на це, ми намагаємося відстежувати ці відмінності між країнами. Найпростіше це робити, аналізуючи класичні культурні взірці. І це слід брати до уваги, коли ми їдемо кудись і намагаємося говорити про свою культуру.

— Ми знаємо, що будівля на Банковій¹⁴Йдеться про маєток Лі́бермана — пам’ятку історії, мистецтва й архітектури в Києві на Банковій вулиці. Сьогодні цей будинок відомий як осідок Спілки письменників України., будинки творчості в Ірпені¹⁵Мова про Будинок творчості письменників «Ірпінь», який у 1930-х передали Спілці письменників УРСР, після чого він став осередком літературного життя та творчим будинком для багатьох українських класиків., в Одесі¹⁶Йдеться про Одеський Будинок творчості письменників, який зараз функціює як готель. — це майно, яким опікується Спілка письменників. Однак це досі роблять за моделлю з совєтських часів. Як ти бачиш процес деколонізації такої інституції? 

— Я у своїй роботі стараюся максимально фокусуватися на тому, що принесе найбільші результати. Для мене великою ідеєю є підвищення спроможності української літератури. Треба дивитися, як це відбувається у різних країнах, де такі об’єднання теж існували. Наприклад, у частині країн Балтії ці спілки збереглися, в частині вони були ліквідовані чи маргіналізувалися.

Важливо сказати і про внесок таких організацій, тому що колись, наприклад, Спілка письменників України проводила так звані семінари творчої молоді. Там знайомилися, приміром, письменники-вісімдесятники. А це автори, без яких не було б сучасної української мови і літератури. І це дійсно були нові лабораторії.

— Чи існують зараз такі лабораторії в Україні? І якщо вони не в Спілці українських письменників, то де?

— Зараз значно більше можливостей. Мені цікаво спостерігати за школою «Літосвіта»¹⁷Найбільша в Україні школа творчого та професійного письма, заснована у 2013 році в Києві., де існує річна програма, після якої люди виходять із фактично готовими рукописами. Я колись читала там декілька лекцій, що стосувалися сучасної літератури, її історії і книжкового маркетингу. І завжди захоплювалася аудиторіями людей, які приходять туди з ціллю написати книжку і впродовж року працюють над рукописом. Там виникає дуже багато жанрової літератури. Взагалі в суспільному дискурсі прийнято ставитися до жанрової літератури дещо скептично, але у здоровій культурі має існувати все.

Як інтернет впливає на читання?

— Цього року відбувалась жвава дискусія навколо інтерв’ю нобелівської лавреатки Ольги Токарчук²³Польська письменниця, есеїстка, психологиня та сценаристка, лавреатка міжнародних літературних премій., яка сказала, що штучний інтелект нібито допоміг авторці розширити свою уяву. Як ми будемо розв’язувати цю етичну дилему, коли стане складно перевірити, чи текст написала людина, чи це напів- або й повністю згенерований за допомогою ШІ?

— Ми в Україні небагато говоримо про штучний інтелект. На всіх західних книжкових подіях завжди є присвячені цьому високорівневі бесіди. Думаю, насправді штучний інтелект не загрожує літературі. Я користуюся Клодом в своїй роботі, але не для написання текстів. Мені здається, що велика різниця між людиною і ШІ полягає в тому, що штучний інтелект прагне все згладити і буцімто висловитись, але насправді не сформулювати позицію. Натомість від автора ми очікуємо, що він свою думку скаже.

І так само я переконана, що Ольга Токарчук не пише роман зі штучним інтелектом, а використовує його як інструмент. І це нормально, тому що ШІ і великі мовні моделі можна порівняти із певним великим винаходом, який змінює хід історії. Що хвилює мене, так це відсутність чіткого юридичного регулювання. Як мінімум, мають бути політики його використання.

— Що відбувається з суспільством, яке перестає читати складні тексти?

— Я не хочу драматизувати, бо люди залипали завжди. Інша справа, що сьогодні ми дуже часто залипаємо саме в екрани. Можна сказати напевно, що взаємодія з книжкою, як з довгим текстом, впливає на наш психоемоційний стан добре. Але книжка може виконувати дуже різні функції — наприклад, соціалізації. Сьогодні так багато є книжкових клубів, які стали популярними в Україні. Розмови про культуру, обговорення книжок стають абсолютно корисними, терапевтичними й утилітарними.

Про читання ще хочу сказати дуже практичну річ. Є форма зрізу знань школярів PISA, і нещодавно ми отримали чергові результати по Україні. Читання падає з року в рік. Це означає, що коли дитина бере інструкцію до ліків, вона це читає, але не може зрозуміти, що там написано. Тобто це можливість складати докупи тексти. А врешті-решт це має політичний вплив.

Нам потрібне читання, щоб мати інструменти для взаємодії зі світом. А одним із ключових інструментів є уява і абстрактне мислення. Культура тренує уяву, література особливо тренує уяву. Крім того, є проблема і зі штучним інтелектом. Бо дуже часто, коли ми даємо завдання ШІ, то делегуємо свою уяву. Тож це вимагатиме від нас переосмислення системи освіти, бо як раніше не буде, адже з’явилися нові революційні інструменти.

Є дослідження про те, що читання і взаємодія з великими текстами впливає на рівень демократії. Померанцев у «Це не пропаганда» пише, що люди, які висловлювали протидію китайському режимові, часто були затятими читачами романів. І ми розуміємо, що це нібито щось про високу культуру, розваги, задоволення і дозвілля, але не лише. Це про фундаментальні речі у нас, як у громадянах.

Як змінилось наше ставлення до книжки?

— Свого часу Віктор Янукович задекларував феноменальні авторські гонорари за книжки, які масовий читач ніколи не бачив. Доведено, що це був механізм відмивання грошей тією владою. Але що взагалі він говорить про той час і ставлення так званих політичних еліт до книжки? 

— Взагалі часи Януковича — це дрімучі часи для української літератури. Тоді понад 70 % ринку в Україні займала книжка, привезена з Росії. А в РФ не було ПДВ²⁵Податок на додану вартість — непрямий податок, який входить до ціни товарів і послуг та сплачується кінцевим споживачем. на книжки, тому часто аналогічні переклади українською в Україні могли коштувати дорожче, ніж російський аналог. Тож росіяни дуже часто купували авторські права на відомі книжки, щоб продавати їх іще в Білорусі та Україні.

І в цьому сенсі цікаво думати про тих, хто робив зовсім інший вибір, який був не продиктований ринком, але мав вплив. Для мене дуже важливим є приклад Івана Малковича, директора видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Є інтерв’ю, де він згадує, що абетки в Україні починалися арбузом, бо в Росії так. А він хотів абетку, яка почнеться з ангела. І це, до речі, про стратегічну культуру. А ще Малкович ставив собі за ціль видавати Гаррі Поттера українською швидше, ніж виходив російський аналог. І декілька книжок «А-ба-ба-га-ла-ма-га» видала помітно раніше, і це мало колосальний вплив на українізацію.

Або зовсім інший приклад — Мар’яна Савка, співзасновниця «Видавництва Старого Лева», які так само одразу почали будувати сучасне ринкове видавництво, шукати популярні книжки українською і для перекладу. І не шукали компромісів, а працювали лише для українськомовного читача і водночас намагалися інтегрувати все більше читачів, які могли би читати українською. Сьогодні ці рішення виглядають абсолютно очевидними і логічними, але ринкові обставини і регуляції книжкового ринку тоді були зовсім інакші.

— Наскільки ми можемо накладати певну ціннісну рамку на те, з ким співпрацюють Мінкульт, Інститут книги, бізнес? Щоб ті, хто займав відверто антиукраїнську позицію, не користувалися надбаннями держави, яка вистояла.

— Якщо ми прагнемо жити в правовій державі, маємо рухатися за допомогою юридичних механізмів. Звісно, існує незалежна журналістика, яка дозволяє нам робити якісні розслідування. Але при цьому я би дуже хотіла, аби ми не перебирали на себе функції, які нам не притаманні, і не намагалися вершити долі інших. Сьогодні ми живемо в світі, в якому стає надто легко звинуватити, і треба бути з цим делікатнішим.

Щодо української книжки і відповідальності українського книговидання важливо сказати, що нормативна рамка змінилася у 2022 році. В Україні все ще можна друкувати книжки російською, бо ми демократична держава. Водночас обмежено ввезення російськомовної продукції з-за кордону. Проте є відчутний консенсус, не не можна продавати що-небудь російською мовою.

Тут варто рухатися з точки зору не насильства, а розширення можливостей для української книжки, української літератури і української мови. Наприклад, у Мішеля Фуко²⁷Французький філософ, історик, соціолог і теоретик культури ХХ століття (1926–1984). є відома праця «Наглядати і карати». Нам часто хочеться наглядати і карати. Було би дуже добре, якби ми концентрувалися на тих прикладах, де хочеться створювати, розповідати про те, що нам подобається. Це значно важливіше, ніж наводити софіт на щось, що, можливо, не варте нашої уваги.

— Якою є культура політичної книжки в Україні? Чи існує вона як самостійний жанр?

— Вінстон Черчилль написав мемуари про Другу світову війну, і вони принесли йому навіть Нобелівську премію. Нам точно захочеться читати такі мемуари про людей, які в ключові для України моменти приймали рішення. Хотілося б знати, як люди почувалися в цей момент, що було в них у голові, як воно було, коли всі навколо тобі говорили, приміром, що Україна впаде. Я б також читала мемуари головнокомандувачів і загалом українських військових, які на високих позиціях приймають дуже складні рішення. Я розумію, що зараз їм, м’яко кажучи, не до цього, але цікаво б було подивитись потім, як вони озираються назад. Але щоб мати змогу нормально написати мемуари, треба мати державний суверенітет і якусь зону безпеки, на пенсію врешті-решт вийти нормально. А це така розкіш, майже недоступна для дуже багатьох в Україні.

Про бібліотеки та книговидання

— Як ми можемо переосмислювати бібліотеки як простір та інституції впливу на читання і культуру?

— Система бібліотек нам дісталась у спадок з Радянського Союзу. В Україні їх понад одинадцять тисяч в мережі публічних бібліотек. Насправді, дуже довго вони були обділені увагою, тому що бібліотеки потребують нових книжок. І змагатися за ресурси для їх купівлі — це один з пріоритетів для нашої команди.

Насправді, ситуація в Україні страшенно різниться від бібліотеки до бібліотеки. Тут нам всім важливо себе запитувати, коли ми востаннє бували там, і не просто туди заходили, а брали книжку почитати. Я переконана, що так, як ми зараз говоримо про тренд на книжкові клуби чи на читацькі рейви, було би добре так само вертати тренд на відвідини бібліотек.

Я повсякчас стараюся інтегрувати голоси бібліотекарів в обговорення промоції читання, будь-яких інвестицій у книжкову сферу, тому що бібліотеки є важливими гравцями на цьому полі. Нам потрібна реформа бібліотечної сфери, яка включатиме реформу оплати праці, переосмислення просторів, створення можливостей для цих просторів.

— Що зараз заважає реплікувати такі проєкти в різних містах і містечках України?

— Повномасштабне вторгнення, бо бібліотеки є одними із найбільш постраждалих у всій мережі закладів культури в Україні.

У багатьох країнах західного світу бібліотечна система інтегрована в систему національної безпеки. Тому що це включає національні архіви. Отже, це питання збереження пам’яті, національної ідентичності, пам’яті як архіву.

— Піратство в Україні досі, на жаль, процвітає. Чому ми толеруємо крадіжку інтелектуальної власності?

— Це культурна проблема. Тобто це про ставлення до контенту, до чужої праці. Водночас треба робити реальні оцінки збитків, щоб розуміти вплив піратства на книжкову сферу. Проте для частини видавців це точно проблема, тому що не всі роблять електронні книжки і пояснюють це саме піратством. А сьогодні це виклик, тому що коли за кордоном так багато українців, які прагнуть шукати контакту з Україною, іноді вони хочуть його шукати через книжки.

З іншого боку, коли ми говоримо про переклади, то тут важливо розуміти, що це все окремі способи використання твору. Тобто може бути, що видавець придбав ліцензію на публікацію перекладу в друці, але не придбав ліцензію на створення аудіо- і електронної книжки. Тому це теж питання про різні сегменти ринку, але врешті-решт це економічна математика.

— Як знищення складів впливає на доступність книжок і чи є сенс видавати наклади зараз, коли ринок переживає такі виклики?

— Це літо було дуже складним для українського книговидання: згоріло щонайменше 13 мільйонів нових книжок, тобто приблизно третина того, що було надруковано торік. Це величезне знекровлення для ринку, і наслідки різні для великих і малих гравців. Необхідно диверсифікувати склади. Зберігати все в одному місці дуже зручно, але не можна цього робити зараз.

Я фактично щодня спілкуюся з українськими видавцями і книгарями і розумію, що настрій все одно стримано позитивний. Безумовно, на жаль, будуть скорочення, але більшість налаштовані продовжувати працювати. Ми в Мінкульті також запустили фандрейзингову кампанію для підтримки малих видавців, тому що дуже багато іноземних партнерів хочуть допомагати тим, хто втратив майже все. І разом з Київською школою економіки, «Книжковим Арсеналом» та Інститутом книги ми прагнемо зібрати кошти, щоб зробити декілька сетів грантів для малих видавців, які можна буде використати напряму на друк.

На жаль, багато книжок не будуть додруковуватися. Особливо це стосується коштовних видань на особливому папері. І частина цих видавництв просто рухатиметься далі за видавничим планом, щось буде скорочувати. Водночас декілька великих гравців уже прямо сказали, що передусім друкуватимуть бестселери. Буде менше дебютів, менше української літератури. І це теж вузька зона, де має допомагати держава.

— Український покупець часто віддає перевагу фікшну, фентезі, романам. Як тоді бути видавництвам, які роблять велику місійну ставку саме на літературу про війну?

— Зараз ми бачимо, як дедалі менше українців хочуть читати про війну. Але це природно, тому що ми дуже довго живемо у цій травмі. І на початку вторгнення був шалений запит на книжки Ярослава Грицака, Сергія Плохія. Але цей час проходить. Широка аудиторія дедалі рідше захоче читати ці книжки повсякчас. Насправді по всьому світу сьогодні є інтерес до фантастики, фентезі. І це можна накласти на розмови про потребу нового світового порядку.

Є чимало видавництв, які навіть видають нішеву літературу, літературу найвищої полиці, мають бестселери, що роками чи десятиліттями приносять їм дохід. Думаю, важливо знайти цей свій бестселер і не цуратися його, працювати із маркетингом. Необхідно знаходити нових людей, зрозуміти, що ми можемо їм запропонувати своєю книжкою.

Про культурний сектор

— Чи не виглядає український громадський культурний сектор слабшим на фоні громадських організацій, що займаються обороною?

— В Україні дуже часто громадянське суспільство мусило протидіяти державі, доказ цьому — революції. Але ідея полягає в тому, щоб прийти до позиції партнерства. Моя мотивація приєднатися до команди Тетяни Бережної була, насправді, дуже простою. Я побачила міністерку, яка здалася мені найбільш ефективною за всю історію міністерства. Зокрема, з огляду на її бекграунд у праві і в економіці. Вміння індустріалізуватися і капіталізуватися завжди українському культурному сектору бракувало.

Думаю, часто ми продовжуємо протиставляти себе державі як ідеї, але це руйнівна думка. Державу слід привласнювати. Зараз у різних сферах державної політики ми вчимося підставляти одне одному плече.

Наш обов’язок, в принципі, полягає в тому, щоб думкою сягнути трохи далі, ніж попередники. Ми часто сьогодні повертаємося до періоду УНР, визвольних змагань. А ці люди, насправді, дуже багато встигли. Натомість у нас умови дуже непогані. Звісно, є обстріли, війна, купа втрат, але збережений український суверенітет і незалежність. А це означає, що наш інтелектуальний обов’язок — зібратися і йти далі. Для цього треба докладати зусиль і ретельно працювати з собою.

— Як ти ставишся до продукування знань про Росію?

— Русистика — це дуже важлива тема, бо Росію вивчали впродовж багатьох десятиліть за російські гроші. І сьогодні точно потрібно продукувати нове знання про Росію, зокрема з позиції українського досвіду. Це те, що робить нова могилянська програма²⁹У Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) є основна магістерська програма та сертифікатна програма, присвячені вивченню РФ..

Не потрібно спускати якісь конкретні вказівки, що писати про Росію. Вистачає, якщо певні статті, певні книжки нагороджувати якимись преміями, а певні показувати, що вони значення не мають. У Росії таких відзнак завжди було дуже багато. Це і є м’яка сила. Це нагадує нам, що потрібно бути уважними до тих, хто перекладає з української мови, хто досліджує Україну. Саме знання про те, що існує премія Drahoman Prize³⁰Відзнака для перекладачів з української мови на іноземні, заснована 2020 року Українським інститутом, Українським ПЕН та Українським інститутом книги., вже показує, що держава Україна поважає свою мову і людей, які з цієї мови перекладають.

— А чому в наших запропонованих списках на пакети санкцій ЄС немає російських видавництв? 

— Ми в Мінкульті працюємо над тим, щоб санкціонувати дуже конкретні видавництва. Але це дуже тривала робота. Ти показуєш, що це видавництво видає, наприклад, лінійку книжок про «СВО», що воно співпрацює із терористичним державним апаратом РФ. Це важливо, бо ці бюрократичні ярлики дозволяють потім робити якісь інші наступні кроки. І саме тому санкції мають значення.

— Про яку Україну майбутнього ти мрієш? 

— Я уявляю успішну, сильну Україну, бо нам неймовірно важливо фокусуватись на своїх талантах і вирощувати їх. Це буде зміцнювати наш суверенітет. Ми не знаємо, який буде світ завтра чи післязавтра, яким буде світовий порядок. Але що сильнішою буде Україна, то на кращі позиції вона зможе розраховувати. 

Деякі погляди героїні можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.