2 хвилини «чистого» неба: артилерія у війні дронів 

Так виглядає робота артилерії у війні дронів: постріл треба вкласти в кілька хвилин так званого чистого неба, а заїзд і виїзд з позиції можуть розтягуватися на години. Продюсерка, авторка військових репортажів Ukraїner Карина Пілюгіна провела добу з артилерійським розрахунком бригади «Кара-Даг» на гарматі «Мста-Б» і дізналася, чому бійці досі обирають артилерію та що тримає їх на позиціях.

Захід на позицію

Збираючись на нову ротацію, бійці жартома описують ситуацію на позиціях, мовляв, повернуться звідти не скоро.

— Ну, грузимося до весни.

О 5-й ранку збираємося вирушати. Маршрут розбитий на відрізки,  щоб велику броньовану машину не помітила ворожа аеророзвідка. Сподіватися на графік ротацій не варто: тепер його диктують правила кілзони¹Ділянка місцевості, що повністю контролюється засобами ураження.. 10–15 кілометрів — стільки потрібно арті, щоб вражати цілі. Зараз же цю відстань контролюють дрони.

Остання ділянка виявилася чи не найважчою: через ворожі FPV понад дві години зайти на позицію не вдавалося. Чекали, поки дрони відлетять, рушали — і знову зупинялися.

Заїзд відкладається не лише через дрони в небі (або, як кажуть, «грязне» небо). На дорогу, якою мають заїжджати, сів ворожий дрон-«ждун» (FPV-дрон, що приземляється біля дороги й чекає на ціль). Бійці радяться, хто може його «підняти», тобто знищити:

— Най Мадяр³Роберт Бровді (Мадяр) — командувач Сил безпілотних систем ЗСУ. запустить. Мадяр тут нормально літає, нормально дивиться.

Попередній розрахунок якийсь час не може виїхати — доводиться чекати, поки зникнуть ворожі дрони. Ті, хто виїжджає, вантажать речі, а ті, хто заходить, розвантажують продукти, обовʼязково визначають старшого машини. Цього разу — Іванович. Знаходять місце і посміятися:

— Єсть виноград, нашо нам та ковбаса!

Бо на позиції росте пахучий дикий виноград.

Коли передають обстановку тим, хто заходитиме, розмова стає серйозною:

— Почистите клин. І гляньте снаряди. Ви тільки загрузите, переносьте, складаєте за маркуванням, а потім уже вниз.

Одного з бійців відправляють на навчання — артилерійські курси. Він бідкається:

— Ну шо, я в артилерії нічого не згадаю.

Побратими заспокоюють: там лише тести й запитання.

Перш ніж вантажитися в машину, всі завмирають і слухають:

— Ніхто нічого не чує?
— Ну, вроді нічого не чуємо.
— Давай, грузіться.

Нарешті попередній екіпаж виїхав, а нам вдається перебіжками дістатися позиції. Дрони продовжують кружляти, а хати поруч рознесені КАБами⁴Керована авіаційна бомба — авіаційний боєприпас, оснащений системою наведення, яка суттєво підвищує точність ураження цілі..

«Віолетта»

Гармата в розрахунку має ім’я — Віолетта. Вона трофейна, і як саме її здобули, бійці вже й не згадають:

— Чесно кажучи, я навіть не пам’ятаю. «Азов», по-моєму, її віджав чи хто.

Гармату здобули приблизно два роки тому, за цей час вона ще жодного разу не була уражена FPV⁷FPV-дрон (від англ. First Person View — «вид від першої особи») — тип безпілотника, де пілот бачить відеозображення з бортової камери в реальному часі. і встигла здійснити чимало пострілів.

Віолетта величезна, тож її ще потрібно довезти та замаскувати на позиції. А далі — намагатися залишатися непоміченими. Коли гармата стріляє, її також легко засікти з дронів через куряву й дим. Тож доводиться вичікувати короткий момент, коли небо чисте, оперативно відстрілятися по цілі і сховати гармату.

Спокійно попрацювати біля Віолетти не вдається ні разу. Ворожі дрони з’являються над позицією щокілька хвилин, поруч лягають КАБи. Бійці підходять до гармати, щоб розмаскувати її — і мусять знову бігти у бліндаж. 

Навіть команда до початку роботи не означає, що її вдасться виконати. Ось як може відбуватися діалог між бійцями перед підготовкою до стрільби:

— Плюс.
— Гармата до бою.
— Ми поки нічого не чули. Вискочи послухай там спочатку.
— Ні, FPV-шка десь на сусідній вулиці летить до нас.
— Є, FPV-ха точно.

І так уся зміна розрахунку перетворюється на пошук кількох вільних хвилин, коли нарешті можна зробити постріл.

Хоча сам факт загрози існував і раніше, через швидку динаміку війни та розвиток технологій небезпека постійно зростає. Росіяни вдосконалюють власні засоби: артилеристи згадують про дрони із металевими лопастями, які перерізають антидронові сітки.

Коли дрон кружляє поблизу, бійці швидко ховаються, а командир Леонід (Центуріон) радіє, що саме зараз не стріляють:

— Харашо, що ми не працюємо. Це було би просто зараз зрєліщно. І больно. Вони ж [росіяни] такі, що поки гармату не розберуть, не заспокоюються. Нам крайню позицію так розбирали, три гармати пошкодили. FPV-хи були, «Молнії»⁹Російський ударний БпЛА типу «камікадзе». були.

До цього розрахунок воював на харківському напрямку. Там, згадує навідник Володимир (Воля), артилеристам діставалося ще більше:

— Майже сутки. Там більше сорока FPV, «Молнії», арта їхня. Але ми там більше часу були і не така активність там була.

Крім дронів, побільшало КАБів. За спостереженнями бійців, обстріли ними можуть тривати майже цілоденно. Навіть за таких умов артилерія продовжує працювати. І хоча цей засіб застосовується менше, відмовитись від нього неможливо, тому що буває туманна чи дощова погода, коли дрони не літають. Якраз тоді активніше працює артилерія. До того ж дронів на всіх теж не вистачає. І тому обстрілювати передній край артилерійськими засобами досить ефективно.

Очікування

Чекаючи на «чисте»небо, бійці сидять під деревом і згадують історії. Один розповідає, як навчався у військовій академії:

— У нас території були, хто які прибирає. А на сусідній території такий огромний дуб ріс. І все його листя падало нам, б*ять. Оце так розтяне по всій території і ходиш потім, згрібаєш. Ще нормально, коли асфальт не мокрий, а коли мокрий — загрібать вообщє п*здець: воно поприлипає до асфальту.

Листя знадобиться й на позиції: коли дерева восени облетять, маскувати доведеться інакше. Бійці жартують:

— Будеш потім листочки на машину суперклеєм приклеювать. Нада буде, щоб ти всю обклеїв.
— Сухими, да?
— Ну канєшно сухими.
— Щоб луччє горіло?
— Щоб вона потом була як кущ, поняв? Ти заїхав на посадку, вони [росіяни] дивляться, а це кущ стоїть.

Це ще один спосіб адаптації, адже на початку повномасштабного вторгнення про маскування думали значно менше:

— Ми ще тоді, як кажуть, молоді, дурні були. Така льошка (яма. — ред.) була викопана, легенько перекрита від елементарного якогось маленького доща. І ми собі лежали, хіхатали. Ну, а що нам нада було ше робить?

Тепер укриття мусять ховати не лише від уламків, а й від тепловізорів:

— А щас отако взяти, викопати собі льошку і там даже спати — вже так не получиться. Треба вже перекривати, щоб поменше тепла було видно. Раніше утеплювалися буржуйками, а зараз буржуйки взагалі не підходять: дим, тепло йде.

Під час очікування бійці згадують, як одного разу після пострілу від гармати відлетів досильник (механізм, що заштовхує снаряд у ствол). Один з артилеристів якраз смикав за шнур:

— Постріл, і тільки бачу: з гармати іскри, і щось вилітає. Добре, що я по лівій стороні стояв, бо по правій ногу переламало б. «Іванич, так шо, можем работать? Тут шо-то відлетіло». — «Та що там вилетіло?» — «Ну я не знаю, какой-то метал. Я зараз сфотографую і скину».

Командира, згадують бійці, найбільше засмутило інше:

— Та це досилач, могли працювати, ціль нормальна була.

До підрозділу, з яким ми були на позиціях, всі прийшли різними шляхами. Дехто перевівся з піхоти, хтось прийшов після військової академії й обрав артилерію свідомо. Один із бійців, одесит, на позиції бере на себе кухню, адже правильна їжа багато важить для солдатів. Тож між командами «до бою» тут смажать картоплю й ріжуть салат з помідорів.

Командир гармати Центуріон в армії з 18 років, а в цій батареї служить третій рік:

— Вже три годи пройшло, якраз у серпні було. Та вже не тільки я втомився, вже багато хто втомився, але що нам лишається? Нам лишається триматися дальше, бо не будемо триматися — не будемо тримати лінію фронту.

На початку свого воєнного шляху боєць застав зовсім інший темп роботи артилерії, за яким встиг засумувати:

— Зараз не така війна, як була раніше. Ми могли за одну стрільбу і 15, і 17 снарядів стрельнути. У мене рекорд був — 17 снарядів. Машина тільки БК (боєкомплект. — ред.) підвезла, не встигає доїхати додому, а нам уже знову нада. А зараз в більшості іде дронова війна, не так артилерійська. Але арта работає, так.

Командир пригадує, що раніше цілями були великі групи росіян, які йшли в атаку:

— На першій ротації на Донецьку. Тоді [росіяни] більш відкрито наступали, чим зараз. Вони могли йти групами по 15, по 20 людей. І от коли снаряд лягає прямо в цю толпу…

За цей час тактика ворога змінилася: невеликі групи намагаються просочитися через лінію зіткнення. Та навіть така ціль залишається для артилеристів пріоритетною:

— Зараз групи маленькі, по дві, по три людини. Він [ворог] же заходить, і теж закріпляється. А якщо він там один закріпився, туда ще один прийде і закріпиться.

Згадують, що артилеристи мали і свої трофеї — російську гармату «Гіацинт» і танк. Це було біля Селидового:

— Стріляв тоді тільки другий розрахунок. І якраз під мостом підбили танк Т-72. [Росіяни] почали втікати і того танка там і лишили. А потім хлопці-нацгвардійці того танка забрали.

Перепитуємо артилериста: чи страшно? Він відповідає, недовго роздумуючи:

— Та чого боятися. Боїшся, звісно, коли розбирають (обстрілюють позицію. — ред.). Але за той час, що я служу в батареї, вже до всього привик.

Бійці часто говорять про родини. Один перевіз сім’ю подалі від обстрілів, інші мріють, куди б переїхали після війни:

— Я вообщє переїхав би десь так, щоб ліс і хата. І людей нікого нема.

Фронт за ці роки посунувся, і частина позицій, де раніше стояли бійці, тепер окупована. Це важке усвідомлення. І хоча не вщухають маніпулятивні заяви про мирні перемовини і вимоги РФ віддати всю Донеччину, командир переконаний, що це не приведе до миру.

— Їх би це не спинило, вони б пішли далі. А тут стільки залишилося побратимів.

Спокійно договорити не вдається: посеред розмови хтось помічає в небі «Молнію», і всі швидко йдуть в укриття.

«Вночі треба мовчати»

Коли надходить команда «до бою», розрахунок знімає сітку, піднімає ствол і заряджає. Перший постріл, за ним другий:

— Гармата!
— Постріл!

Третій снаряд уже в стволі, коли хтось чує FPV-дрон. Заряд виймають, ствол опускають, і всі біжать в укриття. Дрон кружляє над позицією, а потім падає, здається, просто перед гарматою. Бійці з бліндажа намагаються зрозуміти, куди саме влучило:

— Перед гарматою. Метрів 10, може менше.

Коли стає тихіше, про результат стрільби говорять коротко:

— Перший у нас трохи перелетів. Другий вже ближче. А третій не встиг.

Піднятий ствол добре видно з ворожого дрона, тож щойно стрільбу зупиняють, його одразу опускають.

Поруч горить хата. Її господиня, літня жінка, відмовлялася виїжджати, хоч бійці просили. Ті, хто заходить на позицію, привозять їй ліки.

Як і будь-який засіб у цій війні, артилерія адаптується до нових умов роботи. Наприклад, групи не працюють вночі, адже ствол гармати нагрівається від стрільби й стає помітним у тепловізор, пояснює Воля.

— Ми одного разу вночі теж работали. Це була перша позиція, коли ми тільки з харківського напрямку сюди переїхали. Під вечір дали «до бою», ми побіжали, постріляли.

Після стрільби над дорогою почали кружляти ворожі FPV-дрони. Під ранок один із них, керований через оптоволокно, залетів у капонір (укриття для гармати. — ред.):

— Залетіла дуже близько. До гармати вона не долетіла. Біля правої станіни у траншеї була нормальна дирка. Якраз під ранок це було. Потом ми дочекалися тихішого моменту, підготували гармату, щоб її можна було витягнути, і зібралися звідтам.

Обійшлося без поранених, і для артилериста це головне:

— Це найголовніше — особовий склад. Метал — то таке. Сьогодні є, завтра немає. Якщо не сильні пошкодження, можна зробити (ремонт. — ред.).

Хоча техніку, звісно, теж бережуть. Щойно ворог виявляє гармату, полювання на неї вже не припиняється:

— Якби вони знали, що стоїть гармата великого калібру, вони б її одразу почали розбирати. Допоки ствол не проб’ють, казенну частину чи накатники (механізм, що повертає ствол на місце після пострілу. — ред.).

На світанку розрахунок піднімається за командою. Бійці за кілька хвилин готують снаряди й піднімають гармату, ціль — ворожа піхота. Встигають зробити сім пострілів (відносно непоганий показник), звучить команда «гармата відбій», і треба одразу переходити до маскування.

Над позицією знову кружляють дрони, з’являється розвідувальний «Мавік», підлітають нові FPV. Бійці мають версію, чому так: позицію, на їхню думку, могла показати росіянам та сама жінка, чию хату вночі спалили російські дрони. Перевірити це неможливо, але після цього стає зрозуміло, що вивезти команду сьогодні не вийде.

Виходити доводиться пішки

Забрати команду мала та сама броньована машина, що мала привезти на позицію снаряди. Але дрони й КАБи накривали район так щільно, що машина так і не приїхала. Тож провівши на позиції майже дві доби, наша команда виходила пішки. Розрахунок залишився біля гармати. Для артилеристів такі переміщення — це вже звична ситуація, яка перетворилася на одну велику лотерею. У ній найбільшою небезпекою є не сама бойова робота, а перебування і переміщення під ворожими дронами. Доставка БК затримується, забезпечити регулярні ротації особового складу дуже складно.

Провідник пояснює правила: якщо він каже ховатися — ховаються всі. Найважче — вийти із села: тут швидко переміщувалися від укриття до укриття, перечікуючи дрони, а відкриті ділянки долали бігом.

Під час переміщення важливо залишатися спокійним, що з вигляду усім вдається добре. Вміння не піддаватися паніці стає питанням виживання, бо психіка може не витримати реакції на кожен звук. Один з бійців згадує таку історію про журналіста, який вирішив поїхати на позиції разом із групою:

—  Ти вже розлічаєш, шо ретрик (ретранслятор. — ред.) висить, або там бомбер летить. А чувак від любого звука — і він по склу, по гвоздям начинає педалити. Я кажу: чувак, не менжуйся. Я так всім і кажу, що якщо бачиш, що всі спокійні, не наганяйте суєту. Якщо бачиш, що починається суєта, починають розбігатися, то тікай з нами.

Далі стає трохи легше: над головою зелене листя посадки, і помітити групу з неба складніше. Але й тут треба дивитися під ноги, бо росіяни дистанційно мінують дороги. П’ять кілометрів команда долала дві з половиною години.

Наостанок артилеристи розповідають, про що мріють, коли на це є час:

— Додому, поспати.
— Мрію, щоб уже настав той дембель, коли закінчиться контракт, і повернутися нормально додому.
— І щоб снаряд попада́в прямо [їм] на голову.