Олена Риж про війну, боротьбу і людяність

Це інтерв’ю ми записали не у студії, а в будинку на Донеччині, де Олена перебувала разом із побратимами. Говоримо про цінності й світогляд, зміну ролі жінки у війську і суспільстві, необхідні для виживання зміни, а також про збереження людяності у воєнні часи.

Шлях у війську

— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на твої цінності та усвідомлення ідентичності? І яким було середовище, в якому ти зростала?

— Я перша дитина в сім’ї, нас троє. Молода мама, молодий тато. Це формувало вміння брати відповідальність, вирішувати, отримувати дрюнделей за всіх.

Я народилась у Білорусі. Найкраще рішення сім’ї — у 1990-му переїхати в Україну на батьківщину мами — Одещину. Це були прекрасні часи. Але я завжди відчувала себе не на своєму місці. Нестандартна, не схожа на світ, який був довкола, а там люди прості, зростають у культурі буденного життя. Я відчувала, що мене це не влаштовує.

Багато бунтувала, була важким підлітком, поїхала в Одесу жити самостійно. Пройшла період довгої депресії. 2014-й рік, коли почалося все, у моєму світі цього не було. Зараз я розумію, що тоді була у своїх емоціях, у мене була своя війна всередині. У 2019 році сталися кардинальні зміни. Багато сепарацій відбулося з родиною. Почала відмовлятися від залежностей, зрозуміла, що світ може бути іншим.

Повномасштабна війна 2022 року відкрила у мені нові ресурси. Найкращі рішення мого життя: не поїхати з України і піти в військо. Це пробудило внутрішню енергію, і я почала розуміти, що за себе треба боротися. За себе — як за Україну, кордони, як за українку і жінку у війську. Просто в якийсь момент я стала розуміти, що боротьба стала моєю частиною життя.

— Чи можеш розповісти про свій бойовий шлях, зміну підрозділів і про те, чому обрала Nemesis? 

— У 2022-му році я долучилась до 47 бригади «Маґура». Після Авдіївської трагедії у жовтні (ідеться про ворожий наступ восени 2023-го. — ред.) ми вижили фізично, але були зломлені емоційно. Частина побратимів залишилася у 47-й, інші пішли в «Артан». Ми виконували задачі на різних напрямках, і я зустріла там дуже крутих людей. Війна дає людей — це одна з найцінніших речей.

Згодом начштабу Nemesis Артем Бєлєнков запросив нас до себе. Піхота забрала багато фізичних і психологічних сил, тому зміна підрозділу була логічною.

Сьогоднішня війна дуже відрізняється від тієї, в якій я брала участь у 2022–2023 роках: інші позиції, інші ризики, інша тривалість роботи. Мені бракує відчуття дії, але це радше про внутрішню залученість.

— У чому зараз полягає суть твоєї роботи і як вона змінилась протягом того часу, який ти перебуваєш на Донеччині? 

— Моя робота складається з трьох складових. Перша — моя посада старшої бойової медикині роти: піклуюся про особовий склад і допомагаю з медичними питаннями. На відміну від піхоти, у нас менше бюрократії — більшість бере на себе медична служба батальйону.

Друга, основна — евакуаційна служба батальйону. Ми створювали її з нуля, продумували щодня, навчали людей. Зараз ми стали бригадою, і це вимагає нового підходу: техніка, люди, їхнє навчання, переміщення — все стосується евакуаційної системи.

Третя складова — навчання з такмеду. Я відповідаю, щоб кожен боєць пройшов навчання за алгоритмом MARCH¹Покроковий алгоритм дій у тактичній медицині, що визначає послідовність дій при наданні медичної допомоги в екстремальних ситуаціях.. Це займає багато часу, хоч і менше, ніж хотілося б.

Я часто кажу, що ефективність будь-якого підрозділу можна виміряти двома показниками. Перше — це ураження (ворога. — ред.), друге — збереження здоров’я і життя особового складу. Так от у мене велика відповідальність в другій складовій. Це важлива частина для роботи підрозділу.

Більшість того, що я зараз роблю, для мене нове. Тепер я відповідаю за людей, вибудовую структуру, координую, контролюю процеси. Я швидко організовую себе і горизонтальні зв’язки, формую роботу. Кожен день тут — новий досвід.

Мені не вистачає передової та адреналіну з піхоти. На базі, під час КТЗ³Комплексне тактичне заняття (КТЗ) – підсумковий контроль навичок та знань, що були отримані за час базового навчання., кайфанула від фізичних навантажень, командування групою, рефлексів. Це знайоме і дуже зрозуміле, викликає адреналінове задоволення. Так само легко їжджу на рекони⁴Рекогностування у військовій справі — огляд, обстеження місцевості, щоб отримати необхідні дані для ухвалення рішення., де б вони не були, і спокійно ставлюся до всього процесу.

— Рекони — це розвідка, коли вибираєте позиції, де базуватимуться стабілізаційний пункт або точка еваку? 

— Я залучена на рекони по стабпунктах. У нас своїх стапунктів немає — бо немає такої кількості постраждалих. Тому ми возимо на чужі й треба знати, де вони. Коли їдеш до стабпунктів — над тобою жужить FPV, поряд прилітають КАБи. Я легко до цього ставлюся. Скажуть: «Олено, ти йдеш» — за 10 хвилин зберуся.

У Nemesis — демократія. Ми жодну людину не посилаємо на бойові, якщо ця людина не готова йти. Ми готуємо людину, вчимо, показуємо поступово, все обкатуємо. Але треба пам’ятати, що таке бойова робота у нас і в піхоті. Це різні речі.

Ми потребуємо людей у військо. І переважно залучаємо новобранців шляхом рекрутингу. Це прекрасно, але темна сторона — щоб взяти людину, треба умовляти, пропонувати кращі умови. Добровольці — про інше.

І так як ми в демократії — у нас у підрозділі ніхто нікого не примушує, і це офігенно. Але доводиться умовляти і підлаштовуватися.

«Вірю, що все починається з малого»

— Ми дуже багато працюємо на Донеччині, але те, як швидко змінюється ситуація, мене вражає, засмучує і жахає. Там, де пару місяців тому було тихе місто, зараз дуже гучно, і заїжджати туди вже набагато небезпечніше. 

— Коли ми бачимо картинки, фото, відео знищених населених пунктів — мозок сприймає це як жах. Але у тих, хто був там, це викликає в рази більше емоцій.

У середині серпня (2025-го. — ред.) я була в Добропіллі після прильоту в центр міста. Хлопці щось купували й показували: ось тут ринок розвалений, але якийсь магазинчик працює. А в жовтні ми знову заїжджаємо — і я розумію, що їду по мертвому місту. Дорога у вирвах, будинки знищені. Ти бачиш чиєсь життя, яке спинилося. Це жах, який відчуває лише той, хто бачив «до» і «після».

Так само з Костянтинівкою: у серпні магазини працювали, люди сиділи на лавочках, таксі їздили. А зараз — мертве місто. І ти думаєш: якщо так за три місяці — що буде завтра?

Радимо

У грудні 2025-го письменник, репортажист Мирослав Лаюк та фотограф В'ячеслав Ратинський зробили репортаж про те, що відбувається у Костянтинівці: як живуть і що розповідають цивільні, як щодня змінюється вигляд вулиць і чому ті, хто там іще є, не поспішають покидати своє місто. Працювали, постійно ховаючись від дронів. Прочитайте репортаж «Костянтинівка: місто фурій».

Один із яскравих моментів був у Часовому Яру. Ми працювали там, а жили в Краматорську. Ця частина Донеччини була для мене новою. Зайшли на сектор, коли 67 бригаду вивели з міста. Тримали околицю — багатоповерхівки за ровом. Сиділи в одній квартирі, потім будинок загорівся — і ми швидко перемістилися в інший. Я дивилася, як горить будинок, у якому я щойно була. І розуміла: це було чиєсь життя. Найстрашніше — ніхто не гасить. Усі тікають.

Я дуже чіпляюсь за речі: у тій квартирі висіли дві зв’язки ключів, я забрала їх із собою. В іншому чергуванні взяла ще дві — старі, як у моєї бабусі. Потім залила їх смолою, підписала адресу і подарувала під час інтерв’ю ведучому Сергію Лиховиді як символ того, що сьогодні є, а завтра може зникнути.

У мене є така властивість: мені добре скрізь — в окопі, підвалі, бліндажі, квартирі чи хаті. Тому в цьому будинку щодня думаю, що його може не стати. Я люблю ці стіни — бо це дім, який зараз нас приймає: мене, побратимів і посестер. А те, чого мені не вистачає, я потім собі наздоганяю десь.

— Як давно живеш тут?

— У цьому будинку я живу з серпня, і це важко сприймати. На фронті зі мною трапилося відчуття крихкості життя. Я дивлюсь на захід сонця так, ніби він може бути останнім — бо не знаю, що буде завтра, і боюся, що людство рухається туди, де цих заходів буде менше.

Сьогодні я читала допис [юриста] Жені Проніна, він багато заскрінив коментарів людей зі спогадами про село — майже все з того я прожила сама. Коли читала, я відчувала, що в мене сльози накатуються на очі. Це таке тепле відчуття. І якщо ми говоримо про Україну і про планету, я трошки ширше дивлюсь на це все. У мене відчуття, що колись ми прийдемо до того, що люди будуть так писати про дощ, сонце, хмари, дерева. Тому що ми рухаємося до безодні.

Я розумію, що попереду складні часи: для країни, планети, і мене особисто. Прийде час, коли підуть найрідніші мої люди, батьки, і це будуть важчі часи, ніж зараз.

Я дивлюся на світ дуже світлими очима. Я вірю, що ми вийдемо кращими, сильнішими в тому, що ми зараз проживаємо. Я вірю точно, що справедливість буде на нашій стороні. Ціна висока зараз і буде ще вища, і ми все рівно вийдемо переможцями. Я вірю в красиве і правильне майбутнє нашої країни, та я розумію, що людство рухається туди, де нам буде важко.

Стільки війн зараз зафіксовано на планеті одночасно — це має вплив на планету як на організм, як на те, що нас кормить. Я вже бачу, як змінився клімат. І я вірю, що все починається з малого. Ось у мене стоять п’ять ящиків, де я сортую сміття. Я знайшла тут сортувальну базу. Я бігаю, збираю гриби, ходжу медитую в околицях. Як на машині їжджу, дивлюся, де я можу насолодитися цим процесом. І я завжди йду з пакетом — по дорозі збираю сміття. У мене майже завжди в наплічнику лежить пакетик з кормом, тому що підгодовую тварин, яких зустрічаю. У мене всі мої тварини з притулків, або просто десь якось взяла. Якщо я їду по дорозі і бачу збиту тваринку, я беру пакет, рукавички (у мене в машині спеціально є), запаковую і вивожу в посадку, підкладаю десь під дерево і дякую цьому тілові і душі, яка вже пішла, за те, що вона була з нами. І прошу пробачення за людей, які збили. І всі ці речі для мене дуже важливі.

Так само для мене важливі українська мова, культура, відмова від хабарів.

Я нічого не вимагаю від інших, поки мене не провокують. Мене не дратує, як живуть ті, хто виїхав — я свій шлях вибрала для себе. Але коли чую російську музику на все село чи бачу недопалок під ногами — я реагую. Бо це вже порушення меж. І в ці моменти я не можу мовчати.

«Зараз все на часі»

— Чи не вважаєш, що зараз уже недостатньо поступливого підходу до української мови і потрібні більш рішучі дії?

— Я повністю згодна. Держава і народ мають діяти паралельно: з одного боку — обмежувати, а з іншого — заохочувати. Наприклад, соціологія показує, що київські вчителі досі інколи говорять російською. Це аморально, навіть якщо не завжди протизаконно.

Для мене аморально, коли я заходжу у відділ поліції: біля мене стоїть молоденька поліцейська, говорить зі мною українською, а потім бере телефон та спокійно переходить на російську. Я сказала їй: «Ви працюєте в державній установі, носите форму — як можете тут, навіть не до мене, а просто поруч, говорити російською?» Вона одразу зрозуміла, вибачилась і замовкла.

Це про те, що ми маємо вимагати. З одного боку — заборони, накази, закони і правові норми. А з другого — розширювати, зацікавлювати: українські мультики, дитячий контент, гранти, культура, музика.

У сумській школі мене запросили на розмову з дітьми, які жили на прикордонні з Росією, і під час Курського наступу вони переїхали в Суми. Ми сиділи, спілкувалися з підлітками, і коли ми вже були на якійсь стадії довіри, я запитала: «Хто слухає російську музику?» І підняли руки діти, які слухають. А були ті, хто прям проукраїнські. І ми вели діалог. Я говорила від серця і ділилася, що я думаю з цього приводу: про цінності і про боротьбу нашу, про те, хто ми, і як нас пригнічують багато років, тому що для мене це супер болюча історія. І в кінці до мене підійшли пару хлопців і сказали, що передивляться своє відношення до російської музики.

Ми маємо зрозуміти, що зараз все на часі. Можливо, є, наприклад, нормальна дорога в Києві, яку знову перебирають за купу мільйонів — вона точно почекає. Але якщо говорити про розвиток, культуру, книжки, студентів, учнів, дітей — все на часі. Чому? Тому що ми в марафоні. Ми не в спринті. Тому я за те, щоб і забороняли, і щоб розвивали.

— А як вирішується мовне питання у вас у підрозділі?

— Документація та офіційна комунікація — українською, більшість внутрішніх розмов теж українською. Хтось говорить російською лише серед особового складу. Командири на нарадах і зверненнях використовують українську.

Командир, який сьогодні привіз вас, говорить російською. Перше знайомство було формальним, я відчула субординацію, але водночас ставлюся до нього спершу як до людини, а вже потім — до посади. Я одразу перейшла на «ти» і запитала: «Ти що, кацапською балакаєш?» Після цього він зі мною говорить тільки українською, а з іншими — російською. Я не просила, просто озвучила.

Радимо

Слухайте й читайте «Мовне питання» — подкаст від Ukraїner про мови, яким загрожує зникнення в Україні.

Розумію, що я незручна для багатьох людей. І ця незручність проявляється в різних речах. Наприклад, ми прийшли на нараду. Я одна дівчина там. Заходять хлопці, яких я ще не знаю. Вітаються за руку між собою і йдуть далі. А я: «Друже, скажи,  в тебе рука відсохне, якщо ти з дівчиною за руку привітаєшся?»

Або я бачу худі, футболки, наклейки чи малюнки оголених або частково оголених дівчат в амуніції. Я ніколи не посоромлюся сказати, що це повна маячня і приниження жінок- військових. Щоб краще розуміти інших, я вивчаю себе. Якщо я знаю себе — легше зрозуміти світ і людей навколо.

Як не стати темрявою в боротьбі з темрявою?

— Яких змін найбільше потребує військо і що можна робити, щоб система стала рівною для всіх?

— Знецінення, недовіра або мізогінія — все це ще присутнє. Зараз сприйняття чоловіками жінок у цьому просторі значно краще, ніж у 2022-му році. Кількість жінок у війську збільшується.

Є приклади, коли люди відразу проявляють повагу. Віталік Литвин⁷український військовослужбовець, майор Нацгвардії, командир дивізіону артилерійської розвідки ОАБр НГУ. дивиться на особистість, а не на стать. Він став прикладом для інших: на нараді заткнув людей, які дозволяли висловлювання проти жінок у війську.

Ми підживлюємо зміни своєю боротьбою, і це розростається: з’являються форма для жінок, комунікація, взуття, шоломи, посади, фемінітиви, рекрут-центри для мобілізації жінок.

Наступна складова більш глибока: домагання. Їх не так багато у війську. У трьох підрозділах, де я була, особисто жодного разу з цим не пересікалася і навколо мене такого не було. Але (загалом у війську. — ред.) це присутнє.

Один із прикладів: дві дівчини звернулися до вищого командування через домагання побратимів або командирів. Їх перевели в інші підрозділи, бо так було зручно командуванню.

Загалом, місце жінки в просторі сильно змінюється. Жінки зараз керують фурами, займають багато посад і ролей, де раніше були лише чоловіки. І в цих ролях вони проявляються, бо їм дали можливість. Це великі зміни.

— Як варто змінювати демократичні процеси, щоб не опинитися в слабкій позиції перед тоталітарним ворогом?

— Тема, яку я озвучую останні пів року — як не стати темрявою в боротьбі з темрявою.

Де в красивому житті внутрішній баланс, щоб сильніші не зламали тебе? Це відбувається з багатьма країнами: більшість демократичних країн живуть у комфорті, але не готові до війни, і це їхня темна сторона — програш у разі небезпеки.

Я за сильну демократію. У ній має бути лідер, який приймає непопулярні рішення заради виживання. На заході в українському посольстві в Туреччині ми говорили про роль жінки в боротьбі. Я розповідала, як прийшла у військо, була некомпетентною і не виходила вперед. Але в критичний момент взяла відповідальність: тягала людей по окопах, координувала евакуацію, давала накази. Це був маленький простір, але від рішень залежали життя. Я зробила помилки, але це змінило ставлення до мене як до жінки в підрозділі і навчило брати відповідальність.

Проблеми мобілізації я бачу давно: рішення не приймали через непопулярність. Але виживання — пріоритет. І це спільна робота нашого народу, нашої влади, нашого війська, нашого тилу, людей за кордоном, які виїхали.

Сильні лідери потрібні на різних рівнях. У мене є командир, якому я довіряю. Це приклад того, як сильний лідер змінює відносини і ефективність людей у команді. Радикальні рішення важливі, бо без них суспільство слабшає.

Я знайомилася з багатьма сильними людьми, які є стовпами України. Іра⁹Ірина Цибух — українська журналістка та парамедикиня, що загинула на фронті 29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку., наприклад, була однією із найсильніших борців. Коли її забрали, я відчула, як під моїми ногами підшатнувся світ. Валерій Маркус¹⁰український військовий, письменник, який раніше обіймав посаду головного сержанта 47-ї ОМБр «Маґура». теж йшов радикально, і це дало результат: багато людей почали діяти. Тавр¹¹Богдан Кротевич — український військовослужбовець, учасник російсько-української війни, який раніше очолював штаб 12-ї бригади НГУ «Азов». — ще один стовп, на якому тримається країна, він показує силу і сміливість.

Я бачу ці приклади і розумію: Україна тримається на таких людях. Наш фундамент — боротьба предків, колони — сильні люди сьогодні, дах — наше майбутнє. Ми будуємо майбутнє через виховання дітей, боротьбу за українську мову, протидію корупції, розвиток лідерів. Важливо шукати баланс між демократією і рішучістю, світлом і темрявою, брати відповідальність і діяти, навіть якщо це некомфортно або небезпечно.

«Війна — це про втрату»

— Як формувалась твоя українська ідентичність?

— Я народжена не в Україні, але в другому класі, коли чула про переїзд, я загадувала бажання, щоб мої батьки прийняли рішення переїхати в Україну. Ми приїжджали сюди кожне літо до тітки — це були найшикарніші часи мого маленького життя.

Коли почалася повномасштабна війна, мій тато, маючи кількох родичів у Білорусі, почув по телефону: «Вас спасают». Він відповів: «Ніколи більше мені не дзвони», — і просто кинув слухавку.

Брат служить у нашому підрозділі. Він прийшов цього року і займає одну з ключових посад у наземній групі Nemesis, найближчій до ЛБЗ¹⁵Лінія бойового зіткнення. Він на своєму місці. Чоловік моєї сестри — інгуш, його сім’я там.

Немає відповіді на це, просто трапилось і все. Звідки ця ідентичність? Чому така боротьба за українську? Чому така спорідненість? Я не володію знаннями української культури, але я будую історію. Я вважаю, що ми, свідомі люди, будуємо історію України, і не можу бути поза цим.

Мама і тато за Україну просто готові розірвати. Так, тато досі слухає якісь російські тіктоки, російські пісні, говорить ламаною українсько-російською. Але з точки зору того, на чий він стороні, у них все зрозуміло, ніяких питань немає. І це трапилося в один день — 24 лютого 2022 року. Відбувся надлом, який неможливо повернути назад.

З 2022-го року я почала шукати, чим себе зайняти. Волонтерства стало мало. Єдина відповідь — військо. Зараз, коли сідаю в машину з побратимом і їдемо туди, де більшість виїжджає, ми бачимо, що навколо горить небо, постійні прильоти — я відчуваю, що там, де маю бути.

— Які завдання під час служби найбільше запам’яталися чи вплинули на твоє життя або цінності? 

— Кожен бій залишив свій слід. І цих слідів багато — від втрат, які першими маячать над датами, до речей, які мене навчили.

Найбільше пам’ятаю дні, які забрали побратимів і посестер. Це найважче, що є в житті й у війську. Це ніколи не зникає, а тільки нашаровується. Коли трапляється нова трагедія, біль відчуваю не тільки за цю людину, а за всіх, кого втратила раніше.

Коли ми втратили Діму — найближчу людину у війську, мого напарника і побратима — це був шок. Наступні втрати були ще сильнішими, бо прокидався попередній біль. Коли цього серпня забрали Рому й Сашу, було відчуття, що розриває зсередини. І що далі, то важче це носити.

Можна згадати операції — ефективніші чи менш ефективні, трагічні чи «легші». Їх багато, але головне — це люди. Війна — це про втрату. І не тільки людей, а й місць. Ми багато працювали по всій ЛБЗ з 2022-го року, і багато населених пунктів, де проводили час, сьогодні знищені.

— Ти дуже емпатична і багато пропускаєш через серце, але ж є межа. Як ти з цим справляєшся?

— Дехто казав, що не варто прив’язуватися до людей, бо багато з нас може загинути. Я була в шоці, не могла зрозуміти як це.

Після втрат багатьох близьких я відчула неймовірний біль. Але залишилися теплі спогади, любов і вдячність до цих людей. Коли я бачу ім’я бійця, якого не знаю, відчуваю сум, а коли знаю — біль неймовірний, але і цінність стосунків безцінна. Я ніколи не проміняла би це на спокій. Я вирішила приймати цих людей, любити їх і проживати всі емоції — сміх, радість, сварки, відкриття один одного.

Коли я була у 47 бригаді, за пів року ми втратили багатьох людей. Марк, який мені дуже близький, зник безвісти. Я відчувала неймовірний біль, але ніколи не проміняла б час з ним на втрату емоцій. Життя не може бути тільки красивим; ми народжені з різними емоціями — і добрими, і поганими. Якщо хочу отримувати хороше, треба приймати і погане, проживати його на 100 %.

Лікуючись у Києві після поранення, я відкрила собі право відчувати емоції на людях — плакати у метро, в таксі, серед людей. Я проживаю біль і радість одночасно, інакше наслідки були б фатальними. Перейшовши у Nemesis, я була у важкому емоційному стані. Раніше я мала досвід, коли люди йшли на нуль, гинули — і я переживала це, не встигаючи прожити [попередню] втрату. Сьогодні я досі вигрібаю наслідки, досі відчуваю біль, але прийняла, що буду любити людей і відкривати душу. Це справжнє життя — проживати і хороше, і погане.

Слухати своє серце

— Як зараз вимірюєш свою ефективність?

— Я оцінюю продуктивність людей, які працюють зі мною, та їхні знання такмеду. Коли щось трапляється, крок за кроком розпитую, як надавали допомогу, що робили. З цієї інформації беру головне і працюю над покращенням: де треба більше уваги, що не додала.

Зрозуміло, що не можу вплинути, потрапить їм в машину FPV чи ні. Є багато складових, які допомагають уберегти кожного, але ніхто не Бог.

Оцінюю ефективність через виконання задач, комунікацію з побратимами і командирами. Бувають непорозуміння — я їх не залишаю, іду і піднімаю конфлікт або розмову, «вирізаю все гниле», щоб скласти конструктив.

— Як відчуваєш різницю між людьми з фронту та тими, хто живе в мирному місті?

— Одна з головних складових мого підходу: комунікації — це двосторонній рух. Хтось каже: «Ми тут багато робимо, а ви зробіть там». Але я не вірю в одноманітну модель. Військовий, який повертається з передової, змінюється. Мій брат пішов у піхоту рік тому. Він повернувся після 67 днів на нулі, і я впевнена: він дивиться на світ інакше. Але потім він повертається додому: до мами, дружини, дітей — вони теж змінилися. Двоє людей після різних життєвих етапів не завжди сходяться. Якщо ми не будемо питати один одного: «А що нам так, а що не так?» — не зрозуміємо думки іншого.

Так само я кажу рідним, що для мене важливо, як провести час чи відпустку. Домовляємося, щоб усім було комфортно. Якщо військовий повертається додому, а цивільні не готові врахувати це, результату не буде. Так само має працювати на рівні держави — у подкастах, програмах, інтерв’ю.

— Якби ти могла звернутися до наступного покоління українців, що б хотіла їм передати? 

— Є абревіатура, яку підсвітив побратим — ВСДС, «Від серця до серця». Я дуже люблю обійми. Вважаю їх важливим ресурсом, потрібним будь-якій людині. Мене цьому навчили у 2019-му році у [психологині] Алли Клименко. З того часу я намагаюся обійматися так, щоб це було від серця до серця.

Єдиний орієнтир — пам’ятати про цінності, чесність і особистість. Найкращі рішення були прийняті серцем. Мозком часто вагаєшся. Серцем — рішення тихе, правильне, найкраще для тебе. Боротьба за себе і за все навколо — це все від серця. Коли дві людини обіймаються від серця до серця, це тепло і людяність. Вірю, що в кожному є світло — у когось маленьке, у когось горить, але воно є. Важливо його помічати і берегти.

«Від серця до серця» — не лише про обійми, а й про світло в серці. Слухайте серце. Воно знає, чого ви хочете.

Деякі погляди героїні можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.