Як забезпечити правосуддя щодо російського зла?

(Без)вимірність зла та відповідальності

Питання-назва цього есею містить два виміри. Перший, в етосі Ганни Аренд¹Ганна Арендт (1906–1975) — німецько-американська філософиня єврейського походження, одна з провідних мислительок XX століття. Авторка праці «Джерела тоталітаризму» та концепції «банальності зла», яку сформулювала, висвітлюючи суд над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом., пропонує міркувати: чи можливо осягнути та пропустити крізь горнила правосуддя всі аспекти російського зла, вчиненого проти нас із 2014 року та задовго до того? Другий спонукає критично аналізувати наявні правові норми й інституції (українські й міжнародні) та їхню (не)здатність забезпечити юридичну відповідальність усіх причетних до цього зла росіян. Від рядового солдата до медиків-катів, медійників, музейників і науковців, священників та їхніх «правовірних», бізнесменів, які інвестують у російську воєнну машину та заробляють на ній, і багатьох інших аж до найвищих щаблів Кремля.

Відповіді на два складники цього запитання взаємопов’язані.

Історична тяглість російського імперіалізму, радянська безкарність за Розстріляне відродження та масові зґвалтування Червоною армією, позиціонування СРСР і Росії ключовими адвокатами деколонізаційного руху у країнах Глобальної Більшості²Глобальна Більшість (або подекуди Глобальний Південь) — умовне й дискусійне поняття на позначення країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, які вважають менш розвиненими економічно, на противагу заможнішій Глобальній Півночі (Європа, Північна Америка, частина Азії)., привласнення Росією культурної спадщини поневолених нею народів, свавілля сучасного Кремля в Чечні, Молдові, Сакартвело, Сирії, Малі та Центральноафриканській Республіці, а також незліченна кількість російських злочинів в Україні з 2014 року потребують значно більш комплексного та нюансованого підходу, аніж найбільш компетентна судова зала спроможна дати. Такий підхід повинен паралельно реалізовуватись у багатьох інших сферах: освітній, культурній, соціальній, дипломатичній, економічній. До прикладу, це поступова деколонізація українських і кримськотатарських студій у світових вишах, їхнє увиразнення й вивільнення з тенет російських (москвоцентричних) східноєвропейських студій. Це також філігранна дослідницька та кураторська робота з висвітлення автентично розмаїтого українського модернізму та деконструкції міфу про начебто гомогенний російський авангард. Без цих двох треків навіть найбільш емпатичним іноземцям буде складно вповні зрозуміти, чому Росія цілеспрямовано знищує українські книжки³Як українські видавці оготовтуються від прицільних атак РФ та що після цього буде з книжковою справою в Україні, читайте в матеріалі:

https://www.ukrainer.net/ukrainski-vydavtsi/, руйнує пам’ятники та вчиняє безліч інших злочинів проти нашої культурної спадщини.

З іншого боку, юридичний складник відповідальності Росії як держави та її громадян — надзвичайно важливий. Російські звірства над українцями з 2014 року добре задокументовані. Це масові катування, зґвалтування жінок, чоловіків і дітей, депортація дітей, насильницькі зникнення цивільних, судилища над військовополоненими, переслідування, індоктринація, примусова паспортизація людей в окупації та привласнення їхнього майна, тероризування дронами, прицільні обстріли критичної цивільної інфраструктури. Ці дії, підживлювані мовою ненависті, утворюють міцний ґрунт для твердження: росіяни вчиняють проти українців усі чотири міжнародні злочини: воєнні, злочини проти людяності, геноцид та агресію.

Ці чотири категорії — найтяжчі порушення міжнародного права. Саме тому вони вимагають забезпечити кримінальну відповідальність причетних кривдників — на національному та міжнародному рівнях. Роберт Джексон, головний прокурор від США, на відкритті Нюрнберзького процесу⁷Нюрнберзький процес (1945–1946) — міжнародний судовий процес над керівництвом нацистської Німеччини за злочини Другої світової війни, зокрема геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності й агресію; заклав основи сучасного міжнародного кримінального права. наголосив: ці злочини настільки жахливі, що безкарність за них є загрозою всьому світовому правопорядку.

Проте як гармонізувати цей візійний постулат з об’єктивними реаліями? Реаліями масового насильства, з одного боку, та обмежених можливостей компетентних інституцій, їхнього недофінансування й політичного тиску на них, із іншого?

Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі — єдина постійна світова судова установа, уповноважена розглядати питання індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. Його можливості допомогти Україні обмежені. Паралельно з російським варварством в Україні МКС також розслідує звірства РФ у Венесуелі, Сакартвело, Малі, Уганді та інших країнах. З огляду на певні юрисдикційні особливості, МКС може братися за ймовірні російські воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид, але не кремлівську агресію. Публічно відомі видані цим судом ордери на арешт для російських топ-посадовців, зокрема Владіміра Путіна та Марії Львової-Бєлової, стосуються депортації українських дітей і широкомасштабних обстрілів цивільної інфраструктури. Це страшні дії, які болять кожній і кожному з нас. Але вони — лише частина значно ширшого спектру російського зла проти українців в окупації та на підконтрольних нашому уряду територіях. Тому МКС важливий (авторитетний і символічний), проте не магістральний елемент юстиції для України.

Національний рівень: перехідне правосуддя

Ключ до забезпечення відповідальності Росії, як і до ширшої людиноцентричної трансформації України, лежить у самій Україні. Це означає не відмову від міжнародних інституцій, а визнання, що фокус і ефективність міжнародної підтримки первинно залежать від нашої візії та злагодженості наших дій на місцях — від Києва до Снігурівки, від Львова до Ізюму.

Із подоланням авторитарних режимів у Латинській Америці та політики апартеїду⁹Апартеїд — система расової сегрегації та дискримінації, яка офіційно діяла в Південно-Африканській Республіці в 1948–1994 роках і передбачала розділення населення за расовою ознакою з обмеженням прав небілого населення. в Південній Африці у світовій практиці сформувалась концепція перехідного правосуддя (англ. transitional justice). Це національна система судових і не пов’язаних із судами заходів, що забезпечують комплексну відповідальність за масові звірства. Перехідне правосуддя включає не лише кримінальне переслідування кривдників, а й репарації потерпілим, ініціативи зі встановлення істини, політику пам’яті й інституційні реформи. Ці заходи покликані сприяти зціленню суспільства, укріпленню демократичного врядування та розбудові запобіжників сваволі.

Масштаби російського зла вимагають саме такого комплексного підходу. Соцопитування як до, так і після початку повномасштабного вторгнення підтверджують, що українцям важливе обґрунтоване й неупереджене доведення в національних і міжнародних судах винуватості росіян. Проте ця кропітка та зазвичай багаторічна праця має реалізовуватись у синергії з іншими заходами прямої та швидшої підтримки потерпілих цивільних, військових та їхніх родин. Українці особливо пріоритезують пошук постраждалих від насильницьких зникнень, забезпечення сталої якісної психологічної підтримки та медичних послуг, а також меморіалізацію полеглих військових і цивільних.

Начебто найбільш очевидний трек кримінальної відповідальності також вимагає глибинного стратегування та правильної комунікації з боку України. Українська прокуратура наразі має понад чверть мільйона кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів РФ, і ця цифра лише зростатиме. Такі масштаби слідчої роботи були би викликом для будь-якої, навіть найбільш підготовленої системи кримінальної юстиції, не говорячи вже про ту, яка працює під постійними обстрілами.

Україні слід пріоритезувати кримінальні справи в такий спосіб, щоби показати весь спектр російських злочинів, їхню систематичність і організацію з Москви.

Наприклад, російські методи і засоби катувань, порядок організації катівень на окупованих територіях і повторюваність цих злочинних практик свідчать не просто про їхню безкарність, а й про їх підтримку на вищому політичному рівні РФ. Тому, скажімо, розслідування та комунікація їхніх результатів повинні висвітлювати всі злочини росіян проти українських дітей: індоктринацію, використання як солдатів, сексуальне насильство, переслідування й катування, а не лише їх депортацію.

Важливо, щоби кримінальний процес не укріплював стереотипи. Наприклад, Україна сумлінно розслідує та відверто комунікує жахливі практики окупантського сексуального насильства. Слід наголошувати, що росіяни застосовують сексуальне насильство не лише до жінок, а й до чоловіків і хлопчиків, а в полоні більшість потерпілих — саме чоловіки.

Людиноцентричність процесу, підтримка постраждалих та їхніх рідних під час кримінального розслідування мають чи не більше значення, аніж його результат. Це про емпатію під час взаємодії з особливо вразливими потерпілими, як-то вцілілі від сексуалізованих катувань і діти. Про розуміння, що всі складники людської ідентичності — стать, вік, соціальний статус, майновий стан, рівень освіти, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, віра та світогляд, материнство-батьківство, наявність інвалідності — впливають на те, як росіяни таргетували насильство проти цієї людини, як вона його пройшла та якої підтримки потребує.

Іншим складником політики перехідного правосуддя є репарації. Досі поширене стереотипно-історичне уявлення про них як про повоєнні міждержавні виплати. Але наше бачення того, хто є постраждалими, якої підтримки та коли вони потребують, еволюціонувало. Сучасне міжнародне право визнає, що люди, які зазнали воєнних та інших міжнародних злочинів, мають право на репарації. Воно виникає одразу з моменту скоєння звірства, а не по завершенню війни. Це абсолютно виправдано, адже фізичні та психологічні травми, труднощі, пов’язані з переїздом і облаштуванням житла, освітою дітей, із кожним днем лише поглиблюються. Саме тому принаймні базова репараційна підтримка повинна надаватись якомога раніше.

Українська програма індивідуальних невідкладних проміжних репарацій для постраждалих від сексуального насильства через агресію РФ передбачає разову фінансову допомогу. Нехай поки невелика, але ця підтримка сигналізує постраждалим і суспільству: «Ми вас бачимо. Нам співболить, і ми хочемо допомогти. Навіть якщо Росія наразі не готова компенсувати заподіяне зло, ми, уряд і міжнародні партнери України, зробимо це за неї. Бо для нас у пріоритеті — люди».

Звісно, не все так однобоко-ідеалістично. Повні репарації українцям і Україні повинна виплатити Росія, а допоки вона відмовляється це робити, треба використовувати її заморожені активи. Закрити численні потреби фронту й тилу обмеженими бюджетними й донорськими коштами в умовах активної збройної агресії складно. Але, по-перше, на цьому етапі війни не йдеться про повне відшкодування. По-друге, фінансова компенсація — лише одна з форм репарацій. Іншими є реституція, реабілітація, сатисфакція та гарантії неповторення. Реституція — це максимальне повернення до стану, який існував до злочину. Наприклад, поновлення права проживати на своїй землі, повернення апропрійованої приватної власності та вкрадених культурних цінностей. Реабілітація — медична та психологічна допомога не лише безпосереднім постраждалим, а й їхнім близьким. Сатисфакція — визнання злочину та, в ідеалі, вибачення за нього. У нашому випадку це також розвінчання імперських та інших дискримінаційних наративів Росії в освітньому та медійному висвітленні української історії та поточної агресії по світу.

Гарантії неповторення насильства для України матимуть зовнішній та внутрішній складники. Зовнішні гарантії — від Росії, щодо поваги до міжнародно визнаних кордонів, суверенітету, національної ідентичності, врядування та ціннісно-політичного курсу України, та від міжнародних партнерів — антидот Будапештського меморандуму, конкретний перелік обов’язкових дій у випадку порушення Росією наданих гарантій. Внутрішня компонента гарантій неповторення стосуватиметься тих державницьких трансформацій, які має здійснити Україна, щоби укріпити себе — у людиноцентричному врядуванні, сталій економічній незалежності та безпековій стійкості. Усі ці напрями потребують значного фінансового залучення. Проте базові кроки, як-то визнання болю потерпілих і відкритість України до спільнодії з ними, можливі та потрібні вже зараз.

Україна — змінотвориця в подоланні безкарності за найтяжчі злочини

Особливістю української візії правосуддя за російські звірства є взаємодоповнення його національних і міжнародних елементів.

Підходи України до забезпечення відповідальності Росії та росіян багато в чому новаторські для міжнародної практики — вони розбудовують якісне ноу-гау для світу. Це слід стратегічно підкреслювати в адвокації продовження ціннісної, юридичної, політичної, гуманітарної та військової підтримки України.

Так, Україна чітко окреслила, що навіть із системним розслідуваннями російських воєнних злочинів правосуддя буде неповним без покарання засадничого злочину агресії — власне вторгнення. Частина ключових архітекторів цієї війни, зокрема Владімір Путін, захищені від українських правоохоронців посадовим імунітетом (і бункером), а повноваження МКС розслідувати російську агресію обмежені. Тому Україна запропонувала створити для цього Спецтрибунал. Перший після Нюрнбергу та Токіо, який притягатиме до відповідальності за розв’язання загарбницької війни.

Спецтрибунал також має унікальний шанс поглибити людиноцентричний аналіз злочину агресії. Історично агресію розглядали як порушення суверенітету однієї держави з боку іншої. Але кожен і кожна з нас, навіть якщо ми не є постраждалими від російських жахіть у прямому сенсі, відчувають вплив кремлівського вторгнення на собі. Він проявляється в постійному стресі, у «неочікуваних» хворобах, у розмірковуваннях про безпечніше місце для дитини, у диханні забрудненим військовими викидами повітрям та у страху за рідних на фронті й в окупації. Спецтрибунал повинен дати саме таке, людиноцентричне, прочитання всіх вимірів породженого Росією болю — та надихнути тим самим МКС у його майбутніх справах.

«Зв’язаність» МКС щодо російської агресії, а також усі часові, дипломатичні та фінансові витрати на створення Спецтрибуналу повинні інспірувати зміни до Римського статуту МКС, щоби спростити можливість Суду швидше й ефективніше реагувати на інші загарбницькі війни.

Україна також трансформує світове бачення злочинів проти культурної спадщини. Росія використовує культуру як мішень і як зброю: прицільно знищує культурні цінності, випалює (фізично й метафізично) будь-яку українську історико-культурну присутність в окупації, змінює архітектурні та природні ландшафти, а також поширює псевдонаукові наративи. Злочини проти української культурної спадщини напряму пов’язані з нападами на представників культури та церкви, які відмовляються співпрацювати з РФ. Висвітлення цього зв’язку Україною є дороговказним для більш нюансованого прочитання геноцидного умислу та геноцидного знищення як конкретно в російській агресії, так і в решті випадків, що є у світі.

Українці також змінюють практику щодо традиційно замовчуваних злочинів. Зазвичай вцілілі від сексуального насильства внаслідок війни соромляться пережитого й починають говорити про нього (якщо таки наважаться) лише через роки. Це впливає не лише на відкриття конкретних розслідувань, а й передусім на бачення суспільством усіх своїх ран і розбудову своєчасної допомоги постраждалим.

Українські вцілілі дивовижно формують і інші практики. Наприклад, ще до повномасштабного вторгнення жінки, які зазнали сексуального насильства з боку росіян, створили першу громадську організацію «Сема Україна». Вони зробили російське зло і, головне, боротьбу з ним видимими. Активістки ініціювали перші репарації, співпрацюють зі слідством і ведуть міжнародну адвокацію. Приклад цих жінок надихнув і чоловіків-потерпілих на створення власних об’єднань. Разом вони їздять до деокупованих територій, щоби знайти та підтримати людей із подібним досвідом. Як показує документальний фільм «Сліди» Аліси Коваленко та як кажуть членкині мережі «Сема», вцілілі з гідністю і силою говорять з українським суспільством і світом про те, що їм довелося пережити через росіян.

Чи не найбільшим досягненням української відповіді на російські звірства є твердження: правосуддя потрібно забезпечувати якомога раніше.

Сучасні технології документування, розслідування з відкритих джерел, фаховість правозахисників, проактивність громадянського суспільства та, первинно, гострота потреб уцілілих закликають діяти тут і зараз.

Війна як пролог

Забезпечити відповідальність Росії і росіян та поступово змінити світову парадигму щодо них — це вже є для нас, українців, масштабним завданням. Ширша основа цього процесу — розбудова демократичної та глибинно людиноцентричної України.

Війна підсвітила найсильніші та часто унікальні риси українського суспільства: усвідомлення важливості кожної та кожного, здатність до самоорганізації, нечекання вказівок із центру, брання на себе відповідальності, децентралізацію прийняття рішень і силу взаємодії громадянського суспільства з державою. Це потрібно зберегти, допоки агресія триває, та системно розвивати після Перемоги.

Питання та зміни, до яких ми вимушено прийшли через російське зло, мають інтегруватись у нашу суспільну свідомість і державницькі стратегії. Зорієнтовані на потерпілих підходи, які впроваджуються у процесах правосуддя за воєнні злочини, повинні поширитись на всю систему кримінальної юстиції України.

Принципова роль ЛГБТ-військових у захисті України й таргетоване насильство росіян щодо них мають пришвидшити забезпечення рівних прав і можливостей для всіх громадян України. Гендерна рівність, в армії та поза нею, повинна бути полісі-пріоритетом. Залучення постраждалих до формування репараційних програм має посилити сталу спільнодію держави та громадянського суспільства. Зокрема задля подолання корупції, розбудови гідних умов державної служби та забезпечення прозорих і рівних умов ведення бізнесу. Поступ у цих сферах є ключовим, аби наша молодь, зокрема та її частина, яка вимушено опинилась в окупації або за кордоном, бачила гідне майбутнє України.

Правосуддя щодо російського зла, безперечно, вимагає аргументованих судових рішень, повних репарацій і критичного перегляду світом маніпулятивних кремлівських наративів, які він століттями сприймав як даність. Однак найбільшим і найповнішим вироком Росії буде існування суверенної, демократичної та людиноцентричної України. Візійне та відповідальне державництво, зміцнення довіри до інституцій, підтримка культури та забезпечення гідного життя кожної та кожного — це значно ширша, системно-трансформаційна перемога, яку нам під силу здобути.