Уям Блекер про особливість української літератури

У цьому інтерв’ю Уям Блекер розповідає, як імперії вплинули на розвиток української літератури, що перешкоджає її міжнародній популярності та як український антиколоніальний дискурс може зрезонувати у всьому світі.

— У своїй роботі ви демонструєте вражаюче ґрунтовні знання української літератури та культури. Чи було вивчення української мови складним для вас, зважаючи на дефіцит навчальних матеріалів та перекладів?

— Для британців вивчення української культури, літератури чи мови є непоширеною практикою, оскільки немає широких професійних можливостей і тісних академічних зв’язків між науковцями з обох країн. Мій інтерес до України почався під час навчання в університеті в Ґлазґо. Як шотландець, завжди цікавився власною культурою та літературою, проте з часом усвідомив, що існують інші культури, схожі на мою, хоча й різні контекстуально. Йшлося про «менші» народи чи культури, витіснені на периферію «більших», сформовані складними і часто напруженими відносинами з колонізаторами, що породило несподівані й дуже цікаві культурні взаємодії. Тож я почав шукати твори українських, білоруських, картвельських чи казахських письменників. Та знайти їхні книжки було нелегко, адже матеріалів і так мало, а англійською мовою їх не переклали взагалі.

Фактично, самостійне навчання, спілкування з українцями, поїздки до України та вивчення мови уможливили поглиблене дослідження цієї культури. Зовнішні чинники теж сприяли — після закінчення університету в Ґлазґо я переїхав до Польщі й упродовж року навчався в Ягеллонському університеті. Там з’ясувалося, що місцеве бачення Східної і Центральної Європи зовсім інше: в університеті проводили масштабні українські студії, бо ресурсів для вивчення вистачало. Ба більше, в Україні тоді тривала Помаранчева революція, і польські видання писали про це. Тож чимало знань про Україну я здобув у Польщі, однак для пересічного студента у Великій Британії дізнатися стільки ж було набагато складніше.

— Раніше ви згадували, що інтерес до української літератури почався з Миколи Гоголя, якого часто вважають російським письменником. Як взялися досліджувати це і чому вирішили зосередитися на Україні?

— Саме Гоголь став для мене першим прочитаним українським письменником, хоча спершу я не усвідомлював, що це українська література. У віці 16–17 років натрапив на твір «Записки божевільного»¹Сатирична повість Гоголя про рядового чиновника, який поступово божеволіє, вважаючи себе королем Іспанії., і текст справив на мене неймовірне враження — він був дивним, кумедним, ексцентричним і не схожим на все прочитане раніше. Автор створив унікальний погляд на світ, і я захотів дізнатися більше про життя та культуру письменника. У мене досі є той примірник, але якщо подивитися на обкладинку та вступ — там немає жодної згадки про українське походження Гоголя, але описано належність до російської літератури. Згодом, коли українець, що мешкав на острові, звідки я родом, подарував мені збірку оповідань «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя, стало зрозуміло, що Гоголь мало того, що не був російським письменником — він мав глибокий зв’язок з українською культурою. Він ніби існував між двома світами, поєднуючи українську та російську ідентичності, що звучало інтригуюче. Твори Гоголя можна читати на різних рівнях: на поверхні — гумор, екзотика та яскраве зображення України, а нижче — тонкий шар непокори, і багато хто вбачає у цьому натяк на критичне ставлення до імперії. Я вірю, що спротив є, і це те, що я невпинно досліджую в його текстах.

— В одному інтерв’ю ви зіставили Гоголя й Франца Кафку — чеського єврея, який писав німецькою й досяг більшого визнання, ніж багато його чеськомовних сучасників. Але і Гоголь, і Кафка змогли наблизитися до канону світової літератури, пишучи мовами своїх колонізаторів.

— Я не перший, хто помітив подібність між Гоголем і Кафкою. І вони не єдині, хто доводять, що культурне середовище письменника, мова його творів та політичний устрій країни можуть бути пов’язані найрізноманітнішим чином. Люди схильні уявляти світ розділеним, що є виразно європейською, навіть євроцентричною концепцією. Ми бачимо поділ на країни, де кожна має конкретну національність, культуру та мову. Однак реальність набагато складніша й цікавіша: культурні надбання зазвичай поширюються далеко за межі політичних та територіальних кордонів. Хвилі еміграцій у середині ХХ ст. виникли через прагнення держав розділити світ за типами людей та країн, щоби полегшити правління. Однак у літературі різних періодів та регіонів є чимало авторів, які критикують цей спрощений підхід. Гоголь є одним з таких письменників, як і Кафка. Щоправда, багато подібних авторів походять з поневолених країн і саме тому Україна особливо багата на митців-революціонерів.

Варто розглянути письменників-українців та представників інших етносів з України, котрі писали двома, трьома або навіть чотирма мовами — усі вони належали до різних культурних традицій і могли перекладати свої твори з однієї мови на іншу. Це чи не найцікавіша особливість України, хоча її важко пояснити англомовній аудиторії. У Великій Британії та США білінгвізм менш поширений, і там не звикли до думки, що хтось може користуватися більш ніж однією мовою та належати до кількох культур. Здатність створювати щось транснаціональне є традиційною практикою в таких державах як Україна, і тут цю гнучкість легше помітити.

— Іншим яскравим прикладом є Джозеф Конрад, польський письменник, який, імовірно, народився в Бердичеві й увійшов до літературного канону як британський автор. Українські письменники колись визначили три головні фактори впливу на творчість Конрада: енергія української землі, сила польського духу та велич англійської мови. Як ми повинні ставитися до таких авторів, які поєднують у собі множинні ідентичності?

— Конрад — чудовий приклад письменника, чиє походження ускладнює визначення, до якої літератури він насправді належить. Звичайно, він пише англійською, але народився на території України в родині поляків та зростав у суспільстві, сформованому війною між Польщею та Російською імперією. До того ж, Конрад багато подорожував, а отже — культурно обізнаний. Він із тих письменників, які, здається, належать до багатьох різних контекстів, але водночас не належать до жодного. У цьому й полягає унікальність та цінність авторів, які пишуть «великими мовами» — німецькою, англійською, російською, але які походять із периферійних або мультикультурних середовищ.

Однак, наприклад, мова творів Гоголя виразно його власна — це не класична російська, не та сама, якою писав Пушкін. Його російська збагачена українською лексикою і це кидає виклик російським читачам, даючи відчуття інакшості та культурного відчуження. Ба більше, Гоголь досяг слави, пишучи про Україну. Прологи його творів доводять це: оповідач з України пояснює російським читачам, що таке Україна, бо вони цього не знають. Тож коли ми називаємо Гоголя російським письменником, варто запитати себе, чому він визначає свій літературний шлях через відмінності між українським контекстом і російською метрополією і робить це їхньою мовою. Є щось провокативне в тому, щоб «увійти» в імперську культуру й літературу, привласнити, але при цьому підважувати їхню першість та велич. Таким чином ці письменники заявляють про свою відмінність, пропонуючи іншу перспективу в прихований і часто дражливий спосіб.

Ми можемо розглядати Конрада, відомого за романом «Серце темряви», як європейського письменника, який пише про негативні наслідки європейського колоніалізму в Африці. Однак він походив з іншого типу колоніального досвіду — з України, арени конкуренції та конфліктів між різними імперіями (Австро-Угорською, Російською та Османською) впродовж сотень років. Також можна говорити про Польсько-Литовське князівство як про квазіімперію. Тож якщо знати Джозефа Конрада і зв’язок з Польщею, яка постраждала від російського колоніалізму, то стає зрозуміло, чому він потрапляє в цей інший — імперський контекст. Тут є певний неочевидний зв’язок: гадаю, що факт походження Конрада з України часто залишається поза увагою, а це може багато чого розкрити про його найвідоміші твори.

— Цікаво, що його батько був засланий до Сибіру за опір Російській імперії, а Конрад виріс в еміграції. Такі історії свідчать про особливість культурної діаспори таких країн, як-от Україна чи Польща. Яким був внесок діаспори в літературну спадщину східноєвропейських держав?

— Складне питання. Все залежить від того, як ми визначаємо діаспору. Але це, безсумнівно, тісно пов’язано зі створенням і розпадом імперій. Останнє залишає певну групу, яка була в межах однієї держави, в різних країнах. Або імперії можуть змусити людей покинути свою територію. Наприклад, єврейська діаспора в Північній Америці та інших місцях з’явилася там після еміграції через антисемітизм і погроми в Російській імперії. Те саме стосується українців, які переїхали внаслідок різноманітних репресій та економічної скрути. Незалежно від мотивів екзилю, причетність імперії є очевидною. ХХ століття часто визначають як епоху діаспори, що є важливою характеристикою цієї доби.

Україна — це яскравий приклад держави, яка суттєво постраждала від зміни кордонів та еміграції населення через імперські протистояння. На жаль, це відбувається й зараз, коли багато українців вимушені залишати свої домівки через нинішню російську агресію.

Діаспори не зникають, коли оселяються в нових країнах. Вони, як правило, самоорганізовуються і несуть у світ пам’ять про свою батьківщину. Українська діаспора — це спільнота, що зберегла й зміцнила свою ідентичність, створила власну культуру і мову, що почасти еволюціонувала окремо від процесів в Україні. Це доводить складність і багатство української культури та ідентичності, їхню варіативність у світі. Наприкінці ХІХ століття українська література набула однієї форми в Російській імперії, іншої — в Австро-Угорській імперії, а до ХХ століття в діаспори з’явилася окрема версія. Ці різновиди не ізольовані, а тісно пов’язані і взаємовпливові, проте місцерозташування та інші обставини спричинили їхній різний розвиток. Тож українську літературу потрібно вивчати не лише як процес формування єдиної течії, а й як традицію з окремими відгалуженнями, що розвиваються в її межах.

— Ви згадали, що Україна почасти була сірою зоною для вищезгаданих імперій. Як можна описати стан української мови та літератури під владою цих ідеологій?

— Українські письменники творили в різних історичних і політичних умовах. Стандартна мова була різною, тож, скажімо, Іван Франко користується іншим правописом, ніж його сучасники в Російській імперії. Процеси стандартизації української мови були досить динамічними аж до ХХ століття. Двомовність або багатомовність варіюється залежно від контексту. Франко є яскравим прикладом: він писав у різних жанрах і стилях, але отримав визнання за реалістичну прозу на теми української національності, робітничого класу та селянства. Він глибоко переймався громадянськими та соціально-економічними правами людей. Однак значна частина його доробку написана польською мовою, оскільки Франко співпрацював з польськими газетами, досліджував польсько-українські відносини та інші культурні контексти навколо.

З іншого боку, в Російській імперії українські літератори часто писали обома мовами, взаємодіючи з російською культурою. Можна порівняти українського письменника, який створює самобутню українську літературу, взаємодіючи з польськими і німецькими впливами, та його сучасника в Російській імперії, який пише в діалозі з російською культурою. Цей контраст показує специфіку розвитку літератури в різних імперських умовах. І, звичайно, Франку було легше, ніж його землякам у Російській імперії. Наприклад, Леся Українка — велика драматургиня і феміністка, яка часто листувалася і співпрацювала з Франком. Вона жила та писала в Російській імперії, але стикалася зі значними труднощами, не маючи можливості ставити свої п’єси, борючись із цензурою та репресіями проти української ідентичності та культури.

Леся Українка походила з відомої української інтелігентської родини, де майже всіх, особливо жінок, в якийсь момент заарештували. Це були впливові активістки та письменниці, які зазнали репресій за прагнення писати українською мовою, розвивати самобутність української культури та протистояти утискам імперії. Водночас такі діячі, як Франко, працювали в більш сприятливому мовному та культурному середовищі. Хоча Іван Франко також був заарештований, це сталося через його соціалістичні переконання.

— Три ключові постаті української літератури — Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка — мають особливе значення, бо стали голосом нації у часи бездержавності, їхній вплив виходив за межі літератури. Чи могли б ви виділити літературні прийоми чи підходи, які вони використовували?

— Коли ми читаємо Шевченка, може скластися враження, що цей письменник дуже вкорінений у своєму культурному контексті. Ми не відстежуємо космополітичного світогляду, який, до прикладу, культивує Леся Українка у своїй творчості. Парадоксально, але це схоже на епоху романтизму та романтичного націоналізму, коли ніщо не було більш європейським, ніж глибоке вкорінення у власних культурних традиціях. Ця ідея зародилася в Німеччині під впливом німецької філософії та народної культури і дуже швидко поширилася по Європі, тож письменники-романтики досліджували свої місцеві традиції. Це був початок ХІХ століття, тому ідея писати вишукану, складну літературу народними мовами подекуди здавалася відносно новою.

Це сприяло посиленому інтересу до рідної мови, традицій та концепції нації. Один з моїх улюблених моментів у творчості Шевченка — це неопублікована передмова до одного з видань «Кобзаря», де він згадує Шотландію та говорить про різницю між Вальтером Скоттом і Робертом Бернсом — я вважаю, це дуже цікаво.

— Чи нагадує вам Тарас Шевченко Вальтера Скотта з точки зору значення для свого народу?

— Шевченко вважав Бернса зразком для наслідування, оскільки той писав шотландською про свій народ, а Вальтер Скотт, на його думку, не розумів земляків і до того ж писав англійською мовою для ширшої британської авдиторії. Отже, краще сказати, що Гоголь подібний до Скотта, а Шевченко — до Бернса. Скотт, як і Гоголь, цікавився історичними колізіями між Англією та Шотландією, але він зображував це протистояння як рух до миру. Вальтер Скотт був не шотландським націоналістом, а консерватором, подібно до Гоголя, хоча в творчості Гоголя є антиімперські елементи. Деякі з його оповідань присвячені культурному релятивізму та пошуку взаємодії в імперському контексті — поширеним думкам серед письменників того часу. Натомість у творах Шевченка яскравий антиімперіалізм, який відчутно випереджав свій час. Поет рішуче засуджував маніпулювання релігією та просування цивілізаційної місії (нав’язування імперської культури та інституцій як благ для підкорених «відсталих» суспільств. — ред.).

Шевченко писав не тільки про Україну, а й про Кавказ. У цій поемі він відкрито критикував ідею російської «цивілізаторської» місії 1840-х років. Гадаю, письменник також надихнувся переконаннями Роберта Бернса, який використовував шотландську мовну традицію для створення високої літератури. Саме це Шевченко хотів зробити: взяти свою «маргінальну мову» і написати елітарну літературу, яка була б зрозуміла усім верствам населення.

— Ось чому Радянський Союз, здавалося, так любив Вальтера Скотта. Я добре пам’ятаю з дитинства, що його книги завжди були під рукою. У кожному домі можна було знайти принаймні кілька його творів, перекладених російською мовою.

— Без Вальтера Скотта важко було б пояснити літературну постать Гоголя. Люди часто забувають, що найвідомішим твором Гоголя був не «Мертві душі»³Сатиричний роман про чоловіка, який купує померлих кріпаків, щоб заволодіти їхнім майном., а «Тарас Бульба», якого найбільше тиражували. Це був історичний пригодницький роман, створений за взірцем творів Вальтера Скотта. Як можна взяти історію і переосмислити її як основу для сучасного роману, що об’єднує читачів через спільний наратив? Скотт уперше висловив ідею, що люди можуть вивчати минуле через романи, і Гоголь зробив те саме. Це добре ілюструють дві версії «Тараса Бульби». Перша, написана українською мовою, акцентує на історії козаків і боротьбі проти поляків, без згадок про Росію. Пізніше, у 1840-х роках, Гоголь прагнув більше зблизитися з імперією, стурбований надмірною критичністю у своїх ранніх творах. Зі свого боку Російська імперія теж наполягала, щоб письменники зосередилися на російській історії.

Тож Гоголь вирішив: «Гаразд, я візьму той козацький історичний роман 1835 року і перероблю його». Потім він почав додавати різні лінії про російського царя і православ’я, стародавні російські землі та інше, що дуже схоже на вигадку. Цю зміну можна побачити в словах Гоголя: «Я письменник з баченням історії, яке корениться на моїй батьківщині — імперській периферії, про яку читачі в центрі мало що знають. Я хочу показати нашу відмінність і розповісти історію про українців», до висловлювання: «Гаразд, додам кілька абзаців тут і там, і ми отримаємо історичний роман, який натякає, що місцем мого походження завжди була Росія».

— Ви згадали про численні утиски письменників у Російській імперії, зокрема про заборону використання української мови у творах. Імперську репресивну політику перейняв і продовжив СРСР, тож доречно згадати надважливий для розуміння української літератури феномен «Розстріляного відродження». Можете розповісти більше про його значення?

— «Розстріляне відродження» — це вбивства письменників за часів Сталіна. Цей термін запропонував Єжи Ґедройць⁵Відомий польський інтелектуал, громадський діяч, засновник і головний редактор (1947—2000) культового часопису Kultura. Активний прихильник польсько-української співпраці., видатний емігрант у Парижі, який придумав його для антології українських письменників, вбитих Сталіним. Часто можна почути аргумент, що росіяни також гинули під час чисток, і це правда. Але така точка зору є дуже русоцентричною, оскільки варто врахувати, що письменників страчували не за те, що вони писали російською мовою — такої ідеї навіть не існувало. Вся офіційна радянська література соціалістичного реалізму була написана російською, і письменників у всьому Союзі заохочували перейти на цю мову. Звичайно, сталінські репресії відрізнялися від царських ідеологічним підґрунтям. Однак концепція та сама — поділ територій на центр та периферію, де все зосереджене навколо Москви, російської культури та мови. Влада, чи то за Сталіна, чи то за царів, нав’язувала усе це провінціям, щоб запобігти розпаду держави. Така наскрізна тема російської історії, від найдавнішого Московського царства до сучасної РФ.

Місцеві та національні мови і культури вважалися загрозою імперській безпеці та єдності. Так виникла тяглість репресій проти письменників від царських часів до Радянського Союзу. У 1930-х роках митців часто називали націоналістами або фашистами — термінами, які досі звучать у кремлівській риториці. Популяризацію української мови розцінювали не як захист культурних прав мільйонів людей, а як підривний і сепаратистський задум, організований зовнішніми ворогами. Це схоже на відголоски переконань з Російської імперії, що поляки маніпулюють українцями, змушуючи їх думати про відмінність від росіян. Ба більше, подібні наративи звучать і тепер, мовляв, ЄС переконує українців змінити проросійський курс на євроінтеграційний.

У 2022 та 2023 роках розмови про «Розстріляне відродження» пожвавилися, коли російські окупанти знову почали заарештовувати та вбивати письменників, майже так само, як і раніше. Наприклад, Вікторія Амеліна — відома українська письменниця, яка досліджувала воєнні злочини. Вона була серед тих, хто виявив щоденник письменника Володимира Вакуленка, вбитого на окупованих територіях. Він таємно описував життя під окупацією і закопав ці записи в землю. Амеліна проаналізувала його справу і застерігала від загрози нового «Розстріляного відродження». Згодом вона трагічно загинула під час ракетного удару на сході України, куди часто їздила говорити з людьми, збирати свідчення і документувати воєнні злочини Росії. Вікторія стала жертвою тієї самої небезпеки, про яку попереджала.

Письменники в Радянській Україні частково підтримували соціалізм чи комунізм, але вірили в незалежну Українську Соціалістичну Республіку без російського контролю. Митці 1920-х років особливо наголошували, що російський імперіалізм продовжувався у підривній більшовицькій політиці з метою знищити автономію України. Такі письменники, як Микола Хвильовий, твори якого дуже актуальні для сучасних дискусій про деколонізацію, писали про необхідність для України позбутися негативних наслідків тривалого російського імперського панування, почати євроінтеграційний курс і долучитись до глобалізаційних процесів. Вони відкидали нав’язування культурної ієрархії, в якій домінувала російська, а українська мала її наслідувати. Це покоління письменників було космополітичним, прогресивним і прагнуло модернізувати українську культуру. Їхні авангардні ідеї жахали центр, оскільки нове мистецтво виглядало занадто сучасним, занадто впевненим і занадто самодостатнім. Цей неприпустимий на думку Сталіна задум викликав надзвичайно бурхливі реакції, внаслідок чого вбили сотні письменників і фактично знищили ціле покоління.

Вочевидь, смерті митців були найбільшою трагедією, однак наслідки не обмежилися лише цим. Цілий пласт української літератури став невидимим для українців та світу. Я переконаний, що пересічний європейський читач серед письменників-модерністів згадає про Кафку чи деяких російських авторів, але не зможе назвати жодного українського авангардного письменника. Не тому, що таких письменників не було — вони були, але залишились непоміченими внаслідок більшовицьких репресій.

— З початку повномасштабної війни ми все частіше говоримо про «Розстріляне відродження» в Україні. Цього року було чимало розмов про урочище Сандармох, частину системи ГУЛАГу⁷«Головне управління виправно-трудових таборів» — мережа виправничо-трудових таборів, що існувала в Радянському Союзі у 1934–1956 роках., де в 1937 році стратили понад тисячу культурних діячів, серед яких багато українських письменників, вчених та митців. Один із них — Валер’ян Підмогильний, вбитий у віці 36 років. Нещодавно я почула тезу, що якби він вижив, то міг би стати лавреатом Нобелівської премії з літератури від України.

— Нобелівська премія для Підмогильного чи його сучасників — це цікаве питання. Воно доводить, що імперська політика не лише цензурувала рукописи, а й унеможливила написання багатьох творів. Багато сюжетів так і не з’явилися, а ціле покоління письменників вбили у віці 30–40 років, коли митці зазвичай досягають творчого розквіту. Дещо подібне траплялося й раніше: Гоголь отримав підтримку від царя для написання творів, а Шевченко — ні. Імперська і радянська системи вимагали пристосування до російської культури, перш ніж надати митцям доступ до ресурсів, підтримку та публікацію творів. Українським письменникам часто відмовляли, що надзвичайно ускладнювало професійний шлях, на відміну від російських авторів, як-от Толстой і Достоєвський, які мали час та ресурси для створення довгих романів, їх публікації й тиражування. Це вплинуло на те, що було написано, а що ні.

Підмогильний був надзвичайно талановитим і відданим Україні письменником та перекладачем. Він добре знав французьку літературу, і її вплив можна побачити в його творчості. Визнання йому приніс роман «Місто» — це історія молодого чоловіка, який приїжджає до Києва в перші дні радянської держави з культурною та класовою місією. Блискучий урбаністичний роман, що розкриває специфіку міста і закохує читача у Київ. Тож хто знає — чи отримав би він Нобелівську премію? Чому б ні? Він був убитий як молодий письменник, і, як і багато його сучасників, ми ніколи не прочитаємо творів, які він міг би написати. Ця ситуація повторюється знову і знову.

— Коли йдеться про Нобелівську премію, часто згадують Івана Багряного — хоча, на жаль, він помер, не ставши номінантом. Для мене його історія є яскравим прикладом імперського впливу Росії навіть за її межами. Іван Багряний був ув’язнений і на кілька років відправлений до ГУЛАГу. Однак йому вдалося втекти й емігрувати під час нацистської окупації до Європи. За двадцять років до Солженіцина він розповів історію ГУЛАГу, але світ пам’ятає Солженіцина, а Багряний майже забутий за межами України.

— Знову ж таки, все зводиться до доступу до інституцій, ресурсів та можливостей, і одним з ключових факторів є переклад. Письменнику, якого не переклали англійською мовою, важко отримати Нобелівську премію. Зазвичай авторів спочатку перекладають англійською, щоб зацікавити ширшу авдиторію та сприяти іншомовним перекладам. Це є ключовою відмінністю між Солженіциним і Багряним. Солженіцин став таким собі кумиром для тих на Заході, хто критично ставився до Радянського Союзу. Очевидно, що надати платформу «радянським дисидентам» було в інтересах США та демократичного західного світу. Тому вони особливо зосередилися на російських письменниках. Складніше підтримувати письменника з менш відомої країни, який говорить про свої специфічні проблеми, а вони хотіли писати про ГУЛАГ з більш широкої, загальної перспективи. Крім того, існував значний інтерес до російської літератури, культури та «великих російських романів». У західній уяві Солженіцин — це просто ще один російський письменник, який пише «великі книжки», сповнені розумних ідей. Справа не так у змісті, як в уявленні про те, що повинна розуміти ерудована людина.

Зазвичай такі твори написані імперськими або постімперськими мовами й асоціюються з «вищою» культурною цінністю. У цьому немає особливої логіки, але ми схильні так думати: що більший вплив держави, то цінніша її культура. Тому саме Солженіцина частіше сприймають серйозно і вважають авторитетним, а не Багряного, який походить з народу, культури та мови, про які ми нічого не знаємо. Це наслідок політики Російської імперії та Радянського Союзу, які забезпечили, щоб світ нічого не знав про Україну та не підтримував прагнення українців до незалежності. Однак справа не тільки в тому, що зробила Росія, а й у тому, як Захід ставиться до літератури. Все ще існує тенденція серйозно ставитися лише до письменників із «великих літератур» — російської, французької, німецької тощо, а літературу з незнайомих чи екзотичних країн зрозуміти складно.

Міжнародне визнання також залежить від частоти та якості перекладу творів. Потрібні фахівці, які часто не є носіями мови, але цікавляться іноземними культурами, готові інвестувати час і є достатньо обізнаними для точного перекладу. Але щоб здобути ці знання, потрібно вивчати мову, часто в університеті або школі. Якщо хтось не може вивчити українську, то ніхто не зможе перекласти Багряного англійською. З іншого боку, у випадку з російськими письменниками існує інституційна підтримка російської культури через її самопроголошену вагомість. Це означає, що багато перекладачів і видавців охоче просувають твори Солженіцина, оскільки їм вигідно працювати з відомою російською літературою. Видавці не готові ризикувати заробітком, а читачі частіше купують те, що вже знають.

Багато перекладів англійською мовою з’явилися завдяки діаспорі. Ця спільнота створює власні видавництва та університетські кафедри в Північній Америці, щоб поширювати українську літературу. Однак вона не може впливати на великі видавництва, як-от Penguin, або створити програми з української мови в кожному університеті. Діаспоріани можуть публікувати Багряного через власні канали, але ця робота залишається в межах спільноти і не має широкої підтримки з боку провідних ЗМІ, університетів та літературних критиків. Ці середовища часто мають упереджене ставлення до російської літератури і не прагнуть розширювати світогляд на Україну, яку вони не повністю розуміють. Тому на Заході існують структурні бар’єри, які ускладнюють українським письменникам можливість стати відомими через англомовний переклад та претендувати на престижні нагороди, як-от Нобелівська премія.

— Що потрібно змінити і хто повинен ініціювати ці процеси, зокрема в академічній та видавничій сферах? Які подальші кроки можна зробити, щоб посилити роль української літератури на світовій арені?

— Деякі університети відкривають нові дослідницькі центри, пропонують курси української мови та переосмислюють методику викладання російської історії, культури та її стосунки з Україною. Багато колег визнають необхідність змін, але не всі з цим погоджуються. Термін «деколонізація» можна розуміти по-різному, і для деяких він звучить загрозливо. Наприклад, існують побоювання, що якщо російські студії стануть надто деколонізованими та зосередженими на Україні, то значно скоротять кількість робочих місць. Зміна структур, навчальних програм та розподілу фінансування в університетах — складний процес, особливо якщо комерційно залучати студентів. У Великій Британії на освіту значною мірою впливає ринок, і якщо курс не привабить достатньої кількості студентів, він не окупиться. На жаль, більше студентів готові платити за вивчення російської мови, ніж української, і в галузі лінгвістичних досліджень зараз криза, оскільки все менше охочих вивчати іноземні мови. Однак зміни можливі, якщо переглянути підхід до вивчення України.

Україна — це вражаюча держава з багатою культурою та мовою, її пізнання може принести величезну користь. Крім того, варто проаналізувати, як досвід України допомагає зрозуміти універсальні питання, як-от демократія та історія імперій — актуальна та важлива тема сьогодні. Одна з головних помилок це дотримання практики так званих славістики, русистики або східноєвропейських студій, де основним об’єктом є Росія, а все інше вивчають як периферійне, додаткове.

Цей підхід потрібно змінити і вивчати Україну у вимірі літератури, імперій та модернізму, встановлюючи зв’язки з такими регіонами, як Індія або Південна Америка. Український модернізм треба досліджувати як частину європейського модернізму, а не лише російського. Українське кіно слід розглядати в контексті європейського авангардного кіно, а не лише як частину радянського, яке часто асоціюють з російським. В університетах українська мова повинна стояти поряд з французькою, німецькою, італійською та іспанською, а не трактуватися як додаткова мова другого рівня, яку вивчають лише разом із російською.

Публікуючи українських письменників, їх варто трактувати як частину ширшого європейського або глобального діалогу, а не як провінційних або обмежених. Давайте обговоримо феміністку Лесю Українку, позиціонуючи її як частину європейського канону. Вона письменниця, яка не лише розповідає нам про складнощі та трагедії української історії, а й порушує універсальні питання. Так само можна розглянути Ольгу Кобилянську як авторку-феміністку, яка набагато раніше досліджувала ідеї, якими згодом займалася Вірджинія Вулф. Такий підхід дозволить розповісти про них книговидавцям більш переконливо. Я не пропоную публікувати авторів та авторок просто тому, що вони українські, а Україна перебуває у стані війни — такий інтерес не триватиме вічно.

Однак потрібно налагодити зв’язки з людьми, які ніколи не цікавилися Україною. І через постійний інтерес до неї це можна здійснити. Багато журналістів, які раніше не знали про Україну, приїхали сюди і стали важливими союзниками, бо можуть розповідати про неї — не як фахівці, а під егідою науковців та інтелектуалів. Ті, хто хоче просувати вивчення України, повинні взаємодіяти з допитливими іноземцями, тримати на нашому боці та залучати їхній вплив з користю.