Польські україністи про нашу літературу

Гостями подкасту «Деколонізація» стали Катажина Котинська та Мацей Пьотровський — провідні діячі у сфері української літератури в Польщі, перекладачі, україністи й популяризатори української культури. Шеф-редакторка Ukraїner po polsku Юлія Іваночко розпитала їх про українську літературу та зміни в її сприйнятті поляками протягом останніх десятиліть.

Українська літературознавиця Віра Агеєва сказала, що через російську цензуру ми вивчали не найкращі, а часто найгірші твори наших класиків, і зокрема через це українці мають комплекс меншовартості. Насправді ж лише під кінець 1980-х років українці почали відкривати для себе твори своїх письменників, яких знищували або забороняли. Якою ви бачите українську літературу? Про що вона для вас і які теми вважаєте найважливішими у творах українських письменників?  

Катажина Котинська (К. К.): Моє знайомство з українською літературою відбулося у студентські роки в кінці 80-х — на початку 90-х. Вона підкорила мене від перших занять з давньоруської літератури, від «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона. Здійснилися мої давні мрії — сидіти в цих дивакуватих текстах, написаних кирилицею, знати, про що в них ідеться, вміти їх читати, а на додаток мати з ким про них поговорити.

А що для мене ця література? Світ, у якому я добре почуваюся і який дуже люблю переказувати й показувати іншим. Тексти, які я люблю перекладати і про які люблю розповідати.

Мацей Пьотровський (М. П.): З українською літературою я познайомився тоді, коли на перекладацькій сцені вже була Катажина Котинська, яка в перші роки ХХІ ст. поповнила вже доступну в Польщі літературу найновішими творами українських письменників. У старших класах я мав змогу читати Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, молоду тодішню, переважно галицьку, літературу, і це було чимось неймовірним.

Тексти здавалися мені загадковими. Для мене це була література, яка прийшла з неочікуваної країни. Коли мої ровесники читали сучасну американську прозу, саме «Видавництво Чарне» (Wydawnictwo Czarne) публікувало новітню, але дуже енергійну, сучасну українську літературу початку 2000-х. Пізніше завдяки цим якісним творам, які заохочували нас на початках, я почав шукати першоджерела. Хотілося дізнатися, чому такі автори, як Андрухович, Жадан або Прохасько, пишуть саме так? Я почав рухатися в інший бік і відкривати для себе українську літературу у зворотному хронологічному напрямку, пізнавати її в інших площинах уже українською мовою, а не в перекладах.

А що для мене українська література? Звісно, про неї можна говорити багато й розбирати на різних рівнях, але в цей момент я б назвав її літературою, яка розповідає про визволення, про вихід за межі нав’язаних стереотипів, етнографічності та імперіалізму.

Які зміни у сприйнятті української літератури в Польщі відбувалися протягом останніх десятиліть? Як українська література здобувала увагу польських читачів?

К. К.: Мені пощастило, що майже від початку 90-х я могла спостерігати, як з’являлася новітня українська література в польському перекладі. Я тоді ще не перекладала, бо почала лише 1998 року.

Першою людиною, яка познайомила Польщу з Юрієм Андруховичем, була Оля Гнатюк. Це був етап глибоко доіндустріальний, коли все відбувалося переважно завдяки маркетингу з уст в уста: хтось комусь розповів, показав книжку, запросив на зустріч з автором, на презентацію книги чи зустріч із перекладачем — і так це все розкручувалося.

Потім була антологія «Рибо-вино-кур» (Rybo-wino-kur), яку зібрала Оля Гнатюк, — перша такого типу репрезентація української поезії, прози, есеїстики ХХ ст. в одному томі. Без неї було б дуже важко рушити далі й публікувати інші твори авторів, згаданих у цій антології. Так це починалося.

«Видавництво Чарне» ще довго займало провідну позицію в репрезентації української літератури. Воно гарно показувало не лише українську, але й інші нішеві літератури Європи. Те, що робило це видавництво в 90-х, неможливо переоцінити й забути. Далі з’являлися інші ідеї, презентації, видавництва, і настав той момент, коли я зрозуміла, що вже не знаю особисто всіх перекладачів української літератури, які працюють у Польщі. Мене це дуже радує, бо нас багато, ми маємо різне бачення, обираємо різні тексти, а це плюс для польського читача.

Які проблеми з’являлися на шляху української літератури до польських читачів?

К. К.: Проблем завжди було море. Основна — знайти, що саме ми хочемо перекласти. Нагадаю, що у світі без інтернету не було іншого варіанту, окрім поїхати до книгарні в Україні, купити книгу і привезти її, щоб прочитати. Після цього ми переходили на другий етап гри —  зробити так, щоб якесь видавництво зацікавилося книгою. Доки не з’явилися Український інститут та Український інститут книги, потрібно було шукати фінансування з боку Польщі. Інколи траплялися різні урядові програми, часом щось вдавалося отримати від приватних спонсорів, але тепер стало набагато простіше. Далі, коли в нас була книга, був видавець, потрібно було зацікавити читача. Одні видавництва краще дбали про свою продукцію, інші гірше. Це, знову ж таки, було роботою мандрівного комівояжера (посередника між продавцем і покупцем. — ред.) і розповсюдженням новин про нову книгу за власний кошт і частково через приватні канали.

Іншою проблемою була українська класика, у знанні якої поляки мали величезні прогалини. Про це ми могли говорити вже під кінець 90-х, коли польський читач більш-менш мав можливість стежити за найважливішими, найцікавішими українськими текстами, але з класикою все ще була біда. Насамперед тому, що це був момент, коли в самих українців щойно з’явилася можливість повернутися до своєї літератури чи почати знайомитися з нею. Стали з’являтися перші українські [незалежні] видавництва й напрацювання, можливості працювати із цими текстами. А ще видати твір 1920–30-х років було набагато складніше, ніж сучасний, адже автора на презентацію не запросиш і гучного інфоприводу із цього не зробиш. Коли виявилося, що на польському ринку є попит на українську класику й зацікавленість нею — зараз у нас справжній бум, — то був момент, який означав для мене перехід до наступного етапу — більш цілісного погляду на українську літературу.

Ми вже не мусимо кокетувати із читачем і казати: «Дивіться, яке це чудове, яке забавне, новаторське і свіже», а можемо звертатися також до текстів, які цікаві не лише тому, що надзвичайно актуальні, сучасні й злободенні.

Як сучасні поляки відкривають для себе українську культуру й літературу?

М. П.: Цікаво те, що ми відкриваємо для себе українську літературу в певній географічній послідовності. У 1990-х і 2000-х ми починали переважно із західноукраїнської літератури, зі Станіславського феномену: [Юрій] Андрухович, [Тарас] Прохасько та інші. Це були люди, які збудували певну мережу контактів і чия творчість потрапляла на дуже сприятливий ґрунт у Польщі. Їхні описи галицьких містечок, зображення життя у Львові від самого початку для поляків були зрозумілими, близькими, гарно вписувалися в польський контекст і напрями, які існували в польській культурі.

Далі ми почали просуватися вглиб України, до її центральної частини, а тепер дійшли до моменту, коли дуже важливу роль відіграє саме схід України, який ми тільки-но почали для себе відкривати і який раніше в Польщі був не дуже відомий та впізнаваний. Ще з десяток років тому існував образ далеких глибоко зросійщених степів, а сьогодні велика частина виданої в Польщі літератури розповідає про харківський будинок «Слово», який уже фігурує в польській есеїстиці як певний символ української культури, розповідає про Василя Стуса, який мав міцні зв’язки з Донецьком. Потроху, також через війну, у нас з’являється дедалі більше літератури з різних регіонів України.

Інший аспект — пізнання української літератури у зворотному хронологічному напрямку. Тільки після сучасних авторів ми починали відкривати для себе український канон ХХ ст. Звісно, класику — Тараса Шевченка, Івана Франка — ми вже мали, але небагато. У нас були величезні прогалини, найбільше бракувало прози 20-х, 30-х, 60-х років.

Я вскочив [у перекладацьке ремесло] у той момент, коли видавці вже не мусили перейматися тим, хто займатиметься сучасною та новітньою літературою, тому що була група перекладачів, яка хотіла перекладати нові твори. Я з величезним задоволенням взявся за переклади канонічних творів першої половини ХХ ст. і 60–70-х років — саме те, що мене приваблювало як читача. Це вдалося завдяки тому, що ми вже мали багато перекладів сучасної літератури, а також завдяки зацікавленості й бажанню видавців.

Як російська перспектива перейняла домінування в навчальних програмах, дослідженнях, науковому дискурсі, часто маргіналізуючи східнослов’янський, зокрема український досвід і внесок в історію? Як це відобразилося в польських університетах? Чим відрізняються факультети україністики в Польщі та інших країнах?

К. К.: Я не можу багато сказати про україністику за кордоном, бо, на жаль, не мала можливості відвідати багато університетів, але їхнім стандартом все ж таки є кафедри східноєвропейських або слов’янських мов лише з маленькою частиною україністики. У такому розподілі дисциплін зазвичай перше місце займають росієзнавчі кафедри, навіть якщо вони називаються східнослов’янськими або ще якось.

У Польщі ситуація давно змінилася: з одного боку, на краще, а з іншого — перед нами постають зовсім інші виклики. Польські університети відрізняються тим, що з другої половини ХХ ст. в нас є україністика у Варшавському університеті. Це була перша (у Польщі та Західній Європі. — ред.) кафедра україністики, де вивчали українознавство, де основою була українська філологія.

На початку студенти отримували подвійну освіту, тобто українська та російська філологія, пізніше — українська й польська філологія, однак незалежність українознавчих досліджень була безсумнівною. Потім також в інших польських університетах з’явилися окремі інститути, кафедри, відділення, що вивчали українознавство так, як, наприклад, наша кафедра україністики в Інституті східнослов’янської філології. Завдяки цьому ми не мусимо змінювати наші навчальні програми, щоб довести, що українська культура, література, мова заслуговують на власне окреме поле для досліджень і власний окремий факультет у закладах вищої освіти.

З боку незалежної україністики перепоною для нинішніх студентів може бути дуже стійкий і послідовний захист української філології від усього російського. Такі дії та процес цілком зрозумілі, адже в 90-х кордони української філології проводилися по лінії української мови, українськомовної літератури, а все російське відкидалося як чуже.

Але в певний момент, уже маючи досвід викладання, я зрозуміла, що наші студенти зовсім не розуміють російської, бо ніколи з нею не стикалися. Дуже швидко виявилося, що через це вони втрачають дуже важливий інструмент, яким є російська мова в арсеналі україніста. Тепер у Ягеллонському університеті ми надаємо можливість нашим студентам-бакалаврам добре вивчити російську як другу мову, бо вона необхідна для повноцінного й вільного функціонування в ролі україністів.

Тож шлях до деколонізації або побудови незалежної україністики в Польщі проходить дещо інакше (ніж у країнах Західної Європи. — ред.). Нам потрібно було відчути більше впевненості й відчути на собі також українську впевненість, щоб знову відкритися самій ідеї, що все ж таки російську мову також необхідно знати, бо без неї буде незручно — постійно доведеться шукати перекладачів. Однак ми не росієзнавці, які тепер мають вчити українську й перекваліфіковуватися. Ми україністи, які тепер мають привілей і розкіш розглядати російську мову, культуру, літературу як корисний контекст лише для українознавчих досліджень.

З якими викликами й обмеженнями стикалася українська література в умовах російської політичної та культурної домінації? Як ці впливи формували сприйняття й розвиток української культури впродовж років?

М. П.: Протягом багатьох років, фактично до 1991-го, російська література домінувала, її видавали великими тиражами, тоді як українська література була певною етнографічною цікавинкою, особливо для Радянського Союзу. Найбільшим викликом було те, що Україна не мала державної підтримки в імпорті літературних творів і не мала суб’єктності у формуванні своєї культурної політики за кордоном. Так само польські читачі, видавці й перекладачі, звісно, дотримувалися політики, нав’язаної Радянським Союзом.

У комуністичний період з’являлися певні проблиски надії: іноді в Польщі можна було видати більше творів українських авторів, ніж у Радянському Союзі. У польському перекладі можна було знайти дуже цінні твори. Наприклад, нещодавно я гортав чудове видання творів Богдана-Ігоря Антонича 1981 року. Проте українська література була настільки пригнічена домінуванням російської до 1991 року, що польські читачі не могли як слід з нею ознайомитися.

Це змінилося після здобуття Україною незалежності насамперед завдяки низовим ініціативам, про які ми говорили, а саме присутності українських авторів у Польщі, налагодженню зв’язків із польським культурним середовищем. Завдяки цьому Україна отримала значно більше можливостей донести свою літературу до польського читача. Нині українську літературу вже не порівнюють з російською, їх не ставлять поряд, тож ситуація суттєво змінилася.

К. К.: Парадоксально, але в комуністичний період перекладів творів української літератури, якщо рахувати поштучно, було чимало. Але все це були списки, що узгоджувалися на досить високому рівні, і автори й тексти повинні були бути політкоректними й не викликати сумнівів. Результатом цього були шалені тиражі.

З нашої точки зору, ця видавнича політика комуністичного періоду може заважати навіть сьогодні. Згадаю тут Юрія Яновського, відомого нам чудовим романом «Майстер корабля» і прекрасними оповіданнями його ранньої творчості.

У нас є твори Юрія Яновського польською мовою: «Київські оповідання» (1950, 1951), «Вершники» (1982). Причому ці оповідання були перекладені з російської. Це ще одна цікава стратегія того періоду: перекладати тексти не лише затверджені, але й видані тією мовою, яка офіційно вважалася найбільш прийнятною.

Сьогодні, якщо ми спробуємо видати «Майстра корабля» або ранні оповідання Яновського, нам неминуче доведеться мати справу також із соцреалістичною частиною його творчості, яка, як виявляється, є єдиною частиною, потенційно доступною для сучасного польського читача.

М. П.: З нетерпінням чекаю на переклад «Майстра корабля». Це була б фантастична книга! Іноді серед тієї радянської, комуністичної макулатури, яка досі заповнює бібліотеки, трапляються справжні перлини, але вони часто залишаються непомітними. Нещодавно я дізнався, що ще в 70-х був перекладений польською роман Василя Земляка «Лебедина зграя» — один із тих небагатьох офіційно виданих у Радянському Союзі творів, які мають оригінальну літературну цінність.

Є Валерій Шевчук, визначний український прозаїк, якого видавали наприкінці 80-х. Є Олесь Гончар із романом «Собор», який критикували в Радянському Союзі, але в Польщі він вийшов величезним тиражем.

Чому Розстріляне відродження таке важливе для тяглості української літератури, окрім того, що вдалося зберегти велику частину літературного спадку?

П.: Мені здається, що це мій улюблений, принаймні зараз, період в українській літературі. Декада українських 20-х років минулого століття дуже динамічна, наповнена дискусіями між авторами, новими й свіжими виданнями, літературними ініціативами та журналами. То був момент свободи, під час якого українські, переважно ліві письменники, відчули, що після занепаду Російської імперії мають своє місце на землі. Ще деякий час не було аж такого жорстокого ідеологічно-державницького режиму, нав’язаного владою. То був момент, коли українські письменники могли творити й експериментувати, принаймні деякий час.

Я належу до табору, якому не дуже подобається назва Розстріляне відродження. Письменники творили, не знаючи, що їх розстріляють, вони писали з думкою про життя, вважали, що можуть присвятити свою літературну енергію ідеї побудови нової держави й описувати цю нову реальність.Твори тих часів показують різну українську літературу: у Майка Йогансена — експериментальна, жартівлива, кумедна, у [Віктора] Петрова (відомий під псевдонімом В. Домонтович. — ред.) — глибоко філософська, у [Валер’яна] Підмогильного — сучасна урбаністична. То була дуже різнорідна епоха, про яку варто згадувати й тепер.

К. К.: Що більше я пізнаю цей період, то більше він мене вражає. Як Мацей сказав, це література, яка створювалася з думкою про початок, а не про кінець. Адже вони всі були молодими енергійними людьми, які вірили в те, що будують новий світ і протоптують у ньому стежки. Це так і вирує під поверхнею цих текстів. Звісно, ідея подивитися на них з початку біографії авторів, а не з кінця — моменту, де одних розстріляли, інші стали соцреалістами, а треті просто відклали перо й намагалися вижити, — це дуже приваблива для мене перспектива, що відповідає тому, над чим я працюю щодня.

Що спільного й відмінного було в політиці Радянського Союзу стосовно польської та української культури? Якої стратегії дотримувалися польські інтелектуали в умовах обмежень і цензури з боку комуністів?

К. К.: Основна різниця, на мою думку, полягала в тому, що в Польщі самвидав з’явився раніше, простіше й у більших масштабах, а покарання за публікації в підпіллі або за кордоном, до прикладу в паризькій «Культурі» (польський літературно-політичний часопис, що виходив з 1947 по 2000 рік у Римі, а потім у Парижі. — ред.), були зовсім не такі жорстокі, як у випадку з українськими інтелектуалами. Погляньте на Василя Стуса, найвидатнішого українського поета ХХ ст., який вмирає в ГУЛАГу, коли в Москві вже триває перебудова. Його не вдалося визволити, а привід для покарання був суто політичним і абсурдним. Думаю, що польським авторам було легше обійти цензуру, і книги потрапляли до читачів. Поляки, так би мовити, успадкували це вміння від своїх предків, які відпрацьовували його ще за Російської імперії.

Майстерність писати між рядками, легший доступ до еміграційних і підпільних видань — це, безумовно, відрізняло польську ситуацію від української. У Польщі цензура просто дозволяла набагато більше.

Українці навіть вивчали польську, щоб мати доступ до світової літератури, читали «Пшекруй» (Przekrój), бо з точки зору свободи слова він був на дві голови вищим за газети, доступні в Радянському Союзі. Ми були в дещо привілейованішій позиції, якщо це взагалі можна якось оцінювати.

М. П.: За те, за що в Україні ув’язнювали, вважаючи літературним екстремізмом, у Польщі максимум можна було отримати або підняту брову, або косий погляд з боку читачів, або ж присутність представника із Служби безпеки на зустрічі з автором. У нас на літературному полі дискутували про таке, про що українці могли розмовляти лише в ГУЛАГу.

Чи знаємо ми ще про якісь приклади співпраці між польським та українським літературними середовищами в комуністичний період?

К. К.: Можемо згадати про фундаментальну та тривалий час незамінну антологію української поезії, яка була видана в 1976 році під редакцією Єжи Плесняровича (польський письменник, драматург, перекладач. — ред.) і Флоріана Неуважного (польський україніст, славіст, перекладач. — ред.). Величезна книга на понад 1000 сторінок охоплювала українську поезію від козацьких дум і народних віршів приблизно до 1970-х. Що ближче до сучасності, то більші й болючіші прогалини в іменах і текстах. Василя Стуса, ясна річ, у цій антології не знайти.

Варто згадати про ініціативу польських українців, більшість з яких є нащадками постраждалих внаслідок операції «Вісла». У кінці 70-х — на початку 80-х років ця молодь вирішила взяти справу культурного українського життя в Польщі у свої руки. Важко описати цей період, адже багато що відбувалося в усній формі, не документовалося. Але важливо згадати журнал «Зустріч» (Zustricz), який виходив з 1984 року, а з 1988 ще й мав польськомовні номери. Це й була спроба побудувати мости й показати українську культуру, літературу та українські справи ширшій польській аудиторії.

Чи існують мовні, культурні бар’єри, що ускладнюють переклад українських творів? Що з культурних, соціальних, політичних моментів було найскладніше пояснити польському читачеві?

М. П.: Це дуже приємно, що ми близькі народи, які добре один одного розуміють. Є в мене один кумедний приклад із практики. Я перевіряв англомовний переклад роману «Подорож ученого доктора Леонардо» (твір Майка Йогансена. — ред.), який мав приємність перекладати на польську мову, і побачив там речення: «The kurkul goes into the chutir». В одному реченні одразу два слова, які потрібно пояснювати виноскою: ким були куркулі та що таке хутір. У польському тексті ми можемо написати «куркулі йшли на хутір», адже кожен поляк більш-менш уявляє, хто це і що це, бо політичний ландшафт у нас дуже подібний.

Потрібно, однак, звертати увагу на лексичні й граматичні пастки, щоб через схожість мов не зробити мовної кальки. Здається, що щось у наших мовах звучить так само, але певні формулювання ми повинні перекласти для польського читача у відповідний спосіб. Деякі політичні явища — цензура, сталінські репресії — були набагато сильнішими в Україні. З ними поляки також знайомі з власного досвіду, але їх часто шокує те, наскільки глибшими й важчими ці явища були для українців. Польсько-український зв’язок завжди спрощує для читача розуміння сусідньої держави.

К. К.: Я скажу тут тільки про один пункт: багатомовність. Українська література показує український світ таким, яким він є, а він — багатомовний. Є українська мова з її діалектами, є російська. Можуть бути й інші мови, може бути українсько-російська суміш, тобто суржик. Завдяки цьому ми одразу отримуємо інформацію про походження персонажа, про місце подій і те, що відбувається. Що із цим всім зробити в перекладі польською?

Польський читач не звик до того, що чогось може не розуміти в тексті, бо воно походить з іншої частини країни або сказано з іншим акцентом. Що в такому випадку робити перекладачу сучасного українського тексту? Що зробити з персонажем, який говорить російською чи суржиком? Що зробити з текстом, який повністю написаний суржиком? Що в цьому випадку важливіше? Зрозумілість? Адже в нас немає функціонального відповідника суржику або російської мови, тобто другої мови, яку ми так само чудово розуміємо і яка ще й має таку імперіальну конотацію та пострадянський запашок. Ми розглядаємо кожен текст і конкретно для нього приймаємо рішення. Часом у пріоритеті буде зрозумілість тексту, часом колоритність, часом важлива різнорідність мови героїв. Ніколи не буває легко, це завжди серйозна захоплива головоломка.

На жаль, Україна й надалі змушена боротися за незалежність. Яку роль виконує література й культура загалом у цій боротьбі?

М. П.: Ці явища пов’язані між собою. З одного боку, література може зміцнювати ідентичність і під час війни підтримувати читача, а з другого — позиція українців, особливо те, що роблять Збройні сили на фронті, рятує культуру. Одне підтримує інше.

К. К.: Це двосторонній процес і палиця з двома кінцями. Культурна дипломатія, тобто репрезентація української культури за кордоном, — це завдання, яке великою мірою взяли на себе українські письменниці. Оскільки їм простіше перетинати кордон, вони від 2022 року невпинно представляють літературу, культуру України на найрізноманітніших міжнародних форумах, переконують нових слухачів і читачів, що незалежна Україна існує, що це не чиясь вигадка і що вона не має сприйматися як чиясь тінь.

Інша сторона цього полягає в тому, що ми всі хотіли б, щоб ці дівчата, жінки зовсім не мусили цього робити, а всього-на-всього мали комфортні умови для написання нових віршів, романів, на які ми або дочекаємося з великим запізненням, або зовсім не дочекаємося. Зацікавлення українською літературою та культурою ми намагаємося і використати, і підсилити. Усі ми [польські перекладачі] солідарні в тому, що всю цю увагу обміняли б на відсутність війни. Ми б собі спокійно потроху працювали. Але оскільки можна тільки так, мусимо діяти.

В одному з інтерв’ю ви, пані Катажино, згадували про проєкт упорядкування антології полемічної літератури XVII ст. часів Берестейської унії. Звідки така ідея? Яке значення може мати вивчення цього періоду для кращого розуміння тяглості літературної української традиції?

К. К.: Ідея народилася ще з мого студентського захоплення цими текстами й зустрічі з Томашем Годаною (медієвіст, фахівець з української літератури в Ягеллонському університеті. — ред.). Він спеціалізується на цій темі: захистив докторську з літератури ХVI–XVII ст., багато років займався постаттю й текстами Івана Вишенського. Практична сторона цієї ідеї така, що полемічні тексти, написані руською мовою, зовсім нечитабельні, навіть для студентів україністики. Коли вони починають вивчати українську, то засвоюють першу для них східнослов’янську мову. На першому-другому курсі стилістика й синтаксис, наприклад, Івана Вишенського для них стає серйозною перепоною. Тексти того періоду — ключові для належного розуміння фундаменту, з якого пізніше виростає новітня українська ідентичність.

Наша книга не з’явиться на пустому місці, оскільки в нас вже є фантастична праця Наталії Старченко «Українські світи Речі Посполитої». Ми переконані, що можливість зазирнути до оригінальних тестів, як руських, перекладених польською вперше, так і старопольських у перекладі на сучасну польську мову, дасть читачам нашої книги змогу сформувати власну думку про тодішні конфлікти й завдяки цьому краще зрозуміти сьогоднішні суперечки та дискусії про роль релігії, українську автокефалію, спір між прихильниками Православної церкви України й [так званої] Української православної церкви московського патріархату.

Чи можемо зарахувати українську літературу до канону європейської літературної традиції?

К. К.: Каноном є те, що читачі таким вважають. Чи тексти української літератури могли б у майбутньому зайняти важливе місце в переосмисленому світовому каноні? Звісно ж, так. Це чудова література, наповнена дуже важливими, добре написаними творами, значення яких не обмежується не лише територією України, а й межами східнослов’янського регіону.

Які тексти і що вони можуть дати світовій літературі? Безумовно, ті, які уже читають у світі, от хоча б найпопулярніших зараз, принаймні у Європі, українських письменників і письменниць: [Юрія] Андруховича,  [Сергія] Жадана, [Оксану] Забужко. Вони показують читачам з інших культур нову перспективу мислення про світ, нову мову, якою можна описувати цей світ, а заразом знайомлять їх з реаліями, з якими зарубіжні читачі раніше не стикалися.

Також хотіла б додати сюди проблему пошуку й побудови власної ідентичності. Я думаю, що це саме те, чим українська література може справді зацікавити читачів з інших культур і літератур. Формування себе, створення себе як українця, як громадянина України і світу, вибір мови — це найцікавіші для мене проблеми. Думаю, вони добре показані в текстах трійки згаданих авторів й авторки.

М. П.: Я сподіваюся, що люди читатимуть українську літературу не лише з почуття обов’язку, щоб підтримати народ під час війни, а й тому, що вона асоціюється із цікавою літературою на різний смак: і сучасні історії про важливе і смішне, і ті,  що розповідають про історію, і ті, що не торкаються важливих тем, а просто є хорошою літературою.

Читайте Володимира Рафєєнка, відкривайте молодого Сергія Жадана, який пише про життя молоді на харківських вулицях, Майка Йогансена, великого експериментатора, літературного пародиста й жартівника, Віктора Петрова (Домонтовича), який подає нам універсальні, чарівні, нестандартні образи персонажів 20-х років. Усе, що універсальне, що розбурхує емоції читачів, приживеться в світовій літературі. Необов’язково лише тому, що воно українське, бо це часом причина другорядна.