Військовий льотчик про піхоту, звільнення Зміїного і пекло на сході

У матеріалах документальної серії «Підрозділи перемоги» розповідаємо про бригади Сил оборони України, щоб зафіксувати історії тих, хто роками захищає Україну. Цього разу знайомимо вас з історією військового льотчика Максима, який з початку великої війни прикривав нашу піхоту на півдні України, брав участь в операції на острові Зміїний, а з червня 2022-го виконує бойові завдання на східному напрямку.

Армійська авіація — це особливий рід у складі Сухопутних військ Збройних сил України (СВ ЗСУ), що авіаційно підтримує наземні підрозділи. Щодня українські військові вертольоти завдають удари по противнику, здійснюють розвідку, прикривають бійців на полі бою і висаджують десантників для ефективного виконання бойових завдань. 

У структурі армійської авіації СВ ЗСУ є чотири бригади: 11 окрема бригада «Херсон», 12 носить імʼя генерал-лейтенанта Віктора Павленка, 16 має почесне найменування «Броди». А 18 ОБрАА заснували в лютому 2015 року, гасло бригади: «Воля і віра». На прапорі зображено три перехрещені стріли зі щитом у центрі. Щоб відновити історичні традиції, 5 грудня 2020 року бригаді присвоєно почесне найменування «імені Ігоря Сікорського».

Стати льотчиком: «Завжди є цікаві завдання»

У дитинстві Максим не мріяв бути льотчиком. Його інтерес до армійської авіації зʼявився вже у військовому ліцеї:

— Десь на другому курсі я потихеньку почав цікавитися, щось дізнаватися, і потім уже під кінець другого курсу остаточно вирішив, що хочу бути вертольотчиком.

Вибір на користь вертольотів був свідомим, адже Максим вважає, що це найдинамічніший вид авіації:

— Вертольоти — це двіжуха. Ти завжди в течії, вирі якихось подій цікавих, і не важливо, це військові дії або не військові. Завжди є цікаві завдання. У деяких інших родах авіації такого немає. Особливо [подобається] робота з піхотою.

Після закінчення ліцею Максим навчався в Харківському національному університеті Повітряних сил ім. Кожедуба. Після випуску обрав службу у 18 окремій бригаді армійської авіації. Каже, вибір був легким:

— Після випуску в нас був стандартний випускний рейтинг. Просто по ньому так вийшло, що в мене була можливість вибрати. Обрав служити в цій бригаді, тим паче вона була молода на той час, і ті льотчики, які прийшли сюди служити, — ми були якби кістяком цієї бригади. І були перспективи.

Значну роль у Максимовій підготовці відіграла участь у миротворчій місії в Конго у 2019–2020 роках. Там він отримав досвід польотів у складних умовах: у високогірʼї при високій температурі повітря. Ця практика згодом допомогла під час літніх операцій на сході України, де техніка працювала на межі можливостей.

Медичні евакуації: «Людське життя — це безцінно»

Коли Максим доєднався до 18 ОБрАА, то не одразу виконував бойові польоти, тому що повинен був пройти спеціальну льотну підготовку. Вона тривала до 2018-го. Відтоді льотчик спочатку здійснював бойові чергування на ударному гелікоптері Мі-24, а після перенавчання почав виконувати медичні евакуації на багатоцільовому вертольоті Мі-8:

— Задача полягала в чому? Ти чергуєш цілодобово. Зачасту заступали на різні точки, по декілька екіпажів. Від нашого командного пункту приходила задача. Це була або негайна задача, або запланована. Якщо якийсь поранений був у дуже тяжкому стані і потребував негайної евакуації до госпіталю, то задача ставилась негайно. Ми швидко збирались і бігли на борт. Нам давали координати посадки. Ми запускались і вирушали на майданчик. Сідали — забирали пораненого. І в скоріших темпах, зачасту не дивлячись на погоду, везли до місць госпіталювання. А якщо поранений був менш тяжкий, то це зачасту ставилася задача завчасно (сьогодні на завтра).

Говорить, що найскладнішими були термінові виклики для евакуації поранених, особливо — емоційно:

— Ми не любили літати на таку тєму. Не тому, що ми не любимо літати — ні. Ми знали, що якщо ми летимо, значить когось поранено. Із-за цього ми не хотіли цих польотів. Неважлива техніка. Людське життя — це безцінно. Тим паче нашого військовослужбовця з України. Безоговорочно.

Одна з евакуацій запам’яталася Максимові найбільше — із натоді ще не окупованого Маріуполя. Потрібно було негайно забрати пораненого:

— Ми в скорому часі прилетіли, забрали. Він був у дуже важкому стані. Ми його привезли на аеродром підскоку. Тому що як це відбувається? Ми не можемо сісти в госпіталь — місце відведено, тоді підʼїжджають скорі (екстрена медична допомога. — ред.). І там вже люди перехоплюють [постраждалого] від тих медиків, які були з нами на борту. З пораненим завжди хтось сопровождающий був.

Перші дні великої війни: «Не було часу боятися»

Максим згадує, що 24 лютого 2022 року почалося з евакуації техніки в безпечні місця. Він у цей час був на чергуванні. Після сигналу тривоги о четвертій ранку екіпажі вивели всі боєздатні вертольоти на аеродроми підскоку, звідки вже почали виконувати бойові завдання.

Найгарячішим напрямком, каже Максим, став південь України. Льотчика тоді відправили під командування 11 окремої бригади армійської авіації, що базувалася в Чорнобаївці. Якщо на сході українські війська були готові до атак та мали підготовлені позиції, то на півдні ситуація була критичною, говорить боєць:

— З півдня вони (російська війська. — ред.) перли так, що ми навіть не встигали реагувати. Тому ми попригали на борти — почали приходити бойові накази, і ми погнали їх шукати і знищувати.

У перші дні повномасштабної війни, пригадує Максим, у нього та побратимів був бойовий настрій, який підсилювала злість на ворога:

— Не було мандражу. Ми знали, для чого ми тут. Крім нас ніхто цього не зробить. Не було часу навіть боятися. Ти знав, що за тобою твої хлопці. Ти знав, що ти не можеш їх підставити.

Протягом перших тижнів широкомасштабної війни інтенсивність польотів була високою (25–30 вильотів за день):

— Дуже-дуже багато літали. З ранку до вечора. Тільки сонце встає — погнали далі. Деякі наші хлопці з інших підрозділів працювали ще вночі з окулярами ночного бачення.

Головними цілями була жива сила противника та легкоброньована техніка. Максим розповідає, що один із боїв, який запамʼятався йому найбільше, був біля міста Снігурівка, що за 70 кілометрів на схід від Миколаєва. Тоді вони з побратимом виявили колону ворога. Спочатку його напарник підпалив однією зі своїх останніх ракет двигун ворожої вантажівки і вона зупинилася. У Максима натоді вже закінчились некеровані ракети, тому він вирішив добити ціль із 30-міліметрової гармати з дистанції близько 200–300 метрів:

— Я починаю по цьому тентованому КУНГу насипати. Було прикольно. Потім вже ми, відпрацювавши, повернулися назад.

Висадка за Зміїний: «Приклад відданості своїй державі»

У травні 2022-го Максим взяв участь в одній із найризикованіших операцій — спробі звільнити острів Зміїний. Натоді росіяни використовували його для блокування морських перевезень, зокрема експорту українського зерна. Операцію готували близько двох тижнів спільно з підрозділами ГУР та СБУ. План передбачав, що перша група вертольотів завдасть удару по острову і придушить ППО противника, після чого друга група висадить десант. Екіпаж Максима входив до перших ударників.

Відстань від берегової лінії материкової України до острова складає 35 кілометрів відкритого моря, тому вертольоти були легкою мішенню, розказує Максим. Довелося літати тричі. Бо вперше їх виявили російські винищувачі, тому екіпажі повернулися. Удруге — при висадці десанту по українських бійцях відкрили вогонь. Лише з третьої спроби вдалося висадити десант, але виявилося, що на острові замість невеликої групи противника перебувала ціла рота із засобами ППО.

Максим пригадує, що під час операції збили український вертоліт Мі-14 з екіпажем. Через загрозу від ворожих винищувачів вирішили евакуювати десант морем. Попри чисельну перевагу противника, українські бійці змогли закріпитися на острові:

— Хочу підкреслити титанічну міць хлопців, тому що на їх 30 чоловік була ціла рота (від 80 до 250 ворожих бійців. — ред.). Хлопці настільки професіонали своєї справи, що вони змогли відтіснити кацапів на край острова, дати змогу хлопцям потихеньку відійти та красиво звідти евакуюватися.

Успішна висадка десанту на Зміїний, на думку Максима, сталася завдяки ретельній підготовці, взаємодії підрозділів та професіоналізму українських бійців:

— Це приклад безстрашшя, приклад відданості своїй державі. Приклад того, що люба задача, яка ставиться, не тільки на авіацію, та й, в принципі, на любі підрозділи ЗСУ, вона буде виконана в будь-якому випадку. І це ще один раз підкреслює те, що ми переможемо, тому що у нас є, за що воювати.

Вертольоти на сході: «Це як пекло»

Після операції на Зміїному Максим повернувся до своєї 18 ОБрАА й почав працювати на східному напрямку. Спочатку це було місто Сіверськодонецьк і прилеглий район, де екіпажі підтримували наземні підрозділи. 

Після втрати Сіверськодонецька бригада перемістилася в район міста Бахмут на Донеччині. Цей напрямок став одним із найгарячіших на всій лінії фронту:

— Не зря пісні пишуть про фортецю Бахмут. Це не спроста. Це як пекло. Коли кажуть за Бахмут, це не тільки одне конкретне місто. Біля Бахмута дуже багато різних місць. Просто ми прикриваємо дуже великий сектор. І це схід — та територія, яка найближче примикає до російського кордону. Із-за того там ведуться найзапекліші бойові дії.

Найважчим періодом на східному напрямку стало літо 2022 року, говорить Максим. Спека, постійні вильоти та мінімальний час на відпочинок виснажували екіпажі. Але найбільше пригнічували втрати позицій:

— Завжди залишається обідним момент, коли ти працюєш на якому-то напрямку з одного рубежу, а потім вже повномірно [противником] віджимаються [території] далі, далі, далі. Такий момент дуже поганий. Ти розумієш, що хлопцям важко, ми втрачаємо позиції.

Зі своїх бойових вильотів на східному напрямку льотчик найбільше запамʼятав роботу біля нафтопереробного заводу поблизу Лисичанська:

— Ти летиш — реально бачиш ці труби, і ти знаєш: там пі**ри сидять. «Прикольні» були моменти, коли по тобі пускають ракети, але [ти] їх не бачиш. Ти от летиш, відстрілявся, благополучно повернувся, а потім вже на відеозаписі видно, що по тобі дві-три ракети пустили.

Проте в роботі Максимові найскладніше чекати:

— Бувають такі моменти, коли погана погода, тобі дали задачу, ти ж сидиш і чекаєш. Та коли вже полетиш? Людина — таке створіння, що до всього пристосується. До недоїдання, до недосипання, до неудобної кроваті. Це вона все вивозить. Ти знаєш, що ти повинен це робити, да й все. Є просто робота. Треба її комусь виконувати. Ми виконуємо свою роботу. Піхота — свою роботу.

Крила армії: «Полетіли, зробили»

Усі бойові завдання надходять льотчикам завдяки передовим авіанавідникам, які коригують вогонь гелікоптерів із землі, прокладають їм бойовий шлях. Тому армійська авіація, каже Максим, весь час співпрацює з наземними підрозділами:

— Люба робота, яку ми робимо, направлена на допомогу нашим побратимам, які сидять в окопах, які на землі. Вся наша робота, грубо кажучи, підпорядковується їх забезпеченню. Треба десь попасти — погнали, лупанули. Треба щось відвезти, забрати, підвезти. Люба погода, ночь, день — полетіли, зробили. Все.

Щоб ефективно підтримувати наземні сили та уникати ураження від ворожих засобів ППО, вертольоти літають на гранично малій висоті: від 3 до 15 метрів. Хоча спочатку було складно пілотувати в таких умовах, із досвідом це стало звичною практикою, каже Максим.

За словами Максима, 18 окрема бригада армійської авіації вирізняється тим, що її основу складають льотчики віком до 30 років. Це ті, хто закінчив університет разом із Максимом і в наступні роки. Саме їм у час повномасштабної війни довелося виконували одні з найскладніших завдань, наприклад, коли екіпаж Максимової бригади першим полетів у Маріуполь, що був в облозі російських військ навесні 2022-го:

— Так відбулося, що оцей основний костяк молодих хлопців якраз і прийняв удар, прийняв бій. Молоді хлопці стали на захист.

Екіпажі армійської авіації постійно удосконалюють тактику, ділиться Максим, та шукають нові способи виконання завдань:

— Як кажуть, ловкость рук і ніякого машенічества. Усіх секретів нашої роботи я не буду розповідати.

Єдине, чого не вистачає в роботі, — це боєприпасів:

— Побільше ракет — то було б класно. Ракети, ракети, ракети і все. Ми самі все зробимо. Тільки дай нам ракету. Бо їх (російських військових. — ред.) як чума, як зомбі, реально, як саранча якась. Їх дуже багато. А щоб їх знищувати, у нас повинна бути зброя.

Найважче ж — втрачати побратимів. Максим розповідає, що, крім любові до рідної землі, саме памʼять про загиблих друзів дає сили продовжувати боротьбу:

— От у тебе військовий друг, з яким ти вчився п’ять років. Ви дуже добре спілкувалися, дружили. Починається війна, ти з ним працюєш. Потім в якийсь момент тобі дзвонять і кажуть, що його нема. Бо його збили. Потім ти розумієш, що якась частинка твого життя від тебе відійшла, тому що люди, спілкування, друзі — це ж головне.

Попри всі труднощі, українські вертольотчики продовжують виконувати найскладніші бойові завдання, щоб вибороти перемогу України:

— Зараз війна на життя нації. Бо я впевнений, що якщо ми зараз не закінчимо, вони (росіяни. — ред.) спробують іще раз, іще раз, іще раз. Так що [Росія] як гангрена — треба її відрізати і все.

Максим хоче, щоб нинішнє покоління зберегло історію боротьби українців і передало її нащадкам. Та поки війна триває, головне — віддано виконувати свою роботу:

— Усі хочуть дожити до кінця цієї війни і просто побачити перемогу. Просто [треба] вірити в ЗСУ, вірити в наші сили. Ми обовʼязково це зробимо.