Офіцер «Азову» Ілля Самойленко: «Ми перевинаходили армію»

12 бригада спеціального призначення «Азов» — підрозділ у складі Національної гвардії України, створений 5 травня 2014 року. На початку російсько-української війни «Азов» відіграв ключову роль у визволенні Маріуполя, Мар’їнки та в битві за Іловайськ. Із 2015 по 2018 роки підрозділ розвивався та вдосконалювався, ставши одним із найбільш підготовлених в українській армії. У 2019-му азовці виконували бойове завдання в районі Світлодарської дуги. А з січня 2020-го по вересень 2021-го працювали у зоні проведення Операції Об’єднаних сил (ООС) по всій лінії бойового зіткнення. У перший же день повномасштабної війни «Азов» під командуванням Дениса Прокопенка із позивним Редіс зайняв оборону Маріуполя і прилеглих територій.

Як долучився до «Азову»: «Став не те, щоб чоловіком, я людиною став»

Ілля навчався на історичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Паралельно практикувався зі зброєю на полігонах. Після закінчення другого курсу у 2016-му розпочав військову службу: приєднався до полку «Азов». Обрав цей підрозділ через вмотивованих, схожих за духом людей, де ключовою цінністю є братерство:

— Я розумів, що саме це бойове братство може бути полем для реалізації патріотизму, реалізації потягу до правильного застосування навичок і для професійного розвитку. У когось є символічні моменти, які важливіші для них, у когось є ідеологічні засади, у когось є національно-патріотичні елементи. Усі ці люди знаходили своє місце у нас, і до сих пір знаходять. І ми відкриті для них завжди.

Служба в полку допомогла Іллі усвідомити свою цінність, що відкрило йому нові горизонти для подальшого розвитку:

— Я в армії, безпосередньо от в «Азові», став не те, щоб чоловіком, я людиною став. Це важливо розуміти. Тобто я зрозумів цінність свою не тільки для себе, а й для суспільства. Я відкрив, що таке істинна цінність. Я відкрив, що таке правильні категорії мислення.

Від 2014-го «Азов» майже безперервно брав участь у боях, операціях різного масштабу, розповідає Ілля:

— Наші були всюди. І в кінці 2018 року був дуже масштабний, великий виїзд всією бригадою на Світлодарську дугу. Так, ми заступали на велику ділянку, із повноцінним районом оборони. І от якраз це завдання дало дуже серйозний поштовх для стандартизації, уніфікації бази знань та рівня підготовки командного складу.

Солдати, рекрути, сержанти постійно були у фокусі уваги в «Азові», каже Ілля. У їхній розвиток вкладали багато ресурсів. Наприклад, навчали сержантів-інструкторів та сержантів-командирів відділу у військовій школі імені Євгена Коновальця. Професійна підготовка цих людей мала значимий внесок у боєздатність підрозділу, ділиться Гендальф. Він задоволений тим, що цей досвід переймають в Збройних силах:

— Дуже добре, що [є] розуміння того, що етика та практика підготовки якраз сержантського складу відіграє в армії ключову роль. І маю надію, що цей досвід буде ще далі ширитись і масштабуватись. 

Після виїзду на Світлодарську дугу, де вони працювали майже десять місяців, був масштабний період роботи над помилками, коли в «Азові» збирали та узагальнювали власний досвід. Після цього започаткували щорічні офіцерські курси:

— Грамотно проаналізувавши і наш досвід, і досвід світових підрозділів, досвід інших ведучих підрозділів на нашій війні, ми змогли уніфікувати нормальну базу знань і підготовки. Тобто це був вже не спорадичний досвід окремих людей, які, можливо, в рамках своїх рот, батальйонів, були згруповані. Ми навчились всі розмовляти однією мовою.

Це заклало основу для результату, який був під час оборони Маріуполя у 2022-му, каже Ілля:

— Ми були впевнені в своїх людях на 150 %. Тобто не виникало жодних сумнівів в тому, що поставлена задача буде виконана. Навіть незважаючи на абсолютно нереальні умови для виконання цих завдань.

Оборона Маріуполя: «Тріумф сили волі»

Передчуваючи, що невдовзі почнеться нова гаряча фаза війни, багато бійців повернулися до Маріуполя, хтось знову долучився до підрозділу, у тому числі й Ілля. Роками раніше, у 2017-му, військовик підірвався на міні й отримав сильні поранення. Він втратив ліву руку та праве око. Реабілітувавшись та отримавши титаново-сталевий механічний протез руки та скляний протез ока, Ілля навчився стріляти з правого плеча, цілячись лівим оком. У 2021-му він поїхав за кордон, де почав працювати в міжнародній компанії. Але повернувся в Україну з початком повномасштабної війни і вдруге доєднався до «Азову»:

— Ми повернулися. Ми знали, що наше місце там. Навіть якщо це означає неминучу загибель. І це також був свідомий вибір. Пріоритет національних інтересів над особистими. Ми не належимо собі. Ми належимо суспільству. Ми роки свого життя, своє здоровʼя міняємо на блага суспільства.

Під час оборони Маріуполя Ілля виконував обов’язки офіцера, працював із даними, документами:

— Мій досвід — це досвід командного пункту. Він не є таким же яскравим та таким вібруючим, яким він може бути у бійців, коли зустрічали танки обличчям. Цю різницю варто розуміти. У кожного своя робота, у кожного свій досвід.

З оборони Маріуполя багато спогадів памʼять сховала в архів, каже Ілля. Проте він дуже добре памʼятає як мужньо воїни «Азову» зустріли окупантів в умовах пекла боїв:

— Найяскравіші спогади про це — це тріумф людської гордості, гідності та сили. Тріумф сили волі. От як в мене закарбувався Маріуполь. Горде і гідне прийняття задачі і нашого призначення, того, як ми впливаємо на перебіг подій на війні тоді. Абсолютно гідне прийняття того, що ми вже в оточенні, нам нікуди звідси діватись. Це прийняття долі з гордо піднятою головою.

Оборону Маріуполя військовик вважає унікальною історичною подією:

— У світовій історії таких довгих облог з такими кількостями й цифрами… Ну, я не знайшов.

Крім того, щоб Маріуполь звільнили від окупантів, Іллі також хотілося б, щоб люди пам’ятали бійців, які обороняли місто:

— Памʼятати всіх полеглих, які там загинули. Памʼятати, що українці з нашого підрозділу, з інших підрозділів, які обороняли Маріуполь, зробили вибір бути там. Що вони були з різних куточків України. Неважливо було, де хто народився, хто звідки приїхав. Всі були як єдине ціле.

Полон і повернення: «Волію бачити наших бійців якнайшвидше»

Станом на початок 2025-го, 850 бійців «Азову» досі перебувають у російському полоні. Щоб підтримати українських захисників, люди беруть участь в акціях, які, за словами Іллі, здебільшого, спрямовані на те, щоб військовослужбовці, які повертаються, знали, що про них памʼятають:

— Бажаю успіху великого тим людям, які займаються якраз організацією цих обмінів і проведенням їх. Дуже волію бачити наших бійців якнайшвидше. Ми повернемо їх у стрій.

Саме швидке повернення до служби після полону є тим, що відрізняє азовців, каже Ілля:

— Це якась підкіркова система налаштувань, яка модулює наше мислення в цьому напрямку. Тобто ми розуміємо, що обовʼязок важливіше. Ми розуміємо, що не треба філософствувати про те, яке ж буде наше майбутнє, якщо ми виборюємо це майбутнє. Ще не факт, що воно буде. Щоб думати про завтра, треба щоб завтра настало. І те, щоб завтра настало, це вирішується сьогодні.

До прикладу, Іллю звільнили з полону 21 вересня 2022-го, а вже 26 вересня він був на нараді в офісі:

— У мене умови утримання були трошки іншими. Я сидів в одиночці, в ізоляторі. Тому фізичної шкоди моєму тілу було задано набагато менше, ніж іншим людям, які були на таборах. І це дало мені можливість [повернутися до служби]. Але, знову ж таки, я з головою поринув повністю в цю роботу. І я розумів, що, можливо, варто було б трошки інакше зробити. Хоча б дати собі час. Але фокус на роботі був зроблений.

Так, восени 2022-го після звільнення з полону 108 бійців, згадує Ілля, «Азову» вкотре довелося перебудовувати роботу:

— Відмінність «Азову» від інших підрозділів в тому, що ми перевинаходили армію. Нам доводилося ці фреймворки (набори інструментів і правил. — ред.) вибудовувати з нуля.

Досвід полону дав змогу Іллі зрозуміти, що стереотипні образи російських військових, які він бачив в карикатурних американських фільмах, виявилися реальністю. За словами азовця, окупанти воюють не за ресурси чи території:

— Росіяни воюють за велич. Це надматеріальна категорія, власне кажучи, і так, вона збочена, вона абсолютно перевернута, вона абсолютно шизофренічна. Вони подумали, що ми мислимо так само, як вони. І вони думали, що ми зламаємося. Це була їхня помилка.

Тому, вважає Ілля, у боротьбі з Росією цілитися на економіку — не найбільш вдалий варіант:

— У них є дуже велика фінансова подушка, називається золото. Намагатися зламати їхню волю та виснажити — вони просто більші, вони більш витривалі. Ну, і, власне кажучи, у них є величезний все ще запас нафтодоларів. Геніальна була ідея вбити їхній Чорноморський флот. Тому що це якраз удар по величі. Треба продовжувати бити по величі.

Боротьба з ворогом: «Україну захищають українці»

Усвідомлення того, що Росія є ворогом, в Іллі з’явилося ще до початку російсько-української війни у 2014 році. У юності він цікавився історією, стежив за політичними подіями в Україні, брав участь у Євромайдані. Тому завжди розумів, хто є загрозою:

— У мене ніколи не виникало питань: «А що робити? За кого бути?». Тобто цим відрізняються якраз патріоти і націоналісти від всіх інших. Ми не задаємо питань. Ми вже все зрозуміли.

Оборона України від нападу загарбників, на думку Іллі, у людей має бути синонімом до слова «справедливість»:

— Бо інших справедливостей не існує. Тому що якщо якесь лихо відбувається у світі, це не означає, що після цього має бути якесь добро просто так. Ти маєш його зробити. Ти маєш його створити. Ти маєш його власними руками вибудувати. Інакше не відбувається. Тобто немає справедливості вселенської, немає оцієї загальноприйнятої правди, загальноприйнятої норми, загальноприйнятого добра. Є тільки те, що ти зробив.

Тому Ілля переконаний, що не варто покладатись лише на підтримку партнерів:

— Треба дивитися на світ відкритими очима, і розуміти, що від поганого дяді, який хоче тобі зробити погано, тебе може захистити тільки ти. Україну захищають українці. Те, що в нас є наші союзники, попутники, спонсори, партнери — будь-як називати можна — їм сьогодні вигідно, завтра не вигідно. Це також треба розуміти.

Це усвідомлення й допомогло «Азову» бути готовим до повномасштабної війни. Ілля ділиться, що в січні 2022-го завдяки їхній підготовці зміг реалістично оцінити ситуацію:

— І я такий: «Ну що ж, зробимо те, що можемо»… Можна жити так, ніби завтра не настане. Просто от викладатися на повну. Є тільки один нюанс: іноді завтра настає. Ти цього не очікуєш, ти цього не хочеш, ти не розраховуєш на це, а воно бере і настає. Тому з холодною головою треба підходити до речей, які вимагають планування.

Саме для того, щоб «завтра» настало, українці мають виходити за межі власних інтересів, каже Ілля:

— Якби у нас більше людей в країні мислили хоча б такими категоріями, суспільними, не особистісними (друзів, сімʼї максимум), а от: «Що я для суспільства? І як я для суспільства? Як я для країни, для нації?». Тоді все дуже стає просто, і все стає на свої місця. 

Щоб встояти, українцям необхідно формувати бачення реальності, спираючись на почуття національної гордості, говорить Ілля:

— Українці мають розуміти, що нам ніхто не допоможе. От це також pills hard to swallow — таблетки, які важко проковкнути. Нам ніхто не допоможе, якщо ми не почнемо самі допомагати.

Азовець вірить, що головне для українців — зберегти пам’ять про цю війну в світовій історії:

— Нам важливо, щоб ми памʼятали, щоб ми знали, що це таке, що у нас відбувалося, і що у нас буде. І щоб у нас було, де це згадувати, де цю памʼять зберігати, щоб це не була нація в екзилі, без своєї країни. Бо ми боремося за національну українську державу.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.