Спогади в ланцюгах. Як босняки в Прієдорі борються за памʼять про війну

Головна редакторка Ukraїner International Анастасія Марушевська взяла участь у проєкті «Репортажі з майбутнього», організованого фундацією WARM за підтримки Євросоюзу. Цьогоріч до Боснії запросили низку українських журналістів, документалістів та митців на тижневу резиденцію, щоб вони могли відрефлексувати різні аспекти життя повоєнної країни, побачили виклики й можливості, що можуть бути корисними українцям, які ось уже більше 10 років відстоюють незалежність своєї держави.

Досліджувати Прієдор та його історію допомагали місцеві активісти: Едін Рамуліч та Ізідора Ечім. Тож цей репортаж — про цей регіон на півночі Боснії та Герцеговини, що є другим (після Сребрениці) за кількістю жертв. 30 квітня 1992 року боснійські серби почали атаку на Прієдор та околиці. Головними жертвами стали босняки та хорвати, проте постраждали зокрема й українці.

«Це було місце, де розчавлювали твій дух»

Великий пес на ланцюгу ліниво ходить туди-сюди перед продовгуватою червоно-білою будівлею, навколо якої припарковано кілька автомобілів. Вона трохи схожа на занедбану совкову автостанцію у невеликому населеному пункті. Або ж на трохи занедбане складське приміщення зі скляними вікнами. Звідкись, наче хвилями, долинає запах чи то фарби, чи то дизельного палива.

Це колишній концентраційний табір «Кератерм», найзловісніший у регіоні Прієдор, що на півночі Боснії та Герцеговини. Тут утримували переважно чоловіків мобілізаційного віку, яких боснійські серби вважали загрозою. Після війни Прієдор став частиною Республіки Сербської, більшість його боснійських і хорватських мешканців депортували або вбили, декому пощастило втекти, а багатьох досі вважають зниклими безвісти.

Розглядаюся довкола й почуваюся трохи розгублено. Раптом бачу, що мій гід Едін Рамуліч починає порпатися у траві — прибирає сміття біля цієї червоно-білої споруди. Тільки зараз помічаю скромний пам’ятний знак, на якому написано (перекл. із босн.):

«У травні 1992 року на цьому місці було створено табір смерті “Кератерм”, де утримували, піддавали тортурам або вбили понад 3000 невинних прієдорців. До серпня 1992 року в таборі “Кератерм” 300 невинних людей загинули або досі вважаються зниклими безвісти».

Виявляється, Едін сам його встановив і тепер сам же за ним доглядає. Ніяково дивлюся на все це й починаю фотографувати, ніби бруд на пам’ятному знаці — щось дуже незвичне. Під час нашого знайомства Едін розповів, що він сам пройшов концтабір, але тільки зараз дізнаюся, що тут, у цій непримітній будівлі, загинули його батько і брат. Тому ця невеличка символічна плита — і для вшанування пам’яті про його близьких.

Червоно-біла будівля досі має дірки від куль у стінах. Коли підходжу, щоб сфотографувати ближче, прикутий собака дратується, наче захищає їх. Нові власники споруди намагаються замаскувати отвори товстими шарами фарби, але вони продовжують відпадати. Для Едіна ці дірки — болісно-символічні мітки, адже саме тут його батька розстріляли разом із понад сотнею інших в’язнів. Убитих пізніше поклали в масову могилу в сусідньому селі Томашиця. Брата Едіна досі офіційно вважають зниклим безвісти, бо його рештки не знайдені. Убивця батька мого гіда також живе в Прієдорі. Іноді Едін бачить його на вулиці або в супермаркеті.

«Це було не просто місце ув’язнення людей, а місце, де розчавлювали твій дух», — говорить Едін про табір «Кератерм». Він погодився поділитися своєю історією зі мною, угорським архівістом і боснійкою, яка зараз живе в Хорватії. Вона допомагала перекладати, але невдовзі розплакалася. Та Едіна жодна реакція на його слова не спиняла, він продовжував розповідати:

— Рівень дегуманізації був незбагненним. Під час 12-годинних змін, можливо, від нудьги, охоронці [концтабору] вимагали, щоб люди, [яких там утримували], билися один з одним, ґвалтували, робили всілякі збочення… Наглядачі концтабору застосовували всі види катувань, окрім електричного струму, бо в них не було електрики. Найбільш вражаючим є те, що це робили сусіди сусідам. Навіть звичайні громадяни могли прийти і попросити охоронця покарати знайомих.

«Для мене пошуки зниклих безвісти закінчуються не могилою, а судом»

Едін — відомий активіст у регіоні Прієдор. Через це його ім’я фігурує в численних чорних списках, а його власний список імен — непокараних злочинців, радикальних націоналістів і людей, які не зацікавленні у збереженні пам’яті про злочини та їхні жертви — не менш обширний. Чоловік бореться за мир і права людини, але більша частина його роботи присвячена минулому, яке він не просто бачив як випадковий свідок, а потрапив у вир його жахіть. У 21 рік він пережив напад боснійських сербів на Прієдор та навколишні села, що стало початком війни, яка для нього так і не закінчилася:

— У своєму житті й роботі я не відчуваю цього так сильно, як коли бачу маму. Щоразу, коли бачу її, я думаю про те, що не зміг знайти свого брата. Я відчуваю відповідальність і провину, хоч мама ніколи нічого [про це] не говорила. Я відчуваю провину за те, що не розділив їхні останні хвилини. Але якщо для моєї мами пошуки зниклих безвісти закінчуються кістками, то для мене вони закінчуються не [знайденою чи зробленою] могилою, а судом.

Ці відчуття спонукають Едіна невтомно шукати брата й інших зниклих безвісти. Здається, він пам’ятає кожне ім’я зі списку з більш ніж 4 000 осіб із регіону Прієдор, яких убили або яких досі вважають зниклими безвісти.

Коли ми відвідуємо меморіали в селі Козарац або в центрі Прієдора, Едін вказує на зазначені там імена, розповідаючи історії цих людей: «він мусульманин, вони не питали дозволу, щоб вписати його ім’я сюди», «цей — хорват», «цей — воєнний злочинець». На мусульманському кладовищі він раптом зупиняється біля надгробка, датованого 1992 роком, і зауважує, що похована тут жінка була вбита в концтаборі Трнопольє. Дивна річ: навіть після смерті ця людина, як виявилося, опинилася не в тому місці і не в той час. Справа в тім, що це кладовище умовно поділене на дві частини, де в одній спочивають звичайні мусульмани, в іншій — жертви Боснійської війни (останки багатьох знаходили у братських могилах). Тобто за логікою місцевих, жінка, біля надгробка якої спинився Едін, мала би бути похована в іншій зоні цвинтаря.

«Де було світло, там був сербський будинок»

На мій другий день у Прієдорі їдемо з моїм гідом Едіном та місцевою активісткою Ізідорою в колишній концентраційний табір у Трнопольє. Це село з досить знайомою для мене, українки, назвою, адже вона звучить як місто Тернопіль на заході України. До слова, вимовляють його місцеві буквально ось так — «Тернопольє». Раптом мій гід вигукує ламаною англійською: «Ukrainian church!» (з англ. — «українська церква») — і показує десь убік від дороги. Одразу намагаюся видивитися православну церкву, адже це слушно поєднувалося би з вірою місцевих сербів, також православних. Проте виявляється, що йдеться про українську греко-католицьку церкву. Справа в тому, що колись цей регіон мав велику українську громаду серед переважно боснійського населення, але ввійшов у підручники історії як місце розташування концентраційного табору.

Дорогою до колишнього концтабору в Трнопольє заїжджаємо в гості до місцевого греко-католицького священника Михайла Стахника. Спершу знайомимося з його родиною — дружиною, двома синами (всього у родині семеро дітей), трьома чи чотирма котами (вони так бігали, що складно було точно полічити), трьома собаками та безліччю свійських птахів. Їхній будинок розташований поруч із церквою та українським кладовищем. Син священника, також Михайло, спілкується одразу декількома мовами: зі мною — українською, з Едіном та Ізідорою — сербською, з угорським архівістом — англійською. На вигляд йому десь до 30 років, змужнілий, але дуже гостинний. Виявляється, він учив музичну теорію в університеті, деякий час жив у США, а зараз переважно господарює тут, вдома. Він наливає нам домашній яблучний сік, поки його мама ділиться історіями про пропаганду Республіки Сербської щодо сучасної України, яку, за її словами, «неможливо дивитися». Її родина походить з-під Тернополя, і хоч родинних звʼязків з Україною лишилося небагато, вся сімʼя знає українську й уболіває за Україну. На початку повномасштабного вторгнення вони збирали гуманітарну допомогу, проте її було складно відправити — Республіка Сербська ускладнювала весь процес.

Наступного дня повертаюся в затишний дім цієї української родини, щоб поспілкуватися зі священником, адже під час перших моїх відвідин він був у школі, де досі працює з дітьми української спільноти, зокрема, навчає їх української мови. Михайло проводить екскурсію церквою, розповідає історію українців в цьому регіоні й ділиться спогадами про Боснійську війну.

За його словами, концтабір «Трнопольє» був не лише в кількох будинках, ним стало фактично все село. Охоронці виводили жінок, щоб ґвалтувати їх у порожніх оселях, або в’язнів, щоб убити їх за межами табору. Один із сербських охоронців знищив усю українську родину, лише маленькій дівчинці вдалося втекти:

— Цей регіон був розвинений, у нас була електрика, телефони. За пів року війни все це зникло — ні електрики, ні телефонів, ні водопроводу. До війни, якщо ви виходили на вулицю і дивилися навколо [вночі], все світилося, як корали. Через кілька місяців після початку війни це була просто темна ніч. Де було світло, це означало, що там був сербський будинок.

Іншу місцеву дівчинку один із охоронців застрелив біля школи невідомо за що. У цьому навчальному закладі зараз знову навчаються діти, тому Едін просить поважати це й не робити занадто багато світлин. Тому фотографую квітуче дерево й металеву табличку з написом сербською кирилицею «Трнопольє».

«Ми всі пацієнти, ми всі хворі»

Едін обходить колишній концтабір Трнополья зі своєю червоною папкою, в якій зберігає фотографії жертв цього місця й тих, хто вижив. Усі світлини дбайливо поміщені в пластикові обкладинки. Чоловік показує їх нам у потрібний момент. Одна з фотографій — Фікрета Аліча, скриншот із відео британських журналістів, що став обкладинкою журналу Time у 1992 році, шокувавши світ.

Ми стоїмо на місці, де була зроблена ця світлина й де в полоні перебував мій гід Едін, якому, нагадаю, натоді був 21 рік. Більшість тих, хто вижив, не дуже багато розповідають про свій досвід. Але Едін бере на себе цю роль, стає цими тисячма голосами, які не будуть почуті порізну. Він витримав і пережив майже всі жахи війни, які можуть випасти на долю однієї людини — етнічні чистки в його селі, руйнування будинку (який досі не відбудований), втрату брата і батька, відправку з матір’ю до табору «Трнопольє», втечу з нього, а згодом службу в боснійській армії.

Я спілкувалася з Едіном протягом декількох днів, як на місцях колишніх концентраційних таборів, масових поховань і біля пам’ятних знаків, так і в приватній розмові в його офісі. Підхід цього чоловіка до розповідей про війну дуже методичний, навіть професійний — здається, він повторює ці історії у тисячний раз, проте жодна з них не втрачає свого значення. Кожну він розповідає в подробицях, у кожній він присутній як учасник, дослідник, активіст чи просто відданий житель Прієдора. Кожна з цих історій — особиста.

Коли запитую його про те, як людей депортовували або увʼязнювали в концтаборах, він починає розповідати історію власної родини. Здається, Едін сам дивується цинічності боснійських сербів, які незадовго до війни були друзями, сусідами, колегами, а тут прийшли розлучати родини, забирати майно та вбивати. Здається, його охоплює відчуття провини, коли він розповідає, що йому вдалося врятуватися, як він вважає, не через якусь надзвичайну сміливість, а через випадок. Тоді як його татові і брату — ні:

— Боснійські серби оточували села і ходили від хати до хати, забираючи чоловіків в один тип таборів. Потім, того ж дня або через кілька днів, вони поверталися, щоб забрати жінок і дітей до іншого табору. Людей перевозили великими вантажівками, рідше автобусами. Мене врятувало те, що я виглядав набагато молодшим за свій вік. Коли прийшла сербська армія (в село Едіна під Прієдором. — ред.), солдат запитав, скільки мені років, і я сказав йому правду. Він наказав мені повернутися до інших солдатів і сказати, що мені 17. Однак, коли мій батько показав тому ж солдату документи, що підтверджували його слабке серце і статус пацієнта, солдат відповів: «Ми всі пацієнти, ми всі хворі».

У концтаборі «Трнопольє», куди відвезли Едіна з матір’ю, він пробув кілька днів і зміг виїхати, пославшись на те, що, мовляв, неповнолітній. Цей табір був відомий як менш жахливий, без системних убивств, скоріше як етап для подальших депортацій. Чоловіки, яких затримували, здебільшого спали просто неба на шкільному футбольному полі, тоді як жінок і дітей утримували всередині будівель. Нині на цьому полі активісти з організації «Кварт» (куди входить Едін та Ізідора) щороку 5 серпня проводять килимові перформанси під назвою «Ніч у Трнопольє». Тобто розстеляють різнобарвні килими й сидять на них разом із колишніми ув’язненими, активістами й діаспорянами, вшановуючи так пам’ять про жертв. Болісна іронія в тому, що на іншому боці колишнього концтабору — пам’ятник сербським солдатам. Тобто це так само, якби біля Бабиного Яру поставили пам’ятник нацистам, а у Биківнянському лісі — монумент радянській владі.

Концентраційні табори в регіоні Прієдор спочатку виявили міжнародні журналісти. Радован Караджич, будучи сумнівним стратегом, запросив медійників на власні очі переконатися, що таборів немає, а є лише в’язниці для злочинців. У серпні 1992 року британській команді новин ITN вдалося зняти «Трнопольє», зафіксувавши кадри Фікрета Аліча й інших ув’язнених, які перебували в жахливих умовах. Ці в’язні, переведені з «Кератерма», страждали від дизентерії, вошей і шкірних захворювань. Лише згодом світ дізнався, що поки чоловіків знімали на фото- й відеокамери на вулиці, жінок і дітей утримували в стінах табору. Коли журналісти розкрили всім реальність «Трнополья», чоловікам, які розмовляли з репортерами, зокрема Фікрету Алічу, погрожували. Алічу, зрештою, вдалося втекти, переодягнувшись жінкою, і згодом він хотів вступити до боснійської армії, але кашляв кров’ю.

Після викриття «Трнополья» жінок і дітей переселили в інші регіони Боснії або змусили покинути країну, а чоловіків відправили до інших концтаборів у Боснії, депортували або ж їм загрожувала смерть. Найрезонаснішим інцидентом стало вбивство близько 200 чоловіків на горі Влашич. Ця трагедія стала відома як різанина в Корічанських скелях 21 серпня 1992 року, тобто вже після того, як міжнародна спільнота дізналася про концтабори.

Наразі поперед колишнім концентраційним табором стоїть меморіал не жертвам, а навпаки — сербським солдатам, які катували та вбивали. Приголомшливо, що на цьому памʼятнику поруч із віршем сербського й боснійського поета XIX ст. Петара Кочича раніше був уривок із вірша «Заповіт» Тараса Шевченка. Пояснюється це тим, що боснійські серби хотіли надати своїм «досягненням» міжнародності, дати їм певне виправдання, використовуючи поезію Шевченка, також розраховуючи на лояльність спільноти українців поблизу. Плита з віршем Тараса Григоровича відпала сама, назад її не вішали.

У межах пропагандистської кампанії Радована Караджича сили боснійських сербів спробували влаштувати своєрідну театралізовану виставу в «Омарській» — ще одному таборі смерті поблизу Прієдора, найвідомішому в регіоні, який, як вважають місцеві жителі, є єдиною назвою, яку можуть більш-менш правильно вимовляти іноземці. Демонструючи штучну пишність, Караджич показав журналістам окремі частини «Омарської». Ед Вуллямі, один із репортерів, який відвідав ці табори й пізніше давав свідчення в Гаазі, зазначив, що в’язні були занадто налякані, щоб говорити. Запрошення також не поширювалося на відвідування так званого білого дому, де утримуваних катували, ґвалтували і вбивали. Едін часто згадує Вуллямі, називаючи його «моїм найкращим другом, з яким я не можу говорити», маючи на увазі, що мови, якими вони говорять — різні. Тепер Омарська знову стала шахтою, куди не можна просто так увійти. Едін додає:

— Вони [сили боснійських сербів] хотіли швидко закрити концтабори. 5 серпня [1992 року] світ дізнався про табір «Омарська», а вже 6 серпня вони перевезли звідти в’язнів до інших таборів. Вони були стурбовані тим, що французький дипломат Бернар Кушнер відвідає «Омарську» після журналістів. На початковому етапі ЗМІ відіграли ключову роль.

«Вони жодного разу не були на вшануванні пам’яті жертв»

Ці кілька днів у Прієдорі, проїжджаючи навколишніми селами, бачу багато красивих будинків, зведених у різних європейських стилях. Більшість із них — на місці старих, що їх зруйнували боснійські серби. Деякі нагадують споруди з лондонського району Ноттінг-Гілл. Це створює враження процвітання, певного поступу, відновлення після воєнного часу. Та є одне «але» — ці будинки порожні. Їх збудували босняки, які під час чи після війни самі виїхали за кордон або були депортовані. Коли війна закінчилася, жити в рідну країну вони так і не повернулися. Чому? Відповіді в кожного свої: хтось відбудував, щоб показати сербам, що босняки з цих земель нікуди не зникли, хтось не може тут почуватися безпечно після пережитого, а хтось звів будинки для своїх дітей, які, однак, не хочуть покидати інші країни Європи, де вже облаштувалися. Зараз місцеві називають усіх таких людей «діаспорою».

Це підсвічує суттєву проблему: Боснія втратила значні сегменти свого суспільства, які могли би стати громадянською силою. Етнічні чистки, депортації, заміщення населення, імміграція та майже відсутня політика реінтеграції призвели до соціальної кризи.

Коли відвідуємо братську могилу в Томашице, де були знайдені кістки батька Едіна, то зупиняємося біля привабливого будинку, на подвір’ї якого відпочивають двоє чоловіків. На старшому з них тюбетейка, яка ніби символізує мусульманське свято Рамадану. Молодший не має очевидних релігійних символів, проте розливає чай у турецькому стилі — традиція, ймовірно, з часів Османської імперії. Обидва невимушено вітаються з нами, коли підходимо до надгробка поруч з їхнім будинком. Я рада бачити, що село не безлюдне, незважаючи на наявність братських могил і кладовищ прямо посеред нього. Однак Едін пояснює, що зараз кінець Рамадану, відомого в Боснії як Байрам, тому навколо більше людей.

Він зазначає, що «діаспора» повертається лише на свята, живучи у своїх гарних будинках, можливо, лише два тижні на рік.

— Я не впевнений, що поділяю ті ж емоції, що й інші, хто когось втратив. Я знаю людей, які живуть в Америці і відвідують кожен футбольний матч, де грає Боснія. Вони цінують представництво Боснії, але жодного разу не були на вшануванні пам’яті в місцях, де загинули їхні батьки. Я думаю, що їм пощастило, що вони так можуть.

Регіон Прієдор, що входить до складу Республіки Сербської, дає уявлення про виклики, з якими може зіткнутися країна, що постраждала від війни. Замість меморіалу на місці колишнього концтабору «Омарська» — шахта; невеликий надгробний камінь, всипаний сміттям, — чи не єдине тут нагадування стороннім про «Кератерм»; а замість вшанування жертв у «Трнопольє» стоїть монумент, що прославляє сербські сили, тобто загарбників.

Обговорення питань збереження пам’яті й боротьби за справедливість у Республіці Сербській є складним. Тамтешній уряд не співпрацює з потерпілими й навіть порушує їхні права. Активісти розділені: одні тяжіють до націоналізму, інші намагаються бути поміркованими. Едін, зокрема, вказує на корупцію, що перешкоджає прогресу, у той час як інші активісти нарікають на «велику політику», частиною якої вони, за їхніми словами, не є, хоч і працюють у високополітизованому середовищі й виконують роль, яку має виконувати громадянське суспільство — співуправління країною.

Після відвідин району Прієдор мене досі переслідує чи не найперше побачене, той кадр-образ: собака, прикутий ланцюгом перед будівлею колишнього концтабору «Кератерм», якого всі ігнорують. Можливо, це ефект першого враження або відданість Едіна своїй загиблій там родині зробило це місце особливо зворушливим. А може, тривожне відчуття, що завжди викликають у мене прикуті собаки: ніби час зупинився, і які би покращення ми не робили як людство, все одно зазнаємо невдачі. В Індонезії, де я живу вже чотири роки, часто бачу прикутих собак. Бачила їх в українських селах, а тепер і в боснійських. Люди завжди мають пояснення, щоб уникнути відповідальності за таке поводження із псами: «вони полюють на наших курей», «вони вибігають на дорогу», «кусають людей» тощо. Розумію, що не можна змусити когось відпустити собаку з ланцюга, бо це часто глибоко зачіпає чи й суперечить їхнім звичкам, переконанням, зрештою, всьому світогляду. Прив’язування тварини — ніби превентивне уникнення відповідальності, небажання докладати трохи більше зусиль, щоб змінити систему. Проблема ж не у собаці, в нашому уявленні про те, як вона мала би жити з нами прирученою.

Із квітня 2022 року, коли я вперше поговорила з чоловіком з Маріуполя, якого разом із дружиною вивезли до Росії, поступово працюю над тим, щоб підсилити розуміння того, що наших людей утримують у таборах, — чи тимчасово перед депортацією, чи ув’язнюють на невизначений термін. Міжнародна спільнота обговорює, так би мовити, правильну поняттєву базу для цих явищ — називати їх «викраденнями», «кіднепінгами» чи «депортаціями»?

Повернення депортованих, викрадених і полонених українців — одна з умов завершення війни з РФ. Тому є думка, що вирішення цього питання затягне протистояння на десятиліття. Бо території — це не тільки землі в буквальному розумінні, а й люди, які там живуть.

Більшість українців, яких РФ примусово вивезла на свою територію, наразі залишаються безвісти зниклими, хоч офіційно вони такими не визнані. Якщо їм вдається вижити, то вони перебувають у стані повної ізольованості від українських контекстів, а отже, наче застрягають у невизначеності, стають затиснутими між їхнім колись мирним життям в Україні і загрозою смерті на території ворога. І найстрашніше — їх можуть так ніколи і не знайти. Єдиний шанс, який вони мають, — це такі сміливі Едіни, які зо дня в день продовжують пошуки, пропонуючи логічне (чи бодай якесь) завершення історії, звільняючи спогади, яких ми не хотіли б мати.