Чорнобиль: 40 років відчуження

Чорнобильська зона відчуження, а точніше Чорнобиль та Припʼять, саркофаг, околиці — через ці місця на територію України влітають дрони й ракети. Тут уже було вторгнення з боку Білорусі у 2022-му, але також це місце під постійною увагою щодо можливості нового наступу. А ще цьогоріч — сорокова річниця трагедії на ЧАЕС, сорок років безперервної боротьби із загрозою для всього людства.

Береза плаче

«Хозяйка в лікарні, скоро приїде» — написано на аркуші, прибитому до синіх дерев’яних дверей сільської хати. Але господиня не приїде — цьому напису вже два роки: жінка їхала в лікарню й померла не вдома.

Село Купувате — одне з тих, що називають «нежитловим» і «колишнім» — досить далеко від центральної чорнобильської дороги, тому їдемо довго лісом, обʼїжджаємо глибокі післязимові ями й повалені дерева. Маленькі однакові хатинки визирають то поодинці із оброслих лишайниками яблунь, то збиваються в купи по три-чотири.

У хатах вицвілі ікони під рушниками і сухим зіллям, старі календарі — деякі за 90-ті, коли тут ще жили люди. Всюди на стінах, на лавах і під ними — фотографії усміхнених дітей і цілих родин, килими з оленями. Начиння й великі печі, біля яких приперті рогачі, щоб діставати задимлені казани.

Важко відчиняються двері однієї з хат, куди вхід був заблокований старою збитою травою. У сінях — кришка труни — біле чисте дерево без покриття, а друга її частина — у кімнаті праворуч, біля лави під вікнами. Мешканці цього дому, очевидно, теж не були похоронені так, як планували. Тут було прийнято тримати на горищах наперед заготовлені труни.

У стодолі біля однієї з хат — приперті до стіни кількадесят тичок із квасолею. Незрозуміло, коли її зібрали, — чи рік, чи сорок років тому.

На горі, зліва від дороги, серед лісу — цвинтар. А за горою живе вісімдесятишестирічна Маруся, якій «стільки років, скільки має котів». Коти зустрічають біля воріт, сидять на деревах, у вікні, ластяться до ніг, вони всюди: руді, чорні, сірі.

— Рижик, Рижик, Рижик! — Маруся гукає до одного з семи, які наразі нам показалися.

Двір Марусі весь у дрібних калюжках березового соку. Сік із височезної берези, зламаної в багатьох місцях під час зими, капає і капає. Хлюпання чути віддалік. Сік капає на котів, на первоцвіти й нам на голови. Маруся сидить на лаві, а на землі перед синім ґанком стоїть відро — частина соку збирається на шифері і скрапує туди, недавно дев’ять літрів так набігло.

У жінки в Києві живуть діти і внуки, однак вони останнім часом рідко приїжджають через воєнні обмеження.

— Велика сім’я. Колись поприїжджають, да так було добре!

Коли дочка пішла в третій клас, Маруся посадила цю березу:

— Ми відра ставили, банки ставили. Пойдем, да того квасу понапіваємоси. Да такий добрий був!
— Важка була зима? — дивлюся на потрощене гілля дерев, яке Маруся позгрібала в купи.
— Ой, дітки, важка-важка.

Неподалік — дровітня.

— Не змерзла баба. Просила військових — дак дрова мені нарубали. Отак баба і прожила.

Також хлопці часом носять їй воду, яка в криниці метрів за сто від хати. Хоч вона і сама часто ходить туди. Перед криницею — стара відчинена хвіртка, яку вже немає сенсу рухати — наче приросла до землі.

— Чи чуєте тут вибухи? Пролітає щось над вами?

Живе Маруся в цім селі все життя. Тато її похований на цвинтарі на горі — не повернувся із фронтів Другої світової:

— Мені годок було всього, як батька забрали. Ховалися по лісах, по окопах. Я вищу, кричу, так мама втішала мене: «Цить, донько, цить!». А танки ідуть, аж земля отако стугонить, — хитає двома руками.

Маруся має чотирьох онуків і трьох правнуків. Зараз її внук Сергій воює. Жінка показує вдалину — хоч надворі день, але місяць чітко видно. Каже, що молиться до молодичка:

Тобі рожки, мені бочок,
Тобі на старость, а мені на радость,
Тобі на висоту, а нам на красоту.

Каже, що просить через нього Бога за внука, просить, щоб війна закінчилася.

— Ще перелітую — і на зиму поїду в Київ. Бо діти мене вже саму не хочуть оставлять. Буває, як схватить, то і умреш у хаті сам, ніхто і бачить не буде. Коти носа одкусять. Я чула, у Києві у квартирі одной бабі откусили носа.

Після катастрофи на ЧАЕС Маруся повернулася в рідну хату вже 1987-го:

— Так хотіла у село, що душа вилазила, дітки.

Надворі доймають комарі. Маруся запрошує в дім. Сьогодні пʼятниця, тож вона постить, майже не їсть — на столі дві миски з ягідним киселем.

Всюди на фотографіях — діти, внуки, правнуки — справді велика родина. Маруся дістає сало, витягає з банки квашені огірки, нарізає банан.

Зараз до неї нечасто заходять гості, хоч багато з тих, хто відвідує зону, приїжджає саме до неї, бо самоселів залишилося дуже мало. Сусідські хати ще більше розсипаються, сади заростають, дороги загромаджують впалі дерева і вʼюнкі рослини, що перевʼязують все це в нерозривні купи.

— Пахали, сєяли, городи засівали, — каже Маруся. — А зараз вже нема людей. Одниє звєрі бігают. Лосі поїли… у прошлом году діти накапали да посадили — і бурак був, і морква була, і помідори були, і цибуля була — усе іззіли, дойшло до тих пор, що цибулю… прийду — дик наче іскосив пірʼячко. А потім виросла цибуля, уже от така о була, — показує кулак. — І, думаю, ще нехай трошки пудросте. І повитягували ту цибулю і ззіли!

Маруся згадує й інших звірів, зʼява яких для неї зовсім не є дивом, а чимось геть звичним.

— Я не знаю, то олені із рогами чи то лосі? Бо оце два одо за хатою… Я іду по воду, а вони за хатою стоят. І кот за мною йде… Отак глядят. А я ото приглядаю: це ж вони стоят. Отакіє во роги їх! — показує. — А потім вийшла — а вони на трасі отам стоят. Не боятся вони. Кажу: «Ой, мої хорошиє, ідіт, я вам водиці поставлю».

Коли виходимо з дому, Маруся на прощання насипає в кишені цукерок. У відро під дахом все капає і капає березовий сік. Жінка йде за нами аж до воріт, а за нею один із її вісімдесяти шести котів. Світить одинокий молодичок.

Вовки і сови

Дорогу на виїзді з села перебігає лосеня. Воно ще мале й до всього цікаве, зупиняється на узбіччі, розглядає нас. Але через кілька митей уже біжить просікою біля стовпа електропередач, зникає серед дерев. Десь поблизу має бути і його мама. І справді — через кілька метрів велика лосиха біжить галявиною, вже не обзираючи нас.

Невдовзі дорогу перетинає лисиця. Вона теж стає біля поваленого дерева за невеликою сосною і дивиться, хто ми такі. А потім не дуже швидко біжить уздовж дороги.
Тут неподалік — база лісової пожежної станції.

Тридцятитриметрова металева вежа височить поблизу новенького гаража, де є навіть пожежний танк — для складнодоступних місць. Поряд також стара, чорна, сильно перекошена дерев’яна стодола, і адміністративна будівля.

Піднімаємося проліт за прольотом вузенькими драбинками. Пожежник, який тут усе моніторить, каже, що першого разу не зміг піднятися наверх через страх висоти.

Нагорі спостережний пункт — будка десь півтора на півтора метра.

— Зараз починається пожежонебезпечний період, — каже тридцятитрирічний Богдан.

Звідси видно на багато кілометрів в усі боки, наприклад, церкву в Чорнобилі, а у кращі дні — і сам саркофаг.

— Будь-що може викликати пожежу, — каже Богдан.
— А переважно що саме?
— Зараз переважно це «Шахеди».

Вітер легенько хитає будку. І справді, на такій висоті споруда відчувається малонадійною.

— Декілька разів думали, що дрони у вишку втараняться, — каже пожежник.
— І що ви в цей час робите?
— Молимося.

Одну з пожеж тиждень не могли загасити через те, що «мало людей, мало техніки». Вогонь виник через збитий безпілотник.

Тож коли щось стається, згори видно дим. А ще звірів. До цього місця часто підходять дикі звірі.

— Я за період як тут працюю, більше тварин бачив, ніж у зоопарках.

Олені, лосі, кози, зайці, єноти, вовки — всіх їх Богдан тут зустрічав.

— На перехресті, де ви повертали, там вовк стояв. Ми їхали з пожежі, і керівник каже: «Зараз тебе висадим. Скільки тут? Пройдешся! І ми під’їжджаємо, і вовк стоїть», — сміється. — Кажу: «Ні-ні!».

Богданів колега Олексій розповідає, що якось бачив п’ятнадцять вовків водночас.

Коли вибухнув четвертий енергоблок, Олексію було дев’ять. Він жив тут неподалік. Запитую, чи діти тоді боялися.

— Дітям навпаки цікаво. Вийти на вулицю, побачити зарево.

Батько Олексія був їздовим на конях при лікарні в одному з містечок на півночі Київщини. Мати працювала на фермі — пасла овець.

— Після аварії овець забрали, бо на шерсті багато радіації було.
— А коней не забрали в батька?
— Ні, вони до останнього були, поки лікарню не закрили.

Олексій каже, що фотопастка недавно впіймала ведмедя неподалік.

Зоолог і радіоеколог Денис Вишневський, порівнюючи ситуацію до повномасштабного вторгнення й тепер, каже:

— Кількість тварин, у мене враження, особливо не змінилася, в нас територія велика. Переважно окупанти використовували цю територію як транзит. Фактично особливо за межі дороги не виходили. Тому я не бачу глобальної зміни екологічної ситуації. От єдине — вже у 22-му році ми бачили, що стало більше тварин за зоною.

Комендантська година, світломаскування в перші періоди, майже відсутність браконьєрів — тварин ніхто не турбує.

— Особливо більше до півночі Київщини стоять підрозділи ЗСУ. Йдеш кудись браконьєрити, то потім тебе спіймають. Якщо не пристрелять, то спіймають. Будеш пояснювати, що ти не шпигун. А нащо воно треба? Ті ж самі ліси: де є заміновання — люди просто туди не ходять.

Денис згадує, що колись був вражений зіставленням двох текстів. Один — мемуари німецького письменника Ернста Юнгера про Першу світову війну, у яких він описував, як виглядають ці пейзажі, де колись були люди, але зникли через війну. А другий — це книжка 1989 року, написана тутешніми співробітниками Інституту зоології:

— Тобто їхні спомини, коли вони працювали в Чорнобилі. Ну майже один в один. От Юнгер описує, як змінюється оця полоса без людей, заростають ці поля, все таке інше. Те ж саме описали наші фахівці.

А ще додає: ті, хто недавно працювали біля фронту, йому розказували, що в перші роки там з’явилося дуже багато сов. Річ у тім, що на цих територіях лишилося багато зернових посівів. Їжа привабила гризунів, а гризуни — сов. Як і в Чорнобилі 1986-го.

Саркофаг

Дорогою бачимо звірів.

Усе, створене людиною, вписується в природу, стає її даниною. Кілька барж у затоці поіржавіли й нагадують мертвих китів, вони повільно розкладаються. Поряд пропливають лебеді.

Вдалині за спаленими деревами, поодинокими похиленими стовпами — ніби інопланетний корабель — загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга». Вона обросла деревами, всюди послід оленів і лосів.

Неподалік від станції дорогу перебігають двоє лосів, зникають за шлагбаумом. Сама станція ніби й відгорожена від всього дикого, однак і сюди часом забігають кабани й козулі.

На майданчику станції щодня працює близько п’ятиста осіб. Після того, як по саркофагу 14 лютого 2025-го прилетів російський «Шахед» і зробив пробоїну в даху, що закриває зруйнований четвертий реактор, для багатьох працівників, навіть попри досвід окупації, ситуація відчутно змінилася.

— Після прильоту вже не знаєш, чого чекати, — каже один із фахівців, який контролює стан споруди. — Тобто ніхто не думав, не гадав, що на такий об’єкт може щось прилетіти. Це вже занадто.

Інший додає:

— Це було надзвичайно неприємно і дуже страшно. Не знаю, що сказати, але це ненормально. Що там в голові у них робиться?

Шістдесятидворічний Володимир Фальшовник, начальник зміни атомної станції, зранку 24 лютого 2022-го був вдома, у Припʼяті:

— У мене дочка живе в Києві, подзвонила і сказала, що в них почалася війна, їх бомбять. Увімкнув телевізор і вже все побачив. Зразу не повірив дочці. Чесно кажучи, повірити в те, що росіяни зможуть зробити те, що вони вже зробили…

Далі Володимир звʼязався з керівництвом станції:

— Було підтвердження, що ніхто нікуди не їде на працю, і потрібно вирішувати тепер питання, як ми зможемо замінити зміну, яка тут застряла.

Багато посад передбачають цілодобову присутність фахівця на робочому місці, а на станції були люди, яких могли замінити лише ті, хто жив у Славутичі:

— Давайте так скажемо: якщо зміна у вас триває дванадцять годин, а вас заставляють працювати тисячу годин без відпочинку? І завдання стояло з найпершого дня: як ми поміняємо цю вахту, що тут залишилася в окупації. Склали списки, хто поїде. З досвіду було прийнято рішення, що сюди поїдуть два начальники зміни станції (загалом їх сім). Керівництво поступило правильно: відібрали тих, у кого діти дорослі, у кого пенсійний вік. Мене, як кажуть, не жалко вже.

Славутич опинився у глухому куті, місто оточене. До цього працівники станції добиралися звідти до роботи електричкою через територію Білорусі, через міст. Тепер міст був підірваний, а дорога на південь, через греблю у Вишгороді, становила під триста кілометрів (зараз вона може займати п’ять годин), однак у той час там тривали інтенсивні бойові дії — шлях був заблокований.

Тож працівників переправляли поруч із підірваним мостом дерев’яним човном: кермував місцевий рибалка, вивісивши білий прапор. Везли по вісім осіб за кілька ходок, аж до ночі. Загалом човен доставив сорок дев’ять людей.

— Нас уже зустрічали на березі. Коли ми портувалися, там стояв красивий російський генерал в начищених чоботях, таких блискучих. Генерал Ртищев. Зустрічав з усмішкою, такий весь… Руку подавав жінкам із човна.

Потім їх у супроводі російських БТРів доправили на станцію, обшукували.

Двадцятого березня о 16:30 Володимир прийняв зміну.

— Вони розуміли, що якщо почнуть якісь репресії проти персоналу ЧАЕС, то наступної вахти, яка приїде обслуговувати об’єкти, вони не наберуть.

Дев’ятого квітня Володимир здав зміну, хоча росіяни вийшли раніше.

— Тридцять першого березня, коли вони готувалися від’їжджати, вони оцю техніку грузили всім, що бачили.
— Здебільшого комп’ютери, техніку?
— Не тільки комп’ютери. У них дуже добре йшли наші обігрівачі, чайники, електрокалорифери.

Той день

У якийсь момент починаєш помічати, що багато людей, які були молодими під час катастрофи, у дорослому віці повернулися сюди працювати на різних посадах.

Працівник «Екоцентру» Петро Пелипейко, який жив на вулиці Леніна в Припʼяті й застав катастрофу підлітком, згадує:

— Такий був день яскравий, було спекотно. Однокласниця виходила заміж. Мене не запрошували, але я проходив повз, бачив весілля. Ми ходили на стадіон, копали ворота, бо повинен був пройти матч на кубок України між прип’ятським «Будівельком» і бородянським «Машинобудівником». Я був у юнацькій команді, але нас уже потрошки до команди запрошували. Ми робили розмітку. Автобус, який повинен був їхати на Київ о шостій ранку, п’ять-шість разів їздив туди-сюди. Матч так і не відбувся. Близько до вечора майже всі знали, що відбулася аварія. То ми десь уже о восьмій вечора залізли на дев’ятий поверх і дивилися, як воно коптить.

— Ви усвідомлювали масштаби?
— Ну так, щоб аж зовсім, то ні. Не розумів, що це аж настільки серйозно.

Батько Петра займався тут адміністративною роботою, організував бригади, які вантажили на гвинтокрили пісок із бором, щоб потім скидати на зруйновану й охоплену вогнем станцію.

Під час евакуації Петро взяв із собою хіба кеди, спортивні штани, футболку й мастерку. Після 1986-го вперше він знову побачив свою квартиру 2001 року:

— Коти на душі шкребли. Просто пам’ятаю, що де стояло, які речі де були.

Зараз Петро веде спостереження за об’єктами в зоні відчуження — відбирають проби повітря, води, потім аналізують у лабораторії. Каже, до роботи їхній відділ повернувся у квітні 2022 року. 90 % обладнання ворог знищив — із процесорів компʼютерів вийняв цінні метали, екрани прострелив. Тому прибирали тут зо п’ять днів.

— Чим для вас є Чорнобиль? — питаю на завершення.
— Для мене це просто життя.

Також більша частина життя повʼязана з Чорнобилем і в нашого гіда.

Шістдесятип’ятирічний Володимир Вербицький після армії (а служив він в Афганістані) прийшов сюди на роботу. Мав посаду дефектоскопіста, займався рентгено- і гаммаграфуванням в лабораторії металу. У той день він був у Прип’яті, у своїй квартирі на вулиці Леніна:

— Я читав на кухні якусь книжку, а дружина нашого малого вкладала спати. Вона приходить, каже: «Ти чуєш, що грім гримить? Буде дощ». А це якраз були вибухи на станції.

Володимир став ліквідатором. Потім працював і на адміністративних посадах. Повномасштабне вторгнення зустрів у Чорнобилі, із дружиною, яка теж тут працювала. Почув постріли вдалині, знову почув слово «евакуація». Добралися до Вишгорода.

Першого ж дня Володимирові подзвонив знайомий поляк і сказав, щоб вони їхали до Львова, а звідти він їх забере за кордон.

— Я кажу дружині: «Ти ж розумієш, що я не можу поїхати?».

Жінка Володимира все розуміла, поїхала сама. Він же звʼязався з давніми товаришами — частина з них знайомі ще з Афганістану. Почав патрулювати вулиці, отримав автомат. Якось раз у селі неподалік вони виявили двох російських дезертирів: каже, ті дивувалися, чому в погребах українців так багато їжі. Після деокупації вони домовилися з Іванківською комендатурою, що виконуватимуть функції прикордонної служби, тобто прикриватимуть кордон. Так було до кінця 2022-го.

— Потім хлопці пішли на війну. Мене ж уже просто не взяли.

P1-Sun

Через кордон із Білоруссю в Україну залітає велика кількість ворожих безпілотників. Тому на півночі Київщини зосереджені військовослужбовці, які їх збивають.

Довго їдемо лісами вночі. Потім поля і знову ліси. Рухаємося за машиною бійця з позивним Київ. Доїжджаємо до місця, звідки військовослужбовці окремого загону безпілотних систем спеціального призначення Нацгвардії України запускають зенітні дрони-перехоплювачі, зокрема ті, про які зараз найбільше розмов, — P1-Sun.

Тридцятишестирічний Київ — командир цього новоствореного підрозділу. Воює ще з 2014-го. Пройшов Донеччину й Луганщину, виконував піхотні завдання, брав участь у штурмах і відбивав їх, був начальником штабу, планував бойові дії тощо.

Зараз вони скомплектували й навчили певну кількість екіпажів, які виставляють на пріоритетних напрямках — тих, де пролітають безпілотники. Також паралельно працюють над формуванням інших екіпажів перехоплювачів, що виїжджатимуть по всій лінії бойового зіткнення.

— Коли працюєш по землі, ти чітко бачиш противника, можеш орієнтуватися на місцевості, знаєш, куди тобі рухатися. А коли працюєш по повітрю і тобі треба знайти якогось одного «Шахеда», який там літає… Якщо хмари — це дуже важко. Я не думав, що воно так важко буде, якщо чесно.

Заходимо у вагончик. Тут за екранами сидять кілька військовослужбовців. Показують нам дрони-перехоплювачі. Питаю, як вони себе показують у роботі.

— Наразі дуже добре, — каже Ліфт. — Ви ж розумієте, що дві тисячі доларів і двісті тисяч доларів витратити, щоб збити «Шахед», — це різні цифри.

Хоча працювати з дроном-перехоплювачем непросто:

— Наш інструктор, який був на симуляторі, пояснював: «Ви хірург, а це два скальпелі». В якомусь сенсі він правий: маленький неправильний рух — і дрон вже себе веде не так, як ти хочеш.

До повномасштабного вторгнення Ліфт був шахтарем, добував вугілля.

— А після війни що думаєте?
— Не повернуся туди ніколи. Не коштує воно того взагалі.
— Раніше, виходить, ви рили під землею, а тепер літаєте.

Ліфт задумується, а потім усміхається: йому подобається ця ідея.

Отже, на вулицю з дроном у руках виходить Арей, іде в поле. Пояснює:

Арей любить дивитися, як земля виглядає зверху. Каже, часто бачить у лісах і в полях козуль. Але самі звірі до них не підходять — бояться гулу генератора. Арей з-під Великої Новосілки на Донеччині. Розказує, що брат, який теж служить, літав над його домом і сказав, що там уже нічого нема.

Гості й аборигени

Тут бувають усі, хто має стосунок до зони, — і електрики, і пожежники, і військові, і медики, — у магазині. Шістдесятисемирічна продавчиня Галина каже:

— Військові тут все купують: і цукерки, і рибу, і оці булочки, — показує. — Енергетиків багато беруть.

— Ви самі пробували ці енергетики?
— Ні, ні.
— Яке у вас до них ставлення?
— Негативне.
— Чого?
— Я їх щось так боюся: як почитаю склад — мені страшно.
— Тобто працювати в Чорнобилі ви не боїтеся…
— А енергетиків боюся. Боже, ми їх просимо, — каже про військових: — Діти, це яд!

У магазин заходять військові, самі роблять собі каву в автоматі. Галина згадує, що у квітні-травні 1986-го вона з дитиною лежала в лікарні:

— Прийшла лікарка: «Дівчата, на вулицю дітей не виводьте, вікна позачиняйте, оцтом помийте палати». І почали давати якусь єрунду з йодом, капали дітям у ложечки. А потім першого травня демонстрація, парад, дітей на руки… Ще жінка приїхала звідти з дитинкою, і її помістили в загальну палату. На другий день прийшла лікарка, як підняла скандал!
— Ви боялися тої жінки?
— Чого? Ну, радіація, ну, страшно. Просто воно ж уже сталося. Ну, що вже можна зробити?
— Поїхати кудись?
— Куди? Покинути родину? Роботу? Все покинути і поїхати? Як почалася повномасштабка, зразу така паніка в усіх… Метушаться, а я говорю: «Навіть якщо, не дай Бог, вони прийдуть до нас, я дітей би відправила десь, а сама нікуди не піду. Тут у мене все, тут пройшло все моє життя». Я вже жінка в солідному віці, не покинула б своєї хати. У мене тут сестра похована, у мене батько похований. Ну як покинути?

У магазин заходять дві жінки, питають про «пломбірний торт». Вони працюють у медсанчастині.

Перша, сімдесятиоднорічна Тетяна, народилася тут, у Чорнобилі. Виїхала звідси в обід першого дня повномасштабного вторгнення. Її вивезли до села під Макаровом, яке опинилося в окупації.

— У нас в селі сорок три чи сорок п’ять будинків взагалі рознесли.

Друга, п’ятдесятичотирирічна Ірина, на початку повномасштабного вторгнення була у відпустці. Вона теж народилася неподалік.

— Ми тут аборигени, — каже.

Усі їхні родичі з околиць.

— Ми на Леніна 24 жили, — згадує Ірина.
— А ми на Дружби народів, — каже Тетяна.
— Ми ще постояли на мості, подивилися на станцію.
— А що бачили з моста?
— Як станція горить. Ми не думали, що це буде востаннє. Нам просто сказали, що на три дні виїжджаєте, і все. Батьки навіть нічого з квартири не забрали, навіть золота не взяли. Навіть зараз, буквально перед війною, я була в Прип’яті, заходила до моєї квартири. Там меблі стоять в залі, диван стоїть. І навіть балкон засклений.

Питаю про відчуття на початку повномасштабного вторгнення:

— Я дуже боялася, що сюди не зможу повернутися.

Музей

Зону відчуження іноді називають своєрідним музеєм. Але музеєм чого?

Коли ходиш Припʼяттю, бачиш ці лозунги на будинках, комуністичні символи, облаштування магазинів, то дійсно можна в мініатюрі оцінити модель всього Союзу, разом із його пафосом і безвідповідальністю. Але також у Чорнобилі багато єврейських будинків, що видають себе заокругленими вікнами, а на цвинтарі старі єврейські могили, які свідчать, що тут була громада. Музеєм чого ще є Чорнобиль? Мало де можна побачити настільки законсервовані вже згадані українські сільські хати свого часу, із рушниками й печами. А ще тут жили поляки.

До магазину заходить сімдесятип’ятирічна Людмила в червоному береті.

Паралельно продавчиня й медпрацівниці розповідають про проблеми з транспортом: раніше була маршрутка для працівників, а тепер нема.

— Он у самоселки запитайте. Вона більше вам розкаже, — каже продавчиня, помітивши жінку в береті.
— Ні-і-і-і, — каже Людмила.
— Ви не самоселка? — питаю.
— Я працюю вже тридцять років тут. Їжджу на вахти.

Людмила — співробітниця Інституту проблем безпеки атомних електростанцій, у радіохімічній лабораторії вона робить аналіз проб, які привозять з об’єкта «Укриття».

Проводжаємо Людмилу дорогою до її гуртожитку, повз її лабораторію. Починається повітряна тривога, військові на дорозі роззираються.

Людмила розказує, що її дім зараз у Малині на Житомирщині.

— Варшавську трасу орки не перейшли, в Малин вони не зайшли. І ми віримо, що нас спасла свята Анна. Я католичка, і в костьолі у нас ікона святої Анни.

Людмила — етнічна полячка, родом із Житомирщини:

— Моїх предків поляків вислали за те, що вони поляки, в Казахстан, і я там народилася.

Потім, коли це стало можливим, повернулися назад на Полісся.

— А молитися вас батьки навчили в Казахстані?
— Бабця. Батько був комуніст, мама — вчителька. А бабця мене виховувала, і в неї був молитовник.

Можливо, Чорнобиль — це музей властивостей пам’яті? Щось ніби й безслідно забувається, але потім, виявляється, воно завжди було присутнє. Як молодичок серед світлого дня над хатою Марусі. Щось хочеться забути, але воно тяжить над душею. Та ж Маруся, згадуючи 1986 рік, те, як покинула дім, як поневірялася, боялася, бачила жахи, під стукіт крапель березового соку каже:

— Вже його неззя здумлять, бо воно, — кладе руку на серце, — все тут осталося.