
«Встигла закінчити російську школу імені Пушкіна в Запоріжжі», — наголосила російським пропагандистам чемпіонка з академічного веслування та військовослужбовиця Лариса Жалінська, яка виїхала в РФ. Так скарбничка аргументів, чому назви мають значення, знову поповнилася.
Чи досі в Україні є школи імені Пушкіна? Разом зі співзасновником проєкту «Деколонізація.Україна», громадським активістом Вадимом Поздняковим підбиваємо підсумки деколонізації 2024-го й розповідаємо, з чим іще доведеться попрацювати.
Ще кілька років тому на ринках України можна було почути скоромовку «рублі, євро, долари», але згодом її підправили: «долари, євро, злоті» — нікому вже в голову не приходить обмінювати рублі. І потреби нема. Так само як ніхто (чи майже ніхто?) би зараз не ставив пам’ятник росіянину на підконтрольній території України. Але все одно нам іще довго очищувати свій публічний простір від російського — імперського, комуністичного, сучасного. Успіхи є, часто завдяки громадськості. Далі — про них із коментарями Вадима Позднякова, який за роки активізму став експертом у тому, як сприяти деколонізації.
На якому ми етапі?
Загалом на підконтрольній території України лишилося 5 % вулиць, які необхідно перейменувати. Цього ще не зробили з різних причин.
— Якісь забули потрапити в списки від місцевих рад, а десь обласні адміністрації не допрацювали. Десь це були контраверсійні постаті, по яких лише зараз Український інститут національної пам’яті дав добро. По деяких не дав і триває дискусія між істориками. Якщо брати з 2022 по 2024 рік, то процес деколонізації йшов плюс-мінус спокійно: всі розуміли, що російське, радянське треба викидати. І так йшло до тих пір, поки не почали реалізовуватись проблемні кейси.
Відкриті питання є в більшості великих міст, навіть столиці:
— Лише нещодавно, в грудні 2024 року, в Києві було перейменовано останню вулицю Пушкіна. Досі є Волго-Донська, Дунаєвського (автора гімну Москви), Суворова, Ахматової.
Ситуація з пам’ятниками гірша. Наприклад, у Києві на Подолі досі є погруддя Пушкіна. Загалом на підконтрольній частині України їх із десяток. Деякі рішення про демонтаж ще просто не виконані. Причин на це багато: від бюрократії до байдужості.
— Поки громадянське суспільство не натискає, що ось треба нарешті це зробити, дуже мало громад щось роблять самі. А людей, які мають час займатися подібним активізмом, поступово стає менше: що серед представників нашої організації, що серед друзів з регіонів суттєва кількість людей мобілізувалася.

Демонтований пам'ятник Ватутіну, Київ. Фото: Юрій Стефаняк.
Найкраще деколонізація меморіалів відбувається на Львівщині: там триває фінальний етап — перепоховання радянських діячів із центрів населених пунктів, тобто переважно в буквальному сенсі із центральних вулиць і площ, на кладовища. Окреме загальнонаціональне питання — це пам’ятники полеглим у Другій світовій війні: неправильні дати, радянські символи, написи про «загиблих героїв від рук українських буржуазних націоналістів», а також загалом їхнє позиціювання, до яких думок вони спонукають.
Проблеми деколонізації
Плодово-ягідне
Безликі назви вулиць — одна з проблем перейменування. Адже разом із тим, як зникають вулиці дзержинських і пушкінів, з’являються Ґрунтові, Весняні, Персикові, Ромашкові тощо (про цю тенденцію говорить і історик Вахтанг Кіпіані). Досі незрозуміло, до кого саме привітна харківська вулиця, яку активісти вимагають назвати на честь митця Міська Барбари, а місцева влада натомість іменує Привітною — щоб, як то кажуть, ні вашим, ні нашим.
— Назва вулиць — це маркування нашого простору, тобто топонімічна мапа України. Засилля вулиць Волошкових, Абрикосових і їм подібних — це не ок як мінімум тому, що не вшановані видатні діячі громад. У Совєтському Союзі більшість назв вулиць була сформована з певних шаблонів, тобто радянські, імперські діячі (плюс-мінус одні й ті самі прізвища на всі міста союзу) і місцеві комуністи на додаток. Тобто в переважній більшості міст, окрім західних регіонів, не було вшановано взагалі майже нікого з українського пантеону: ані військовиків, ані політичних діячів, ані когось із Розстріляного відродження. На мапах відсутні й локальні українські герої та видатні люди. І замість них ліпити великі вулиці Волошкові, Абрикосові, Ананасові?

Вулиця Катерининська в Одесі. Фото: Юрій Стефаняк.
Вадим наголошує, що пріоритет, особливо щодо магістральних вулиць, має бути за національними діячами. І що добре, коли вулицям дають назви, пов’язані з історією певних територій: наприклад, коли їх називають на честь ремесел, якими займалися на тих вулицях.
— Дуже часто ці назви ніяким чином не підв’язані під місцевість. Тобто вулиця Абрикосова, де не ростуть абрикоси, Волошкова без волошок. Це ж абсолютний рандом.
Отримати дозвіл
Однією з перепон деколонізації Вадим називає повільне опрацювання документів у Міністерстві культури.
— Ми не можемо змусити міську раду щось демонтувати, поки не отримаємо дозволу від Мінкульту. А вони дуже повільно працюють над виведенням імперських пам’ятників із реєстру. І деякі пам’ятники Пушкіну в Україні не демонтовані лише тому, що Міністерство культури, отримавши всі необхідні документи, не видало наказ. Як-от в Берестині на Слобожанщині, у Болграді і Татарбурнарах на Бесарабії.
Втілити в життя те, що є на папері
Ухвалити рішення про перейменування вулиці — пів справи, далі — заміна табличок, оновлення мап, квитанцій за комунальні послуги тощо. І з цим негладко. Якщо у великих містах зміни вносять більш оперативно, то в селах досі зяють вулиці Колгоспні, Кірова і так далі, хоч на папері вони вже перейменовані.
— На онлайн-мапи зміни вносять виключно на волонтерських засадах. Держава мала би задіяти Мінцифри, аби провести ці всі оновлення. Людина бачить на табличці і в Google Maps вулицю Леніна — і думає, що напевно це вона. Це логічно.

Одеса. Фото: Юрій Стефаняк.
Масштаб проблеми
Ще кілька років тому, якщо візуалізувати на карті України об’єкти, які потрібно деколонізувати, то вона була би схожа на мапу тривог під час масованих ворожих атак — уся червона. І це навіть якщо говорити виключно про вулиці. За словами Вадима, 2021 року в Чернівецькій і Закарпатській області було по 1000+ вулиць до перейменування, а в більшості регіонів центру і сходу — понад 3000.
Треба братися і за рекламу, вивіски.
— З осені 2024 року ми почали оформлювати звернення і збирати інформацію щодо російськомовної реклами і вивісок. В одному тільки місті Ізмаїл Одеської області було демонтовано понад 1000 об’єктів після наших звернень. Це тільки в одному місті!

Одеса. Фото: Юрій Стефаняк.
Які плани на 2025 рік?
2025-й Вадим вважає роком, коли перейменують останні вулиці з радянськими, імперіалістичними назвами. Прогнозує, що прогрес буде і з пам’ятниками: вважає, що вдасться позбутися не тільки пушкіних, а й суворових, лєрмонтових, достоєвських, толстих, яких іще багато по українських містах і селах.
— Я думаю, це буде рік остаточної депушкінізації. Можливо, почне вирішуватись на центральному рівні питання пам’ятників Другої світової війни. Думаю, це останній рік російськомовної реклами і вивісок. Я впевнений, що зробити все для деколонізації нереально, особливо дивлячись на нашу інтерактивну мапу, де видно масштаб, але хотілось би.
Неминуче, що 2025 року будуть зрушення у складних випадках, коли містяни й самоврядування противляться рішенню центру. Йдеться насамперед про Одесу, довклола якої не вщухають обговорення. Але також про Дніпро, Полтаву.
— Полтава, як би дивно не звучало, просякнута імперським міфом. Є пам’ятник на місці, де начебто зупинявся Петро I, пам’ятник російському колаборанту Келіну, пам’ятник Слави російському оружию в центрі Полтави. Музей Полтавської битви виступив на захист цих пам’ятників. Є питання і до самого музею, і до його керівництва, і до його назви.
Інколи доходить до анекдотичних ситуацій: у Дніпрі вулиці повернули назву російського співака Шаляпіна, мовляв, він був другом Шевченка (щоправда, той помер 1861, а Шаляпін народився 12 років потому). Пояснюють, що сталося це через технічну помилку, а тепер рішення обґрунтовують тим, що Шаляпін бував у Дніпрі.
Також цього року планують деколонізувати назви залізниць: Південну й Південно-західну. Ще один пункт уже й так амбітного списку — навчальні заклади. В Одесі, до прикладу, досі є школа імені Пушкіна, у Харкові — університет Жуковського тощо.
— На 2025 рік пройшла нереальна кількість роботи, але, сподіваюся, що оце все імперське у 2026-й не перейде.
Де точно близько до втілення, то це назви судів. 2019 року на сайті «Української правди» вийшла новина з оксюморонним вступом: «Дзержинський районний суд Кривого Рогу присудив чоловіку 1 рік обмеження волі умовно за статтею поширення символіки тоталітарних режимів» — йшлося про комуністичну. І таких курйозів, коли іменем України говорить суд імені Леніна і йому подібних, багато. Але 14 січня 2025 року Верховна Рада схвалила законопроєкт про перейменування 103 судів України.
2023 року ми розповідали, чим займається «Деколонізація. Україна», а також про те, як їм допомогти. У своїх соцмережах вони регулярно оновлюють перелік об’єктів, які пора деколонізувати. Знаєте про такі у вашому місті — надсилайте їм фото з адресою. Так ми швидше очистимось від російського нальоту.

Музей «Територія терору» у Львові, Галичина. Фото: Софія Соляр.