Афганський журналіст про свободу, талібів та опір жінок

Ми зустрілися з Шафі Карімі в Австрії під час події, організованої Міжнародним інститутом преси. Ця розмова є частиною серії матеріалів Ukraїner International під назвою How Come (з англ. «Як це сталося»), в якій говоримо з представниками різних країн про проблеми, що формують наш світ.

Далі — пряма мова.

Свобода медіа в Афганістані

Протягом останніх 20 років (до повернення талібів. — ред.) Афганістан мав набагато кращі показники, ніж багато інших країн регіону, коли мова йшла про свободу ЗМІ. Афганістан випереджав, наприклад, Пакистан, Індію та Бангладеш.

Я пам’ятаю один день, коли працював продюсером програми новин на Ariana News — одній із найвідоміших телевізійних мереж в Афганістані. У Кабулі сталися напади, і ми запросили родича однієї з жертв розповісти про те, що сталося. Чоловік був розлючений. Він на камеру почав ображати афганського президента, використовуючи дуже грубі слова.

Я попросив колег зупинити трансляцію. Думав, що уряд прийде за нами. Наприкінці дня нам зателефонував медіадиректор з президентського палацу. Вони швидко відреагували, оскільки канал мав велику аудиторію. Нам сказали, що нічого не станеться, бо в Афганістані вільні ЗМІ. А якщо є свобода, то люди можуть говорити на камеру так, як вони хочуть.

Для мене це багато значило. Бо якби щось подібне сталося в Індії, Непалі, Пакистані, Таджикистані чи багатьох інших країнах, я знаю, чим би це закінчилося. Якось я запитав журналістів у Камбоджі: «Що б сталося в подібній ситуації?». Вони відповіли: «Можливо, нас би заарештували, або закрили б телеканал». Але не в Афганістані (на той чаc. — ред.).

Однак навіть за такої свободи найбільшою проблемою для журналістів була безпека. Багато моїх колег стали мішенню талібів та ІДІЛ¹Ісламська Держава — невизнана ісламістська терористична держава та міжнародна терористична мілітаристська група.. Працюючи в Ariana News протягом чотирьох років, я втратив трьох колег, які були вбиті талібами²Талібан — радикальний ісламістський рух сунітського напрямку, що зародився в Афганістані 1994 року.. Перейшовши пізніше на TOLOnews, я втратив десятьох колег після того, як таліби напали на автобус, що перевозив наших співробітників. А коли я перейшов на Радіо Свобода (моє останнє місце роботи перед від’їздом з Афганістану), ми втратили ще трьох колег в результаті нападу талібів-смертників біля нашого офісу.

Тож існувало дві реальності. З одного боку, свобода слова та вільні медіа. З іншого — постійна загроза життю журналістів.

Погрози ІДІЛ і рішення покинути Афганістан

У грудні 2020 року, всього через десять днів після мого весілля, мені зателефонували з Національного управління безпеки Афганістану. Чоловік сказав мені: «Через те, що ви зняли документальний фільм про ІДІЛ в Ачині⁵Район в Афганістані на кордоні з Пакистаном., де ІДІЛ дуже активна, кілька журналістів стали мішенню ІДІЛ, і ви — один із них».

Я сказав собі, що найголовніше — врятувати своє життя і життя моєї родини. Тому я зв’язався з Комітетом захисту журналістів⁶Комітет захисту журналістів (CPJ) — американська некомерційна організація, що пропагує свободу преси та захищає права журналістів. і вирішив виїхати. Але я не знав, що за пів року в Афганістані все зміниться.

Я не вірив, що таліби можуть так швидко повернутися до влади. Пам’ятаю ранок, коли це сталося. Я жив у таборі для біженців у маленькому містечку у Франції. Мені зателефонував батько. Він сказав, що біля нашого будинку в Кабулі поліцейські знімають форму і переодягаються в цивільний одяг. Я запитав його, чому. Він відповів, що таліби вже в Кабулі. Вони повернулися.

Ми з дружиною плакали цілу годину. Ми втратили все. Кожного разу, коли я думаю про ті дні, це здається мені найтемнішим моментом мого життя.

Я працював журналістом в Афганістані більше дванадцяти років. Моя дружина була телеведучою майже вісім років. Люди нас впізнавали. Для наших родин стало небезпечно залишатися в Афганістані.

Ми також намагалися допомогти колегам втекти. Зрештою, вдалося допомогти і моїй родині, і багатьом колегам. Але є ще багато журналістів, які потребують допомоги.

Навіть зараз, коли я бачу відеоролики або фотографії з мого міста і моєї країни, мені важко пояснити — але українці зрозуміють. Фізично я тут (в Європі. — ред.). Але емоційно я завжди в Афганістані.

Залякування та самоцензура у вигнанні

Багато хто думає, що якщо журналіст живе у вигнанні (наприклад, в Європі чи США), то він у безпеці і все гаразд. Але це не так.

Два роки тому ми працювали над історією про права людини в Афганістані. Ми брали інтерв’ю у жінки, яка перебувала в країні, і все, що ми обговорювали, було критикою Талібану. Мій колега поставив своє ім’я в підзаголовку, бо репортаж був опублікований вільним західним ЗМІ.

Коли репортаж вийшов, таліби вирушили до провінції Герат, знайшли родину журналіста і заарештували його батька. Вони попередили журналіста: «Якщо ще раз спробуєте опублікувати щось подібне проти талібів, пам’ятайте — ваша сім’я тут».

Ось чому багато моїх колег, які живуть за межами Афганістану, в тому числі в Європі, не хочуть писати нічого проти талібів, навіть у соцмережах. Якщо вони перебувають у вигнанні, а їхні сім’ї залишаються в Афганістані — вони просто не можуть.

Ти постійно змушений обирати між своєю професією і безпекою своєї родини. Таліби це дуже добре розуміють. Це стало новим способом змусити журналістів замовкнути — навіть у вигнанні.

В Європі також живуть афганці, які підтримують талібів і лобіюють їхні інтереси. Навіть у такій демократичній країні, як Франція, відкрито виступати проти талібів стає небезпечно.

Наприклад, я живу в Парижі, і одного разу я брав інтерв’ю у афганської спортсменки Марзіє Хаміді. Це інтерв’ю створило серйозні проблеми для нас обох. Сьогодні Марзіє перебуває під захистом поліції. Після інтерв’ю я отримав багато повідомлень від афганської громади у Франції, особливо в Парижі. Люди запитували мене: «Чому ви взяли інтерв’ю у людини, яка виступає перед камерою і говорить проти Талібану?». Навіть тут, у вільній демократичній країні. 

Вплив талібів у Європі

Мислення людей нелегко змінити. Я завжди кажу: США (а також європейські країни та організації) були в Афганістані протягом 20 років, але демократія залишалася в межах великих міст. Кабул, Герат, Мазарі-Шариф, Баміан, навіть Кандагар — але не села.

Можливо, частина проблеми була також у ЗМІ. Можливо, за двадцять років ми могли б зробити більше, щоб допомогти людям прийняти прогрес, демократію, права людини і свободу слова. Але ми цього не зробили. Основна увага була зосереджена на містах.

Тому, коли ви бачите афганців у Європі чи США — не всі, але деякі з них приїхали з сіл. Тому вони не погоджуються з демократичними цінностями, а деякі з них навіть погоджуються з правилами Талібану.

Наприклад, одного разу я гуляв паризьким районом Ла-Шапель. Його називають «маленьким Кабулом», тому що там живе велика афганська громада. Там йшла афганка без хустки на голові⁹Чадра — традиційне жіноче покривало-вбрання в країнах мусульманського Сходу.. Люди зупинили її і запитали: «Чому ви ходите по вулиці без покритого волосся?».

Для мене це було шоком, адже ми живемо в демократичній країні. І все ж хтось може приїхати сюди і спробувати нав’язати афганським жінкам правила Талібану навіть у Європі.

Європі, як і США, важко захистити кожного журналіста у вигнанні. Звичайно, вони не можуть відстежувати все одночасно. Але вони можуть зробити ось що: якщо хтось в Європі виступає лобістом Талібану, його дуже легко впізнати — вони зазвичай дуже активні в соціальних мережах.

Люди кажуть, що це свобода слова. Але коли хтось приїжджає в демократичну країну і підтримує терористичну групу, це не є свободою слова.

Хто винен у падінні Афганістану?

Західні країни допомагали Афганістану протягом останніх 20 років (до 2021 року. — ред.). Вони дуже добре знають цю країну. США та ЄС витратили багато грошей в Афганістані. Але проблема в тому, що лідери (ті, хто керував країною протягом цих 20 років) витрачали ці гроші не на розбудову інституцій, а на корупцію.

Наприклад, коли я працював над журналістським розслідуванням про чисельність афганської національної армії, ніхто ніколи не називав реальних цифр. Були офіційні цифри, але не реальні. Це була одна частина проблеми.

Інша полягає в тому, що Афганістан — традиційна країна. Вона має свої традиції у кожному місті й селі. Але уряд не побудував інституцій, які б пояснювали людям: це права людини, це права жінок, це ваші права. І багато інших речей, які дуже важливі для країни, яка хоче покращитися. Саме тому сьогодні люди всередині Афганістану (не всі, але деякі) підтримують талібів.

Водночас не будемо забувати, що якщо таліби зараз при владі, то це також завдяки США, а саме Дохійській угоді¹¹Дохійська угода — мирний договір, підписаний 29 лютого 2020 року в місті Доха (Катар) між США та афганським рухом «Талібан».. Вони прийшли до влади не тому, що воювали і перемогли. Афганським солдатам сказали відступити.

Я дуже чітко пам’ятаю той день. Я отримав багато відеозаписів. Афганські солдати стояли і повторювали: «Ми готові боротися з талібами». Але в Досі була домовленість (не воювати. — ред.).

Також не було мобілізації. Хоча солдатам було сказано не воювати, не було ніякого керівництва. Президент Афганістану покинув країну раніше за всіх. Коли Росія напала на Україну, президент України залишився в країні. Я пам’ятаю, як побачив це відео, де Зеленський стоїть там (у Києві на початку вторгнення. — ред.). І я подумав: саме такого президента ми потребували в Афганістані — того, хто стоїть з народом і віддає наказ боротися з талібами.

Люди були готові воювати. Але через те, що не було ніякого керівництва, таліби увійшли в Кабул.

Опір жінок в Афганістані

Протягом останніх 20 років жінки мали реальну присутність у суспільному житті Афганістану, особливо у великих містах. Подекуди їх було майже 50/50, у нас навіть було Міністерство у справах жінок. Сьогодні це установа, яка зупиняє людей на вулиці і розпитує їх про релігію та одяг.

Жінки також служили в Міністерстві оборони та Міністерстві внутрішніх справ. У нас були жінки-спортсменки, судді, адвокатки. У ті роки було набагато більше свободи для жінок — але переважно у великих містах, а не в селах.

І це було пов’язано не з талібами, а з сім’ями. Багато сімей не погоджувалися, щоб їхні дівчата ходили до школи. У багатьох сільських районах права жінок — навіть базові права людини — не існували. Через свої сім’ї дівчата не мали права на освіту чи навіть виходити з дому без супроводу.

Ці проблеми вже існували тоді — але не у великих містах. Після повернення талібів все змінилося повсюдно.

Зараз жінкам значною мірою заборонено брати участь у суспільному житті. Вони не можуть так само з’являтися на телебаченні, не можуть вести програми разом з колегами-чоловіками і в багатьох випадках повинні закривати обличчя. На TOLOnews, де раніше працювало понад 100 жінок, зараз їх лише три або п’ять.

У державних установах жінок майже немає. Деякі ще працюють в охороні здоров’я, тому що це необхідно, але переважно в містах. У селах нестача жінок-медсестер і лікарів коштує життя.

Я пишаюся жінками, які досі перебувають в Афганістані і протистоять талібам. Вони піднімають свій голос. Тільки уявіть — жінка виступає за свої права, а потім проводить чотири-шість місяців у в’язниці талібів. Це і є опір. Це дає надію іншим. Якщо є одна смілива жінка, інші жінки можуть побачити світло в кінці цієї темряви.

Я написав у своїй соцмережі: «Чоловіки Афганістану, чому ви не стоїте разом з жінками на вулицях?». І багато хто мені відповів: «Вам легше говорити, бо ви за межами країни». Але жінки виходять на вулиці, хоча у талібів є зброя. А жінки не мають нічого — лише свої голоси.

У деяких випадках це пов’язано з менталітетом. Велика кількість афганських родин (переважно чоловіків) погоджуються з деякими правилами Талібану, особливо щодо прав жінок. Мені прикро про це говорити, але це неправильно, що чоловіки в Афганістані просто спостерігають за тим, що відбувається. Я хочу сказати їм: подумайте про своїх дочок.

Деякі люди (переважно чоловіки) кажуть: «Жінок, які протестують, підтримує Захід або міжнародні організації». Але це неправда. Це молоде покоління афганських жінок. За останні 20 років вони навчилися захищати себе і протистояти авторитарним режимам.

Роль Росії у підтримці Талібану

Близько п’яти чи шести років тому я подорожував на північ Афганістану, поблизу кордонів з Узбекистаном і Таджикистаном. Там були російські солдати¹³Війна в Афганістані (1979—1989) — військове вторгнення СРСР до Афганістану під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, у якій брали участь урядові війська Афганістану й СРСР. (під час радянського вторгнення. — ред.).

Місцеві жителі розповіли мені, що російські війська почали бомбити їхні помешкання. Чоловіки, з якими я розмовляв, сказали: «Ми пишаємося тим, що воювали проти російських солдатів, тому що вони напали на нас», навіть незважаючи на те, що вони втратили багато родичів.

Але сьогодні розповіді про той час розділилися. Старше покоління часто бачить це як боротьбу за країну, за свободу і за іслам. Вони вважають, що якби російські солдати залишилися в Афганістані, суспільство змінилося б так, як вони не хотіли. Молоде покоління часто дивиться на це інакше. Багато хто з них каже: «Ні, це було неправильно. Чому лідери Афганістану почали боротися з російською окупацією? Вони повинні були залишитися в Афганістані. Якби вони залишилися там, ситуація була б зовсім іншою».

Якщо деякі люди справді вірять, що Росія хотіла «допомогти» Афганістану, то чому б їм також не визнати, що є багато способів допомогти країні? І окупація, пригнічення людей і бомбардування сіл не є одним із них?

Ми також не повинні забувати, що за останні 20 років Росія була однією з країн (разом з Іраном і Пакистаном), які допомагали талібам фінансово, надавали підтримку зброєю і дипломатією. Росія першою прийняла талібів як новий уряд Афганістану і першою прийняла талібівських дипломатів — ще до Ірану, Пакистану, Китаю та інших країн. Це не схоже на спроби допомогти Афганістану.