Командир К-2 Кирило Верес про інновації на війні 

В інтерв’ю з Кирилом Вересом обговорили, яким був його шлях від командира розвідгрупи до командира полка, що названий на його честь, а також які епізоди війни й операції за своєї участі вважає знаковими. Також підполковник ЗСУ розповів про ставлення до війни як до мистецтва і перспективи застосування наземних роботизованих комплексів проти окупантів.

Участь у Революції гідності

— В інтерв’ю з Марією Берлінською ви досить вичерпно описали, як виглядав для вас Київ на початку 2000-х, розповідали про роботу директором нудистського пляжу. Але ви сказали, що ключовий момент у зміні вашого світогляду настав після Революції Гідності 2014 року. Чому ви пішли на Майдан?

— Потрібно було щось міняти. З достатком, з усім в мене все було прекрасно. Але всі хотіли кращого життя, я бачив, що воно потрібно. Тому це був не патріотичний посил, а чоловічий, мабуть. Я вважав, що це правильно і до сих пір вважаю.

— Чим ви займались на Майдані?

— Як всі — ніс службу. Був заступником сотника сьомої сотні, це барикада на вулиці Інститутській. А потім — війна. Робив те саме, що роблять всі: щось для перемоги, щось для кращого життя. Мабуть, глобального нічого, але якось мене там помітили.

— Юрій Федоренко, командир полку «Ахілес», у нашому інтерв’ю розповів, що під час Революції гідності був на стороні силовиків, але потім жалкував про це. Коли для вас Україна стала мати значення?

— Я був на Помаранчевій революції. У політику взагалі не ліз. Але коли розумів, що можна щось покращити, доєднатись до цього — я доєднувався. Треба ж бути дотичним до процесу. Я хотів змін.

— Яких змін?

— Кращого життя для інших. Я пам’ятаю бабусь, дідусів, як вони жили. Пам’ятаю всі інфляції. Я вважав, що нам було куди розвиватися. Що треба брати курс на цивілізований світ.

— А коли у вас вперше з’явилось усвідомлення, що Росія — це ворог?

— У 2007–2008 роках. У мене сусід був полковником Збройних сил України. І ми з ним спілкуватися кожен ранок і вечір по 15 хвилин. Із цих 30 хвилин 15-20 я слухав лекцію «яка в нас країна-сусід — під***с». Були обставини з Тузлою. І з тих пір я вже був впевнений, що в нас буде війна. Він мені казав: «Ми будемо воювати і ти готуйся». Чи з політичних причин, чи з міжнаціональних, чи мовних — з таким сусідом неможливо жити.

— Як ви прийняли це рішення? 

— Це звичайний чоловічий обов’язок. Мене виховували так з дитинства. У мене дід воював у Другій, прадід у Першій (світовій війні. — ред.). Тільки батько не воював, він лікарем був.

Кожен чоловік має захищати свою країну, дружину і сім’ю. Коли хтось у моїй трьохкімнатній квартирі забирає одну кімнату, мені треба її захищати, правильно? Тоді, коли хтось у мене забирає область або півкраїни, я не маю цього робити? Я завжди кажу: «Це не мій полк, це наш полк під моїм керівництвом». Так і з територіальною цілісністю — воно наше.

Служба під час АТО та ООС

— До якого підрозділу ви долучилися під час АТО?

— Батальйон поліції «Київ-1». З Майдану багато хто пішов у добровольчі батальйони. Я би хотів почати (розповідь про. — ред.) свою службу з 92 бригади.

— Лише два уточнення. 2015 року ви брали участь у затриманні спецпризначенців ГРУ Александрова і Єрофеєва. Як це відбувалось, яке значення мала тоді операція?

— Повернувшись з відпустки, я приїхав на пункт управління 92 ОМБр під керівництвом генерала Віктора Ніколюка. Він каже: «Треба поїхати на зустріч». У нас тоді проходили обміни полоненими в місті Щастя. І, наприклад, якщо обмін завтра, то ми сьогодні зустрічалися з афганцями, які, скажімо так, вірні були Україні, але залишались на тих (окупованих. — ред.) територіях. Ми обговорювали деякі аспекти (запланованої зустрічі. — ред.).

Коли ми заїжджали, я зрозумів, що щось не так. Не було людей, не було життя на взводному опорному пункті, як завжди. Коли відкрили вікна (машини. — ред.), підбіг командир опорного пункту і сказав: «Бій, штурм, пригніться». Ми побігли на постріли. Я почав рухатися вперед на противника. Потім ще хлопці підтягнулися. Все, взяли одного, взяли іншого, повоювали.

Потім відійшли, перегрупувалися. Прийшло підкріплення з «Айдару». Пройшовши, мабуть, метрів 500, ми понесли втрати: було поранених троє чи п’ятеро. Я випросив у командира дозволу, щоб відійшли поранені.

У нас залишилось чоловік шість, і ми вже переслідуємо групу з дванадцяти людей і в них кулемети. Ми вже знали, що це (високий. — ред.) клас військовослужбовців. Ми ще повоювали, і мені командир дозволив відводити весь особовий склад. Всі живі, здорові, деякі з цих хлопців навіть досі у мене в підпорядкуванні.

— Кого ви вважаєте своїми наставниками у військовій справі?

— Мені завжди везло з керівництвом. Вони вже всі генерали. Під час АТО вісім з десяти командувачів мене влаштовували. Ті накази, які я отримував — все було нормально. Не з усіма був згоден, але нормально пояснював, чому я це можу або чому не можу. Під час війни (повномасштабної. — ред.), ну, дев’ять з десяти — також все було супер. Мене чули, мені допомагали. Я завжди можу подзвонити (генералу. — ред.), сказати «бажаю міцного козацького», як до батька, або по пораду, або по прохання.

Початок історії підрозділу К-2

— Створення підрозділу К-2 припадає на таку подію, як ліквідація одного з російських терористів Гіві 8 лютого 2017 року. Чи брала участь група К-2 в цій операції?

— Ні. Але великий успіх у нашому підрозділі був також 8 лютого. Я пам’ятаю, як ПТУР (протитанкову керовану ракету. — ред.) підписав, з якою ми зробили засідку в Донецьку. Це була моя перша продумана, підготовлена операція. Ми зробили засідку на колону техніки. Тоді знищили одну машину разом з (ворожими. — ред.) розвідниками і другу пошкодили. За це я отримав перший свій орден.

— Вважаєте цю дату початком історії К-2?

— Ми вважаємо (початком. — ред.) 2018-й рік, при переході в 54 механізовану бригаду з 92-ї. В той день зрозуміли, що ми можемо воювати. Ми отримали міномети, в нас вже були дрони. І, мабуть, десь кінець зими, коли ми знищили БМП-2 під коригуванням [українського розвідувального дрона] Лелеки. Після того про нас вже заговорили як за колектив. До нас приклеїлась якась назва, і ми почали створювати своє лого, шеврон і все інше.

— А чому саме така назва?

— Так люди захотіли. Це не я придумав. Мені було дуже приємно. Я приходжу, це була зима, я жив з розвідниками в одному домі. І раз у три дні ми топили баню. Я сказав: «Вибираємо назву», і вони кажуть: «Ну, будемо К-2» (від ініціалів командира Кирило Кирилович. — ред.).

Оригінальна тактика застосування міномету 

— Які епізоди за вашої участі ви вважаєте найбільш значущими для історії К-2? 

— Для мене значущі дві операції. Перша — в місті Первомайськ, коли ми за годину знищили близько 25 машин техніки. Це було тотальне знищення одного з ППД (пунктів постійної дислокації підрозділу. — ред.). 

Друге — був Світлодарський наступ. Багато було вбито противника, але там загинула дуже велика частина мого батальйону, який я потім очолив. Там майже нічого не залишилось, великого стратегічного успіху це не мало. Ну віджали ми 300 м лісу. 

Там ще (54-та. — ред.) бригада через півроку робила якусь операцію з задіяними силами, але успіху не було. І мене викликає командир бригади, говорить: «У тебе є місяць, щоб взяти позицию». На другому тижні я зрозумів, що ми це можемо зробити. Ми постріляли на полігоні, зробили деякі записи і прописали таблички. Це була стрільба з міномета на вишибному заряді.

— Поясніть для тих, хто далекий.

— Беремо міномет 120 калібру. В нього є порохові заряди, якими можна стріляти на 1-2 кілометри. Є траєкторія стрільби, балістика і багато вводних. Нормальні розвідники міномет можуть знайти за 10-15 хвилин. Нам потрібна була швидкість, маневреність і раптовість. Я прийняв рішення підтягнути міномет до ворога на 230 м, майже в сіру зону. Вкопали його за дві ночі і зробили вижжену землю. Нас шукали скрізь, але ніхто не міг подумати, що я стою в них під носом з великою кількістю людей.

І отак ми знищили, мабуть, чоловік 40 за пару днів. Взагалі цим боєприпасом при цьому заряді неможливо стріляти. Книжка пише: «Неможливо».

60 % комбатів потім брали в нас таблицю стрільби. Ми самі прописали зі своїм особовим складом траєкторію, балістику і час. Це роблять інститути, а я це зробив з десятьма людьми за тиждень.

Початок повномасштабного вторгнення

— До 2014 року ви були цивільною людиною. Але те, що ви розповідаєте, демонструє певний досвід і знання. Ви здобували їх в процесі несення служби? 

— Я намагався завжди вчитися. У мене були гарні вчителі. Я старався вчитися на їхніх помилках або на помилках, які зробили під їхнім керівництвом.

— Ви згадали, що досить ефективно працювали навіть у 2021-му році. 

— До початку повномасштабної війни я був заступником командира батальйону. Коли ми не воювали, 90% розвідки в батальйоні робили ми. Наша задача була літати, дивитися, слідкувати за переднім краєм. Ми робили звичайну роботу, але іноді робили щось інше.

— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

— На криші. Воно і для мене було неочікуваним. Але ми три доби сиділи на чергуванні. Мене командир бригади підготовлював. Я знав, що на КСП (командно-спостережному пункті. — ред.) батальйону не можна знаходитися. Я зрозумів, що їх знищать.

— З періоду початку повномасштабної війни які епізоди були найгарячішими? 

— Мені легше згадати, коли нічого не було. Нас били дуже рідко. Здебільшого били всіх ми, але намагалися нас бити постійно. Я приїхав у місто Сіверськ, в мене було щось 78 (одиниць. — ред.) броні. Це середина літа (2022 року. — ред.), ще не було FPV. Мавіки (дрони DJI Mavic. — ред.) треті тільки з’явилися.

— Але до Сіверська це були які напрямки?

— Мар’їнка, Красногорівка. Мій особовий склад був у Попасній. Я особисто був у населеному пункті Степне. Отам я зустрів всю війну в усій красі: в жопі і з кучею москалів. Я приїхав у Мар’їнку через вісім днів, вже був на досвіді, відбивши населений пункт, знищивши 50-60 ідіотів піхоти, більше 10 одиниць бронетехніки, відбили десь 10 штурмів на броньованій техніці. І побачив ту саму роботу цих дурнів. Тільки ККД був у мене вже прокачений.

Мені насрать, скільки там їхало танків. Мені треба спалити перших п’ять. Після перших п’яти всі драпають назад.

— Що відбувалося тоді в «сірій зоні»?

— Хаос. Ми відступали. Відступаємо ми не завжди організовано і правильно. Куча підрозділів, нема взаємодії. Я міняв чотири підрозділи своїм батальйоном. Була задача вивільнити левову частину підрозділів, щоб вони злагодились і потім зробили свою роботу. Два з цих підрозділів були ключовими в харківському наступі. Це ті, хто, Куп’янськ забирав.

У мене було все розплановано. Я знав, де противник іде, де буде йти, де він вмре. Я офіційно заявляю, що вони їхали і атакували в тому напрямку, де я їм давав. 13 км (ділянка фронту, за яку ми відповідали. — ред.), як ти вгадаєш, де він атакує? Ми прораховували, де він піде. Ось весь героїзм.

Приїхавши в Сівер, це була зовсім інша війна. Я такого не очікував.

— Що найбільше вас здивувало на тому напрямку? 

— Та все. Ну не ходили до мене росіяни в окопи ніколи до цього. Я їх вибивав перед окопами. Я не знав, що таке биться на саперних лопатках. Просто момент передачі (смуги відповідальності. — ред.) був дуже швидкий. Ми вигравали в Мар’їнці, тому що знали досконально всю смугу. Я там воював у 2016 – 2017 та у 2021 – 2022 роках. Переїхавши на сіверський напрямок, я не знав цих населених пунктів. Тут не було планування — був зустрічний бій.

Підрозділ поніс перші втрати, це було болісно. Засобів малувато, смуга велика. Не було розуміння радіостанцій, старлінків. Було важко перших два тижні. Але потім ми почали їх бити і навіть забрали велику частину території. Це були перші наші наступи між Білогорівкою і Верхньокам’янським. Сусідні батальйони пішли в наступ, і нам довелося вирівнювати лінію (фронту. — ред.). Але ми ніколи не славились в наступі, це не наша фішка була. Все інше це була звичайна робота, де ми вивчили всю територію — і противник не міг нічого зробити. Як великий наступ вагнерів, де загинуло (у боях проти нашого підрозділу. — ред.) близько 1500 (ворогів. — ред.). За весь час ми втратили лиш чотири позиції, але потім повернули їх за півтора місяці. Втрати в нашому підрозділі, мабуть, були один до 25.

— Ми розмовляли з Хрестом (головний сержант роти розвідки в полку К-2. — ред.), який розповідав про бої з вагнерівцями. Його улюблений момент був тоді, коли вони просто залишили позиції, навіть нічого не замінували після себе.

— Там було багато операцій. От операція «Т-образка» — це було планування в телефонному режимі 12 годин (від початку до виконання). Операція пройшла за планом. Втрат у нас не було, позиція була захоплена, ворог — ліквідований.

— А як відбувалась операція «Баракуда» (штурм позицій вагнерівців на сіверсько-соледарському напрямку в 2023 році. — ред.)?

— Швидко. Було захоплено дві позиції: «Циклоп» і «Баракуда». Я розумів, що я не можу відновити «Баракуду», не забравши «Циклоп» — це фланги. Мені повідомили про втрату позицій о 5:50. Ми паралельно почали планувати операцію «Баракуда». Ми близько 15:00 забрали «Циклоп», хлопці вже були готові. На «Баракуду» був досить важкий під’їзд, противник все контролював, треба було швидко вриватися. Як тільки ми забрали одну позицію, паралельно зайшли наші хлопці (на іншу позицію. — ред.).

Підготувати операцію за 10 годин неможливо. Але в ті дні наш особовий склад ще був настільки заряджений, що вони самі рвалися в бій.

— Якщо говорити про сіверський напрямок, які ще епізоди були значимі? 

— Коли ми тут вбили першого руского, і коли полетів перший мавік.

— Якою була ситуація на той момент? 

— Хреновою. Нас в хорошу смугу ніколи не посилали. Була велика проблема, що на нас були великі ставки. Але я намагався пояснити командирам підрозділів, що в мене новий полк. Люди виїжджали завтра, а сьогодні ми вночі роздавали речі: тепловізори, планшети, павербанки і так далі. Полк ще не мав тієї (обізнаності в новій ситуації. — ред.).

Від батальйона до полку

— Як був сформований полк К-2? Як з’явилась ця пропозиція?

— Перший раз очолити якийсь безпілотний підрозділ мені запропонували, якщо не помиляюсь, у травні-червні 2024 року. Але я тоді попросив піхотний полк з великою дроновою компонентою. На що сказали, «ну, в силу деяких обставин, або так, або так». Тоді я попросив, щоб мені дали дозвіл вести ударну роту БпЛА і залишиться далі батальйоном.

Переживши півроку пекла (зі ста штурмів на бригаду вісімдесят приходилось на мій батальйон) я зрозумів, що мені треба щось міняти. Сформував дані, прийшов до вищого військового керівництва, попросив, щоб мені дозволили створити безпілотний полк. І в одинадцятому місяці 2024 року мені сказали очолити полк.

Я вже був готовий вести людей під своїм керівництвом. У нас зараз масштабування X3, буде X5.

— Це було ваше особисте прохання? 

— Так. Я це рішення проговорював з багатьма і солдатами, і сержантами, і офіцерами. Потрібно було доказати, що ми цього гідні, щоб нам це довірили.

— Ця зміна підпорядкування від Сухопутних військ до Сил безпілотних систем якось глобально впливає на вас?

— Наразі ні. З часом побачимо.

— Як ви сприйняли новину про заміну командувача Сил безпілотних систем?

— Роберт Йосипович із всіх, кого я знаю — найкращий. Мені до нього ще далеко.

— Як зараз ви взаємодієте з 54 бригадою щодо розподілу людей після масштабування вашого підрозділу до полку? 

— Я зроблю все, щоб забрати звідти свій особовий склад (до себе в підрозділ. — ред.). На це є рішення, просто немає поки обставин.

Розбудова полку К-2

— В одному інтерв’ю ви сказали, що до вас прийшло 95 % нових людей. На чому ви робите акцент, щоб цей підрозділ був ефективним і міг виконувати задачі?

— Більше навіть. Якщо в мене (до масштабування. — ред.) було 40-60 чоловік, з діловодами, зі штабом, з водіями, з начальниками служби. При 3 000 людей це скільки відсотків?

Я хотів дати людям те, що в них до цього не було. Здебільшого, комусь сподобалась або моя філософія, або мой стиль управління, або моя життєва позиція. Можна сказати, ютуб зіграв велику роль. Тому хтось вичитав, хтось по радіо (почув. — ред.), знайомі через знайомих.

— Чого вам бракувало? Що ви змінили?

— Я зробив все по-новому, зробив інший полк. До цього в мене була бригада і рішуче слово було за нею. Тепер рішуче слово за мною. Я нікого не тримаю силою. Я відношусь до людей нормально, як до всіх. І сварюсь на всіх одинаково. Від мене також йдуть люди, деякі в СЗЧ (самовільне залишення частини. — ред.), не з усіма можна спрацюватися.

Люди деякі думали, що як вони сюди приїдуть, можна буде воювати за 100 км від лінії фронту. У нас мавік літає за 2-3 км від лінії бойового зіткнення. Бути в К-2 — це не значить бути кращим, це значить робити більше. Всі роблять 20 присідань, значить ти маєш зробити 23.

У мене всі командири підрозділів знають, скільки грошей у нас на рахунку офіційному. Я коли прийшов у полк, заборонив всім начальникам служб їздити на нових автомобілях. І коли видав новий автомобіль екіпажам на другому з половиною місяці, дозволив пересісти вже на новий автомобіль начальникам служби. Якщо в Києві зламався, можна евакуатор викликати, а зламався біля ЛБЗ (лінії бойового зіткнення. — ред.), евакуатор вже не визвеш і машину не вернеш. Може, і сам не дійдеш.

— Про вас як про командира майже всі говорили, що вирішили долучитися через повагу та довіру до вас. Але в той же час це дуже висока відповідальність. Ми маємо, на жаль, випадки, коли іменні підрозділи через дії людей, які були уособленням цього підрозділу, потім від цього страждали. Чи не бачите ви ризик і загрозу в цьому, і чи не намагаєтесь зробити так, щоб підрозділ асоціювався не тільки з вами?

— Він не асоціюється зі мною, як з командиром. Я просто перший і єдиний командир цього підрозділу. Буде після мене інший, краще ніж я — хай буде, це на щастя підрозділу.

Я роблю підрозділ таким, щоб якщо я з деяких причин його залишив, він функціонував після мене на рівні або краще. Я буду розвивати його до тих пір, поки в це буду вірити. Живу я зі своїм особовим складом. Мене видно кожен день на території. Умови у мене трошки краще, тому що в мене документація, якісь наради, і мені треба.

— Чому для вас важливо бути близько?

— Хочу бути дотичним. Ми зараз дуже сильно виросли: командири взводів стали командирами рот, командири рот стали ще вище. Вони йдуть рівно так, як я це запланував. Зараз в нас буде ще одне масштабування велике.

— Що ви не пробачаєте своїм солдатам? 

— Насильство, крадіжки. А якщо злякався — так сталося, нормально. [Щодо алкоголю], взагалі в армії пити не можна, але завжди є відпустка. А у відпустці ви власник своєї судьби.

— Яка у вас система покарань за алкоголь і наркотики? 

— Наркотики — виключення зі списків частини відразу. Алкоголь — можу дати другий шанс. Таке буває. В залежності від ситуації треба розбиратися. Здебільшого спілкуюсь із людьми. Треба будувати підрозділ. Не можна зараз розкидатися кадрами. Так, у нас відсіюється особовий склад, близько 5 %. У мене найбільше людей, хто скоїв СЗЧ і потім повернувся до мене, я цим пишаюся.

«Роботи будуть їздити, рятувати людей і воювати»

— Якщо говорити про К-2 зараз, не розкриваючи таємниць, які у вас головні напрями в роботі? 

— Та всі, де можна когось й**нуть. 

— Я маю на увазі FVP, дрони-бомбери, НРК (наземні роботизовані комплекси. — ред.). 

— Все, що літає, ми використовуємо. Моя «слабкість» — це бомбери. Я починав з мавіка. В FPV важко і велика конкуренція. Мавік і ударні крила, розвідувальні бомпери, FPV і НРК. Це моє дитя, яке я започаткував ще 2023 року.

— Чому ви в це повірили? 

— Щось відчув. Як кохання з першого погляду.

— Ми їздили на позиції ваших пілотів вночі. Цілковита темрява, і нам назустріч їде маленький робот. Це дивовижне відчуття, ніби якийсь R2-D2 їде до тебе. Дуже мило виглядає. 

— Ну, мило — це поки, бо він зараз виконує тільки логістичні місії. Я скоро його зроблю геть не милим. Він має вбивати в першу чергу.

— Ігор Оболєнський, командувач підрозділу «Хартія», нам розповідав, що у них була ділянка фронту, де їх повністю прикривали роботи з кулеметами. Чи ви вже тестували таке?

— Я також це чув. Ми ще не робили такого.

Коли я формував полк, я створив там частину екіпажів (які обслуговуватимуть НРК. — ред.). Все зробили круто. Я розумів, що рано чи пізно оптоволокно нам переріже логістику. Я не хотів, щоб мої підлеглі їздили машинами. Машина 20 разів з’їздила, росіяни її помітили. Потім і машину, і позицію знищили.

Зараз це масштабується у величезний підрозділ, один з найбільших буде по роботизованих наземних комплексах. На одній ділянці фронту в 15 км за місяць вивезли (роботами. — ред.) 15 військовослужбовців.

Роботи будуть їздити, рятувати людей і воювати.

Як К-2 застосовують FPV-дрони

— Якщо говорити про дрони, зараз це все поширено, але саме ви їх починали активно застосовувати. Розкажіть про це. Чи були випадки застосування дронів, коли ви були лідерами процесу? 

— Ну ще є, але я не скажу цього, бо ми активно користуємося.

Виходу не було, треба було щось поміняти. Дронів було небагато, ми так зробили одну, другу, третю операцію. І нам на той час 70 % дронів були (надані. — ред.) від спільноти Сергія Стерненка. Я йому це розповів. Він каже: «Я дам тобі ще 150 (дронів. — ред.) тільки під цю тему». Тільки каже: «Рубани їхню логістику». Зараз противник робить, ми так робимо. Бойові дії диктують умови. Війна як мода: потрібно вигадувати щось постійно нове.

Коли я щось розповідаю, це в мене забуто, масштабовано і проїхано.

— Ваш підрозділ асоціюється саме з ефективним використанням БпЛА. Окресліть ретроспективно ваш шлях від першого мавіка до того, що є зараз. Які були ключові етапи розвитку дронів у вашому підрозділі?

— Для мене: [DJI] Phantom 3 (2016 рік); Mavic 3 (це коли я побачив і «вау» сказав); бомбер багаторазовий; великий мультикоптер; і трошки FPV, можливо. FPV прийшов занадто пізно, він міг бути на рік раніше. Оптоволокно для мене не було революційним проривом.

— Які зараз ви ставите глобальні задачі керівникам напрямів у вашому підрозділі? 

— Я прям у цифрах кажу на скільки треба збільшити знищення особового складу (противника. — ред.). Я намагаюсь прогнозувати хоча б на два місяці вперед. І заставляю їх це робити. Про всі масштабування (навіть можливі) я завжди доповідаю своїм командирам, щоб вони були зі мною на одній хвилі.

Я їх бачу кожен день, особисто. А по телефону спілкуюся п’ять разів на день. Проблеми одного — це проблеми всіх.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що вбивство ворога потрібно робити красиво. Чому? 

— Щоб інші боялися, і наші прагнули. Всі дивляться футбол і всім подобаються красиві голи, які входять в історію. Вбити не важко. Але треба вбити так, щоб інші бачили. Я завжди ставився до цього як до мистецтва.

— Хотіли б запитати вас ще про «Лінію дронів». Наскільки ми розуміємо, мета полягала в тому, щоб розподілити по всій лінії бойового зіткнення ефективні підрозділи, які працюють з дронами, щоб створити кілзону (англ. killzone, зону під вогневим контролем. — ред.) між нашою піхотою та ворогом і знищували наступальний потенціал ворога. Все вірно?

— Майже. Ми маємо знищити більшу частину тих, хто доходить до переднього краю. Ми йдемо до цієї концепції і постійно про це звітуємо. Є дуже багато технічних нюансів. У нас зараз дуже виснажені бригади. У них не хватає засобів для забезпечення своїх потреб, тому ми допомагаємо в першу чергу їм. І тим самим відтермінували деякі задачі, які нам були поставлені вище. Ця кілзона є, але не в тих об’ємах. Але в найближчих планах, коли підрозділ набере бойової спроможності, ми хочемо до цього прийти.

«Є підрозділ, є відповідальність»

— Ви виглядаєте впевнено, мотивовано і спокійно. Чи є щось, чого ви боїтеся зараз?

— Підвести всіх. На все інше впевненості хватає, досвіду трошки єсть. Та й вже не 24 роки мені. Я вже на війні давно, здивувати мене важко.

— Чи траплялась за цей час подія, яка вплинула на ставлення до свого життя або своїх цінностей?

— В мене все стабільно. Нічого не може вплинути на моє життя. Нема в мене свого життя, є підрозділ, є відповідальність.

— Що для вас значить країна?

— Територія чи люди? В кожного розуміння країни своє: чи національність, чи гідність. Ідея нації — для мене це важливо. Щоб ми залишились нацією. Та при правильному розкладі повернемо свою територію. Зараз не повернемо, але можна 30 років почекати, потім повернути все.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.