Командир «Вовків Да Вінчі»: «У мене війна — це вже сімейна історія» 

Сергій Філімонов — капітан Збройних сил України, командир 108 окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі». У цивільному житті його також знають як активного громадського діяча, лідера руху «Гонор», актора, який зіграв головну роль у фільмі Олега Сенцова «Носоріг». У цій розмові Сергій Філімонов (Філя) ділиться спогадами про Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі), згадує, як мама пишалася його рішенням піти воювати та як до підрозділу долучився кузен нинішнього віце-президента США Нейт Венс.

«Фанат в Україні не може бути не проукраїнським»

— Що найбільше вплинуло на усвідомлення вашої української ідентичності й формування цінностей? 

— Мабуть, історія. Я любив історію. В мене найкращі оцінки були по цьому предмету, бо всі інші я вже доганяв, коли треба було здавати ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання. — ред.) і готуватися до вступу у вищий навчальний заклад.

Я пам’ятаю, коли ми поїхали на турнір (з вільної боротьби — ред.) імені Богдана Сцібайла в Тернопіль, мені було років 12. Тоді нас тренер повів у музей [політичних в’язнів], в якому [радянські спецслужби] утримували упівців. До речі, я туди вже зміг відвезти свого сина, тому що пам’ятаю свої перші враження. В тому моменті я відчув найбільше, що ми українці, що ми відрізняємось точно від росіян, що в нас є за що боротися і ми маємо відстоювати свою ідентичність. 

Сильно повпливав і [футбольний] фанатський сектор. І авангардом Революції [гідності], і авангардом добровольчого руху були, і навіть зараз більшість командирів батальйонів, навіть командирів бригад, а зараз і командирів корпусів — це люди з фанатського середовища. Я маю на увазі, з добровольчої частини. Тобто цей фанатський рух дуже проукраїнський, дуже націоналістичний і, на мою думку, він гарно впливав на ціле покоління.

— Звідки бере витоки цей патріотизм в українському фанатському русі? 

— Можливо, це буде банально, але це ворожнеча між фанатськими угрупуваннями, між клубами. Наприклад, «Динамо» (Київ) і «Спартак» (Москва) або «Динамо» (Київ) і «ЦСКА» (Москва). Для нас завжди найбільший ворог по фанатському руху — це росіяни. Вони собі постійно дозволяли репліки типу: «Пітєрскій “Зєніт” прівєтствуєт малоросов на великоросійской зємлє». У них постійно був цей імперіалізм.

Більшість українських клубів відчувала нашу ідентичність. Тобто в нас була «війна» умовно покоління нащадків упівців, нащадків оунівців, у яких лідери Шухевич, Бандера, Коновалець, і росіян, які постійно нас намагались затягнути в це триєдінство Україна-Білорусь-Росія. Думаю, що спочатку це пов’язано більш субкультурою, але в майбутньому це призвело до того, що кожен фанат розуміє, що фанат в Україні не може бути не проукраїнським.

— Як трансформується цей рух зараз? Чи не переривається тяглість з молодими поколіннями?

— У чому якраз сила і фанатського руху, і таких рухів як «Гонор», то це те, що в нас більшість хлопців молодих. І це якраз ті хлопці, які доростають. Тобто вони починають ходити на сектор в 15 років і, звичайно, не можуть піти воювати. Я кажу, наприклад, за 2014 рік. І вони доростали до 18-20 років і йшли у військо. Абсолютна більшість хлопців в нас була якраз до 25 років.

І зараз те покоління, яке на нас рівняється (а його досить багато), яке цікавиться футболом, спортом, тими історичними подіями (Революції гідності й російсько-української війни. — ред.). Це покоління так само росте і воно нас спочатку підсилить, а в подальшому і замінить.

В 2014 році ті, хто доростали, хотіли бути учасниками Майдану, мріяли, але розуміли, що тоді були ще не готові або замалі. Після цього вони долучались до добровольчих підрозділів. І з 2022 року кожен рік є велика частина молоді 18-19 років, які чекають можливості долучитися до війська, до того підрозділу, в якому є люди, які для них авторитети.

«По-любому поїдемо воювати»

— Під час Революції гідності вам було 18 років. Як ці події сприймались вами тоді і які епізоди зараз виринають у пам’яті?

— Важливо пояснити, що таке фанатський рух 2012-2013 року. В першу чергу це велика вулична війна між групами в Києві. Конкретно в Києві це були «Динамо» і «Арсенал». У нас були ідеологічні розбіжності: ми (фанати «Динамо». — ред.) вважали себе українськими націоналістами, вони (фанати «Арсеналу». — ред.) вважали себе анархістами. Серед них ще були комуністи. Це справді були серйозні сутички: із застосуванням і холодної зброї, і бувало десять на десять. Бувало сто на десять. Бувало на мене під будинком троє нападали. Це була постійна історія. І кожен раз, коли йдеш по вулиці, ти готовий, що на тебе нападуть.

На Майдані ми були вже разом. Тобто ми не дружили, це не були якісь домовленості, це органічно сталося. Я пам’ятаю той день, коли ми йшли захоплювати профспілки. Там були фанати з «Динамо» (Київ), з клубу «Дніпро». І тут нам на зустріч [фанати клубу] «Арсенал». Ми не підходили, не тиснули руки, нічого. Один одному в очі подивились і зрозуміли, що зараз не час. І все, розійшлись.

У 2022 році перед харківським контрнаступом я приїхав до цих хлопців, бо ми вже були в одній бригаді на той час. І ми сидимо з ними, плануємо, як будемо звільняти Балаклію, як разом будемо воювати в подальшому. Під час війни ми цим хлопцям вже готові були допомогти всім, чим треба.

Початок цього єднання якраз відбувся. Неважливо вже націоналіст ти, ліберал або ще хтось, — ти українець. І ти розумієш, що маєш воювати за цю державу, ти маєш зберегти цю державу. Між собою ми маємо розбиратися всередині, нам не треба якісь сторонні сили.

До речі, [під час Євромайдану] моя мама вперше одобрила ту громадську діяльність, якою я займався. На вулиці я міг постійно побитися, були проблеми з поліцією за це. Але вперше мама почала поважати те, що я роблю, коли під час Майдану її викликали в на той час ще міліцію, кажуть: «Ваш син — один з зачинщиків оцих безпорядків, ми його будемо садити». Вона тоді подзвонила мені і сказала, що пишається мною й абсолютно підтримує.

— Як для вас почався добровольчий досвід? 

— 2014 року після Майдану ми розуміли, що по-любому поїдемо воювати, немає варіантів. Єдиним питанням було зібрати якісь кошти для того, щоб купити собі амуніцію. Тоді мова ні про яке забезпечення не йшла. Ти йшов добровольцем. Перша зброя, яку мені видали — це штик-ніж. Потім видали десь через тиждень автомат АК-74, п’ять днів підготовки — і ми їдемо звільняти Маріуполь.

Ми йшли ще в [добровольчий загін] «чорні чоловічки». Потім вже це стало батальйоном «Азов». А на той час це було неважливо. В основному це були футбольні фанати. Ось так от ми стали частиною «Азова» 2014 року.

— Як згадується зараз звільнення Маріуполя 2014 року?

— Якщо дивитися вже з розуміння війни, як треба було робити, то, звичайно, жорстко дуже. На той час війну, стрільбу я бачив тільки в фільмах або комп’ютерних іграх. І всі [бійці] такі самі. Батальйон перший раз на бойових, групи перший раз, і задачі стоять важкі. Ти не розумієш, думаєш, що по тобі зараз з кожного вікна будуть стріляти. Було досить жутко, але цікаво. 

Були смішні моменти, які потім згадували вже з гумором. На той час у мене, дев’ятнадцятирічного хлопця, був бронежилетик охоронця в магазині продуктовому: там, де мала бути рація, — магазин (автомата. — ред.), я весь якось обвішений. На [телеканалі] «1+1» тоді був сюжет: ми зачистили будинок, штаб, де мав бути ворог, декілька сепаратистів вбили. Були полонені, яких ми звільнили, а я врятував цуцика. Зараз, коли переглядаю цю фотку, де я в касці на три розміри більше, вона перекошена, я в цьому чорному бронежилеті як охоронець «Сільпо» і це…

За Маріуполь я не сказав ні мамі, ні бабусі. Після звільнення Маріуполя дуже боявся, щоб вони побачать, що я на війні, бо будуть хвилюватись. Після Мар’їнки мама мені, звичайно, постійно дзвонила, питала, де я. Придумав, що поїхав на роботу. Вона так підстьогувала: «А коли ти в університет, що там в тебе із сесією?» Потім в Іловайську ми попали в оточення і я був поранений. Вже коли попав у лікарню, думав, прийду мамі розкажу, щоб вона не хвилювалась. Приїхав, почав розповідати, де був, що зробив. Вона каже: «Ти знаєш, синок, слава Богу, бо ми з бабусею розуміли, що якщо ти не підеш на війну, це нас засмутить. І ми знали, що ти нам брешеш, але ми тобою пишаємося».

Мама досі нас підтримує всіх, займається волонтерством. У мене в батальйоні служать моїх два брата. Ми з самого початку війни разом приймаємо участь у всіх бойових діях. Один брат професійно літає на дронах, показує дуже хороші результати. А другий брат — він мене відвів в 11 років на секцію вільної боротьби. Ми з ним дуже схожі по характеру. От ми з цими братами і штурмували разом, і тримали позицію разом, і я приймав участь у вивезенні, коли одного поранили. У нас війна — це вже сімейна історія.

«Гонор»: захист громадянського суспільства

— З чого почався «Гонор»?

— Найтяжчі моменти на війні, але ті, які залишаються назавжди в пам’яті — це перші втрати друзів. Був такий хлопець, мій дуже близький друг, на якого я рівнявся в багатьох моментах, з яким ми зробили багато справ — це Орест Квач.

Це людина, яка загинула в 2014 році, під час штурму Лутугина [під Луганськом], у складі батальйону «Айдар». Абсолютний символ вуличного українського націоналіста, якого боялись вороги, який ще 2012 року чітко розумів, що таке Російська імперія, чому не можна робити тут імперські марші. Це людина-алмаз. Він все робив у своєму житті для успіху ідеї українського націоналізму, українства. Тобто це абсолютно велика втрата.

«Гонор» якраз названо на честь нього. Тоді ми користувалися активно скайпом і в нього був нікнейм «Гонор Крові». Тобто «Гонор» — це про цінності Ореста, про його пам’ять. Свого сина, якому вже скоро вісім років, я так само назвав Орест.

«Гонор» — об’єднання найближчих його друзів. Ми вирішили, що меморіалізація героїв і цінностей Ореста дуже важлива. Тому було рішення створити наш маленький рух «Гонор». Ми тоді ще входили в склад азовського руху. Багато людей з самого початку хотіли до нас потрапити, але в нас була організація орденського типу. Тебе могли взяти тільки якщо відчуваємо, що ти такий самий, як ми.

Після «Азова» «Гонор» займався ширшою громадською діяльністю, захистом громадянського суспільства. Ми боролися проти поліцейської диктатури, яку всі відчували і яку намагався вибудувати [тодішній керівник МВС Арсен] Аваков. Це справа Каті Гандзюк, справа Сергія Стерненка. Це боротьба за те, щоб кияни вирішували, яким має бути місто, а не бариги. Якщо описати місію, яку ми взяли на себе, — це боротьба за справедливість.

Найдоречнішим буде приклад Сергія Стерненка, який боровся за справедливість, його за це намагалися вбити, натомість він вбив нападника, Сергія намагались посадити. І проти Стерненка об’єднались дуже багато: і поліція, і прокуратура, і кримінал, і русня, і місцева влада, і державна, і навіть деякі націоналістичні організації. Тоді захистити його було принципово важливо, бо це навіть не конкретно про Сергія, а про справедливість.

Це реально хороший кейс того, що варто реагувати, коли бачиш абсолютну несправедливість. Навіть якщо здається, що всі проти тебе, ти маєш робити те, що вважаєш за потрібне. Те саме в нас трапилось 2022 року, коли напала Росія. Коли побачили, що ми стоїмо, відразу знайшлися ті, хто допоміг.

— Після початку повномасштабного вторгнення, коли «Гонор» став підрозділом, які задачі у вас були під час київської кампанії?

— 150 бійців було в «Гонорі» на початку повномасштабного вторгнення. Це ті люди, які приїхали до мене додому, шукали зброю для того, щоб стати на захист. І з перших днів ми почали працювати. Сергій Стерненко так само з перших днів приїхав і виконував бойові задачі в підрозділі.

З першого дня ми почали працювати з 72 бригадою. Ми захищали тоді їх артилерію, «Гради», САУшки (самохідні артилерійські установки. — ред.) і так далі. Вони працювали в сторону Гостомеля. Нас попросили захищати важливі будівлі, які мали стратегічну цінність.

Тоді мені сказали, що зі мною хоче зустрітися Олександр Станіславович, Сирський. Я навіть чесно думаю: «Це хто?» [Кажуть]: глава Сухопутки (Сухопутних військ ЗСУ. — ред.). Сухопутка — це куди їхати? У Києві я познайомився з Сирським, це наша перша зустріч була. Він спитав, скільки в мене людей, спитав, чи ми хочемо офіційно стати ротою або батальйоном. Я кажу: «Ми хочемо отримати задачу і виконувати її. В нас є люди, засоби, є зброя вже. Треба — ми візьмемо ще трофейну». 

Нам дали відразу задачу на правому фланзі. Ми поїхали і звільнили населений пункт Рудницьке, Лук’янівку (на схід від Києва — ред.). Порухались до того, що вигнали росіян аж до Сумської області. Київський контрнаступ по факту почався з того місця, де ми стали з хлопцями, де наш підрозділ почав вибудовувати лінію. Звичайно, ми стояли не одні, праворуч був ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор». — ред.), третій полк ССО. Під час штурмових дій брала участь 10 гірсько-штурмова бригада. Там взяли багато трофеїв: [гаубицю] «Мста-С», патрони на [снайперську гвинтівку] «Вінторєз», які ми досі стріляємо.

Після київської кампанії я приїхав у Барвінкове до Да Вінчі. Це було десь 5 квітня 2022 року. Там він мав до мене пропозицію об’єднати 1 ОШР і «Гонор» і створити батальйон «Вовки Да Вінчі». Те, що ми і зробили.

«Вовки Да Вінчі»

— Які головні традиції і ритуали в батальйоні?

— Ключова наша традиція — це видача шевронів. Шеврон завжди вручав командир. Мені вручав Да Вінчі. Він видається не коли ти попав в батальйон, а коли ти його заслужив.

Ми взагалі не схожі на штатну військову структуру. У нас все будується не на званні і посаді, а на авторитеті й діях, які робиш. Часто приємно чути компліменти від інших людей, що з нашим підрозділом працювати найкраще. Чому так — треба питати в інших. Ми з Да Вінчі добровольці. Робили так, як відчуваємо, як правильно. Дивлячись не на погони й посади, а на вчинки.

Для мене у нас просто все органічно, правильно і наповнено життям.

— Які, на вашу думку, ключові бої, в яких батальйон брав участь? 

— Всі дуже важливі. Наш батальйон постійно знаходиться в самій жопі. Я часто чую: «Ну вам легко, ви розпіарений батальйон». Ми — недооцінений батальйон. Наш батальйон — один з найефективніших, це 100 %. Порівняно з тими задачами, які ми виконуємо, з тою лінією фронту, що тримаємо, з тою кількістю ворогів, що ми знищуємо, з тим забезпеченням мінімальним, яке нам дають, я впевнений, що у нас найменші втрати й найбільше ураження, порівняно зі всіма.

Зараз ми тримаємо 7 кілометрів 800 метрів на покровському напрямку. Смуга деяких бригад — 3 кілометри. Більшість техніки, з якої ми стріляємо, — трофейна.

— У вашому батальйоні служив Нейт Венс, як виявилося, кузен віце-президента Сполучених Штатів. Що пам’ятаєте про нього?  

— Нейт був морпіхом, який почав вчити наших людей в 2022 році, під час київської кампанії. Ми йому сподобалися. Він підійшов до мене і каже: «Я хочу служити». Я кажу: «Ми тобі завжди раді».

Він дуже багато дав «Гонору». Це боєць, який ходив абсолютно на всі штурми, перекривав з кулеметом пацанів, показував високу ефективність в плані і снайперської роботи, і кулеметної. Навчив нашу роту працювати на той час з [гранатометом] Мk 19, з [кулеметом] Browning  — те, що в подальшому дало дуже хороші результати під час куп’янських боїв.

Були хлопці, які постійно казали: «Любий штурм, якщо ти йдеш, ми йдемо. Якщо ти робиш, як ми можемо це не робити?» — [і Нейт серед них]. Це людина, з якою я дуже багато разів ледь не загинув. Це дуже хороший бойовий побратим. Він насправді покинув армію, тому що його знаходження тут — це більше небезпека для підрозділу, ніж очевидна користь.

Ми ніколи не намагались користуватися його зв’язками в Америці чи будь-чим іншим. Це наш бойовий побратим, якого я люблю і поважаю, якого люблять і поважають наші бійці.

— Як батальйон став частиною 59 окремої штурмової бригади?

— Одна з мрій Да Вінчі була — від’єднатися від 67 бригади, яка нас обмежувала постійно. Після загибелі Дмитра його кохана дівчина Аліна Михайлова створила 1 окремий штурмовий батальйон імені Дмитра Коцюбайла (у складі 67 бригади. — ред.). Цьому посприяв [натоді Головнокомандувач ЗСУ] Валерій Залужний.

Згодом, ми були змушені шукати собі інше місце, щоб врятувати батальйон. Друг Борсук, зараз командуючий Силами безпілотних систем Вадим Сухаревський, Герой України, друг Да Вінчі і Аліни, сказав, що забере нас у 59 бригаду.

У 67 бригаді є батальйон, в якому жодного дня не служив Да Вінчі, який створила його кохана дівчина Аліна Михайлова, який вона залишила непорядним людям. Не існує ніякого батальйону Да Вінчі, крім Вовків Да Вінчі. Кістяк, 1 ОШР і «Гонор», знаходиться тут.

«Весь батальйон — це пам’ять про командира»

— Яким Да Вінчі був командиром, другом? 

— Це абсолютно легендарна особистість. У військових є така історія, коли вони всі один з одним чимось міряються. [Мовляв] цей недостатньо воював, а цей не там воював, а в нього напрямок легше, а той більше вбив. Як здорова конкуренція. Да Вінчі ж — це була та людина, за яку і спецназ класно відгукувався, і піхота. Він для мене вже був символом. Герой України, символ добровольців. Ми, мабуть, з третьої зустрічі стали вже друзями, зрозуміли, що можемо один на одного розраховувати.

Да Вінчі постійно хотів робити все разом зі своїми підлеглими. Аліна завжди казала: «Це не можна робити, бо якщо тебе не стане, це все, 1 ОШР впаде». Але коли вона не чула, Да Вінчі завжди щось знаходив. Перше, куди ми поїхали після створення батальйону, це був лисичанський напрямок, поблизу Білогорівки. Там ми знайшли трофейний танк Т-72, і Да Вінчі запропонував: «Тільки не кажи Аліні, давай підемо цей танк смикнемо». Нас ще тоді пацани з 80 десантно-штурмової бригади попросили допомогти забрати їхніх загиблих. Ми забрали тіла, а потім техніку: РПГ (ручні протитанкові гранатомети. — ред.) дефіцитні, угнали перші бехи. Це наш перший спільний бойовий вихід.

Вчинок, який для мене і для нашого підрозділу «Гонор» викликав абсолютний авторитет в Да Вінчі — це коли ми понесли першу втрату. Перша втрата — це для нас був Вітаха. Наш боєць, який з групою намагався допомогти 93 бригаді дістати тіло загиблого. Вони попали в засаду. Це страшна історія.

Тоді Да Вінчі поїхав в Київ на отримання звання молодшого лейтенанта. Наша група  розділилась, частина працювала з 80 бригадою, тому я поїхав у Піски, щоб там налагоджувати роботу. Лишилася група наших хлопців, які тоді відбивали підхід до Бахмута. 93 бригада попросила їхньої допомоги, щоб забрати тіло начальника розвідки одного з батальйонів. Мене вони тоді не послухалися і пішли.

Поки доїхав до Пісок, мені дзвонять хлопці і кажуть «У нас втрати». Я цього дуже сильно боявся. Набираю Ді Вінчі, домовилися зустрітися в Бахмуті. Приїжджаю на базу, зустрічаю брата Вітахи, який теж у нас служив, і він каже: «Дзвонив Вітаха. Він поранений лежить». А у хлопців була історія: якщо ти в полоні і не можеш про це сказати, кодове слово «вода». Тоді мені дзвонить Вітаха і каже: «Я лежу, в мене простріляний таз. Рухатись, повзти не можу. Бачу навпроти себе одне вікно. Не знаю, де підари, я їх не чую. Але дуже хочу пити, мені треба вода». Потім він подзвонив ще раз, але просив вже не діставати його, просто скинути води. Так Вітаха пояснив, що він знаходиться в засідці. Ми розуміємо, що вночі туди йти не можна, бо понесемо більше втрат.

Зранку приїхав Да Вінчі, терміново висуваємо групу, щоб дістати Вітаху. Я, Да Вінчі, мій брат Вітя під’їжджаємо на місце, взлітаємо дроном. Бачимо роздягнутого нашого бійця без нічого, але на грудях телефон. Весь цей час вони розмовляли по телефону з братом. З такими травмами це важко було зробити. Скоріше за все, вагнера (найманці з ПВК «Вагнер». — ред.) вкололи його чимось, щоб Вітаха міг розмовляти з нами. Ще вони намагалися його тіло замінувати, нога була відірвана.

Ми виришіли зробити дорозвідку, роз’їбали повністю позиції вогневі, де знаходились підари. Тільки важливо було зберегти тіло Вітахи і дістати його якомога швидше, бо це серпень. Група складалась з чотирьох людей: я (командир роти), Да Вінчі (командир батальйону), Жека і Тихий. Два хлопця, які вже теж загиблі, наші кращі бійці.

Вагнера розуміли, що ми йдемо за своїм бійцем. А перейти потрібно було маленьку ділянку дороги, метрів 50. І цю ділянку росіяни просто стирали з лиця землі: летів і АГС (автоматичний гранатомет — ред.), і 152-й, і 120-й, і 122-й калібри, і танк [стріляв]. Перші будинки на в’їзд у Бахмут зі сторони Соледара були зруйновані під час того, як ми намагалися дістати тіло.

Коли привезли Вітаху, всі хлопці «Гонору» розуміли важкість того, що ми зробили, і ціну того, що туди пішов командир батальйону, Да Вінчі. Чому я пішов, для всіх зрозуміло, чому Женя, Тихий пішов, всім зрозуміло. Чому пішов командир батальйону — це було те, що викликало у всіх безперечну повагу до нього і авторитет. Тобто він був красавчик, отакий він був.

Це одна з причин, чому зараз той батальйон, в якому ми знаходимось, називається «Вовки Да Вінчі».

— Як зараз ви зберігаєте пам’ять про командира?

— У нас весь батальйон — це пам’ять про командира. Всі наші основні заходи якраз про вшанування його і розповідь про його подвиг для того, щоб він став символом і для наступних поколінь. Щоб він став прикладом, таким, яким для «Гонору» з 2014 року є Орест Квач.

Да Вінчі — це людина, яка в Україні найдовший час була бойовим військовим. Це хлопець, який з 18 років, тупо з початку війни в Україні до кінця свого життя знаходився на війні. Постійно шукав, як знищувати ворога, як комусь допомогти. Можливо, є ще хтось із хлопців, які воювали плюс-мінус так, але я таких не знаю. І він воював добровольцем.

Про вшанування пам’яті. Аліна все зробила, щоб його поховали на Аскольдовій могилі, щоб йому зробили хороший пам’ятник там. Зараз ми займаємось тим, щоб у Києві з’явився сквер пам’яті Да Вінчі. Намагаємось працювати і по іншим містам. Ту вулицю, з якої ми починали бойовий шлях батальйону в Краматорську, вже названо на честь Да Вінчі після його загибелі.

Оці хлопці, за яких я кажу — Вітаха, той самий Да Вінчі — це людина, в якій є життя. Справжня, не ідеалізована, не іконізована. Це звичайний пацан, який робив абсолютно героїчні речі. Да Вінчі просто робив те, що мав робити.

Для людей здається, що все йшло як по маслу. Ні, це важкі історії, важкі долі, важкі втрати. Насправді, одна з моїх мрій після війни — це зняти фільм про Вітаху, про таких хлопців. Хочеться показати людям, як воно є насправді.

«Нам треба шукати щось спільне»

— Повертаючись до громадянського суспільства. Bihus.info зробили розслідування про нові схеми розподілу столичної землі в Києві. Чи слідкуєте ви за цими новинами?

— Тут би зі старими схемами розібратися, насамперед. Мені, звичайно, це неприємно, але це те, що мене цікавить на двадцятому місяці. Для мене це неактуально. Чи громадянське суспільство має цим займатися, журналісти? Чи мають займатися спецслужби? Так, мають, звичайно. Але все одно максимальна увага треба на війну.

Звичайно, не треба допускати, щоб бариги знищили Київ або любе місто в Україні. Але сказати, що я тут прям цікавлюся… В мене, повірте, тут вистачає своїх проблем.

— У мережі з’являлися ваші з Аліною Михайловою фото з Олесем Довгим. Особистістю, яка була в команді ексмера Києва Леоніда Черновецького. Це викликає суспільне обурення. Як би ви прокоментували ці фото?

— Між «Гонором», особисто між мною і Олесем Довгим були певні конфлікти на вулиці Рейтарській з приводу скверу Нарбута. Ми його вирішили, всі отримали те, що хочуть, і там буде створено парк. Це ситуація win-win.

Олесь Довгий на початку [повномасштабної] війни набрав і спитав: «Що вам треба, друзі?» Це та людина, якій я наберу, якщо у мене хтось важко поранений або хворий, попрошу допомогти і він скаже «так». Візьме цю людину, проведе її від лікарні і передасть мені її вже здоровою після реабілітації. Те саме стосується Аліни Михайлової. Це допомога і по швидких, і в облаштуванні стабпункту, і в медичному обладнанні. Нам від цього відмовлятися?

Я маю повагу до цієї людини. Я не кажу, що він святий. Наше спілкування починалось не з дружби точно. Але зараз Олесь врятував багато життів наших бійців, моїх друзів. Він багато зробив для того, щоб працювали стабункти на покровському напрямку. Спочатку в Гірнику, потім у Покровську. І зараз працює стабпункт, через який проходять цілі бригади, яким керує наша медична служба «Ульф».

Ми як українці можемо розбігатися в поглядах. То що нам робити? Один одного перебити тут? Для мене зараз існує дві категорії: ти за Україну і ти не за Україну. Ти хочеш, щоб у Києві були російські війська? Що ти робиш, щоб цього не сталося? От для мене зараз так діляться люди. Все. Нам треба об’єднуватись, нам треба шукати щось спільне зараз зі всіма. Якщо ми не об’єднаємось, ми не будемо жити. Тоді ми будемо говорити про те, щоб наші жінки воювали, щоб наші діти воювали.

Росія зараз витрачає до 1 мільярда доларів в день на війну. Приблизно 25-30 мільярдів в місяць. Давайте уявимо, що війна зупинилась. Окей, росіяни будуть витрачати 10 мільярдів на армію. 15 в них лишиться зайвих грошей в місяць, які вони можуть витратити на наші міжусобиці, ті, які в нас є історично. Те, що нас завжди знищувало, — ми один одного перегризали.

Чи знайдуть росіяни групу якихось ідіотів, які за 50 тисяч доларів підуть храм захоплювати? 100% знайдуть. Це буде щось коштувати для Росії? Для них це копійки. Це менше, ніж вони на патрони витрачають. Чи знайдуть вони ідіотів, які вийдуть по 100 доларів, зроблять мітинг під Офісом президента з тим, що там «кривавий режим, навіщо ти розв’язав цю війну»? Знайдуть.

Єдиний варіант для майбутнього нашої держави — це єдність. А всього іншого: характеру, сили, — у нас точно вистачить, щоб вистояти.

Ця публікація підготовлена за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну». Її зміст є виключною відповідальністю Ukraїner і не обовʼязково відображає позицію фонду та/або його фінансових партнерів. Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це донорська програма, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Метою Фонду є посилення стійкості України в умовах російської агресії шляхом надання критично важливої підтримки місцевим громадам у співпраці з українськими державними органами, громадянським суспільством, ЗМІ та приватним сектором.