Чи можливе велике повернення українців із-за кордону? Який вплив має політична агентність діаспори? Чи справді українська ідентичність може міцнішати, коли людина опиняється за межами рідної країни? Ці й інші питання про становище, роль і сприйняття українців за кордоном порушує у своєму есеї Світлана Одинець — кандидатка історичних наук у галузі етнології та дослідниця сучасної української міграції. Зокрема вона вважає, що «українська влада, судячи з її висловлювань і програм, продовжує жити в застарілій парадигмі розуміння міграцій».
Написала
кандидатка історичних наук у галузі етнології, дослідниця сучасної української міграції.
«25 стратегічних питань
для України»
Спецпроєкт Інституту фронтиру та Ukraïner, в якому українські інтелектуали й митці пробують не лише фіксувати виклики для України, а й розгортати довкола них глибокі дискусії, аби побачити нові контури суспільного розвитку.
Кураторка проєкту — Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру.
Саміти та форуми
У першій половині 2026 року впродовж одного тижня у Швейцарії відбулися дві українські події: 30 травня — День вишиванки в Базелі, 5–7 червня — Саміт світового українства в Берні за ініціативи Світового конгресу українців.
Мені пощастило побувати тільки на першій, але за другою я уважно стежила онлайн. У Саміті українства впродовж трьох днів взяли участь понад триста представників із п’ятдесяти країн. Його основною метою, за словами Павла Ґрода, президента Саміту, стали питання перемоги України у війні, відбудови країни та створення «сильного українського світу». Партнером заходу було Міністерство закордонних справ України, однак у відкритих матеріалах не вказано, чи передбачало це фінансування з державного бюджету.
Базельська подія була, звичайно, у рази меншою. Організувала її виключно місцева українська громада. Кілька годин танцювального й вокального етнофольку, лотереї та акції, реклама українського бізнесу, а також ринок українських традиційних страв — від борщу до узвару, приготованих українцями на їхніх переважно орендованих квартирах. Логістика була теж на наших людях: місцева влада погодила локацію, але оскільки українське посольство не знайшло коштів, учорашні біженці (разом із тими, хто мешкав у Базелі до повномасштабного вторгнення) взяли на себе всі фінансові зобов’язання за ринковими цінами однієї з найдорожчих європейських країн.
Дві події, одна за одною, були дуже подібні за аджендою: презентація української культури і спроби позитивного впливу на місцеву суспільну думку для зміцнення підтримки України у війні. Утім, Саміт нагадував інші події, ініційовані або підтримані (принаймні морально) українською владою після 2022 року. Вони проходять у дещо новій тональності «партнерства» з українцями за кордоном. Обов’язково «глобального».
Обидві події змусили мене задуматися над тим, що є, однак, щось дивне в цій помітній і регулярній несинхронності, незлагодженості між самітами, конгресами, форумами «глобального українства», які відбуваються за участі сотень учасників, і спонтанною, часто хаотичною, завжди самостійно фінансованою подієвістю локальних «днів вишиванок», де на оплату роботи швейцарського електрика для підключення сцени (800 франків1приблизно 44 тисячі гривень) місцеві українці — утікачі від війни — власноруч випікають із куплених продуктів тістечка, щоб потім продавати їх щосуботи на базельській автобусній зупинці чотири тижні поспіль і таким чином роботу цього електрика таки оплатити.
Є також дивна невідповідність між пафосними промовами української влади про зв’язок із «глобальним українством» і реальною її включеністю та обізнаністю щодо сотень численних щоденних проблем, з якими мільйони українців стикаються сьогодні в країнах ЄС.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Які насправді стосунки між українською владою і віддаленим українством, сформованим від 1991 року кількома міграційними хвилями, включно з останньою, що була після 2022-го? Яка природа їхнього ставлення одне до одного?
Вдома за кордоном
Коли я приїхала у своє перше «поле» в Італію, 2012-го, майже всі українські мігрантки радо ділилися своїм досвідом, спілкуючись зі мною як зі своєю. Наприкінці розмови багато хто також питав мене, чи маю що їсти і де спати (цьому трохи мовчки дивувалася, бо під час перших зустрічей іще не знала, як багато з них пройшли через травму браку їжі й даху над головою в Італії). Однак почувши, що я не лише соціальна антропологиня, а ще й журналістка (а, отже, певною мірою «репрезентантка влади»), дехто не приховував від мене образи на українських політиків. Моє «поле» відбувалося якраз кілька років по тому, як другий президент України Леонід Кучма назвав усіх жінок, які працюють за кордоном, жінками легкої поведінки, а «жовта» газета «Експрес» надрукувала серію контроверсійних репортажів на підсилення тези.
На час мого «італійського поля» українці працювали в усіх європейських країнах, проте найбільше їх було в Польщі та південній Європі. В Італії українська спільнота (майже 240 тисяч осіб) була на 90 % жіночою.
Жінок в українській хвилі в Італію було більше, ніж в усіх інших, традиційно «жіночих» хвилях — із Філіппін, Бангладешу, Румунії.
Українки, у свої 40 чи 50 плюс років виїжджали з Батьківщини цілими вулицями й селами, уперше в житті перетинаючи кордон, без знання жодної мови, крім рідної, наражаючи себе на життя без документів, постійну загрозу депортації, голод і повну юридичну незахищеність переважно з двох причин: розширити життєвий простір, назбиравши грошей на купівлю чи будівництво житла, і дати освіту своїм дітям. Переважно працівниці державного сектора, в умовах невиплати зарплат по пів року, вони позичали гроші на дорогу й послуги посередників, які потім місяцями відпрацьовували в Італії.
Років через десять — років догляду за італійськими старенькими, купівлі квартир і оплати навчання дітям — дехто з них навіть відкривав невеликий бізнес в Україні (переважно магазини з італійськими продуктами) й повертався додому. Але більшість досі залишається між двома країнами, працюючи в Італії та «живучи» в Україні (як багато хто з них стверджує) хай навіть і лише кілька тижнів на рік. Паралельно з жіночою міграцією відбувалася і масова чоловіча — сотні тисяч чоловіків утримували родини на відстані.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Між 2013 та 2021 роками українська міграція була майже наймасштабнішою в усьому ЄС (після Марокко й Туреччини). 80 % нових робочих дозволів видавала Польща, якій дуже були потрібні робочі руки після того, як сотні тисяч поляків емігрували до Великої Британії та країн Скандинавії, коли та приєдналася до ЄС 2004 року.
На момент повномасштабного вторгнення в Польщі працювало від 1,2 до 2 мільйонів українців. Мігрантські перекази перевищували всі іноземні інвестиції в Україну багато років поспіль. Проте в українському дискурсі (особливо політичному) трудових мігрантів вважали або зрадниками, або матерями-зозулями, або вони просто залишалися невидимими, хоча на їхні гроші утримувалися тисячі дітей і людей похилого віку.
За перші 12 днів після початку повномасштабного вторгнення 3 мільйони українців перетнули польський кордон. До кінця травня ця цифра зросла до 8 мільйонів. У вересні 2023-го, після українського контрнаступу, понад 4 мільйони повернулися з ЄС в Україну, а інші кілька сотень тисяч людей переорієнтувалися з Польщі (де вони перечікували) на Німеччину (тобто на довгостроковий міграційний проєкт).
Сьогодні майже 6 мільйонів українців, які виїхали після 2022 року, надалі лишаються за кордоном: із них 4,3 мільйона перебувають у державах ЄС, а також тих європейських країнах, які розробили національні програми підтримки українців (Норвегія, Ісландія, Велика Британія, Швейцарія).
У перші місяці 2022 року українські спільноти в ЄС були основним джерелом підтримки новоприбулих. У польській допомозі українським біженцям, про яку ми добре знаємо і за яку дуже вдячні полякам, є також чимало українських рук. У Шотландії саме місцева українська громада пролобіювала не тільки перші притулки, а й окрему програму прийому українців, яка виявилася набагато щедрішою, ніж, наприклад, та, яку запропонувала Англія. Саме місцеві українці пояснювали шотландським органам влади потреби українських мігрантів та її відмінності цієї хвилі біженців від інших: таке знання зберегло багато ресурсу з обох сторін.
Самоорганізація українства за кордоном (принаймні її активної частини) віддзеркалює основні мотивації та патерни самоорганізації соціального руху в Україні: обидві відбуваються всупереч, як постійний рух у відповідь на ті проблеми й виклики, які не може вирішити українська влада.
Повернути не можна залишити: державна політика після 2022-го
Попри значну еміграцію до Німеччини, Ізраїлю та США і кількамільйонну трудову міграцію (переважно циркулярну3Циркулярна міграція — періодичні поїздки за кордон із робочою метою.) в країни ЄС і Росію, до 2014 року міграційна та діаспорна політики України були не лише несистемними, а й дуже інструментальними: про українців за кордоном влада згадувала переважно в контексті оподаткування переказів, які вони надсилали своїм родинам.
Після 2022 року українська влада почала фреймувати свої стосунки з українцями за кордоном через дискурс збереження зв’язків і добровільного повернення й реінтеграції, навіть створивши для цього окреме Міністерство національної єдності. Український уряд підготував стратегію збереження ідентичності за кордоном (2023–2030), де «робота з діаспорою, інформаційна безпека, національна ідентичність, культурна дипломатія, освіта українською за кордоном» склали важливий фокус, аби «не допустити асиміляції та підтримувати українську мову».
Ілюстрація: Анна Доманська.
2025-го уряд виділив 150 мільйонів гривень на повернення українських біженців і підтримку реінтеграції. 2026-го влада ініціювала інформаційні платформи на рівні громад, де українці, які мешкають за кордоном, мали б отримувати інформацію про житло, працевлаштування та соціальну адаптацію повернених. Ще однією платформою на базі МЗС стала Ukrainian Global Community, що мала б об’єднати трудових мігрантів, біженців та історичну діаспору5Історична діаспора — частина народу, що через давні міграції живе за межами своєї Батьківщини, але продовжує зберігати мову і традиції. задля «політичної мобілізації за кордоном, підтримки України в країнах ЄС/США та культурної та інформаційної дипломатії». У публічному дискурсі влада дедалі частіше почала згадувати діаспору «як політичне лобі України за кордоном», одночасно тиснучи на європейські уряди щодо повернення українців в Україну.
Інтерес до українців за кордоном змістився з відверто фінансового до політичного, і українські спільноти почали згадувати як суб’єктів інформаційної дипломатії. Самі ж українці, які мешкають поза Батьківщиною, у цей процес ренеймінгу входити не поспішають, як і підтверджувати чи спростовувати свою нову роль. Можливо, тому, що те, що влада видає за діалог із віддаленим українством, є наразі владним монологом у порожнечі.
Динаміка влади у стосунках на відстані
Тема стосунків на відстані між державою та її детериторіалізованими спільнотами належить до одних із найдискутованіших у західній академії. Автор книжки «Уявлені спільноти» Бенедикт Андерсон у тексті 1992 року «Довготривалий націоналізм: світовий капіталізм і зростання політик ідентичності» описує дилему:
З одного боку, із глобалізацією та розвитком технологій дещо вразливі європейціське громадянство (у класичному сенсі прив’язане до політичної участі у виборах і територіальної лояльності) почали дедалі більше етнізуватися. Звідси почали з’являтися поняття «справжнього британця» чи «справжнього француза» (які сьогодні перетворилися на праворадикальний дискурс) разом із новими категоріями, як-от бенгало-англійці й тунісо-французи. З іншого боку, у процесі цієї самоетнізації дедалі більше людей стають частиною двох світів. Більшість із них із різних причин залишається політично й економічно маргіналізованими (або нереалізованими) в нових суспільствах, де проживають, а їхнє емоційне життя й політична психологія часто ностальгійно орієнтовані в бік Батьківщини, і цю орієнтацію сильно полегшує розвиток нових комунікаційних технологій і дешевих авіарейсів.
Транснаціональні спільноти частіше сприймають як важливих політичних гравців у житті спільноти материкової. Один із механізмів такого впливу — їхня економічна участь у діяльності країни, що проявляється в постійних грошових переказах, які водночас є механізмом політичного впливу. Приміром, 2024 року бангладеська діаспора припинила надсилати кошти додому, показуючи свою незгоду з офіційною політикою уряду.
Іншим відомим фактором впливу є участь діаспори у виборах. Найсвіжіший і найяскравіший приклад із нашого регіону — Молдова. У другому турі 3 листопада 2024 року за кордоном проголосували приблизно 327 тисяч громадян Молдови, що стало історичним рекордом для їхніх виборів. Близько 82 % діаспорян підтримали партію Маї Санду, коли всередині країни громадяни віддали свій голос переважно за партію її суперника — Александра Стояногло. Cаме закордонне голосування забезпечило переобрання політичної сили, очолюваної Маєю Санду, на другий термін.
Міф про велике повернення
Сьогодні одна з ключових дискусій в Україні — про повернення її людей. І українські, і закордонні аналітичні центри періодично публікують статистику із замірами міграційних настроїв. Проте, на мою думку, ці дані не дають ані кращого розуміння колективних настроїв, ані можливості об’єктивних прогнозів. По-перше, це опитування людей в умовах високоінтенсивної війни, яка триває, а тому настрої можуть змінюватися чи не щотижня. По-друге, знання й досвіди, напрацьовані від початку 1990-х — жити транснаціонально і/або постійно циркулюючи між двома (а часом і більше) країнами — використовуватимуть і після війни як колективне ноу-хау балансування життєвих можливостей, розвитку й ностальгії.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Українська влада, судячи з її висловлювань і програм, продовжує жити в застарілій парадигмі розуміння міграцій і того, як вони функціонували ще до глобалізації. Так, наче після повернення в Україну всі мільйони колишніх біженців автоматично «інсталюються» в соціальну й економічну реальність країни у війні, таким чином покращуючи демографію.
Незрозуміло, хто візьме відповідальність за наслідки такого масового повернення. Хто із представників влади прорахував, який реальний додатковий тиск можуть витримати освітні, медичні та житлові системи західної, північної та центральної частин України й наскільки адекватними взагалі є заклики до повернення родин із дітьми в країну, де щодня відбуваються масові обстріли?
Крім того, повернути так насправді нікого не можна. Людина не вимірює та не оцінює наперед усі можливі ризики (просто тому, що не може знати їх заздалегідь), щоб ухвалити найкраще рішення. У міграції, яка є передусім соціальним процесом, існує дуже багато суперечливих чинників, які конфліктують і впливають на міграційну траєкторію часом у дуже несподіваний спосіб. Тому багатші й розвинутіші суспільства раптом демонструють набагато вищі рівні імміграції та еміграції, ніж бідні.
Один із найвідоміших європейських міграціологів Гейн де Гаас нагадує про важливість агентності та пропонує дивитися на міграційний процес як на складну взаємодію між намірами та можливостями. Люди, як вважає Гаас, бачать потенційний доступ до мобільності та свободи пересування як частину свого добробуту й успіху. Свобода пересування для багатьох сьогодні може бути настільки ж важливою, як і свобода висловлювання та віросповідання.
Дорога назад
Дослідниця Маріта Істмонд, яка роками студіювала боснійську міграцію (зокрема, у Швеції), вивчаючи повернення в країни колишньої Югославії після війни 1992–1995 років, показує: частина людей після отримання юридичного притулку дочекалася шведського громадянства, після чого відразу почала планували дорогу назад, на Батьківщину. Частина повернулася саме після того, як отримала шведський паспорт, що тепер символізував для них можливість повернутися до Швеції у випадку будь-якої нової кризи, але більшість продовжили активніше жити на дві країни, регулярно привозячи дітей «додому» на літні місяці й інвестуючи гроші в боснійську нерухомість.
Інколи саме фізичне залишання Батьківщини є способом до неї по-справжньому повернутися, але тепер уже з набагато сильнішим відчуттям суб’єктності.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Враховуючи, що тисячі українців свідомо підтримують контакти з Україною (наприклад, продовжуючи працювати на українського працедавця, сплачуючи податки, мотивуючи дітей навчатися в українській школі онлайн на додачу до місцевої), можна спрогнозувати, що це так і триватиме, принаймні до остаточного завершення військових дій. Те, що навіть попри відсутність авіасполучення з Україною та щоденні російські атаки, довгу й виснажливу дорогу і черги на кордоні тисячі людей постійно циркулюють між країнами ЄС і Україною — хороший видимий доказ цих зв’язків між світами. Сьогодні релокація більшості українських біженців до ЄС не є остаточною, а їхнє повернення в Україну не є неможливим.
Іще одним виміром проблеми неповернення є загроза асиміляції, про яку так часто згадує українська влада. Це виглядає дивно, бо очікування асиміляції від мігрантів сьогодні практично відсутнє в європейських суспільствах, збудованих більшою чи меншою мірою на принципах мультикультурної політики. Українці можуть успішно інтегруватися в нові суспільства, але інтеграція — не загроза зв’язкам із Батьківщиною, а радше передумова для них.
І у трудовій міграції до 2014–2022 років, і у сьогоднішній найважливішими є діти. Подібно до того, як раніше українці залишали рідну країну (тимчасово чи на назавжди), щоби забезпечити їм краще життя, сьогодні вони не повертаються, щоби гарантувати їм і освіту, і безпеку. Багато хто, особливо матері підлітків, вирішує залишатися за кордоном, допоки їхні діти не вступлять у місцевий університет, і тільки після цього повернутися в Україну.
Інший важливий фактор, який працює на повернення українців, — невідповідність їхніх кар’єрних амбіцій та освіти рельній роботі: скажімо, 70 % тих, хто виїхав, до прикладу, до Швеції, мають принаймні один університетський диплом, хоча цей показник високий у всіх країнах. Європейські ринки роботи залишаються закритими для людей без місцевих мереж і переповнені скепсисом щодо їхніх талантів і навичок. Навіть у культурно й мовно близькій Польщі більшість українських жінок працює на роботах, де достатньо нижчого рівня компетенцій, аніж вони мають. Так, юристки, лікарки і вчительки можуть «потерпіти» рік чи кілька, працюючи прибиральницями заради безпеки дітей, але чи зможуть вони так жити до кінця життя?
Співгромадяни чи ресурси?
І до 2022 року, і після українська влада сприймає українців за кордоном передусім як ресурс, хай навіть і з благородними цілями, як-от спільна боротьба проти Росії. Питання тільки в тому, як багато символічного простору й капіталу має влада для такого ієрархічного позиціонування своїх же людей. Наскільки вона справді визнає політичну колективну агентність українських спільнот, де дуже багато людей із власного вибору й волі культурно, економічно й політично інвестують в український проєкт? Це є наслідком і доказом їхньої віри в українське суспільство та майбутнє України, що не обов’язково збігається з особистою лояльністю до українського уряду.
Якщо влада хоче справді мати вплив на своїх громадян (і тих, хто за кордоном, і тих, хто в Україні), вона повинна діяти й говорити з позиції поваги до політичної та індивідуальної суб’єктності людей, більшість з яких у ситуаціях численних криз не просто втрималася на плаву, а й продовжує інвестувати в Україну.
Калібрування українською владою своїх очікувань і вимог щодо українців за кордоном і розуміння того, що не тільки люди мають обов’язки стосовно української держави, а й українська держава має щоденні обов’язки щодо своїх громадян, включно із громадянами за кордоном, може стати одним із перших конструктивних зсувів у багатолітніх складних стосунках між українським урядом і українською діаспорою.
Люди повертатимуться не тільки туди, де безпечно, а й туди, де їх бачать і цінують. Тут потрібні чесний досвід взаємної підтримки та відчуття того, що ми всі в одному човні, на рівних.
