Повернутися, щоб відвоювати дім

Антон Шевельов, Вадим Козьма і В’ячеслав, який зараз має позивний Біт, розповідають, що спонукало їх повернутися додому.

«Україна — це країна вільних»

Нині Антон Шевельов — молодший лейтенант Збройних сил України, а також військовий фотограф Міністерства оборони. А до початку повномасштабного вторгнення професійно займався репортажною фотографією, був співвласником туристичної компанії. За його плечима понад 80 відвіданих країн. Своє життя Антон вважав ідеальним:

— Дев’ять місяців на рік я знаходився за кордоном, в самих неймовірних країнах: від Аляски до Чилі, Вогненної Землі, закінчуя Японією, Непалом, Королівством Бутан. Ісландія… Весь світ! Ніколи не називав це роботою, тому шо це просто було моє життя, яке я жив і яке мені, ще отак вийшло, приносило нормальні гроші.

До початку війни Антон часто бував і в Росії — навідував друзів і родичів. Утім, після подій 2014-го визначив для себе, що РФ — це ворог.

— Це не так було, що схлопнулось: мой світ до Майдану і після — він розвернувся. Це було поступово. Почала з’являтися інформація, почала з’являтися цікавість до цієї інформації. Почав цікавитись історією, почав цікавитись, чому ми розмовляємо російською, хоча живемо в Україні. І це для мене це стало просто каким-то шоком, хоча і в школі нам же ж… ми по історії все там знали: про кріпацтво, як Катерина II розвалила козацтво, Гетьманщину, все інше..

Останньою крапкою в усвідомленні Росії як загрози Антон називає мить, коли він знімав репортаж у Криму за дві доби до так званого референдуму про статус півострова. Крім того, багато його друзів були вимушені виїхати з Криму й Донеччини.

Напередодні повномасштабного вторгнення Антон був у Танзанії, де готував експедицію під назвою «13-те сходження на вершину найвищої точки Танзанії — Кіліманджаро». Натоді його оточення вже обговорювало можливий початок повномасштабної війни в Україні:

— Але всі говорили: «Та… нічого не буде! А якщо щось буде, то як у Грузії: на 2–3 доби!». Тому ми продовжували займатися своїми справами.

Про початок повномасштабного вторгнення Антона сповістив його друг із Головного управління розвідки України. Той порадив вивезти дружину й дітей із Дніпра до більш безпечного міста. Антон каже, що як гірський гід він був готовим до будь-чого, тому не панікував, а одразу продумав план дій. Бізнес-партнер допоміг сім’ї Антона евакуюватися до кумів у Львів, тож сам чоловік одразу розпочав свій шлях додому.

— Говорю, шо я буду повертатися в Україну, не дуже даже розуміючи на той момент вобще, навіщо я буду повертатися. Але для себе зрозумів ще раз, тому шо коли почався Майдан, я був у Непалі, а мої друзі були там. Мені було дуже важливо для самого себе прийняти це рішення повертатися в Україну.

Експедиція на Кіліманджаро ще тривала, але Антон влаштував усе так, щоб його помічники змогли впоратися далі без нього. Дві доби він, без інтернету й мобільного зв’язку, спускався з табору, що на Кіліманджаро, розташованого на висоті 3800 метрів над рівнем моря. Із танзанійського міста Моші рушив до Найробі, звідти — до Амстердаму, тоді до Польщі й нарешті — до України.

Перші пів року після приїзду у Львів Антон волонтерив. Згодом його як професійного фотографа почали запрошували документувати війну. Виїжджав, зокрема, на бойові завдання разом із військовими. Коли Антон був у місті Часів Яр, що на Донеччині, йому подзвонили з Міністерства оборони й запросили на співбесіду. Каже, що натоді вже розумів: ліпше мобілізуватися зараз. За місяць приїхав до Києва проходити співбесіду з одним із заступників міністра оборони.

— Мені сказали: «Антон, ви той, хто нам потрібен, єдина умова — мобілізація». Я говорю: «Тю, так!». Вопше без роздумів кажу: «Так, так!».

Досвід гірського туризму й роботи гідом нині допомагає Антону воювати. Каже, що не боїться комунікувати, а завдяки навичкам користування різними туристичними технологіями комфортно почувається в будь-яких умовах. Чоловік пригадує, що коли в горах було складно, він тримався й заспокоював себе тим, що все колись закінчиться. Такої позиції дотримується і на війні. Утім, деякі моменти пережити нелегко:

— Все інше я нормально сприймаю в армії, окрім загибелі своїх побратимів. І це завжди мене просто розтрощує вщент. Особливо, коли ти з ним от тіки-тіки бачився і ви какіє-то плани обговорювали. І потім тібє хтось пише… Та ладно, пише, буває таке, що ти просто фейсбук-лєнту [гортаєш]… і: «В сенсі? Ми ж тільки от три-там-чотири доби домовлялися, що перетнемося десь там в Крамє (Краматорську. — ред.). І це для мене, канєшно… Ну, це для всіх, напевно, але я просто… особисто я… для мене це саме важке.

У таких ситуаціях допомагає і підтримка побратимів та друзів. Військовик спілкується з ними, спостерігає за їхньою зібраністю й отримує від цього наснагу.

Часто Антон перебуває в таких місцях, де доводиться не лише фотографувати:

— Мінометний розрахунок, розгрузка і погрузка всього іншого. Я завжди «принести– піднести» — виконую на бойових ці завдання, десь там дроном літаю чи постріляти.

Чи не найбільше у своїй роботі задоволений проєктом «Дякую борд». Реалізовувати його почали ще до того, як чоловік став військовим.

— Ми придумали робити світлини військових, живих, і робити їм борди-подяки в містах, де вони жили, [із написами на кшталт]: «Дякуємо за те, що моя дитина може говорити українською мовою» чи «Дякую за те, що можу пити каву зранку». Коли нам почали писати їхні рідні, я думав: «Боже, це так неймовірно».

Антон помітив, що за час військової служби став, з одного боку, рішучішим, з іншого — більш зважено ухвалює рішення, оцінюючи не просто ситуацію, а й те, чим може допомогти іншим. Додає, що тепер менш лояльний до людей і їхніх рішень, які, на його думку, не на часі.

— Мої цінності не змінилися: людські стосунки значно важливіші за гроші.

Кардинально, за словами Антона, в нього змінилося усвідомлення своєї національної ідентичності. До повномасштабної війни відчував себе космополітом, для якого Україна була просто країною, де народився. Утім, попри перспективи життя за кордоном, Антон не переїжджав із рідного Дніпра. Чоловік переконаний, що хтось повинен залишатися в місті, щоб покращувати його:

— Бачив, що мої класні, цікаві друзі уїжджають. Усі говорять: «Погано, що наше місто не розвивається». Я говорю: «Так, канєшно, ви ж всі уїжджаєте».

2022 року Антон разом із бізнес-партнером готувався відкривати в Дніпрі ресторан, але повномасштабне вторгнення змінило їхні плани. Крім того, його оточення скептично ставилося до цієї ідеї. Тоді, каже, він усвідомив важливість країни для людини.

— У нас дуже багато говорять: «От шо мені дала ця країна?» — і починається. Кажу: «Все, що ви маєте, воно настільки у вас з народження, що ви навіть не усвідомлюєте, що насправді це і є частина країни, в якій ви живете. І всі ці можливості, які були і які надавалися — це також частина країни». І мені прям стало дуже прикро, що, наприклад, коли ми в’їжджали в Україну, мені прикордонники говорять: «Слухайте, ви точно хочете в’їжджати? Ви ж розумієте, що вас не випустять?». Кажу: «Я прекрасно розумію, я повертаюся». Вони такі: «Може, вам дати час подумати?». Кажу: «Ну блін. Ви ж розумієте, що вас не вистачає. Хто-хто, а ви мені відмовляєте?».

Із 2022 року Антон почав дуже пишатися тим, що він українець. Однак додає, що таке усвідомлення дається дорогою ціною:

— Хотілося б, щоб воно раніше до нас дійшло, але маємо, що маємо. Можливо, як говорив [В’ячеслав] Чорновіл, незалежність, не окроплена кров’ю, не цінується. Ось такі наші важкі кроки до самоусвідомлення, самостановлення. Але які в нас неймовірні люди! І які класні і цікаві люди в нас гинуть.

Водночас підмічає, як згуртованість українців на початку російського вторгнення не дала змоги Росії втілити свої плани. І як важливо єднатися й надалі.

— Для мене Україна — це країна вільних, самодостатніх людей. І, напевно, тому я зразу повернувся, тому що мої друзі пішли зразу в армію. Я [тоді] такий: «Блін, да. Єслі даже ці люди, які мали в своєму житті все, ухвалили таке рішення, то я не можу стояти осторонь.

Найбільша мотивація для Антона — його рідні, а також побратими, які відвойовують кожен клаптик землі ціною свого здоров’я, а часто й життя. Чоловік прагне побачити, як його діти дорослішатимуть і житимуть у вільній країні:

— У мене донька й син. Не хочеться, щоб він ліпші часи свого життя витрачав на війні. А давайте чесно: кожен на війні їх втрачає. У цей час ми могли б творити й будувати, кожен займався б чимось, що давало б можливість жити не тільки йому.

Зняти щось епохальне й випустити фотоальбом, щоб не втратити пам’ятні моменти, які цікаво показати всім — ще одне бажання Антона. Вплив фотодокументалістики, за його словами, з часом змінився, зокрема особисті історії вже не торкають людей так, як раніше. Водночас він бачить сенс продовжувати фотографувати, адже це насамперед документування злочинів, що цінно для майбутніх судів і встановлення справедливості. Також Антон сприймає фотографію як форму і спосіб збереження нашої пам’яті, зокрема про те, що боротьба українців за свою незалежність продовжується.

Розмірковує і про туристичні можливості й перспективи України, вважаючи, що вони недооцінені. До початку повномасштабної війни він із друзями втілював проєкт Undiscovered Ukraine, а до 2014-го ще мандрував горами Криму й Карпат. Вклав гроші у придбання частини туристичної компанії для молоді, яка організовувала подорожі Україною. Антон переконаний, що в майбутньому туризм в Україні розвиватиметься.

— Головне вірити. Коли людина вірить у щось, то це дає їй можливість жити.

«Там чудово, але тут своє»

23 лютого 2022 року Вадим Козьма складав адвокатський іспит у Нью-Йорку. Ввечері, втомлений після навчання, він повернувся до готельної кімнати й вимкнув телефон, щоб відпочити. Але геть пізно, каже, чомусь потягнувся до нього й дізнався від тещі про обстріл українських аеропортів. Зрозумівши, що РФ таки розпочала повномасштабний наступ, тут же вирішив повертатися додому.

Зараз Вадим — старший лейтенант Збройних сил України, працює в IT-секторі Міністерства оборони. А до початку повномасштабної війни займався комерційним правом, працював у юридичних фірмах — десять років супроводжував комерційні проєкти в Україні, США та ЄС.

До того, як переїхати за кордон, Вадим жив у Києві. Відколи почалася пандемія CoVid-19, працював віддалено. Але вже 2015 року почав шукати магістерські юридичні програми в інших країнах, припускаючи, що обере одну й залишиться там назавжди. Каже, тоді мав інші цінності: кар’єра важила більше за інші аспекти життя.

2017-го Вадим поїхав на піврічну програму до США. А коли зрозумів, що через скорочену магістратуру не мав права легально залишатись у країні, то вмовив батька профінансувати друге півріччя. Завдяки цьому, згідно з візою, можна було ще рік працювати й перебувати на території Штатів. Проте під кінець навчання Вадиму настільки хотілося додому, що він почав бачити сни про Київ.

— Мені Га́ванський міст снився, Поділ, бо я працював там і багато часу там перебував. І Оболонь — рідний район, в якому я виріс. Настільки мені хотілося додому, що коли запропонували залишитись при університеті в юридичній фірмі (це так звані клініки), я дуже ввічливо відмовив.

Дізнавшись про повномасштабне вторгнення РФ, Вадим спершу не йняв цьому віри, адже ще недавно запевняв колег-іноземців, що Путін не наважиться вторгнутися в Україну. Проте отримавши повідомлення від тещі, Вадим почав обдзвонювати рідних, друзів і клієнтів, намагаючись розібратися в ситуації й організувати все, що від нього могло залежати.

Уже через три дні, 27 лютого, він вилетів із Нью-Йорка до Варшави. Дорогою додому познайомився з кількома людьми, які теж поверталися в Україну. Вже у Львові, чекаючи на потяг до Києва, уперше почув сирену та звуки прильотів.

— Люди в паніці, біжать то в будівлю, то з неї. Хтось ще сльозогінний газ із балончика розпилив, якийсь конфлікт був — щось там не поділили. Ну коротше, там був треш, хаос абсолютний.

Одразу після приїзду в Україну Вадим намагався мобілізуватися до ЗСУ. Спершу пробував долучитися до ТрО, але там лише записали його номер телефону й відпустили. Тож чоловік пішов в Оболонський територіальний центр комплектування — там йому теж сказали очікувати дзвінка. За пів року Вадиму так ніхто й не зателефонував, тому він пішов на співбесіду до 47 окремого штурмового батальйону «Маґура» (із листопада 2022 року — 47-ма окрема механізована бригада).

У той час там набирали людей на низку військово-облікових спеціальностей. Вадима призначили на посаду начальника геоінформаційної служби, оскільки, окрім юриспруденції, він розбирається ще й у географії. Його спеціалізацією було топогеодезичне й навігаційне забезпечення військ. Розповідає, що мав можливість самостійно підібрати собі команду.

— Мій бойовий шлях був таким: я обійняв посаду, організував роботу, купив собі необхідне обладнання, навчав свої підрозділи, набрав собі людей. На бойові ми виїхали повністю укомплектовані, знали, що маємо робити, бо ми двічі були на навчаннях у Німеччині.

Долучився до війська, каже Вадим, бо відчував, що не міг учинити інакше. Додає, що на це вплинула його юридична освіта.

— Я розглядаю відносини між людьми в розрізі юридичних взаємовідносин. Тобто, коли купую щось у магазині, я заключаю усний договір про купівлю-продажу. Я можу переносити всі концепції, які знаю, на реальне життя. І одна з них — це те, що прав без обов’язків не існує. У Конституції чітко прописано, що захист держави є найвищим обов’язком громадян. Я неправильно зараз процитував, звісно, але суть передав. Якщо у тебе є права, то ти маєш обов’язки, які йдуть разом з ними. Ти маєш їх виконувати.

Однією з великих змін у житті Вадима став перехід на українську — після 30 років спілкування російською в побуті. Своє рішення він пояснює так:

— Я їх (росіян. — ред.) ненавиджу. Абсолютно, щиро. Я й до вторгнення відмовлявся від клієнтів з російським слідом, а зараз тим паче. І коли чую за кордоном (а я був за кордоном — я був у відпустці) і коли чув російську, мене просто… Я починав голосно розмовляти українською, щоб їм було незручно… Я буду завжди до них так ставитись. Вони вороги.

Пригадує, що однією з найскладніших ситуацій за час його служби була та, коли він із побратимами вперше поїхав на бойові позиції. Боявся бути частиною цього, хоч безпосередньо не брав участі в бойових діях, але усвідомлював, що його праця теж пов’язана з ризиком. Робота була на першій–другій лінії оборони. Вадим, зокрема, працював із технікою, налаштовував навігацію тощо.

На війні, через нервування та страх невідомості чоловік знову почав курити. Попри складні моменти, чоловік продовжує боротися. Сили йому на це дає насамперед сім’я. Особливо дружина, яка завжди підтримує його, чекає й допомагає.

Вадим переконаний, що все не даремно, і те, що українське суспільство доклало стільки зусиль, щоб опиратися російській агресії — це вже досягнення. Тож зараз він не бачить сенсу опускати руки:

— Стільки всього зробити заради чого? Щоб зараз скласти руки і сказати «ну і хер з ним», типу «спишуть – не спишуть», «закінчиться – не закінчиться»? Ні, треба, доводити до кінця. Ми вже стільки вклали! Не можна [здаватися]. Треба оце як марафон: ти пробіг 30 кілометрів, умовно кажучи, або половину, у тебе попереду, може, не менше, але зупинятися зараз, бо ти за*бався або щось ще — не варто.

Із початком повномасштабної війни відчуття дому для Вадима набуло нової ваги. Каже, що раніше, наприклад, не бував серед українського степу, а після 24 лютого, коли був у Запорізькій області, здивувався тому, наскільки степ — це красиво.

— Сутінки в степу — це кайф. Їдеш польовими дорогами, все красиве й запахи своєрідні, оці польові трави, це дуже специфічні відчуття. Поки подорожував по Україні, зацінив віддалення від великих міст. Можна вночі побачити зірки. У Запоріжжі, коли виходив курити на галявину перед службою, дивився вночі на зорі, Чумацький шлях [було] видно. Відчуття дому розширилось, стало більшим, перестало бути [тільки] Києвом, це стало, типу: от, це все моє.

«Треба йти до кінця»

В’ячеслав із позивним Біт — нині старший офіцер відділення планування 13 бригади Нацгвардії «Хартія». Займається технологічними процесами в бригаді. До вторгнення працював в IT-сфері. На момент початку повномасштабної війни він відпочивав у Шрі-Ланці, але щойно дізнався про вторгнення, не роздумуючи вирішив повернутися.

Пригадує, що у 2013–2014 роках війна відчувалася йому як щось далеке. Утім, чітку позицію він сформував:

— Росія для мене стала ворогом, коли вторглася в Крим. Я тоді не сильно замислювався, що в нас реально йде війна, але мене все російське тригерило.

В’ячеслав теж довго не міг повірити, що війна перейде в повномасштабну фазу. Проте перед подорожжю до Шрі-Ланки про всяк випадок записався до ТрО.

— Поїхали з друзями на сафарі. І я читаю новини, і таке відчуття, що наче вже щось готується. Пам’ятаю, аеропорти щось там заблокували, взлітні смуги. Читаю новини, думаю, блін, невже щось таке буде. І потім приходить повідомлення в чатик ТРОшний (ніколи його не забуду): «Побратими, всі до зброї!». Я такий: «Блін». Їхали на тигрів дивиться… Їду там — тигри, тигри. Та які вже тигри — у нас війна почалась. Тепер я не люблю тигрів.

Біт пригадує, що не зважував рішення повертатись чи ні, просто відчував, що мусить це зробити. Зі Шрі-Ланки полетів до Польщі, де провів кілька днів:

— Я не розумів, що таке війна й наскільки це масово. У мене ж досвід війни — це тільки 2014 рік, щось далеке, що на моє життя не впливає…. Приїздить потяг, я виходжу на перон — стати немає де, там настільки багато людей, жінки з дітьми, тварини. Всі метушаться, плачуть. Це жахливо було.

Із допомогою знайомих В’ячеслав знайшов, де переночувати в Польщі. Його поселили у великому приміщенні, яке нагадувало палац культури. Пригадує, там його зустрів літній чоловік і дав рушничок, на якому пропонував спати.

— Каже: «Постелиш собі, ляжеш». Думаю: «Куди, де?». Він відкриває двері — і там здоровенний зал, без опалення, без нічого. І всі просто, як шпроти, друг біля друга лежать. І він каже: «Ну ляжеш десь». Я собі там біля краю постелив цей рушничок, ліг. [Чую], собачки бігають, діти, мами плачуть. Думаю: «Блін. Це така ось… Це вперше я побачив — війна».

Рішення повернутися в Україну, а згодом долучитися до війська у В’ячеслава виникло через гостру реакцію на несправедливість:

— Мене просто аж розпирало зсередини. У мене така злість і ненависть до них (росіян. — ред.) з’явилась. Я хотів помститися.

У березні чоловік уже був в Україні та став до лав ТрО. Утім, каже, вірив, що війна ось-ось закінчиться, а тому вирішив повернутися на роботу. А поміж роботою їздив волонтерити в Бучу й Ірпінь: годував тварин і допомагав евакуйовувати людей.

Те, що війна триватиме довго, В’ячеслав почав усвідомлювати наприкінці 2022-го. Тож долучився до Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ), пройшов навчання й почав вивчати інформацію про підрозділи. Вирішив долучитися саме до «Хартії», адже йому сподобалось, що там максимально намагаються використати цивільні навички кожної людини.

В’ячеслав прагнув стати оператором БпЛА, але за наказом головного сержанта спочатку тренувався на піхотинця. Після цього почала формуватися бригада, де Біт набув іншого досвіду. Після трьох місяців тренувань у Золочеві він разом із побратимами отримав сержантське звання й поїхав на навчання в Німеччину. Після повернення йому запропонували обійняти посаду заступника командира роти розвідувально-ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБАК). А потім В’ячеслав зустрів командира бригади, і той запропонував йому зайнятися технічною частиною: шукати програмні рішення, розбиратися в них і зрозуміти, наскільки вони підходять для бригади.

Це було схожим на те, чим В’ячеслав займався в цивільному житті. І хоча в РУБАКу були всі його друзі, він розумів, що досвіду більше має якраз у цій роботі. І тоді погодився. Один із проєктів, який утілював, було впровадження системи ISTAR. Це процес, який, за словами В’ячеслава, у сучасній війні відіграє ключову роль.

Біт вважає, що відсутність збору, оброблення й розповсюдження інформації — це те, чого нині не вистачає українській армії:

— Не хочу казати про всіх, але те, що я бачив — дуже часто ми воюємо в моменті. Не зберігаємо інформацію, не аналізуємо, не робимо висновків. Тому ми вирішили, що будь-яка подія, яка відбувається на полі бою або з екіпажем, з БК (боєкомплектом. — ред.), ворогом — ми все це записуємо у спеціальному стандартизованому форматі. І потім в будь-який момент вся ця історія зберігається, і ми можемо подивитися динаміку. Наприклад, можемо вибрати час, екіпаж, БК і подивитися, як і коли цей БК спрацьовував, коли не спрацьовував. Можемо подивитися якусь іншу аналітику, співставити і зрозуміти причину, чому це не працює. Ми частково це зробили. У нас досить на високому рівні аналітичний підрозділ.

Багато сучасних інструментів, які раніше використовували в бізнесі для продуктів, зараз Біт із побратимами використовує в армії. Зокрема щоб зрозуміти тенденції ворога. Також В’ячеслав розробляє програмні рішення. Один із таких — мобільний застосунок, де сили ППО, коли фіксують загрозу, одразу отримують сповіщення про це й бачать це на позиціях. 

— Аналітика — це ключ до вирішення проблем. Ще з продуктових компаній, у яких працював, я пам’ятаю, що будь-який вектор руху завжди задається аналітикою. Так само в армії. Якщо щось не працює, треба аналізувати, виправляти й знову дивитися аналітику. У нас немає такого ресурсу, як у Росії, і ми не можемо розкидуватися ним. Треба грамотно підходити й робити аналітику всього: артилерії, безпілотних систем, паливно-мастильних матеріалів. 

На думку В’ячеслава, люди, які приходять у військо з цивільних професій, суттєво впливають на його розвиток. Тому переконаний, що нині ідеальний час, щоб за допомогою цих людей реформувати армію. 

А ще Біт вважає, що в армії він більш успішний, ніж у цивільному професійному житті. Однак, наголошує, що тут набагато складніше через виклики, бо у війську ціна помилки набагато вища. 

— Місцями моя робота дуже схожа на мою цивільну роботу. Інколи забуваєш, що це війна. А потім щось трапляється, [наприклад], твій близький друг загинув. І воно тобі якось… Це як робота, тільки люди не звільняються, а гинуть. І це важко.

На думку Біта, боротьба за свободу циклічна для українців. Зауважує, що після певного періоду боротьби українці забувають, хто ворогом — і Росія знову стає «братнім народом». Тому чоловік прагне, щоб наступні покоління не забули нинішньої боротьби, а нинішні — очистилися від нав’язаної Росією культури й розбудовували свою.

— Треба йти до кінця. Україна — рідна. Будемо боротися за неї. Нам треба максимально передати ціну, яку ми віддали за свободу. Можливо, колись ми навчимося не повторювати цих помилок.

Серед іншого, В’ячеслав звертає увагу й на виклики, які нині стоять перед Україною. Один із них — це втома від військової служби й недостатність людей у війську:

— Якщо на країну напав ворог, то мусимо всі захищати її. Потрібно повертатися, тому що люди сильно втомились. Ті, з якими я воюю — це вже третій рік [служби пішов]. Це ж не така робота, як цивільна, [де] ти зранку прокинувся, приготував собі сніданок, поїхав на роботу, попрацював, в тебе потім вечір вільний, вихідні є. В армії ти постійно працюєш. Єдиний час, коли не працюєш — це коли спиш. Це дуже втомлює. Треба міняти цих людей.

В’ячеслав переконаний, що перемога буде, коли не існуватиме Росії. А доки вона є, варто бути готовими воювати.

— Нам треба більше об’єднуватись і менше сваритись. Спочатку розібратися з ворогом, а потім — хто [серед нас] правий, а хто ні.