Марʼян Пиріг про музику й поетичний бум в Україні 

Марʼян Пиріг — музикант, засновник музичних гуртів «Гич оркестр», «Пиріг і Батіг», співзасновник музичного проєкту «Чистий четвер» (створений спільно із дружиною Єлизаветою Пирожок), а ще він художник. Із літа 2025 року — військовослужбовець. 

Говоримо з ним про те, як Росії вдається поєднувати блатняк з образом «великої культури», любов українців до поезії та Харків сто років тому й тепер. 

«Досі вирізаю з себе рештки російського, заповнюю ці пустоти своїм»

— Нещодавно в нашому інформаційному полі набрало резонансу інтервʼю Пугачової, популярні також інтервʼю росіянина Дудя. Це співпадіння чи добре продумана російська операція?

— Вбачаю в цьому невипадковість. Російська ІПСО працює вміло, є чому повчитися. Вони це роблять не вперше. Рік після патріотичного піднесення через повномасштабну війну у столиці між студентами зʼявилась теза, що «разгаварівать па-русскі — ета смєла». Чому молодь співає Цоя? Це взагалі не їхнього покоління музичне навантаження. Теми про лібералізм, що, мовляв, росіяни не всі погані, давайте жити мирно — це все на тлі перемовин про перемирʼя. Це тиск на людську втому.

— В одному інтервʼю ти говорив, що дипломатичні відносини без культури не мають сенсу. Що держава має робити, аби в нас були ці дипломатичні відносини на базі культури?

— Роботи багато, бо прогалина велика. З часів незалежності в нас відсутнє патріотичне виховання як таке, відсутня історія, хто такий українець, який у нас нематеріальний спадок — мова, пісня. Світова спільнота зберігає цей спадок, у них пилинки здуваються з кожної пісеньки, є інвентаризація, архіви. У нас є бюрократія на політичному, військовому рівнях. Зрештою, у нас є те, що збирали Іван Франко, Євгенія Ярошинська¹Українська письменниця, фольклористка, етнографка, педагогиня та громадська культурна діячка Буковини (1868–1904). Відома ще й завдяки своїй феміністичній позиції, адже свою кар’єру збудувала самостійно і вийшла на міжнародний рівень. та інші небайдужі до народного люди.

Потрібно піднімати такі історії, як-от про Степана Руданського³Письменник, поет, перекладач, фольклорист, а також лікар (1834–1873).: його батько (сільський священник. — ред.) через те, що жив у Російській імперії, вів служби російською мовою. Руданський жалівся братові: «Грицю, тато мені заказують рідної мови. Кажуть: “Піши общєдоступним ілі вообщє нє піши”. Дід і прадід не заказували мені мені рідної мови, сподіваюсь, по смерті не закажуть 14 млн моїх єдномовців». Дуже мені от сподобалося це слово, що мова нас і єднає і вона в нас єдна. Мама у нього була неписемна, і їй байдуже була ця вся російська, тобто він від неї взяв українську пісню, традиції, які ніс із собою все життя, де б не був. Або як він про Петербург озивався. 

До речі про Петербург, Шевченко комусь із Харкова пише: «У мене є одна знайома, хоче в театр у Петербург йти, але вона тут зогниє, бо Петербург — це взагалі не про театр. Можете в харківський театр якийсь взяти?». Мовляв, хай буде в Харкові, нащо їй те болото.

Російське і на мене впливало в часи мого підлітцтва. Всі ми слухали російський рок, грали його на гітарі, ніби ми такі круті. Ехо радянщини було чимось панківським — одягаєш значок Леніна чи серп і молот — і ти вже протестуєш. Я досі вирізаю з себе рештки цього, заповнюю ці пустоти своїм. Не звинувачую державу, це насамперед я був байдужим. Держава — це в першу чергу ми.

— Росія отримує мільйони доларів зі стримінгових платформ і, на жаль, певний відсоток споживачів контенту — з України. Як ми маємо боротися з цією російською зброєю? І чому українці продовжують слухати російське? 

— Ми повертаємося до першого питання. Усі ці інтервʼю, тема перемирʼя наче вертає нас туди, де можна було слухати російське. Наприклад, є гурт «Пʼятниця», який почав українською співати після повномасштабного вторгнення, але потім знову на російську перейшов. На їхні концерти за кордоном приходять росіяни і пишуть фейсбучні постики, що це було ніби в мирні часи, що ми всі брати. Зірки безвідповідальні. А це працює так, що от «Пʼятниця» знову говорить російською і я можу.

Росіяни є скрізь по всьому світі. У них є ця впливова база. А тепер ми маємо бути скрізь. У нас мають бути потужні, адекватні люди, які матимуть стратегію протидії, зможуть моніторити, адаптуватися під реалії.

— Щодо українських зросійщених співаків, які фактично вже більше не є частиною українського простору, але й не прийняті в Росії за своїх. Куди воно має розвинутись? 

— Я не бачу, що воно кудись має розвинутись. Показово для інших українців, що от ти хотів співати російською і думав, що тебе там приймуть за свого, а тебе не приймуть. Вони перевертні, тобто їх не любить ніхто. Це яскравий приклад, який ми можемо використати на свою користь. 

Росіяни — імперіалісти. Скільки народностей вони знищили ментально. Бурят називає себе росіянином. Коли ми з проєктом «Пиріг і Батіг» їздили деокупованою Слобожанщиною, мені розповіли історію: чоловік під час окупації постійно велосипедом їздив і підʼюджував одного бурята: «Що ти, чурка? Тебе ж вони так називають? Ти хочеш бути росіянином, але ти не будеш ним. За кого ти воюєш? На чию землю ти прийшов?». Жінка збоку говорила: «Я не знаю, як мого дурачка не вбили».

Українські музиканти, яким дають паспорт росіянина, все одно завжди будуть для них хохлами. Не просто не свої, чужі, а принижені.

«“Вєлікая руская…” і блатняк — це одне ціле»

— Цікаво, як росіянам вдається, живучи в цій тюремній блатній культурі⁵Сукупність правил, цінностей, традицій і фольклору, що виникли в кримінальному середовищі, зокрема у в’язницях. Це своєрідна субкультура, що попри маргінальний характер дуже вплинула на пострадянське суспільство, зокрема на масову культуру., продовжувати пропагувати цю «велич» своєї культури на закордон? Іноземці не здогадуються, що більшість росіян не ходять на балет і не читають «великих» письменників, а насправді слухають якусь там «Бутирку»⁶Російський музичний гурт, один із найпопулярніших у жанрі російського шансону. чи дивляться серіали про зону.

— А воно в них комплексно йде, тобто «вєлікая руская…» і блатняк — це одне ціле. Для мене Єсєнін — це блатняк: пияцтво, кабаки, десь щось вкрасти. У Лєрмонтова, у Пушкіна це проскакує. Це їхній спецефект. І вони це назвали словом «шансон». Це теж частина «великої російської культури». Це їхній спадок. У них є бардівські пісні. Коли у Вікіпедії на сторінці про співану поезію натискаєш російську мову, то воно перекладає це як «авторська пісня». А це різні поняття.

Я свого часу досліджував пісенні світові традиції, зокрема слухав російську народну традиційну музику. Наприклад, збірник «Музика російського Поозерʼя» — там 80–90 % пісень — це тексти про жіночий алкоголізм. У них є культ пияцтва: ти маєш випити і про це сказати. Ця музика просякнута агресією.

У нас Франко сидить у тюрмі. І що він робить там? Збирає пісенний спадок, бо кожен, хто там сидить, йому співанку свого села співає. Потім виходить збірка «Тюремні сонети»⁹Цикл сонетів, написаних Іваном Франком під час ув’язнення 1889 року в коломийській тюрмі. Вперше кілька сонетів із циклу опубліковано в журналі «Народ», інші — у збірці «З вершин і низин».. Що таке «Тюремні сонети» і що таке блатняк? Між ними прірва. Або візьмемо наших дисидентів, шістдесятників. Стус — це просто таки показник цього антиблатняка. Людина пише, я б сказав, духовні твори, просякнуті спогадами, глибоким аналізом. Тут тюрма і там тюрма, а які дві великі різниці.

І знову ж таки, якщо це була камера на двох, то українець сидів із росіянином. Чого ж ви, «великі», так боїтеся двох українців в одну камеру садити? Ми от наче маленькі порівняно з ними, але ми дуже яскраво бачимо їхній страх перед нашою схованою безмежністю. Ми — не велич, ми — безмежність, і вони не знають, чим це все може для них закінчитися. 

— Як оцінюєш майбутнє російської музики у світі?

— Не думаю, що воно буде аж настільки комусь цікавим. Хіба Чайковський, Шостакович, Прокофʼєв, Стравинський. Але Стравинський не мав себе за росіянина, він приїхав, отримав атак серця від того, як погано грають його музику, і сказав, що більше не повернеться. Прокофʼєв «Ромео і Джульєтту» написав у Франції чи Італії. Тобто це теж не робилося все на тих теренах. Афіші «Лускунчика» чи «Лебединого озера» Чайковського виглядають попсово, він популярний тим, що легкодоступний. Це не є високий штиб академічної музики. Воно мені більше виглядає як занепад, а не ріст. Уже за цим можна не спостерігати, що там нічого цікавого не відбувається і не відбудеться. А в нас виглядає все напрочуд круто.

«Скверна вертається і нікуди не дівається»

— Метою проєкту «Пиріг і Батіг» було, зокрема, повернення до української мови, популяризація її. Раніше українська сприймалася як мова села, а російська — як мова міста. Іван Семесюк каже, що ці полюси вже змінилися — українська є мовою міста, а російська — провінції. Як ти це оцінюєш і чи змінюється від того мета твоїх проєктів?

— Я би аж так не аплодував, що це вже сталось, є тенденції до цього. Сьогодні українська знов мова міста, але ми не знаємо, як завтра буде працювати російська ІПСО і які віяння будуть у людських свідомостях. Роботи все ще повно.

Якщо проєкт «Пиріг і Батіг» більше про поетів, то «Чистий четвер» більше досліджує поеток доби радянської окупації. Не так багато цього матеріалу є у вільному доступі. Наприклад, є дитяча поезія Олени Журливої, яку вона писала після таборів, але тієї, за яку вона сиділа в таборах, немає, треба йти в архіви. Тобто в цьому є елементи дослідження, фіксування і навіть інвентаризації.

Ми з дружиною хочемо знайти такого поета чи поетку з кожного куточка України. Це складно, але якщо ми візьмемо відразу і драматургів, і літераторів, і художників, і кінематографістів, то картинка буде потужніша. Мені хотілося знайти когось у Херсоні, і знайшов Юхима Михайліва. Це художник і поет, що був першим головою Музичної спілки імені Миколи Леонтовича¹¹Створене 1 лютого 1921 року як Комітет пам’яті Миколи Леонтовича, із 26 лютого 1922 року перейменоване на Музичне товариство імені Миколи Леонтовича. Туди входило понад 50 діячів культури, які працювали у двох напрямах — музичному та музейному., заснованої на девʼятий день після його вбивства.

Окрім мовного аспекту, стоїть задача долучати людей до архівування цього, до масштабної фіксації злочинів радянської окупації. Можливо, це допоможе їм щось збагнути, як це свого часу робили Алла Горська, Василь Симоненко, коли викрили Биківнянський ліс¹³Територія околиць Києва (раніше — лісовий масив біля селища Биківня), де співробітники НКВС у 1937–1941 роках таємно ховали розстріляних чи закатованих у київських в’язницях. Нині там облаштовано «Биківня́нські моги́ли» — найбільше поховання жертв масових політичних репресій тих часів.. У росіян культ смерті, а в нас культ життя. Тобто якщо ми згадуємо своїх замордованих і розстріляних, то во імʼя життя, щоб такого не ставалось. Ми вказуємо Росії на їхні злочини. Це робиться і для світової спільноти, якій потрібні факти.

Але відбуваються й інші речі. Десь рік тому в Музеї шістдесятництва була презентація книжки перекладів російськомовних українських поетів, але також російських поетів українською, які зробила Валерія Богуславська¹⁴Валерія Богуславська — перекладачка з російської, англійської, їдишу, поетка, членкиня Національної Спілки письменників України.. На початку виступила директорка музею Олена Лодзинська і сказала таке: «Вже який рік триває повномасштабне вторгнення, ми вже змучилися, все російське є поганим, ми не хочемо її любити, бо це Росія, а Росія нас вбиває. Але все ж таки ця культура є велика. І ця книжечка — місток, російською ми читати вже не зможемо, але зможемо читати російських поетів українською. Важливо зберегти цей місточок». Я такий: воу, це Музей шістдесятництва? А, і зрештою вона ще сказала: «Як казав колись Іван Світличний, немає народів поганих чи хороших, але є погана влада». Тобто народ не винен… Ще й Світличного згадала! Це було хижо і неприємно. І це директорка Музею шістдесятництва говорить!

— Тоді постає питання, хто цю памʼять створює і береже.

— От! Про це і йдеться. Ці речі лякають. Ти працюєш, щоб такі речі зникали. Ми так зухвало проєкт «Чистий четвер» називаємо, що це очищення краю од скверни, як казав Стус колись, що цей край як храм скверни. А тут ти бачиш, що скверна вертається і нікуди не дівається. Ти постійно маєш опиратися.

Ми зараз маємо окуповані території, а ми всі колись були окуповані. І всі були ніби навіть змирилися з тим, що ми в якійсь такій окупації, вже прийняли її. А потім дивишся на людей, які робили тотальний опір цій всій системі, не боячись сидіти в таборах, не мати роботи, не боячись, що твій фільм не вийде на екран. На когось це вливало на ментальному рівні, а хтось, як Стус, тримався до кінця.

Стус — залізна і тендітна людина водночас. Він зміг свій крихкий духовний світ пронести через все життя. Це надихає, і треба бути як Стус. Він глиба опірності. Він сперечався зі своїми наглядачами, був зухвалим, але, як він писав, із незлим обличчям. Обличчя не зле, але обурене цим всім.

Декомунізація вже себе вичерпала, ми зараз маємо нашу країну деімперіалізувати. Хтось говорив: «Давайте міняти вулицю Бажана на якусь іншу». Ну, що це таке? Бажан — це крутий український поет. Підтримую фразу Євгенія Стасіневича (сучасний літературний критик. — ред.), що якщо ми почнемо декомунізувати українську літературу, то вона осиротіє. Ми тоді викреслюємо весь цей модерн 20–30-х, взагалі початку XX сторіччя, які бачили в соціалізмі здорову противагу імперіалізму. А Радянський Союз продовжував імперські діяння під цією маскою. Той побачив хиже в цьому, протидіяв або навіть не встиг протидіяти. У Росії є страх перед вільнодумством, опором. Тому це одна з найважливіших речей у наш час: опиратися російській ІПСО, опиратися ворогу на всіх рівнях.

— Минулого року замість того, щоб назвати провулок у Харкові іменем Міська Барбари¹⁷Український співак та актор, був вокалістом рок-гурту «Мертвий Півень» (1971–2021)., харківська група деколонізації обласної військової адміністрації проголосувала за назву Привітна. Як ти тут це пояснюєш, що це говорить про місто, політику памʼяті? Чи розуміють харківʼяни постать Барбари?

— На жаль, не всі. Назви Привітна, Квіткова засмучують. Або проспект Героїв Харкова — яких героїв? Ти можеш підставляти туди, яких хочеш: як міняється влада, так міняються герої. Ці назви ні про що, вулиця Барбари — про щось. Воно ще не встало на правильні рейки, але є певне сприяння, щоб воно змінилось. Потрібен час.

Щоб вулиця Пушкіна стала вулицею Григорія Сковороди, це мало прилетіти¹⁸Вулиця зазнала пошкоджень під час масованого ракетного ударі 23 січня 2024 року, після цього 26 січня 2024 року її перейменували.. Зараз ніхто не згадує, що це вулиця Пушкіна була, ніби споконвічно Сковороди. У Львові вулиця Чайковського під час повномасштабної війни стала вулицею Мирослава Скорика, і до цього швидко призвичаїлись.

— Як змінилось твоє ставлення до творчості після початку служби в силах оборони? 

— Під час БЗВП (базова військова підготовка. — ред.), коли ти без звʼязку, без інформації, я зрозумів, що з цими людьми міг би ніколи в житті не перетнутись. Зустрівся з пересічними українцями, серед яких багато російської мови, російських пісень. Я зрозумів, що роботи багато, додалося смутку. Як світло все виглядає, коли ти сидиш у своїй бульбашці… Цікаво подивитись на країну не зі свого крісла, а піти пересісти. Потрібно було з певними тезами працювати, наприклад, що стрьомний тільки Путін, а не всі росіяни. Бачив результати, як за два місяці БЗВП люди міняли свою думку. Зрозумів, як треба міняти свій інструментарій, поповнювати його. 

«Не гнівайтесь на харківʼян»

— Ти проживаєш у Харкові, це важливе місто для твоєї творчості. Але ти виріс у Львові й раніше казав, що до Польщі в тури їздив частіше, ніж на схід України. Яким ти побачив Харків, коли вперше туди приїхав, коли зʼявилося захоплення? 

— Перша поїздка — це тур «Гич оркестру» у 2012 році. Це був безкоштовний виступ, на який прийшло кілька людей: однокласниця моєї мами зі своїми друзями, дві студентки зі Львова і два харківʼянини. Я з ними (хлопцями з Харкова. — ред.) досі товаришую, вони навіть лишилися трішки набутися з нами. Казали: «Хлопці, можна ми з вами, бо тут дуже мало української мови. А ми хочемо її чути». Нам цей Бодя показав із вікна: «Бачиш от там ліс? Там вже Росія, тому тут російської багато. Не гнівайтесь на харківʼян». Місто було зросійщене, але такі небайдужі люди надихали. 

Вдруге і втретє ми їздили у 2015 і, здається, у 2016 роках, це був фестиваль класичної музики «ГаліціяКульт», така взаємодія Харкова та Львова. Це вже був трошечки інший штиб сприйняття міста, ми гуляли, все дивились. Мені говорять, що коли я приїхав до Харкова, я це зробив як Місько Барбара. Та ні, я це зробив ще як Лопатинський²¹Фавст Лопатинський (1899–1937)— український актор театру, режисер театру-студії «Березіль», сценарист і викладач. у 1920-х роках. Він тоді навіть маму свою забрав — оперну співачку Філомену Лопатинську. Він був соратником Курбаса і, зрештою, з ним у Сандармосі був теж розстріляний.

Харків щоразу відкривався потрішечки. Перший раз я побачив сумну картинку з натяком на розвиток, а потім бачив тільки розвиток. А на сумне ти не можеш обурюватися, бо бачиш маршрутки Харків–Бєлгород, їм туди ближче їхати, ніж до Києва, так само, як мені було ближче до Польщі.

Після 2016 року була велика перерва — наступні поїздки вже після початку повномасштабної війни, на Великдень. Заграли концерт в Art Area ДК і нас запросили в Старий Салтів. Ночували в будинку «Слово». О 6 ранку прокинулись, а о 8 вже грали. Середина весни, а ми були в зимових куртках, тоді я зрозумів різницю кліматів. Збагнув, яке небо високе, як писав Йогансен²²Майк Йогансен (1895–1937) — письменник, поет, перекладач. Також став жертвою сталінських репресій.. Інша густина повітря через те, що там сухіше, ніж у Львові.

Коли повернулись до Львова, вирішили, що треба робити деокупаційний тур, бо бачили в людях цю повагу до всього українського після того, як вони побачили обличчя ворога.

Тоді вже почав більше в історичних речах порсатись. Хоча і до того торкався цього, коли ми працювали над альбомом Руданського «Сьпівомовний» (пісні на вірші поета. — ред.). Перші друки Руданського виходили в Харкові, це столиця українського друкарства. 

Потім у нас був деокупаційний тур спільно з Ukraїner. Одна пані підійшла в селі Циркуни: «Який ти подарок мені зробив. Мені сьогодні 75 год, а ти приїхав, тут заграв таке хороше. Слухай, будь моїм сином, бо мої два загинули». Ти її обіймаєш і думаєш, що ти всіх людей маєш обійняти. Інша пані йде мене обіймати і жартує: «Не нада, він мене полюбив!». Потім приїхав до Львова і думав, що ці люди точно мають право на радість після пережитого. Ця радість має ваготу справжності. Ультратрагізм посприяв цій ультратвердій радості.

— Як вирішив переїхати до Харкова? 

— Я плекав-плекав собі це рішення, називав місто улюбленим. От кохання — це такий чинник, який забирає будь-які сумніви. «Чистий четвер» — це харківський проєкт, заснований у квартирі Юрія Шевельова²⁵Юрій Шевельов (1908—2002) — український мовознавець, есеїст, літературний критик, професор Гарвардського й Колумбійського університетів..

— Ти був на резиденціях у будинку «Слово» і у квартирі Шевельова. Як оцінюєш такі ініціативи? «Слово» для тебе — храм поезії, але це також будинок, що став тюрмою і місцем, де поетів почали знищували. Як ці резиденції впливали на твою творчість і усвідомлення історичного контексту?

— «Слово» для мене не несе негативу. Ті люди там творили, їх там заарештовували, але нікого не вбили в самому будинку. Єдина смерть, яка там сталась — це Хвильовий²⁷Микола Хвильовий (1893–1933) — український прозаїк, поет, публіцист. Вчинив самогубство в Харкові (13 травня 1933-го) на знак протесту проти свавілля й тоталітаризму СРСР., але він сам забрав у себе життя. От Жовтневий палац²⁸Так називали Міжнародний центр культури і мистецтв (МЦКМ), що розташований в центрі Києва. — отам відбувалися хижі речі. Там розстріляли Майка Йогансена, а не в будинку «Слово», де він мешкав.

Зараз ми у проєкті «Чистий четвер» маємо твір Олекси Влизька, теж який був замордований у МЦКМ. І я для себе назвав це співаним кенотафом²⁹Вид могил або надгробків, під якими немає захоронення, бо померлі чи загиблі люди через історичні обставини (тобто не зі своєї волі) навіки опинилися на чужині.. У нас немає памʼятника Семенку, Йогансену, Влизьку, Чупринці. Тих людей було вбито, але їхні голоси звучать, якась така метафора безкінечності і безсмертя. Якщо ми будемо передавати це один одному, то воно і не вмре ніколи. Як мова вмирає з останнім носієм.

«Слово» — це будинок світла для мене, тому перебування у квартирі Петра Лісового³³Петро Лісовий (1891–1943) —український журналіст, прозаїк та публіцист.… До речі, справжнє прізвище — Свашенко, його замордували, а брат, який грав у фільмах «Земля», «Фата моргана», — спокійно жив собі у Москві і помер в 1950-х. Дві різні долі братів із Дергачів (місто на Слобожанщині. — ред.).

Я побував у квартирі художника Анатоля Петрицького³⁴Український живописець, художник театру і книги. Зокрема був головним художником Молодого театру Леся Курбаса (1917–1919)., де збережене старе планування. Сподіваюсь побувати у квартирі Наталки Забілої³⁵Дитяча письменниця, перекладачка, драматургиня. Була першою лауреаткою літпремії ім. Лесі Українки.. Приємно, що в будинку «Слово» живуть люди, завдяки яким можна бути вхожим в якусь певну квартиру. У квартирі Забілої мешкає Микола Коломієць — засновник арт-студії Aza Nizi Maza. Ми з ними співпрацюємо, вони на весь проєкт «Замордовані» готують ілюстрації. Ми там виступали для діток: харківʼян, з окупованих і деокупованих територій. Микола віддав своє життя роботі з дітьми. Його графік — це встати о 7 ранку і вернутися додому о 10 вечора. Вони популярні в Україні, роблять виставки за кордоном. І цей чоловік живе в будинку «Слово». Воно ніби щось там продовжується, зрештою. Це не назвеш сумним.

Мені приємно спостерігати піднесення Харкова, яке мені дуже схоже на піднесення Харкова 1920-х. І хочеться там бути, аби до Харкова не прийшли стрьомні 30-ті. Це може бути окупація. Ми всім чином опираємось, але не знаємо результату цієї боротьби. Не хочеться надіятись, хочеться діяти. Хочеш, щоб цього не сталось, — приїдь і починай щось робити.

— Ми говоримо про загрозу фізичної окупації, а як щодо ментальної — русифікації, повернення до стану, про який ти казав, розповідаючи про свій перший візит? Чи є ризик такого повернення?

— Його змінить тільки фізична окупація.

Ми з дружиною познайомились у роботі з дітьми. У старших людей буває таке, що совок втерся в хребет і його не виріжеш. А в дітях ми бачимо зухвалий патріотизм. І це діти зі сходу, з окупованих територій. У нас був проєкт «Прогулянки з “Чистим четвергом”», дітки 9–12 років. Ми там, наприклад, пишемо кожен по рядку анонімно, а потім читаємо. І там дуже багато про повернення додому: «Спільна думка є у нас, всі ми хочем на Донбас». Наскільки вони закохані в свою домівку! У них вкрали дитинство.

Ще була зустріч із підлітками від Нью-Йоркського літературного фестивалю, який колись заснувала Вікторія Амеліна³⁹Українська письменниця, громадська діячка, лауреатка літпремії ім. Дж. Конрада, після початку повномасштабної війни документувала злочини РФ. Загинула від поранень, отриманих унаслідок ворожого обстрілу Краматорська 27 червня 2023-го.. Туди вони потрапляють, вигравши конкурс есеїв, тобто вони пишуть. Там діти з Нью-Йорка, Бахмута, Званівки. Званівка — це щось феноменальне, це колись були переселенці з Лемковини (Лемківщини. — ред.), вони знають мову, у них було Різдво. Питаю про Званівку хлопчика Ярослава: «А ви що, про Званівку ніколи не чули? Так про неї навіть Сосюра писав: “Від Бахмутки до Званівки”. У нього ж там бабця була». І ти такий: «Вау, дитина тобі зараз про Сосюру наярює». Вони суперактивні, суперцікаві і супернебайдужі. Думаєш: «От туди треба вкладатись нам». Незалежність від Росії от зараз починається. Повномасштабна — це якраз відлік незалежності від їхньої думки, хоча вона хоче сюди пробиратися через різні шпарини. Основна протидія — оцей дуже молодий обурений мозок. Не дати йому затьмаритись тими речами. 

«Ведучий у джинсах, вишитій сорочці і босий»

— Взаємодія з дітьми неймовірно важлива, адже насправді якась така одна інтеракція може дуже сильно вплинути на дитину і на її подальше майбутнє, вибори, прихильності до якихось речей. Ти розповідав, що для тебе таким моментом було, коли в місто приїхали «Плач Єремії» та «Мертвий Півень» і ти почув цю музику і співану поезію. І тобі кажуть, що ти переїхав до Харкова, як Місько Барбара. Чим для тебе є ці гурти зараз і чи ти порівнюєш свій шлях і роботу в цьому контексті?

— Мені важливо було почути це вперше саме наживо. Тоді у школі ще хтось міг співати російське або просто попсу типу Панамарьова. І тут раптом вони приїхали у спальний район, на вулицю Патона, біля палацу ЛОРТА⁴¹Львівський державний завод «Львівське об’єднання радіотехнічної апаратури», на День незалежності. Ведучий Олександр Богуцький — у джинсах, вишитій сорочці і босий, Барбара теж у вишиванці і босий. На ранок вже всі хотіли касети й підбирати ці пісні на гітарах. Вони приїхали, заграли й поїхали, а воно вже відбувається. Я керуююся тим, що спрацювало на мене. Ми з дітьми наживо співаємо пісні, і це зовсім по-іншому в памʼяті відкладається.

Я б не хотів порівнювати, чи схожі наші труди. Для мене схоже, бо я собі взяв як взірець те, що зі мною сталось. Але яка в них була мотивація? Тоді був трошки інший час, але люди пропагували українське.

— Повертаючись до початку 1990-х: тоді зʼявляється цей жанр поетичного року, але він не стає масово популярним і тим паче не виходить на певний рівень за кордоном. Чому, на твою думку, цього не сталося тоді? 

— Щоби це могло стати популярним за кордоном, воно має стати суперпопулярним у нас. Це була культурно-політична бульбашка. Хоча своє коло спілкування тоді я би не відніс до культурного штибу, це було щось довкола кримінальне. Просто мені пощастило, що тато був у лабах, як тоді називали, коли граєш на дискотеках кавери Deep Purple, Led Zeppelin. У мене був доступ до платівок.

Це 1990-ті, де багато довколакримінального, присипаного блатнячком, і ця музика (поетичний рок. — ред.) як альтернатива. Це щось возвишене, але водночас і андеграунд. Воно не всім доступне. Можливо, через надто інтелектуальний і концептуальний підхід. Якщо ми беремо сучасну пісню, то за третій раз ти приспів памʼятаєш, а тут цього приспіву могло і не бути, ти навалюєш довгий текст — і це теж треба вміти, треба бути митцем. Тут є артистична подача. Тому не дивно, що Місько поїхав до Харкова і був у театрі «Арабески».

— Зараз пісні «Мертвого півня» набирають перегляди на ютубі. Тобто люди приходять до цього, але з певним запізненням. Як ти це оцінюєш? 

— Люди шукають щось українське й натикаються на цей непересічний спадок.

Треба зважати на ще один аспект. У якому з артистичних напрямів люди в Україні найбільше рефлексують? Кожен хоче написати поезію. А щоб її написати, ти маєш багато її прочитати, послухати.

У нас із поезією дуже багато що повʼязано. Українське поетичне кіно — теж окремий напрям. Жанр поезії почав набирати обертів. Колись Жадан би не зібрав Палац спорту тільки поетичними читаннями.

— Ми бачимо неодноразово, як гурти намагаються відродитися після втрати свого лідера: «Брати Гадюкіни», «Скрябін», «Мертвий півень». Чи може гурт знову існувати й мати вплив на тому ж рівні після втрати серця і основи? 

— Це складне і болюче запитання ставлю собі постійно. Звичайно, що кожен хоче продовжуватись, але я би обрав стратегію змінити назву, бо ти вже не є тим гуртом. Конкретна назва несе за собою певне навантаження, яке втрачене з тих чи інших причин.

Наші 20-ті

— Хочу повернутися трошки до теми 1920-х. Термін Розстріляне відродження багато хто критикує, вбачаючи в ньому віктимність, недостатньо розкрите і правдиве ставлення до тієї генерації, адже навіть в антології Лавріненка є ті, які не були замордовані і продовжували писати. Віра Агеєва пропонує термін Високий Ренесанс, а Сергій Жадан — Перші хоробрі. Який термін ближчий тобі? 

— Термін Розстріляне відродження вичерпав себе, він обмежує розуміння певних речей. У нас є проєкт «Замордовані», і називається він так тому, що не всі були розстріляні, хтось був замордований таборами, як Стус. І він про весь час радянської окупації. Є люди, яких розстріляли у 1920-1921 роках, і їх вже не відносять до Розстріляного відродження. Так само Свідзинського, який був спалений у 1942-му, шістдесятників. Усе обмежується двома поколіннями.

Високий Ренесанс — круто, підтримую. Хоробрі — теж підтримую, але не всі вони були сміливі, хтось міг боятись. Але в слові «замордовані» є фіксація злочинів. Це список людей, які були замордовані за часи радянської окупації. Можливо, пані Віра тут говорила про навантаження, яке по собі ці люди залишили, а я все ж таки повертаюсь до персоналій, що з тими, хто лишив по собі красу цього Високого Ренесансу, чинили так-то, і це ті самі кати, які продовжують нас нищити. Цим показуєш злочинця і його жертв. Ми втомилися бути жертвами, але ми маєм плекати памʼять про тих, хто загинув. Кожного ранку під час національної хвилини мовчання я згадую всіх замордованих. Для мене це внутрішній меморіал, і він базується на тому, що не з 2014-го це почалося.

— Генерацію 1920-х знищують, від неї залишаються ті, хто пішов на певний компроміс з окупаційною системою. Як це впливає на тяглість поетичної традиції?

— Це постійні, я би сказав, перестрибування. Немає конкретного еволюційного ланцюжка, безперервного росту, постійно ця пунктирна лінія.

— Стус є для тебе досить важливою особистістю. В альбомі «Замордовані. Подзвін перший» ти накладаєш його вірші на музику. Також часто говориш, що поезія має властивість по-іншому сприйматися з часом, з контекстом. Який текст Стуса для тебе зараз є найважливішим для осмислення того часу, в якому ми зараз живемо?

— Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край — то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

Є ще інший вірш:

День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
упали в небо горілиць,
а світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі —
лиш ти одна, моя надіє,
і та не жевріє — чорніє
в опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
співає тьох та перетьох.

— В одному інтервʼю ти говорив про концепт ненависті, коли перестав творити пісні, які допомагають справитись, як-от «Танго смерті», до якої Ukraїner робив кліп. І також казав, що Стус концепцією гніву пречистого пояснив ці відчуття ненависті, гніву, на які ми маємо право. Але часто ми не маємо куди його каналізувати і він виходить одне на одного. Що тут може сказати поезія Стуса, як працювати з гнівом? 

— Допомагає фізичне долучення, трудотерапія. Також поезія мене може зцілити, врятувати. Але це індивідуальний, інтуїтивний підхід, бо я відкрив сторінку — і раптом там, де слід. Так само крута поетична терапія — опис краси. Образ гніву пречистого — це теж красиво написано, а не ницо і потворно. Це возвишено, вишукано, духовно, не примітивно, але дуже доступно і лаконічно.

— Досить великої популярності набрав музично-театральний проєкт «Мур», який часто підпадає під критику, а попри це збирає величезні зали. Як ти оцінюєш цей успіх?

— Не слідкую. Як тільки вийшов музичний альбом, я послухав його двічі і не був настільки критично налаштований, як мої друзі, які його рознесли вщент. Він мене навіть розвеселив, там прізвище Тичини використано, певно, понад 20 разів.

У них мала бути панельна дискусія з Вірою Агеєвою і, поки вона закінчила говорити, що з поезією так не можна, вони встали і пішли. Їх запросили і в панельну дискусію, де я брав участь, — вони відмовились. Тобто вони часто дуже відмовлялись, коли були люди підковані, вони більше на такому якомусь жовтому телебаченні, де більше гладять по голові. Популярність є та й слава Богу, хай собі хлопці розвиваються. Зайшов колись в їхній ютуб, побачив, що багато російської поезії було. А ось ви які, то ви вирішили швиденько переключитись? Ну, окей.

Моя критична думка, що воно все не цілісне, не подобається подача. Мені не заходить, але комусь так. Я волію, щоб ми менше між собою сварились, тому вимикаю свій музичний снобізм і кажу: «Працюйте далі».

Україна майбутнього

— Про яку Україну майбутнього ти мрієш?

— Про країну небайдужих, світлих, веселих людей, які завжди знають, що вони роблять, які не цураються своєї історії, своєї мови, своїх традицій, які дуже гостинні, привітні, люблять мандрувати, люблять дарувати, вміють любити, вміють шанувати і вміють боронити свій край.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.