Як нам не допустити метастазів страху?

Турнікет міфотворчості

На початку повномасштабного вторгнення ми витягували на чистому адреналіні, на піднесенні і — хоч би як дивно це звучало тепер — на висміюванні. Жили у світі спонтанно складених жартів і пісень, перехоплень розмов недолугих і розгублених росіян, які крали унітази, історій про те, як українські військові на Зміїному спокійно посилали ворога нахуй, як на півдні пані радила покласти в кишеню окупанта насіння, аби з нього щось проросло, а на півночі старший пан, підходячи впритул до ворога і знімаючи його на відео, вимагав сказати «паляниця». «Парашутист», якого цивільні зловили під Києвом, зізнавався: «Я сам виродок із Житомирської області».

Цей гротескний образ ворога миттєво десакралізував «другу армію світу», перетворюючи начебто екзистенційний жах на фарс. «Найбільшим ворогом влади є презирство, а найвірніший спосіб підірвати його — сміх», — писала Ганна Арендт¹Ганна Арендт (1906–1975) — німецько-американська теоретикиня політології, історикиня, викладачка й авторка праць про тоталітаризм. у своїй праці «Про насильство». Перетворюючи окупантів на «чмонь», українське суспільство інтуїтивно било в найслабше місце імперії — руйнувало страх перед нею, а отже, її владу над нами.

Крім справжніх відео, ми також жили у світі легенд про Привида Києва, котрий самостійно збиває десятки літаків (згодом Повітряні Сили визнали це збірним образом пілотів 40-ї бригади), чи про Чорнобильський Рудий ліс, де окупанти риють собі окопи-могили (згодом виявиться, що це була вигадка одного з українських інформаційних центрів).

Найцікавішим текстом, який описує феномен подібної міфотворчості, є «Роздуми історика про хибні новини війни». Після Першої світової безпосередній її учасник, французький історик Марк Блок, пише про фейки як про необхідність чи вимогу часу. Чутки, вигадки та перекручені історії, що тоді ширилися фронтом і тилом, народжувалися з колективних страхів, упереджень і, ймовірно, очікувань, а тому розповідали про війну значно більше, ніж сухі перевірені факти. Воєнна цензура, перевиснаження та постійна небезпека забирали у людей здатність до критичного мислення, а народна творчість, міфотворення й карикатурність оживали з новою силою. Для Блока це приклад проявлення колективної свідомості суспільства, що переживає катастрофу. Він закликав фіксувати й архівувати цю плинну та крихку, а багато в чому й незручну памʼять, сподіваючись, що історикам більше не доведеться збирати її з досвіду нових війн. Втім, Ukraїner робив це весь 2022 рік.

Тобто жодного направду унікального інструменту українське суспільство тоді не вигадало. І хоч нам здавалося, що наша мемо- та міфотворчість — феномен, унікальним натомість був наш контекст і засоби протидії. А інструментально насправді достатньо згадати, як картвели десакралізували росіян у своїй короткочасній війні 2008 року: те легендарне відео з російським солдатом, із передньої кишені якого стирчала золота виделка, явно вкрадена в одному з будинків в абхазькій частині Сакартвело. Уже тоді ця імперська «банальність зла» була очевидною, але в Україні більшість політичних сил і суспільства не розуміли подій у кавказькій країні. А втім, саме українці придумали багаторівневий онлайн-жарт, що називався «магазин освобождённых продуктов “Вилочка”», в якому були перераховані й інші намародерені росіянами картвельські речі: ті самі унітази, як згодом і в Україні, джипи «Хаммер», велосипеди. Наприкінці «магазину» висіло оголошення, що в наступному сезоні очікується київський торт.

А ще ми жили у світі звернень українського президента, який став для тотальної більшості суспільства героєм і прикладом опору. Це дало змогу Верховному Головнокомандувачу знову увійти у звичну роль обожнюваного всіма лідера, яка, здавалося, загубилася десь між виборами 2019 і 2020 років, коли «простий хлопець», що обіцяв домовитись про мир, а розбійникам казав «вийді атсюда», все більше нагадував типового політика, якому довелося зіштовхнутися з викликами, що не вирішувались політичними гаслами чи «офісами простих рішень». У цій метаморфозі він виявився безумовно наддосвідченим як майстер з управління враженнями. У критичний момент, коли світ чекав на падіння столиці, саме здатність «тримати сцену» і транслювати відвертість та опірність стала зброєю, ефективнішою за дипломатичні протоколи.

Усе це працювало, і навряд ми коли-небудь зможемо до кінця оцінити, наскільки нас урятувало. Втім, уже знаємо, що росіяни ставили саме на Shock and Awe (з англ. — «Шок і трепет») — доктрину швидкого домінування, розроблену в 1990-х Національним університетом оборони США. Їхня ставка була не лише на військову потугу. За доктриною вони мали захопити контроль над інформаційним простором, раптовістю викликати тотальну дезорієнтацію та параліч.

Тоді, в момент першого шоку, цей механізм захисту колективної психіки (висміювання, міфотворчість і героїзація) був необхідним, як турнікет, накладений нашвидкуруч під прямим вогнем. І на п’ятому (чи тринадцятому?) році війни ця метафора працює лякаюче точно.

Інформаційне божевілля того часу мало короткостроковий рятівний ефект: воно виграло нам час і дало можливість на адреналіні та швидкому дофаміні під обстрілами доповзти до укриття. Ми сміялися, щоб не збожеволіти від інтенсивності подій, і героїзували, щоб не впасти у відчай. Але коли цей етап мав скінчитися і чи скінчився? Чи, може, ми досі біжимо без розрахунку на довгу дистанцію, постійно падаючи й підводячись?

Ефект застигання

Історія про «чмонь», про тотальну недолугість рускіх, про «ваньку-встаньку» — це наратив, який уже наприкінці першого року повномасштабної війни (а можливо, і першого кварталу) з необхідного анестетика перейшов у паліативну седацію. Із придушення болю від шоку — до небезпечного спотворення та вибивання свідомості. Нині реальність практично заперечила та скасувала цей наратив, але його інерція все ще тягне нас назад. Складно повернути військову повагу до ворога, коли його образ будувався виключно на жартах і карикатурах. Цей когнітивний дисонанс обходиться нам дедалі дорожче.

Правда, яку неприємно визнавати, полягає в тому, що російська армія — це живий, небезпечний організм. Вона вчиться. Британський військовий аналітик Джек Вотлінг із Королівського інституту оборонних досліджень у своїх звітах постійно наголошує: росіяни не просто вчаться, а інституціалізують свій досвід. Коли на початку вони діяли за старими підручниками й методичками, тепер їм вдається масштабувати наші ж винаходи швидше за нас.

Так, обмежена десакралізація все ще необхідна. Бо росіяни й далі намагаються видавати себе за «другу армію світу», якою не є, а їхні погрози Європі часто виглядають як блеф, хоча за цим блефом стоїть реальне залізо, реальна натренованість на українському фронті й реальна, системна машина вбивства. Ми можемо ставити під питання їхню спроможність до наступних війн, необхідних для підтримання режиму, але в конкретній посадці під Покровськом чи Куп’янськом вона вимірюється кількістю дронів на оптоволокні, кількістю перехоплювачів наших розвідувальних безпілотників або можливістю поки що майже безлімітно застосовувати авіацію. І системністю, яку вертикальна автократія будує впевненіше, використовуючи людей як паливо.

Навіть Валерій Залужний у своєму програмному есеї для The Economist у листопаді 2023 року визнав «помилку» в розрахунках. Він вважав, що така кількість втрат зупинить будь-яку країну, але російська імперія — не будь-яка країна. Для імперії людський ресурс — не цінність, а точнісінько такий самий розхідний матеріал, як паливо чи снаряди. Утім, нещодавно ми знову повернулися до цієї хибної доктрини: вибивати російський мобілізаційний потенціал, тільки тепер розраховуючи на ще більші їхні втрати. Однак цей ресурс Росія продовжує використовувати як невичерпний. Натомість для українського суспільства примноження втрат перетворюється на примноження жалю і зменшення готовності до опору.

Парадокс у тому, що коли дія «деглорифікаційної анестезії» сміхом минула, у нашому інформаційному просторі унормувався не тверезий розрахунок, а скоріше паралізуючий страх — той самий, який росіяни намагалися навʼязати на початку вторгнення. У давньокитайському трактаті «Мистецтво війни» Сунь-цзи³Сунь-цзи (прибл. 544–496 до н. е.) — китайський стратег, філософ. одне з правил звучить так: «Якщо знаєш ворога і знаєш себе, бийся хоч сто разів, небезпеки не буде».

Чи ми не застрягли на етапі, коли все ще відмовляємося визнати ворога справжнім? Чи часом його карикатурність, контрастуючи з реальною жорстокістю, не породила в нас розчарування і страх? Наслідки яскраво видно в нашому мобілізаційному потенціалі, в якому захований ще цілий пласт нерозвʼязаних проблем: люди бояться йти воювати проти невідомого, але смертельно небезпечного ворога, якого їм так довго показували смішним і недолугим.

Трубадури імперії та офірні цапи

Восени 2025 року, коли мені випало долучитися до лав Сил Оборони, фраза «ніхто вже добровільно в армію не піде» звучала рефреном з усіх можливих закутків навчального центру, де кільком сотням майбутніх військовослужбовців пощастило проходити базову військову підготовку. Ця теза висіла в повітрі, змішуючись із запахом дешевих контрабандних цигарок, який затягувало у бліндаж, і ставала такою ж буденною, як наші щоденні шикування на світанку. Вона поступово перетворилася на аксіому, якій втомлюєшся протидіяти, навіть коли бачиш зворотне.

Парадокс полягав у тому, що навіть на цьому етапі війни частина курсантів у навчальних взводах були саме добровольцями. Так, із дуже різною, часто «некнижковою» мотивацією: хтось тікав від боргів чи родинних криз, хтось шукав себе, а хтось ішов цілком свідомо, бо «час настав». Утім, факт залишається фактом: ми самі себе (хоч і не без допомоги російської пропаганди) переконали в тому, що добровольців більше не існує.

Російська пропаганда працює проти нас значно тонше, аніж ми звикли думати. Їй не потрібно створювати складні ідеологічні конструкції про «нацистів». Їй достатньо посіяти сумнів і зневіру, підживити спіраль мовчання: аби люди, які мають позицію, відмінну від домінантної, замовкали, аби не опинитися в ізоляції, але тим самим перетворюючи хибну думку на загальноприйнятну.

Шляхи потрапляння під вплив російської пропаганди я нарешті зрозумів не з книжок чи інтервʼю Пітера Померанцева⁵Британський науковець, старший науковий співробітник Університету Джонса Гопкінса, автор двох книг про інформацію та пропаганду: «Нічого правдивого й усе можливо», «Це не пропаганда»., а наочно спостерігаючи за цифровим споживанням у тому ж навчальному центрі. Десятки телефонів перед очима побратимів дали можливість підглядати за їхньою стрічкою та логікою вибору контенту, особливо відео в тіктоці. Розумний та українськомовний продукт прогортується, натомість найпримітивніший російськомовний, який апелює до емоцій, викликає зацікавлення. Декілька днів — і стрічку заповнюють не новини чи пряма пропаганда, а влучно нарізані совєцькі мультики, цитати російських коміків ХХ сторіччя, прогнози, зроблені «великими росіянами» ще в минулих віках. Це викликає ностальгію за «старими добрими часами», яких насправді ніколи не існувало. Навіть у тих, хто народився суттєво пізніше.

Радимо

Для Ukraїner Пітер Померанцев теж розповідав, про те, як пропаганда працює в авторитарних і демократичних суспільствах, а також як РФ використовує її проти України.

На навчанні, опинившись серед переважно примусово мобілізованих, група добровольців швидко відчуває себе маргіналізованою. Ця межа нерепрезентативна, але в моїй групі вона чітко проходила, зокрема, за мовою й контентоспоживчими патернами. Ми виявились маргіналами в колі тих, хто заблукав у російських інформаційних тенетах, які проникають у наші бліндажі короткими чергами хвилинних відео, легко підхоплюваними цитатами з совєцьких фільмів, російськими анекдотами й ідіомами. 

Одного разу під час переміщень нам із побратимом довелося докласти зусиль, аби відбитися від пропозиції хором заспівати пісню з совєцького мультика «Брємєнскіє музиканти», бо виявилося, що в колективній памʼяті є хіба український гімн, але якось негоже співати його, сидячи в кузові вантажної машини, не маючи можливості підвестись і прикласти руку до серця.

Це виглядало б сюрреалістично: люди в пікселі, які готуються вбивати росіян, що прийшли на їхню землю, їдуть на навчальний полігон, наспівуючи мелодії тих, кого вчаться вбивати. Але саме так працює те, про що пише американська літературознавиця Ева Томпсон у «Трубадурах імперії». Російська культура ніколи не була просто розвагою. Вона завжди була способом зробити присутність імперії «домашньою», комфортною і безальтернативною. «Брємєнскіє музиканти» в цьому контексті — це не просто пісня, це маркер лояльності, можливо, частково придушений зараз, але він рано чи пізно має шанс до проявлення. У той самий час, закономірно, у найактивніших споживачів російськомовного продукту було найбільше запитань до себе й до інших: «за що ж ми воюємо?» або «чому саме ми?».

Люди втрачають контроль над собою не так через реальну небезпеку фронту, яку більшість цивільних насправді розуміє дуже фрагментарно, як через міфологізований, гіпертрофований образ ТЦК. Цей «внутрішній ворог» у свідомості багатьох витіснив ворога зовнішнього.

Утім, чи достатньо ми намагалися подолати цю пропаганду і чи діяли розумніше за неї? Встигли зняти турнікет чи вирішили сховати його під бушлатом, аби не псував нікому настрій? Чи спробували пояснити суспільству важливість інформаційної боротьби? Чи створили бодай якийсь фонд такої боротьби та залучили до цього всі охочі суспільно-політичні медіа? Або продовжили мислити «патріотичним контентом»? Чи спробували зробити процес мобілізації прозорим і справедливим, чи натомість наклеїли на нього пластир диджиталізації, не змінивши більше жодних підходів?

Один випадок у навчальному центрі став для мене ілюстрацією поширеного когнітивного викривлення. У моєму взводі був хлопець, який до мобілізації дев’ять разів тікав від представників ТЦК. Дев’ять разів! Я не мав цьому доказів, але засинав із думкою, що, прокинувшись, уже його не побачу, що він втече за першої нагоди. Але сталося диво — хлопець чи не найкраще склав усі нормативи. Можливо, тому, що нарешті опинившись у реальності, де є чіткі правила, зрозумілі задачі, адекватне ставлення, гідне навчання, він усвідомив себе в цій реальності, а навʼязаний антимобілізаційною пропагандою страх відступив? Він отримав зброю, отримав навички, отримав колектив — тобто повернув собі суб’єктність, яку відчував втраченою, коли тікав від «бусифікації». Бо його страх був не так перед війною, як перед неуникним безправ’ям.

Інший приклад був тривожнішим: один мій побратим щиро пишався тим, що до мобілізації побив представників ТЦК.

«Повернусь — і помщусь їм», — ця фраза, на жаль, надто часто лунає в курилках навчальних центрів, коли мова заходить про військкомів. Але в цій погрозі криється жахлива пастка для суспільства. Як ми уявляємо собі це в майбутньому?

Тут спрацьовує класичний офірний цап, тільки не біблійний герой, а описаний філософом Рене Жираром механізм: суспільство, що тріщить від напруги і страху, шукає об’єкт для емоційного розрядження. До Путіна не дотягнешся, шукати винного в кабінетних вертикалях влади — надто довго, а людина у формі на вулиці — ось вона, поруч. Але як солодко буде нинішнім новобранцям, коли вони самі стануть ветеранами, повернуться в цивільне життя і зрозуміють, що агресія до людини в пікселі стала нормою? Що намагання побити військового більше не викликає осуду?

Або ще й до повернення в цивільне життя — як вони почуватимуться, коли в сусідній посадці просто не буде ким прикривати фланг?

Третій парадокс

Виправдовувати «бусифікацію» чи бути адвокатом системи ТЦК зараз — надто невдячна справа: на цю структуру популістична інформаційна політика, в якій забули вийти з режиму тотальної десакралізації ворога, а отже, запікування власних негараздів, злила весь негатив через внутрішній брак політичної волі.

Додайте до цього так і не подолану корупцію в процедурі мобілізації — і ми зірвали джекпот із перекидування провини із зовнішнього ворога на внутрішнього. Останній для цього тексту парадокс, про який переважно бояться говорити вголос: ми опинилися у вільній країні, що побудувала мобілізаційну систему на примусі без пояснення і на страху без справедливості.

Натомість наш ворог — диктатура, найбільш санкціонована країна в світі — міг собі дозволити побудувати модель найманців без примусової мобілізації та закриття кордонів. Так, саме міг собі дозволити через низку факторів: низький рівень життя у віддалених регіонах, спроможність платити найманцям великі «підйомні», більшу кількість населення, іншу культуру, в якій цінність життя значно нижча. А поширеність мікрокредитів і непосильних іпотек зробили для багатьох родин прийнятним виходом різкий підйом за «гробові».

Росіяни на початку вторгнення копіювали наші підходи й тактики на полі бою, наші меми й пісні, наші способи меморіалізації та героїзації, але, на жаль, в якийсь момент уже ми почали копіювати росіян. І хоч наші підходи до мобілізації кардинально відрізняються, підхід до цінування людського життя все ще дуже подібний.

Можливо, саме зміна підходу до рекрутингу та ставлення до людини має шанс вивести нас із цього глухого кута. Можливо, ми ще могли би спробувати укласти новий суспільний договір, у якому справедливість, прозорість і цінність людського життя мають значення. Можливо, нарешті мали би покластися на інституції та будувати довгострокові комунікації замість хаотичних кампаній, наприклад із мобілізації. Але чи не запізно? Чи є ще шанс на повернення взаємної довіри — до держави з боку громадянина (про що ми часто говоримо на різноманітних круглих столах як про історичну травму) і держави до громадянина?

Однак тут вмикається жорстока реальність війни. Будь-яка мобілізаційна реформа зараз відбуватиметься під шаленим, постійним інформаційним тиском ворога. І вже без консолідованого суспільства, яке готове боротися.

Ми вже всі забули, як жінки в Дагестані виходили на вулиці, намагаючись зупинити російську мобілізацію на початку їхньої кампанії. Багато хто тоді сміявся з цих протестів, мовляв, раби бунтують. Інші ж, далекоглядніші, розуміли: на нас це чекає вже дуже скоро. І ось ми вже два роки у цій точці.

Серед тих, хто повівся на пропаганду й перетворився на затятих антитецекашників, є безліч щирих, свободолюбних людей, якими майстерно зманіпулювали.

Ми створили вакуум, який заповнив ворог (і допомогли йому в цьому навіть «Брємєнскіє музиканти»).

У тредсі — новій віртуальній кухні для суперечок — хтось нещодавно порівняв мобілізацію з іншими історичними несвободами українців: «Голодомор, Сибір, розстріли, концтабори, кріпацтво».

Подібні порівняння — діагноз нашої історичної амнезії. Бо Голодомор, Сибір, Сандармох та кріпацтво ставалися з нами, зокрема, через те, що в певні моменти історії ми не встигали за розвитком подій як суспільство. Нам не вистачило часу на набуття достатньої субʼєктності, усвідомлення викликів і розуміння ворога. Ми запізно на рівні еліт зрозуміли необхідність власної армії, а на рівні громадян — нової республіки. Не встигли усвідомити потребу в мобілізації.

Чи достатньо кожен із нас на своєму місці доклав зусиль, аби не змарнувати історичний шанс знову? Чи ми вже бодай думаємо, як після стількох падінь знову відновити обопільну довіру між державою та громадянами?