У проєкті «Амбасадори» відомі люди знайомлять з тим, якими були і як змінилися містечка, де вони виросли. У дванадцятій серії телеведучий та журналіст Роман Вінтонів, відомий гумористичним образом Майкла Щура, познайомить з рідною Долиною.
У містечку неподалік Івано-Франківська можна насолодитися краєвидами гір, дізнатися про культуру бойків, а відвідавши сусіднє селище Вигода, покататися на «Карпатському трамваї». Разом із Романом у цю подорож вирушив засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.
— Часто буваєш в Івано-Франківську?
— На Франківщині загалом дуже рідко буваю, десь раз на рік, може, рідше.
2017 року підприємець Юрко Филюк разом із партнерами за прикладом проєкту «UrbanSpace» перетворює закинутий радянський завод «Промприлад» у центрі Івано-Франківська на сучасний бізнес-кластер, залучаючи інвестиції громадян та бізнесу. Проєкт став прикладом імпакт-інвестування, коли люди вкладають гроші у соціальну ініціативу, одночасно перетворюючись на співвласників заводу. Упродовж реконструкції «Промприладу» частка кожного інвестора зростає.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/1-175.jpg)
Створений на заводі інноваційний центр розвитку міста працює в чотирьох напрямах: освіта, мистецтво, нова економіка та урбаністика. Територію «Промприлад. Реновація» поетапно перебудовують під офісні приміщення, лабораторії, майстерні, виставковий та розважальний центри, коворкінги.
Менеджерка з комунікацій «Промприлад. Реновація» Рената Налисник зазначає, що попри перебудову і ремонти на території тут враховують історичну цінність об’єкта та намагаються її зберегти: «Завод раніше виробляв газові лічильники роторного типу та різні інструменти. Коли ми отримали цей завод, він уже нічого не виготовляв, а виробництво було збитковим. Ми покрили борг і зараз намагаємось відновити все, що можливо. Виготовляємо ті ж газові лічильники та працюємо з Казахстаном, це поки єдиний наш покупець. Окрім того, тут виготовлялися парасольки. Кажуть, що історію з парасольками придумали для прикриття, адже кожен завод в Україні виробляв щось для воєнних цілей. Попри це, парасольки були надзвичайно якісними. У нас є ідея спробувати зробити таку парасольку тут, на заводі, тому що станки збереглися в дуже хорошому стані. Це було би дуже символічне рішення».
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/2-172-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/3-179-768x512.jpg)
слайдшоу
— Ти був раніше на «Промприладі»?
— Я був тут влітку [2019 року] вперше. В Івано-Франківську живе моя двоюрідна сестра, Христина Вінтонів. Ми з сім’єю сюди приїхали, тут гуляли, вона показувала.
— Уявляєш себе інвестором цього проєкту?
— Я бачив рекламу в Instagram, що можна інвестувати гроші в «Промприлад». Навіть відклав у закладки, щоб прочитати про це. Не заради таблички, хоча це було би круто. Але я навряд чи стільки грошей знайду, як ті, хто тут вклався. Точно не знайду стільки грошей. Але думав, серйозно думав якусь суму інвестувати сюди.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/4_velyka-1.jpg)
Проєкт «Промприлад. Реновація» передбачає також створення на території заводу відкритих майстерень, де кожен зможе реалізувати власні ідеї. За планом тут створять швейну майстерню, а також обладнають приміщення для роботи з деревом і металом. Один із майстрів «Stoliari» Дмитро Страчук розповідає, що цей простір стане першим в Івано-Франківську місцем, де для всіх охочих буде відкритий доступ до інструментів: «Ми створюємо коворкінг майстрів для людей, які шукають простір та інструменти, щоб робити щось своїми руками. Також тут зможуть працювати студенти технікумів, які не мають можливості пізно ввечері, після уроків, працювати в майстернях. Ми теж були в технікумі і знаємо по собі, як кожен у підвалі, на балконі щось робив, а хлопці з гуртожитку ночами тихенько працюють».
— Романе, ти раніше робив щось із дерева?
— Так, мені один хлопець пояснював, і я вечорами вдома робив меблі. Кухню собі зробив. Вона була наполовину з ДСП (деревно-стружкова плита. — ред.) і наполовину з дерева. Я починав з ДСП, а потім вже трошки перейшов до дерева. Я, звичайно, зможу якісь прості з’єднання зробити, але складніші — це вже треба вчитися.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/5-171.jpg)
— Розкажи про своє дитинство. Де ти народився?
— Я народився в Казахстані, у місті Караганда. Всі родичі по маминій лінії жили в Казахстані. Коли моєму діду і бабі по маминій лінії було по 13-14 років, вони жили під Долиною. У той час радянська влада всю їхню родину вислала звідти в Казахстан. Там вже народилася моя мама. Вона дуже хотіла вступати до Москви на балерину, але баба перенаправила її бажання їхати сюди до родичів, в Україну. Мама приїхала в село і познайомилась з татом. Тут вони одружилися, мама ще вчилася в Казахстані і на сесію літала. Коли мама в черговий раз туди прилетіла, я народився. У три місяці мене привезли сюди.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/6_velyka.jpg)
— Як довго ти тут жив?
— Я жив у Рахині (село поблизу міста Долина. — ред.) спочатку. Потім, коли мені було 3-4 роки, мама і тато отримали квартиру в Долині. Я там жив, поки школу закінчив. Потім — університет (вивчав журналістику у Львівському університеті імені Івана Франка. — ред.), гуртожиток у Львові. Після університету попрацював ще рік у Львові й 2006 року переїхав до Києва.
— Тобі подобається теперішня Долина?
— Мені подобаються маленькі містечка, тому що тут знаєш всіх довкола. Не тільки тих, хто живе біля тебе в сусідніх будинках, а й мешканців з іншого кінця міста. Це така безпека і затишок!
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/7-169.jpg)
Краєзнавчий музей «Бойківщина» у Долині – перший державний музей, присвячений культурному надбанню бойків. Він був створений завдяки благодійній фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів. Уродженці Долини, Омелян і Тетяна Антоновичі 1949 року емігрували до США, де продовжували працювати задля інтересів України і заснували благодійний фонд підтримки українознавчих проєктів. Його коштом, зокрема, побудували нове приміщення для музею «Бойківщина». Музей відкрили у вересні 2003 року, що було приурочено до І Всесвітнього бойківського фестивалю на Прикарпатті. Установа має п’ять відділів: історичний, природничий, етнографічний, сакральний і зал родини Антоновичів. Директорка музею Ксенія Циганюк розповідає, що з часом заклад перетворився в науково-просвітницький осередок міста. Тут постійно організовують мистецькі виставки та проводять зустрічі фотографів, які фіксують те, як з часом змінюється Долина: «Я вважаю, що наше місто — найкраще у цій місцевості. Бо наше місто — то золота серединка. У нас іде підготовка до звітної фотовиставки, яка проходить кожного року. Ми зібрались, щоб показати ті всі фотографії, які цілий рік знімкували. Наш альбом називається «Долина в променях», це вже десятий фотокаталог».
— Як тобі ідея створення фотокаталогів про Долину?
— Те, що вони роблять, — це дуже круто. Ці люди створюють середовище, де з’являються круті проєкти, ідеї. Я не бачив у Києві літніх людей, які фотографують, а тут вони є. Молоді! І це дуже круто, тому що є старші й молодші, вони між собою спілкуються.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/8-170.jpg)
— Для чого треба приїжджати до Долини?
— У маленьких містечках можна говорити з людьми. Тут вони відкритіші, ніж у великих містах. Тому що у великому місті стільки людей, що всі один від одного втомлені, а тут навпаки — люди не втомлені від спілкування. Тут це така щира історія.
— Що б ти розповів про Долину іноземцям?
— Карпати — це моє найбільш сокровенне. Карпати й гірські річки мені найбільше подобаються, навіть після переїзду до Львова. Мені деякий час не вистачало, щоб десь на горизонті маячили гори. У Долині з будь-якого місця видно гори. Це дуже кльово.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/9_velyka.jpg)
У карпатському селищі Вигода уже понад століття працює одна з унікальних вузькоколійних залізниць. Будівництво першої вузькоколійної гілки в Карпатах довжиною 3 кілометри (з Вигоди і до заводу в Старому Мізуні) розпочали австрійці у 1890-х роках. 1998 року сильні повені остаточно зруйнували половину шляхів, які через два роки взялося відновлювати товариство «Уніплит», компанія-виробник деревно-волокнистої плити. На той час придатними для використання були лише 7 кілометрів колії, а за сприяння товариства вдалося відновити ще 75 кілометрів. Лінією почав курсувати вантажний потяг, який 2003 року отримав назву «Карпатський трамвай» та почав активно возити туристів. «Карпатський трамвай» є однією з чотирьох збережених до сьогодні залізниць на вузькій колії. Директор проєкту «Карпатський трамвай» Богдан Мельник зазначає, що попри дороге утримання рухомого складу вузькоколійку потрібно зберегти: «Тут ще вузькоколійна залізниця була за маршрутом Брошнів – Осмолода, то в 1990-х роках її повністю розібрали. Рухомий склад продали (ми ще в них викупили один тягач), а решту вони здали на металолом. Була така ситуація, що приїжджали до нас з Буковеля (гірськолижний курорт України. — ред.) подивитись на цю атракцію. Вони хотіли у себе таке будувати й почали дізнаватися ціни будівництва колії. Коли зрозуміли, як важко знайти сам рухомий склад, то відмовились і зробили озера».
— Тебе впізнають на вулиці, коли приїжджаєш в Долину?
— Я сподіваюся, що всім все одно, якщо чесно. Тут можна бути собою, не Майклом Щуром, не якимось там журналістом. Це дуже комфортно і прикольно.
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/10-153.jpg)
— Ти відчуваєш, що пізнаваність обмежує твою свободу?
— Дуже. Я не можу напитися в пабі. Тобто змушений контролювати себе. Якщо колись всім було все одно на тебе, то потім якось незручно чи що.
— Ти фільтруєш те, що маєш говорити?
— Я думаю, що це все поступово відбувалось і внутрішній цензор закріплював свої позиції. На мене дуже сильний тиск чинить те, що мене читає певна кількість людей. Треба писати менше бздури, а інколи я — просто людина і так думаю. Ми всі іноді пишемо бздуру, але кілька прикладів мене навчили. Через це я навіть інколи не пишу нічого, тому що треба зробити фактчек (від англ. fact check — перевірка фактів. — ред.).
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/11-147.jpg)
— А що було найбільшою бздурою?
— Ой, було багато. Було про «євробляхи», ще про щось. Коли ти займаєш якусь позицію, яка тобі здається правильною, а потім…Через три дні бачиш іншу сторону або отримуєш іншу інформацію і такий: «точно, вибачте, оці нормальні, а ці ні», а потім через пару днів: «ні, ці ненормальні», а потім знову: «ні, ці нормальні». А потім думаєш: навіщо я взагалі у це в’язувався, треба було мовчати і все. Після того нічого не пишеш, довго перебираєш, вивчаєш це питання. Це теж наука, тому що неможливо видати якусь аналітику, коли ти не в темі. Або якусь нормальну, адекватну позицію. І я потроху схилявся до того, що якщо я цим не займаюсь, то я про це не пишу.
— Простіше було би придумати собі образ-маску, аби можна було зняти її і відчути полегшення?
— Питання не в тому, щоб я наговорив бздури, а потім зняв маску і такий: «все нормально». Це тупо! Якраз хочеться, щоб не було соромно знімати маску. На щастя, вуса і окуляри вирішують усе. Коли знімаєш окуляри, ти вже не Майкл Щур, а «якесь знайоме обличчя». Одного разу їду в таксі, таксист всю дорогу подивляється на мене. Ми приїхали, я виходжу, і він такий: «О, я вас знаю! Ви — цей, Петро Щур!» Кажу: «Так!». Є одна фобія, що колись хтось скаже: «О, Майкле Щур, а коли наступний альбом?».
«євробляхи»
Вживані легкові автомобілі з іноземною реєстрацією, ввезені на територію України без сплати мита та перереєстрації.![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/12-139-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/13-121-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/14-110-768x512.jpg)
![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/15-101-768x512.jpg)
слайдшоу
Також у Вигоді з 2013 року діє Центр спадщини Вигодської вузькоколійки. Установа розташована в одній з найстаріших будівель селища — колишній резиденції барона Поппера. Тут відвідувачів знайомлять не лише з історією вузькоколійки, а й природними особливостями регіону та екосистемою Карпат. Директор музею Сергій Андрусяк зазначає, що унікальність установи — в її експозиції, яка потребує активної взаємодії з відвідувачем: «Це такий сучасний інтерактивний центр, аналогів якому ще немає в Україні, по природничій тематиці. Тут ми в такий цікавий спосіб знайомимо наших відвідувачів з тим, що в Карпатах росте, бігає, знайомимо з історією нашої вузькоколійки, зародженням деревообробки. Тут все можна потримати, понюхати, послухати».
— Як ти прийшов до музики?
— Все розпочалося з того, що я був нормальним попсовиком у школі. Роберт Майлз (італійський музикант і ді-джей. — ред.), «Територія А» — все, як має бути. Я тоді вже грав на гітарі, бо вчився у музичній школі. Пізніше кинув, бо не навчився грати, як хотів.
— Чому ти покинув навчання?
— Там окрема історія була, тому що я йшов у музичну школу, щоб разом зі своїм однокласником Валіком грати. Я хотів грати на гітарі дівчатам. Валік по своїй програмі йшов, з кимось домовився, і його акордам вчили одразу. Через півтора року чи через рік Валік вже грає у дворі «Афганистан! Афганистан!», а я тільки — «Во саду ли, в огороде», нас таке вчили. Я подумав: «Ні, це мені не підходить». Кинув класичну музичну освіту, роздобув якийсь самовчитель і навчився грати на гітарі.
— Як ти починав грати?
— У мене був і є товариш, який теж хотів мати групу. Ми проводили репетиції, виступали на шкільних вечорах, п’ять чи сім пісень записали на магнітофон. Потім я переїхав вчитися до Львова, де мене знову покликали в гурт. Ми почали називатися «Трейсер». Потім до Києва поїхав барабанщик, а потім і я переїхав. У Києві з барабанщиком знову почали разом збиратися, хлопців покликали, які колись грали у Львові. Так ми зробили групу «Екстра! Екстра!», записали пару пісень, по концертах їздили. Ми недавно відновили репетиції, вже було дві чи три.
«Територія А»
Український телевізійний щоденний хіт-парад кліпів.![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/16-89.jpg)
2012 року Роман Вінтонів створив на YouTube канал «Телебачення Торонто», де з’явився в образі канадського журналіста Майкла Щура. На каналі виходили програми «Але є одне але» (АЄОА), «Вйо до Трону», «Вже на Троні» та щотижневий сатиричний дайджест новин «Утеодин». У липні 2015 року Романа Вінтоніва призвали на службу до ЗСУ, і він близько півтора року пробув у 169-му навчальному центрі в селищі Десна. Після повернення з армії Роман із командою запустив нову програму «#@)₴?$0», яка виходить щонеділі на трьох мовниках: «UA:Першому», каналі «24» і «Громадському».
— Як тебе змінила армія?
— Я став важче лізти за словом. Моє найбільше відкриття було — це наскільки власні стереотипи можуть диктувати сприйняття світу. До служби я був переконаний, що армія — це суцільний «совок»: все пропили, всі тупі, матюкаються і в «дубок» (трикольоровий військовий камуфляж, що використовувався Збройними силами України до 2014 року — ред.) одягнені. В армії я побачив людей (таких теж бачив, але, крім них, я побачив військових), для яких мундир, честь офіцера — це реальна цінність. Для яких присяга — це присяга. І це був дуже сильний розрив шаблону. Я не говорю, що там всі герої, ні. Але, насправді, настільки легко щось сказати не подумавши, продовжити безглуздий міф або стереотип.
— Якби зараз ти захотів влаштувати собі відпуску на півтора року, чи могло б існувати шоу «#@)₴?$0» без тебе?
— Я думаю, що так. Цей проєкт самостійний. Він може без мене легко існувати. У «Телебачення Торонто» є кілька проєктів. Це контент в Instagram, у Telegram, є програми «ЩЕ», «#@)₴?$0». Я зараз веду одну програму і з вересня 2019 року займаюсь комерцією всього проєкту: монетизація, спонсорство, реклама. Команда — це і є проєкт «Телебачення Торонто», на них все тримається.
«совок»
Термін, що виник на пострадянському просторі для зневажливого означення всього радянського.![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/17_velyka.jpg)
— А перший тролінг був на каналі «1+1» чи ще раніше?
— Ні, я думаю, що це з «1+1» почалось. До того я займався тільки серйозною журналістикою. Потім прийшов на «Сніданок з 1+1», і там була можливість «робити, що хочеш». Я почав пропонувати якісь «що хочеш». Там одразу був хороший фідбек. Це було весело. Я телефонував у банки та хотів взяти кредит під заставу силіконових грудей. На День добра (13 листопада – Всесвітній день доброти) я взяв костюм смерті з косою і роздавав біля метро мандарини. Народ шугається, а мандарини бере. Це так прикольно! Бачиш реакцію людей у нестандартних ситуаціях, і вона зовсім інша.
— Тобі з «1+1» нічого не говорять, що колишній працівник і жорстоко висміюєш?
— Ні. Ну то й що? Я не висміюю, а показую, як є.
— Зараз ваша програма не робить акцент на Росії?
— Так, команда вирішила: «Кого турбує, що відбувається в Росії?». Нам краще дивитися про нас. Ось що важливо! У нас є проблеми. Хай там що відбувається. Просто поржати, що в них там погано? Добре. Потім що? Засмічувати собі голову подіями, переживати, ржати? У нас тут є, з чого ржати й чим перейматися. Тому теми — більш наші та про весь світ. Росія поки — це просто ігнор.
Фідбек
Відгук, реакція (від англ. feedback) .![](https://www.ukrainer.net/wp-content/uploads/2019/11/18-80.jpg)
— Це свідомо, щоб не повертати через гумор якийсь інший контекст?
— Тому ж ми не використовуємо цитати з серіалів, з радянського кіно. Хотілось би звідти вирватись і всіх інших вирвати.
— Гумор в Україні став п’ятою владою?
— Невже гумор має нести якусь владу? Гумор завжди був і є: анекдоти, гуморески, Остап Вишня і все інше. Зараз гумор впливає на людей, але, думаю, що він ніколи не переставав існувати.