Посол Франції про безпеку Європи і роль України

У цьому інтерв’ю говоримо про переосмислення ролі дипломатії і військової міці, військову співпрацю Франції з Україною, а також ставлення французів до російської культури й опозиціонерів.

Переорієнтація Франції

— Ми записуємо це інтерв’ю на наступний день після Дня взяття Бастилії, яке є важливим національним святом у Франції. І напередодні президент Макрон виступив із потужною промовою, в якій закликав до історичного збільшення видатків на оборону. Він також заявив, що для того, щоб бути вільними в цьому світі, французам потрібно, щоб їх боялися. Франція відома своєю дуже витонченою дипломатією. Ми пам’ятаємо, як на початку повномасштабного вторгнення президент Макрон також спробував дипломатію з Путіним. Але з цією заявою, а також збільшенням витрат на оборону, це виглядає як суттєвий поворот у бік реальної політики. Як ви тоді визначаєте майбутнє дипломатії у цьому світі?

— Насправді дипломатія і військова сила йдуть пліч-о-пліч, бо для дипломатії вам потрібні партнери, яких слід підвести до того, аби вони сказали щось, а потім слідували своїм заявам. Найкращий спосіб досягти цього — через правила. Очевидно, що в цій війні з Росією це не працює. Тож інший спосіб посилити позиції в дипломатії — мати військову силу.

Довгий час у Західній Європі ми думали, що пройшли цей етап, але ввійшли в нову епоху, де військова сила буде потрібною лише в окремих складних ситуаціях. Але ми повинні прокинутися. Бо, знаєте, війна тут, в Україні, але вона близько до нас. І насправді — не існує безпеки для Франції, безпеки для Європи чи безпеки для України окремо. Ми всі взаємопов’язані.

Так, у дипломатії велике майбутнє, але вона повинна не протиставлятися силі, а враховувати фактор сили.

— На вашу думку, які ключові очікування ЄС та Україна покладають на Францію? 

— Президент Франції послідовно говорив, що Європі потрібно посилити свою оборону, адже очевидно, що деякі гравці за правилами не грають. І до певної міри ця жахлива війна, яку Росія веде в Україні, довела всім, що це та ситуація, в якій усі ми опинилися. Нам потрібно реінвестувати багато коштів у власну оборону й водночас допомогти вам, зокрема підтримувати вас у виробництві вашого озброєння. Це складно зробити в умовах фінансового тиску, але ми налаштовані продовжувати це робити.

— Перерозподілити бюджетні витрати з однієї сфери на іншу — це виклик для будь-якого політичного лідера. Які ще ключові виклики бачите?

— Крім фінансового, є і культурний виклик. Якби почалася війна, в якій би французи брали активну участь, то чи була б вона схожа на збройні конфлікти останніх десяти років? Українська армія знищує чимало російських солдатів за допомогою безпілотників, а не артилерії. Отже, це зміна парадигми, і ми повинні готуватися до війни завтрашнього дня. І це складно, бо цикли інвестицій та виробництва досить довгі, коли ти не є країною, що воює. Але ми повинні планувати і враховувати трансформацію війни.

Але, безумовно, найбільш критичний виклик — політичний. Люди в Європі мають усвідомити, що насправді війна може завтра торкнутися їх, і ми повинні бути напоготові, щоб відповісти на цей виклик.

Франція досі дуже прихильна до України. Я думаю, люди зрозуміли всю серйозність ситуації. Звісно, найскладніше — об’єднати людей навколо того, як це фінансувати. Але є чітка воля французької влади докласти цих зусиль, тому що це і в наших інтересах.

— Довгий час інвестувати в оборону було непопулярно в Європі. Чи змінюється це?

— Думаю, що в культурному плані ці зміни відбулися й відбуватимуться надалі.

Я розмовляв з одним французьким промисловцем. Ми говорили про те, що 10 років тому, коли він обідав на вулиці в Парижі, дехто казав: «О, та як ви можете продавати зброю? Це ж так погано. Ви повинні бути зацікавлені в розвитку». Зараз він каже, що люди дивляться на нього як на героя, бо він старається підтримувати Україну.

Це правда, що іноді все ще існують деякі правила, які не допомагають нам діяти так швидко, як ми могли б. Тому треба зменшувати бюрократичну тяганину.

Складно мати воєнну економіку, не перебуваючи у стані війни. Але ми повинні продовжувати це робити.

Співпраця з Україною у військовій сфері

— Що отримує Франція, докладаючись до українського ВПК? 

— Підтримка України сама по собі є метою для нас, бо ваша стійкість — ключ до нашої безпеки. Оскільки частина виробленої продукції так чи інакше піде в Україну, нумо виробляти в Україні. Також для наших потужностей важливо враховувати якості, які продемонструвала українська оборонна промисловість — спритність, гнучкість і креативність. Наші структури, звісно, більші, але вони трохи програють вам у швидкості реагування. Дмаю, це виклик для них, але позитивний, адже він підштовхує розвиватися.

У специфічних галузях, наприклад, у сфері безпілотників, Україна один зі світових лідерів, бо ви винаходите свої продукти і випробовуєте їх на полі бою, це має велику цінність у такій галузі.

— Чи бере участь ваша дипломатична місія у сприянні такій співпраці з французькими оборонними стартапами, які, можливо, хочуть приїхати сюди?

— Складно говорити про це публічно. Але, очевидно, робота посольства полягає в тому, щоб налагодити контакт будь-якого українця (будь-то цивільне населення, неурядові організації чи оборонна промисловість) із колегами у Франції, якщо ми вважаємо, що це буде корисно для двох країн.

— Коли йдеться про спільні підприємства, які виклики ви бачите зараз?

— Президент Зеленський нещодавно згадав, що готовий відкрити експорт українських збройних технологій. Але Україна також розуміє, що з цим потрібно бути обережним і переконатися, що наші технології не потраплять до рук Росії.

— Тож питання в тому, чому іноді це займає більше часу, ніж очікувалося?

— Звичайно, є питання безпеки. Нелегко прийняти рішення про інвестування та створення фабрики, заводу чи промислової лінії у країні, де на голову можуть прилетіти ракети. По-друге, потрібно мати чітке уявлення, хто саме платитиме за результат.

— Україна також запропонувала можливість фінансування через заморожені російські активи. Чи розглядаєте її зараз?

— Певною мірою це вже відбувається, оскільки ми використовуємо для України кошти Фонду миру. Деякі з них надходять із доходів від заморожених російських активів у Європі. Чи можемо ми піти далі й урешті-решт заарештувати ці російські активи? Ми все ще шукаємо, як зробити це належним чином, але поки що такого рішення не знайдено.

— Як вважаєте, це більше юридичний виклик чи політичний?

— Було б дуже розумно, якби ці російські активи були використані для фінансування відновлення України після війни. Бо саме Росія спричинила ці руйнування, і неясно, чи коли-небудь погодиться заплатити за це. Але якщо ми використовуємо ці активи для війни, до миру, — ми не можемо використовувати їх двічі, тож це ще одна проблема.

Для платників податків Франції та ЄС було б набагато краще фінансувати підтримку України за рахунок російських активів, ніж робити це державним коштом. Як це зробити і чи можливо це взагалі? Наразі відповідь не знайдена. Отже, робота триває, бо мати можливість зробити це було би дуже важливо з політичної точки зору.

— Франція, очевидно, відіграє величезну роль у нинішній військовій підтримці України. Але на відміну від деяких країн вона часто робить це не так медійно гучно. Чому Франція обрала саме такий підхід?

— Так, саме так ми діяли від самого початку. Коли українська сторона чітко озвучує — «нам потрібно ось це, це й це», і ми бачимо, що справді можемо допомогти, то для нас принципово, щоб це якнайшвидше реалізувалося й потрапило на поле бою. Це наш пріоритет. І, вважаю, це нам справді вдається. Ми не готові жертвувати цією довірою між країнами тільки заради красивих цифр і заголовків у пресі.

Які є зараз червоні лінії?

— Не всім відомо про деякі системи озброєнь, які Україна отримала від Франції. Знаємо про ракети SCALP, про які було повідомлено вже тоді, коли ми їх мали. Інші партнери України, такі як Німеччина, маючи подібні системи, ведуть зовсім інші внутрішньополітичні дебати щодо можливості відправки цієї зброї Україні. І багато говорять про червоні лінії. Для багатьох це створює велику плутанину щодо того, що насправді означають червоні лінії і чому певні уряди приймають певні рішення. Як ви особисто бачите цю логіку?

— Кожна країна сама вирішує для себе ці питання. Ми зробили вибір, і наша позиція така: будь-який удар по військовій цілі (за умови, що це дійсно військовий об’єкт, а не школа, лікарня чи церква), і якщо він здійснюється з метою зупинити російську військову агресію проти України — для нас це не проблема. Ми дотримуємося цього правила незалежно від того, чи йдеться про удари по територіях, окупованих Росією в Україні, чи навіть по об’єктах на території самої Росії.

Звісно, ми не перебуваємо в однакових ситуаціях: Франція, як і США та Велика Британія, є ядерною державою. У нас є інші засоби захисту, чого не можна сказати про Німеччину, наприклад, бо в них немає ядерної зброї.

Події із 2022 року демонструють, що червоні лінії завжди рухаються. Так було з сучасними танками, бойовими броньованими машинами, винищувачами. Нами мають керувати потреби: що насправді потрібно Україні? Росія збільшує тиск на вас. І цілком можливо, що те, чого ще вчора не було потреби робити, сьогодні вже є необхідним.

— Президент Макрон також наказав вищому військовому керівництву Франції розпочати стратегічний діалог з європейськими партнерами про роль, яку ядерний арсенал Франції може відіграти в захисті Європи. Французький посол у Швеції чітко заявив, що ядерна «парасолька» Франції може бути застосована до країн НАТО. Раніше щось подібне було немислимим. Чи є метою цих зусиль запобігти розгортанню ядерних програм в інших державах Європи?

— Перше питання — хто прийматиме рішення про використання французьких ядерних боєголовок? Відповідь — французький президент, і ніхто інший. Інша справа, на якій підставі він ухвалюватиме це рішення? Наша доктрина полягала в тому, що ми використовуватимемо ядерну зброю лише для захисту наших фундаментальних інтересів. І вони не визначені чітко з дуже поважної причини. Очевидно, що вторгнення у Францію було б такою причиною. Але президент Макрон зараз говорить про те, що він розширює це поняття.

Думаю, Європі потрібна ця складна й делікатна дискусія. Наш президент міг би оголосити, що обговорення в дуже вузьких колах займе ще кілька місяців, але потім, звичайно, він висловить наші погляди публічно.

— Як вважаєте, чи вірить сьогодні Путін у твердість Європи?

— Боюся, він недостатньо вірить у Європу. Але, думаю, це помилка, бо він уже був переконаний, що Європейський Союз розділений у багатьох питаннях. Так, ми маємо робити більше, маємо прискорюватися, і все ж ми змогли об’єднатися, щоб бути там, де ми є зараз.

Ключовим є усвідомлення народами в Європі того, що події в Україні мають значення для всіх них і для їхніх дітей.

— Ми бачимо, як багато українців зараз шкодують, що віддали ядерну зброю. Як ви відповідаєте тим, хто скептично ставиться до ядерного стримування?

— Думаю, що війна в Україні демонструє важливість ядерного стримування.

Ми бачимо, що зараз багато країн запитують себе: «Ми відмовилися від доступу до ядерної зброї з дуже вагомих причин, але, можливо, нам варто переглянути це рішення?». Сподіваюся, вони не переглядатимуть, бо світ із двадцятьма або тридцятьма ядерними державами був би набагато небезпечнішим. Тож це один з аспектів, чому війна в Україні має глобальні наслідки.

Російські гібридні загрози

— Багато критиків стверджують, що Європа все ще надто залежна від деяких російських ресурсів. Чи хотіли б європейці повністю розірвати ці зв’язки? 

— Ми пройшли довгий шлях і повинні його продовжувати. Зараз намагаємося працювати переважно з енергетичним і фінансовим секторами, а також завдати удару по третім сторонам, яких Росія використовує як посередників для свого фінансування.

Це ідея 18-го пакету санкцій ЄС. Також вона лежить в основі пакету Ліндсі Грема в США.

— Очільник французької армії, генерал Тьєррі Буркхардт нещодавно заявив, що Франція — головний ворог Росії в Європі і вже перебуває під гібридною російською загрозою. Які методи використовує РФ, щоб атакувати Францію зсередини?

— О, Росія дуже ефективна в інформаційних війнах і нав’язуванні своїх наративів, зокрема в соцмережах, де використовують тролів, проксі-сервери та загалом доброчесних людей, якими маніпулюють.

Один із таких брехливих наративів, наприклад, про збільшення податків у Франції, щоб фінансувати Україну. Це неправда. Або що французький Іноземний легіон був розгорнутий в Україні. Це влаштовано дуже професійно і, на жаль, дуже ефективно. Але і ми зараз набагато краще організовані, щоб розвінчувати цю брехню, бачити її і намагатися протидіяти їй.

— Дуже помітно, що коли мова йде про деяких французьких політиків, які раніше були дуже прихильними до Москви, то після 2022 року їхня риторика пом’якшилася. Як думаєте, чому? 

— Можливо, деякі французи мали певне уявлення про Росію і президента Путіна, і вони були дуже розчаровані, коли він почав вторгнення в Україну і продовжує нападати на цивільне населення, наражаючи на небезпеку стільки людей, зокрема дітей.

Якщо подивитися на результати соцопитування, то президент Путін надзвичайно непопулярний у Франції. Отже, бути другом Путіна у Франції зараз не дуже престижно.

— 2022 року Франція вигнала 35 російських дипломатів у відповідь на зростаючі загрози шпигунства. Кілька інших європейських країн вчинили подібним чином. І все ж російські дипломатичні місії все ще дуже активні по всій Європі. Як ви бачите майбутню співпрацю з ними?

— Це залежить від країни. Якщо вона дійде висновку, що деякі з цих дипломатів, так би мовити, насправді зайняті іншими справами, вона може заявити, що хоче, щоб вони пішли геть. Це дуже давня практика, відколи існують посольства.

Російські посольства продовжують працювати в багатьох країнах світу, зокрема у Франції. Хоч це й непросто, важливо підтримувати канал зв’язку. І ми маємо з ними дипломатичні відносини.

Ставлення до російської культури

— Ми знаємо, що «Російський дім» (культурна установа, пов’язана з з Кремлем) усе ще активно працює в Парижі. Чи розглядає Франція такі інституції як потенційну загрозу безпеці? 

— Ми, звичайно, дивимося, що люди роблять на нашій території. Це стосується як росіян, так і всіх інших. Культурним зв’язкам можна покласти край, якщо в нас є дуже вагомі причини для цього. Наразі я не володію деталями щодо цього. Знаю, що ми, наприклад, не дуже добре ставимося до так званих журналістів (на кшталт Sputnik). Це баланс, якого ми маємо дотримуватися.

— Що думаєте про роль російської церкви, зокрема у Франції? 

— Я вражений, що навіть в Україні не заборонена православна церква, яка визнає владу московського патріарха. Очевидно, у Франції живуть росіяни, які оселилися тут за десятки років до того, як почалася ця війна, і деякі з них православні, мають свою церкву. Всі ці релігійні питання дуже чутливі у Франції, адже, як відомо, у нас є секулярна концепція. Її суть у тому, що держава не втручається в духовні справи, а церква натомість не втручається у справи державні. Ми дуже твердо стоїмо на цьому.

— Попри підтримку України, багато людей усе ще захоплюються так званою великою російською культурою — мистецтвом, балетом, історією, літературою. Ви бачите це у Франції? 

— Під час двох світових воєн французи повністю відкидали все, що походило з Німеччини, бо натоді це був ворог. Тоді у Франції було складно говорити, що Гете був великим поетом. Але це не означає, що він таким не був.

Ми розуміємо, що в Україні існує позиція, що російська культура сама по собі негативна, бо вона сприяла поточній ситуації. Ми бачимо це з трохи більшої відстані, адже не перебуваємо у стані війни.

Звичайно, я не даватиму тут уроки, бо ми повинні розуміти страждання українського народу. Це не означає, що ми менше захоплюємося деякими великими іменами російської літератури. Насправді ж деякі з них були українцями. Існує велика частина української історії, яку ми на Заході ідентифікуємо не як українську, а як польську, литовську, російську. Частина вашої спадщини була прихована російським імперіалістичним минулим, і вам також важливо заявити про це.

— Як вважаєте, чи можна було б докласти зусиль до цього з французької сторони? 

— Це нелегко й потребує часу. Але, наприклад, у французьких університетах історично існує те, що ми називаємо славістикою, і що насправді було здебільшого про Росію. Та зараз в усіх цих університетах є поділ між російськими й українськими студіями. Мовний аспект змінює все це. Думаю, це дуже важливо для майбутнього.

— Чи вважаєте ви, що Україна робить достатньо? 

— Думаю, що Україна, безумовно, намагається і має продовжувати це робити. Це дуже важливо, адже вона робить це для того, аби працювати над позитивним наративом, який зокрема буде відповіддю на російську дезінформацію.

Тому ми також працюємо над тим, як зробити доступним більше культурного контенту українською мовою, зокрема на телебаченні, прагнемо надати цьому статусу.

— Мені також цікаво, що ви думаєте про російську «опозицію» або «хороших росіян», які зараз проживають по всій Європі, зокрема у Франції?

— Для нас опоненти Путіна існують. Очевидно, що вони не в змозі змінити баланс сил в Росії або вплинути на політичні рішення Кремля. РФ нікуди не зникне, і коли в ній відбудуться певні зміни, важливо підтримувати контакти з цими людьми. Так само, як ми підтримуємо контакти з російською владою на офіційному рівні. Ми не збираємося вводити санкції проти всіх росіян. Це не має сенсу. І ми вважаємо, що це було б несправедливо.

«М’яка сила» Франції

— Перша газета, опублікована на території України, була французькомовна. Тоді, у XVIII ст., французька мова мала вплив в Україні, особливо на заході. Чи дивляться французи сьогодні на ту епоху з певною ностальгією і чи відчувають, що можна було б знову поширити цю «м’яку силу» на Східну Європу? 

— Колись ми керували величезною імперією. Але вона була заснована на колонізації, що, безумовно, не є тим, що хочемо нав’язувати будь-кому іншому. Думаю, що часи, коли ми розглядали французьку мову як альтернативу англійській, минули. Ми говоримо французькою, пишаємося нею, все це правда. Але чудово розуміємо, що в сучасному світі дуже добре розмовляти англійською. Отже, французька — це мова доданої вартості, як і німецька, іспанська, італійська, китайська, арабська чи будь-яка інша. Зараз ми боремося за розмаїття мов, бо вважаємо, що це певний ступінь свободи для людей.

— У Франції (і не тільки) ультраправі часто використовують історію як зброю для просування своїх ідей. З іншого боку, ліві дуже часто відкидають ідею будь-якої національної гордості, а дехто навіть закликає до скасування святкування Дня взяття Бастилії. Як, на вашу думку, виглядає французька національна гордість XXI століття?

— У Франції для певної частини населення співати наш національний гімн було проблемою, бо його вважали мілітаристським. Це змінилося, тому що люди усвідомлюють, що насправді нація — це те, що захищає їх, їхню ідентичність, переконання і свободи. Складність полягає в тому, щоб знайти баланс між національною гордістю, що є добре, і націоналізмом. Кожне покоління має відповісти на це питання.

Ви згадували нашого президента, який попросив збільшити витрати на французьку армію. Це було б немислимим у моїй країні до війни в Україні. Існувала ідея, що безпека гарантована, зокрема нам як ядерній державі. Думаю, що це уявлення повністю зникло, бо ми не впевнені, що наша країна буде безпечною через десять років. Тож треба діяти зараз, щоб запобігти цьому.

— Чи бачите ви, що ця тенденція поширюється на решту Європи? Чи вважаєте, що це сприяєте формуванню загальноєвропейської ідентичності, а не лише національної? 

— Думаю, що в європейців є дві ідентичності — національна та європейська. Так само, як ми, французи, маємо два громадянства — національне та європейське. Тож так, це також змінює нас, європейців. І ми повинні зосередитися на цьому, якщо хочемо бути ще більш значущими в європейському контексті.

Коли справа доходить до підтримки України, жодна країна в Європі не має стільки коштів, аби самостійно зробити все, що було б потрібно. Тому ми повинні працювати разом. Це і є додана вартість Європи.

Це правда, що всередині ЄС є сильні національні відмінності. Є проблеми, коли ми обговорюємо розширення, а іноді і санкції зі Словаччиною, з Угорщиною (із нинішнім урядом цих країн). Але ми також повинні мати європейський наратив про Україну та війну. Для нас зрозуміло, що Україна вже є країною Європи і повинна бути членом ЄС. Як тільки це стане можливим, звісно, за умови змін, які вона має зробити.

Євроінтеграція України

— 2023 року на Київському міжнародному економічному форумі ви заявили, що з юридичної точки зору Україна може стати повноправним членом ЄС, навіть перебуваючи у стані війни. І що військовий конфлікт не повинен бути головною перешкодою для нашого вступу. Яка зараз ваша точка зору стосовно цього?

— Усе ще дотримуюся цієї думки. Впевнений, що французька влада також її підтримує. Цілком можливо уявити собі майбутнє, в якому буде, наприклад, стійке припинення вогню, і це буде своєрідною перемогою України. Але без формальної мирної угоди. Україна буде на території, яку вона контролює, і якщо Україна буде повністю готова стати членом Європейського Союзу, чому ми повинні чекати?

— Чи бачите ви ще якісь прогалини на шляху втілення реформ, необхідних для вступу до ЄС? 

— Є ще багато роботи, яку потрібно зробити.

Ми також знаємо, що з політичної точки зору деякі речі будуть дуже складними. Наприклад, сільське господарство. Бо правила й норми сталого розвитку в Україні відрізняються від тих, що діють в ЄС, і це впливає на ціни експортної продукції тощо. Буде непросто, але ми знайдемо спосіб це вирішити. І врешті-решт Україна буде сильнішою, і ЄС буде сильнішим.

Немає нічого неможливого, але для цього потрібен час і здатність визнати, що в нас є труднощі, і інвестувати у їхнє вирішення.

— Але Росія, безумовно, також намагатиметься використовувати в своїх інтересах моменти регуляторної або економічної напруженості, як ми бачимо, наприклад, на польсько-українському кордоні. Є розуміння, як цьому протидіяти?

— Усе, що може представити Україну в поганому світлі, Росія намагається використати. Це може бути економіка, культура, історія — будь-що. Така даність, і ми повинні відштовхуватися від неї. Насправді це також політична відповідальність нас, урядів Західної Європи, спілкуватися й пояснювати.

Наприклад, ми, французьке посольство, намагаємося запросити французьких фермерів приїхати в Україну, щоб зустрітися з деякими фахівцями. Менше люті, менше страху і більше спільної роботи й порозуміння.

— Кортить запитати про загальну стратегію роботи з Угорщиною, тому що вона блокує багато рішень, які стосуються майбутнього України. Франція має підхід до роботи з нею, коли йдеться про питання, пов’язані з ЄС? 

— У Франції набагато більше проєвропейських ідей, тож ми з Угорщиною перебуваємо в певному інтелектуальному протистоянні. Але це не означає, що наші країни не повинні співпрацювати або говорити про це. Так, у нас дуже різні погляди, але, зрештою, це те, що називається демократією.

— Коли новий уряд США фактично ліквідував USAID, то підтримка багатьох гуманітарних і культурних програм в Україні впала іноді до критичного рівня. Чи прагне Франція розширити свою співпрацю всередині України, коли йдеться про культурні медіа чи інші сфери?

— Що стосується нашої підтримки засобів масової інформації, неурядових організацій, громадянського суспільства, ми намагаємося працювати всередині ЄС, аби активізувати зусилля як держав-членів, так і інституцій. Мова не йде про те, щоб стати заміною США. Але ми намагаємося робити більше та зосередитися на речах, які нам виглядають дуже важливими.

Бути послом в Україні

— Ви приїхали в Україну як посол у 2023 році і, очевидно, вже встигли багато зробити, багато подорожували нею. Чи є історія, яка за час перебування в нашій країні найбільше запам’яталася?

— Складно вирізнити щось одне… Пам’ятаю, як їздив із міністром закордонних справ до Сум. Це було в жовтні, тобто через шість місяців після початку українського наступу на Росію. Я був дуже вражений, побачивши місто й побачивши на власні очі всю ситуацію.

Також сам кілька разів їздив до Харкова й відчув це величезне місто, яке постійно обстрілюється і перебуває під тиском з боку Росії. Але до певної міри ви очікуєте цього і готуєтесь. Тож іноді найбільше вражає те, чого не очікуєш. Скажімо, одного разу я був у Вінниці, ми зустрілися з мером і міськрадою, а потім пішли до головної площі, і там була алея пам’яті героїв, як, на жаль, і скрізь через війну.

Аж раптом жінка-помічниця починає плакати, бо серед фото на тій алеї — її брат. І це шокує. Бо цю війну… іноді просто хочеться про неї забути. Це правда. Але не можеш — вона зненацька наздоганяє тебе, навіть коли ти зовсім не готовий. Ось цей людський чинник, звісно, найскладніший.

— Як ваша місія тут змінила ваш погляд на життя, на дипломатію? Це трохи філософське питання, але мені цікаво, чи замислювалися ви над цим.

— Усі члени моєї команди, включно зі мною, приїхали сюди добровільно. Люди хочуть їхати в Україну, вони знають, чому вони тут, і віддані тому, що роблять. Чи змінює це нас? Безумовно. Як саме — не уявляю. Тому іноді, коли бачуся зі своїми дітьми, то запитую їх, чи змінююсь я. Але поки що я не отримую чіткої відповіді, тож подивимось. Та, безумовно, це чинить певний тиск. Іноді пояснюю своїм дітям, що роблю в Україні, чим займається посол. Вони розуміють, що я тут, щоб підтримати Україну, і що це також спосіб підтримати їхню безпеку. Це також частина того, що поставлено на карту. І це додає багато сил.

— Яким ви бачите майбутнє України? 

— Звичайно, я мрію, щоб ми мали таку ж чудову співпрацю, але вже за мирних часів, аби могти зосередитися на відбудові, змушуючи Росію заплатити за всі збитки. Мрію і надалі робити життя кращим і безпечнішим як для України, так і для Франції.

А ще, на мій погляд, важливо, що відносини між двома країнами дуже відрізняються від тих, що були до повномасштабної війни. Вони завжди були хорошими, але трохи віддаленими, а зараз ми стали набагато ближчими. Переконаний, важливо зберегти це партнерство. І, думаю, що ключ до цього — особисті історії та досвід.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.