Різдво Разом

23 грудня 2023
Share this...
Facebook
Twitter

На початку 2000-х років існувала акція «Різдво разом», коли сім’ї на заході України приймали в себе на Різдво дітей зі сходу та півдня, щоб познайомити їх із традиціями, які збереглися на Галичині, Волині та Поділлі. Команда Ukraїner торік відновила акцію, але трохи на свій манір: принесла звістку радості на деокуповані території, де росіяни залишили руйнування та біль.

Три колективи, у складі яких була молодь зі всієї України, у січні 2023-го проїхали 1000 кілометрів, щоб заспівати колядок і повертепувати людям, які пережили жахи окупації. В основі вертепів — традиційний сюжет, до якого організатори додали сучасних мотивів. Із побажаннями миру та перемоги колядники ходили від хати до хати в Балаклії та Ізюмі, Тростянці та Охтирці, Малій Рогані та Дергачах та ін. Розповідаємо, як вертепували на звільнених та прифронтових територіях сходу України.

Вертеп Віктора Перфецького

Юкрейнерівець Віктор Перфецький за освітою інженер-енергетик, який зараз працює на виробництві дронів. Хлопець планував, як колись у дитинстві, піти колядувати у своєму рідному селі Волиця, що на Галичині. Але згодом він подумав: «Чому б не зібрати вертеп і поїхати зі світлою звісткою на схід чи південь України?». Хлопець подав клич у соцмережах — скоро набралася група охочих:

— Сталось так, як я хотів і мріяв. Що сталось не так, то це те, що пройшли [з вертепом] надто мало людей, я б хотів, щоб ми пройшли хатів 100 хоча б за три дні. Але багато часу витрачається на переїзди та організаційні моменти. А загалом, коли були в будинках, в яких ми надовго залишалися і спілкувалися з господарями, вони нам розповідали свої історії, як вони колядували. Ти розумієш, що сталося так, як мало бути, все йде по плану. Стоїш так збоку, дивишся і думаєш: «Це зробив я — місяць тому в мене зʼявилася ця ідея і зараз я стою на подвірʼї в Малих Проходах і на це дивлюсь. Вау, і хочеться жити!».

Слобожанський вертеп
Віктор Перфецький, Анастасія Саква, Валерія Пасічник, Володимир Чеппель, Володимир Якубовський, Дмитро Аврамцев, Ірина Лукашенко, Катерина Пугач, Ксеня Дзундза, Марічка Соловей, Марія Петренко, Микола Гребенюк, Олена Парфенюк, Олексій Мінов, Світлана Гаврих, Ярослав Колесніков

В основі сюжету Вікторового вертепу були біблійні мотиви, де пастухи сповіщають господареві, що народився Ісус. Потім приходить Ірод — головний антагоніст — цар, який дізнався про народження Ісуса і хоче його вбити, тому що це його суперник — добра сила. Усі борються проти Ірода, якого вкінці забирає Смерть за скоєні ним гріхи.

Утім, команда Віктора дещо адаптувала канонічний сюжет, бо, на його думку, сценарій вертепу — це завжди жива історія, яка є плинною і гнучкою. Щороку хлопець шукав старі сценарії і актуалізовував їх. Наприклад, 2008 року додав нюанси про економічну кризу чи підвищення ціни за газ. Звісно, 2023 року акцентували на повномасштабному вторгненні росіян, тому Ірод постав як Цар-росіянин, разом із ним — Генерал-кацап і Воїн-кацап — Чмобік (так українці називають частково мобілізованих росіян). Ірода вдягнули у ватнік — подібне вбрання підібрали й іншим героям, які грали ролі представників РФ. За словами Віктора, в християнській конотації їхнього вертепу цей герой уособлює гріховність, а у світській — російську сутність. Кінець в такого зла один — добро його завжди перемагає.

Ватнік
Ватяні куртки, що з 1930-х стали поширеним одягом у СРСР, зокрема серед вʼязнів таборів та солдатів робітничо-селянської Червоної армії.

Усього Віктор із командою вертепували три дні. Свою коляду розпочали 7 січня із Дергачів. Це місто російські військові так і не змогли окупувати, але постійно обстрілювали. Тут ворог не очікував спротиву й розраховував швидко дійти до Харкова. Проте 24 лютого 2022 року в Дергачівській громаді на окупантів чекали українські військові. У паніці ворожа армія хотіла відійти назад до кордону, проте ЗСУ знищили їхню колону. Так у цьому регіоні вдалося відбити потужний наступ РФ у перші дні повномасштабного вторгнення. Місцеві також допомагали боротися з агресором: інформували про пересування техніки, партизанили, скидали з дронів гранати, копали окопи, будували укріплення. Дергачівська громада потужно чинила опір, саме тому російським військовим не вдалося тут закріпитися.

Тетяна, одна з мешканок Дергачів, яка зустріла колядників, поділилася з ними, що через війну постійно напружена, а такі події, як цей вертеп допомагають їй перемкнутися на інший настрій і хоч трохи порадіти:

— Не все ж думать про війну, бо скоро мізки вилізуть. Я кажу: «Мороз. Та хто там буде? Хто приїде по такому морозі?». А ви — молодці. У війну радість [принесли].

Повертепувавши в Дергачах, колядувальники 8 січня поїхали у Великі та Малі Проходи. Ці села на відстані близько 10 кілометрів від кордону з РФ, тому потрапили в окупацію з перших днів повномасштабної війни. Звільнили їх у вересні 2022 року. По собі російські військові залишили зруйновані вулиці — не залишилося жодного вцілілого житла. Через війну в селах залишилося мало людей, тож місцевих колядувальники обійшли за день.

А вже на третій день колядували в Малій Рогані, де перед повномасштабним вторгненням жили понад дві тисячі людей. Місцеві казали вертепувальникам, що під час окупації в селі перебувало близько двохсот мешканців. Ті, хто залишилися, були змушені жити в погребах або підвалах. Когось окупанти туди вигнали, щоб зайняти їхні будинки, а інші ховалися від обстрілів. Неподалік від Малої Рогані були позиції ЗСУ, тому селяни могли таємно допомагати нашим бійцям: передавали інформацію про розташування окупантів, партизанили. Село визволили в березні 2022 року. Віктор пригадує, що його мешканці були втішені зустрічати вертепувальників, які несли благу вість:

— Дуже круто приїжджати до людей і бачити, що вони раді тому, що ми приїхали. Вони виходять і усміхаються, пригощають, розказують свої колядки і діляться своїми історіями.

Найбільше Віктору запамʼяталися господарі, які через окупацію та її наслідки були змушені жити в курнику, бо їхню хату повністю зруйнували. Попри все пережите, вони вийшли до колядувальників, послухали вертеп, після чого господиня запросила їх на частування:

— Ми зайшли в курник. І вони там класно облаштували все, там дуже тепло. І вона жартувала про те, що кацапи, можливо, живуть набагато гірше, ніж вони облаштувалися в цьому курнику. Вона каже: «У нас тут навіть на Новий рік діти привезли гірлянду, ми собі повісили цю гірлянду й увімкнули». Як гірлянда може по-різному цінуватися… вони цьому так радіють!

На думку Віктора, такі вертепи важливо робити у всіх регіонах України. Утім, міркує він, люди на деокупованих територіях потребують цього дійства найбільше. Адже вони по-особливому прагнуть відчуття належності до спільноти, нагадування, що люди з Києва, Тернополя, Вінниці чи Харкова памʼятають про те, що, скажімо, в Малих Проходах живе жінка, в якої зруйнований будинок, але вона святкує Різдво і в неї також свято:

— Від того, що ви слухаєте колядку в навушниках, традиція не відновиться. Чим довше ви не йдете колядувати, тим більше вона забувається і стає чимось чужим для людей, які вже давно її не чули у виконанні вертепу.

Вертеп Анастасії Скоропад

У Тростянець й Охтирку, що на Слобожанщині, поїхав вертеп, який організувала випускниця програми культурології Українського католицького університету (УКУ) Анастасія Скоропад. Дівчина родом із галицького міста Стрий. Уже пʼять років вона вертепує разом із друзями.

Вертеп «Вільний простір»
Анастасія Скоропад, Вячеслав Корбут, Ганна Мізюк, Діана Горбань, Ігор Ващишин, Ірина Степаняк, Матвій Березовський, Христина Заєць, Христина Лещук, Ярослава Цетнар

А почалася її різдвяна вертепувальна традиція у Львові на «Вільному просторі» (далі — ВП) — мережі просторів для співжиття активної молоді, що існують в кількох містах України. Перший такий гурт колядників зініціював 2018 року засновник ВП Павло Дідула зі своєю нареченою Аглаєю. Тоді Анастасію покликали долучитися:

— Це було просто якесь таїнство, чарівне дійство, і нам всім дуже подобалося. У перший рік у нас одразу зʼявилась мрія зробити свій мандрівний театр. Вертеп усіх обʼєднав. Таке вертепне дійство зарядило нас на цілий рік вперед, і потім ми продовжували кожного року придумувати нові вертепи, і кожного року це все було по-новому, енергетично, наповнююче.

Перші два вертепи режисувала Аглая, а потім цю ініціативу перебрала на себе Анастасія. І той, що поїхав в деокупований Тростянець і Охтирку, був її третім досвідом. Колона російської військової техніки зайшла на околиці Тростянця в перший же день повномасштабного вторгнення. Окупанти протягом 30 днів грабували, вбивали й катували його мешканців. Та попри все, Тростянець активно чинив опір: жителі майже відразу організували партизанський рух, повідомляли ЗСУ про розташування техніки та груп окупантів. А також голіруч знешкоджували танки — на території Тростянецької громади спалили більше сотні одиниць російської техніки. 26 березня 2022 року ЗСУ звільнили Тростянець від загарбників.

На відміну від Тростянця, Охтирку російським військовим окупувати не вдалося. Від українського міста до кордону з Росією трохи більше 30 кілометрів, тому було стратегічно важливо стримати загарбників і не пустити їх далі, щоб не відкрити шлях на Полтавщину або на Харків, що дозволило б його оточити. У перші тижні повномасштабної війни Охтирку бомбардували з літаків термобаричними вакуумними бомбами. Загарбники протягом місяця обстрілювали місто з важкої артилерії, скинули приблизно 30 авіабомб, використання яких заборонене міжнародним правом. Обстріли тривали й після визволення Охтирки. Але й це не скорило жителів міста — вони постійно передавали інформацію військовим про місця дислокації окупантів. Люди з прилеглих громад, зокрема Тростянецької, розповідали міському голові Охтирки, де розміщується ворожа техніка. Попри постійну загрозу з боку РФ, місто поступово відновлюється.

В експериментальному вертепі, який поставила Анастасія в цих містах разом зі своєю командою, була дуже різна молодь: мешканці ВП, студенти УКУ, мистецької академії та ін. Когось покликала організаторка, а хтось сам захотів взяти участь, бо почув про ініціативу або бачив вистави в попередні роки.

Серед друзів Анастасії, які разом із нею вертепували, було багато культурологів і філософів. Тож дівчина включила у виставу алюзію на п’єсу ірландського письменника Семюеля Беккета «Чекаючи на Ґодо», яка є одним із найяскравіших творів театру абсурду:

— Не обовʼязково бути знайомим з театром абсурду чи з класичною історією про Марію з Йосифом, чи про Христа. Тому що ми розказуємо про людей. Один мій друг, подивившись вертеп, сказав: «Це як слухати пісню іноземною мовою — нічого не зрозуміло, але стільки емпатії!». І ось мені здається, що наш вертеп теж може бути такий. Можливо, деякі частини сюжету незрозумілі, але на емоційному [рівні] це мало б працювати.

Анастасія міркує, що попри складність сюжету, вони показували звичайних людей зі знайомими кожному емоціями й почуттями. А ключовими, на її думку, є слова, які вертепувальники говорили наприкінці вистави. Вони читали вірш, подібний до молитви, а між його рядками додавали, імпровізуючи, такі слова: «пробач мені» і «я люблю тебе». За спостереженнями Анастасії, більшість людей тепло сприймали цей момент у виставі. Пригадує, як виступали перед старшими людьми в Охтирці:

— Вони так перейнялися! І я дивлюся: у тої людини сльози на очах і у тої людини сльози на очах, а тут чоловік такий: «Ой!». І він так все сприймав, ніби теж був частиною цього дійства.

А дітям, як пригадує Анастасія, найбільше відгукувалися веселі сцени. Так, у вертепі був інтерактив, де треба було знайти вівцю. Тоді діти жваво шукали її разом із вертепувальниками. Коли один хлопчик знайшов дівчину, яка грала вівцю, сказав їй: «Я не піду, поки ти не вийдеш, я тебе знайшов!».

Разом зі своїми друзями Анастасія досліджує українську традиційну культуру, зокрема пісні. Завдяки цьому команда ретельно підібрала для сценарію колядки, що добре пасували тематично й настроєво. Декілька з них були слобожанські, тобто походили з регіону, в якому ставили виставу:

— У деяких місцях ми колядували разом із місцевими. Ми знаходили ці спільні пісні, які ми всі разом можемо співати, що нас обʼєднує. В Охтирці нам ще ікону подарували, що було дуже приємно. Коли ми виступали для літніх людей, це теж ніби такий духовний центр був. Ми відчули, що ми зʼєдналися на духовній платформі.

Також Анастасія пригадує, як її вразили міста, в яких вони колядували:

— Ми заїжджаємо в Охтирку, і там розбомблені хати, розвалений міст… Але всередині місто живе. Нам сказали, що на наш виступ навряд чи прийде багато людей, тому що повітряні тривоги і близько до кордону. Але прийшла ціла купа людей! Був якийсь такий живий потік, живе дихання. А Тростянець такий тихий мені здався. Коли ми між вертепами ходили вулицями, було дуже спокійно і тихо. Але водночас, коли я зайшла купувати в магазин мандарини, то там були кілометрові черги.

За словами дівчини, попри те, що колядники зібралися з багатьох регіонів України, є універсальні речі, які всіх гуртують. Українці зараз мають дуже різні життєві досвіди, так само традиції святкування теж більше чи менше різняться, але під час спільного співу всі обʼєднуються:

— Культура і мистецтво — це те, що має зцілювати людей. Тому що війна приносить дуже багато трагедії й болю, випробувань для людей. Культура, мистецтво — це те, що може піднести дух людини над цим болем, який вона переживає.

Від Галичини, звідки виїхали колядувальники, до Тростянця близько 1000 кілометрів. Цю відстань допоміг подолати Остап Лунь, який зголосився бути водієм вертепувальників. Він власник ранчо «Скарбова гора», що розташоване неподалік від Львова. До повномасштабної війни Остап організовував кінні походи й прогулянки, різні події на ранчо, яке після 24 лютого і до кінця 2022 року стало прихистком для переселенців.

Остап пригадує, як на початку 1990-х років до його родини на Різдво приїжджали школярі зі сходу України. Каже, що 2023 року вертепувальники зробили те саме, тільки поїхали із заходу на схід:

— Дуже важливо підкреслювати спільність між усіма регіонами нашої країни. Ця війна поставила крапку над дискусіями, чи ми є одним народом, але цю нашу спільність треба тепер цементувати. Ми повинні мати спільні традиції, спільні свята, спільні перемоги і спільну коляду.

Міський голова Тростянця Юрій Бова розповів, що після пережитих жахіть людям важко відчути дух свята. Проте вирішили поставити ялинку в центрі міста, щоб діти могли бодай на трішки забути про перечікування небезпеки в підвалах, обстріли та руйнування. Юрій також поділяє думку, що вертеп показує єдність України:

— Можливо, хтось із людей ніколи не був на заході України і має в підсвідомості [уявлення], що там інші люди живуть — те, що навʼязували нам оці всі ОПЗЖ, Росія і так далі. Зараз повинні бачити, що там такі самі люди, так само як і ми святкуємо, так само як і ми радіємо народженню Ісуса Христа. Єднання між сходом і заходом повинно бути в тому числі через такий спосіб.

ОПЗЖ
«Опозиційна платформа — за життя» — проросійська політична партія, що діяла в Україні з 1999 р. до офіційної заборони у 2022 р.

Олександр працює в Палаці дітей та юнацтва у Тростянці вже 8 років. У дитинстві, ще за радянських часів, його навчили колядувати батьки. Пригадує, як вертепували в Луганську, і мріє про майбутнє цього міста без окупантів:

— Колись там теж будуть колядки і вертепи. І все буде на найкращому рівні.

Розповідає, що на Слобожанщині теж є свої традиції зимових свят. За словами Олександра, тут діють купʼянський і полтавський вертепи, кожен з яких має свій сценарій:

— Вертеп — це традиція, яка транслює нам про те, якими були наші предки, яких дуже ретельно ховали від нас. Справжні наші предки, які знали, що вони українці і живуть на Богом даній землі. Добре, що ми її (традицію. — ред.) встигнули вхопить, і вона не зникла.

Про вертеп, який поставила Анастасія разом із командою Олександр відгукується так:

— Тремтіння у тілі передає все, що у мене на душі. Таке враження, наче я справді був при народженні Христа, світла, таїнства, любові. Це гамми почуттів. Інколи навіть складно виразити. Почуття переповнюють тебе, і ти… Краще мовчати інколи.

Вертеп Катерини Босяченко

Один із вертепів зібрала 21-річна Катерина Босяченко родом із Дебальцевого, що на Донеччині. Разом із сім’єю 2014 року вона переїхала на Слобожанщину в селище Слобожанське. Зараз дівчина працює в Харкові у двох громадських організаціях: «Український професійний розвиток» та Vidlik Projects. А ще вона — перекладачка для іноземних журналістів та волонтерів, які приїздять на Донеччину.

«Вертеп на Сході»
Катерина Босяченко, Альона Рисухіна, Богдан Приходько, Григорій Папоян, Дарʼя Голоско, Марія Христенко, Назарій Басюк, Оксана Христенко, Олексій Чустотін, Святослав Немченко, Тетяна Тихоліз, Христина Петринка

Свій перший вертеп Катерина створила 2018 року під час навчання в Українській академії лідерства (УАЛ). Пригадує, як він вийшов таким яскравим і голосним, що їхній осередок потрапив із колядою до президента України. У січні 2022-го Катерина вертепувала у Львові з дітьми з різних куточків України. А після поїздки у звільнені Балаклію й Ізюм зрозуміла, що хоче повернутися в ці міста з радісною виставою. Дівчина не раз була в Балаклії до повномасштабного вторгнення, але побачивши наслідки російської окупації відчула, наскільки важливим для неї було усвідомлення, що українцям під силу повернути свої землі:

— Я дуже чекаю, що колись приїду так само у свій дім.

Спершу Катерина написала людям, які, на її думку, підтримали б ідею вертепування на деокупованих територіях і самі вже їздили в ці місця. Відтак вона звернулася до Богдана Логвиненка. Він долучився до пошуку можливостей для проведення вертепу. Потім дівчина почала збирати команду — підійшла до цього ретельно, бо хотіла, щоб це були люди, які б розуміли її задум, могли швидко включитися. Тому серед тих, хто мав вертепувати, було багато змін. На клич дівчини також відгукнувся музикант, лідер гурту «ВГНВЖ», Антон Слєпаков. Він привіз 200 пряників, які вертепувальники повезли на схід.

У Катерининому вертепі були як типові герої — Чорт, Ірод, Янголи, Звіздар, так і нестандартні — Бабка з Дідом, яких вона придумала ще під час навчання в УАЛ. Для вертепу дівчина найперше обрала колядку «Добрий вечір тобі, пане господарю», бо її знають і люблять більшість людей. Друга колядка, на яку пристав її вибір — «Коляда» — саме її дівчина вивчила та співала в УАЛ, де вперше вертепувала. Також вона разом із командою виконувала на Слобожанщині «Щедрика» й відомі колядки, як-от «Небо і земля», «Нова радість стала».

Якось Катерина побачила, що в Чернівцях співають колядку «Ой як же було ізпрежди віка». Після цього її команда єдиноголосно вирішила, що ця пісня має бути у вертепі, аби відродити давню українську колядку.

На думку дівчини, мета їхнього вертепу — принести українцям на деокупованих територіях радість і розуміння, що про них не забули:

— Це збереження українських традицій. Мені дуже важко уявити, як це, коли ти пів року прожив в умовній Росії, тому що Росія каже, що вона там панує. І ти повертаєшся до того, що на цій території можуть приходити з українськими колядками.

Перший вертеп Катерининої команди був у Балаклії. Російські війська захопили місто 3 березня й до його деокупації тероризували та катували місцевих. Жахіття тривали понад пів року — до вересня 2022, коли ЗСУ звільнили цей населений пункт. Місцеві допомагали ЗСУ: коригували їхню артилерію, примушували росіян ганяти свою техніку Балаклією, ховаючись від українських снарядів.

У Балаклії команда Катерини вертепувала на площі, де зібралося багато людей, яким колядувальники роздали солодощі. Потім заспівали в адміністрації, лікарні, поліції та в будинку однієї родини:

— Найбільше запам’яталася бабуся в Балаклії, яка почала співати з нами разом. Вона пройнялась цим і зробила надихаючу промову, бажала, щоб ми народжували дітей і будували все тут, [в Україні]. Оцим патріотичним спічем (з англ. промовою. — ред.) зарядила вона нас на подальші дні.

Після вертепування в Балаклії колядувальники заночували в селі Іванчуківці. Наступного дня вони завертепували на центральній вулиці цього села. Місцеві підспівували і пригощали їх дванадцятьма різдвяними стравами:

— У цьому і є кайф вертепу: не тільки у виставі, а й у тому, як люди по таких селах приймають і зберігають цю традицію — приймати вертепників, годувати, поселяти їх. Найбільше торкнуло те, що це село було в окупації і ці всі розповіді сільського голови з його дружиною, як вони її переживали — це додає в наш вертеп найгостріших відчуттів того, що ми робимо все правильно, і що нам потрібно було заїхати саме в Іванчуківку. Тому враження такі тендітні.

Потім колядувальники приїхали в Ізюм. Тут російські військові вбили щонайменше тисячу цивільних мешканців, лишили по собі катівні й масові поховання українців. Місто, яке пів року перебувало під окупацією, не здавалося. Як і в кожному українському населеному пункті, місцеві відмовлялися співпрацювати з окупантами, допомагали одне одному, партизанили і сприяли звільненню територій Силами оборони.

В Ізюмі на колядувальників чекали близько сотні дітей. Та почали святкові співи в пожежній частині:

— Бачили цих суворих пожежників, які прийшли на наш вертеп і потім сказали: «Ви нам принесли такий хороший настрій». Хоча по їхніх обличчях це не скажеш, але думаю, що всередині вони дуже раділи.

Утім найбільше, за словами Катерини, в Ізюмі її вразили діти та італійський клоун у сховищі:

— Посеред всієї апокаліптичної обстави, де все розвалено, проводили свято життя. Собаки, їжа, діти і клоун італійський — усе так бурхливо відбувається, ще й ми зайшли з вертепом. Це було енергетично потужно і для мене, і, думаю, для всіх, тому що вони сміялись і були заряджені. Для людей — це майже єдине місце, де вони можуть так себе відчувати.

Не менше Катерину вразила й Ізюмська лікарня, де їх радо зустріли. А на місцевому базарі навіть роздавали мандаринки. Дівчина переконана, що побачений вертеп, який тривав десь пʼять хвилин, надовго залишив враження у місцевих.

З Ізюма вертепувальники рушили до села Хрестище, де їх уже чекало багато дітей:

— Ми зайшли — і вони були заряджені й веселі, тому там вертеп пройшов найкраще! Ми завалили ялинку там, побешкетували, заспівали разом із цими дітьми «Щедрика».

Перед поїздкою в Хрестище колядники зупинились у знаковому для Ізюма місці — біля височини, де стоять археологічні пам’ятки — ізюмські баби (надмогильні кам’яні статуї половців IX–XIII ст.):

— Для мене це дуже важливо, тому що я вперше приїхала в Ізюм після деокупації, я туди заїхала і побачила їх нарешті. До того з родиною туди приїжджали. Я дуже переживала за це місто, а воно стоїть, баби стоять, все повертається до нормального життя.

Після села Хрестище Катерина разом із командою вирушили в Слов’янськ. Це місто розташоване близько до зони активних бойових дій. Сюди швидко долітають ракети та артилерія. Тож через небезпеку і події тут проводять рідше. Вертепувальники заколядували для військових та місцевих. Так це пригадує Катерина:

— Заради цього вже сюди варто було приїжджати, бо це було дуже потужно. Військові теж у дитинстві колядували, хтось з них ходив із вертепом. Для них, напевно, особливо [цінно], якщо вони з інших міст заходу [України], це такий був приємний момент, острівець безпеки і домашнього затишку, тому їхні обличчя були дуже важливі для мене, їхні усмішки, такі бородаті, великі. Військові усміхаються від вертепу. Було дуже цінно.

Далі поїхали в Краматорськ, звідки в Катерини багато друзів. Тож там на них уже чекали дорослі й діти. У цьому місті вертепування добігало кінця. Рефлексуючи про втілений задум, дівчина говорить:

— Це ще одна моя мрія, яка здійснилася. І якщо вона здійснилась, хоч і нелегким шляхом, так само здійсниться мрія про мистецький фестиваль у Донецьку, який я запланувала провести через чотири роки. Якщо в це дуже сильно вірити, думати і підкріплювати це ще діями, і головне — проговорювати це вголос, я надіюсь, мене почують і все буде, як ми запланували, бо ми до цього всі прагнутимемо.

Катерина міркує, що такий культурний обмін в різних регіонах України важливий для того, щоби зберегти традиції і показати, що їх не забули. Наголошує, що нині люди старшого віку колядували у своєму дитинстві, що припало на часи СРСР, коли на деяких територіях утискали святкування або забороняли їх. Тому після всіх цих історичних перипетій сучасна молодь, на думку Катерини, повинна ще з більшою силою памʼятати й популяризувати давні українські традиції:

— У цьому сила: нагадувати й дати зрозуміти, що ці традиції досі живуть. І молодь, така як ми, їх підтримує. Дехто може думати, що це вже забута традиція, а ми приїжджаємо й показуємо, що ні. Ми співаємо колядку, якій вже дуже багато років, бо ми настільки свідомі своєї культури й своєї нації, що ми цього не стидаємося, у нас немає комплексу меншовартості.

Вертепувальники дякують за допомогу в організації: Богдану Логвиненку, Карині Пілюгіній, Остапу Луню, Олексію Оліяру, Яні Білецькій та всій команді ГО «Хаб вокзал», Микиті Вірченку та команді закладу «Трипіччя», Дмитру Окошку, Олександру Євчуну, Охтирській міській раді, Тростянецькій міській раді, Дергачівській адміністрації та голові В’ячеславу Задоренку, Інзі Токаренко, старостам сіл Великі і Малі Проходи і Мала Рогань, а також тростянецькому готелю «Елегія».

Особлива подяка Наталії Бойко за найбільший донат для ініціативи, завдяки якому вдалося швидко зібрати кошти на логістичні потреби вертепувальників.

Також дякуємо освітньо-молодіжному простору «Крок» селища Слобожанське, Юлії Щербак, Сергію Щербаку, Олександру Московкіну, відділу молоді та спорту міста Балаклія, Балаклійській міській лікарні, Ізюмській ДСНС, Ізюмському комунальному підприємству «Добробут», голові Кунʼєвської міської громади Ізюмського району, селищному голові села Хрестища Словʼянського району, ГО «ТатоХаб», БО «Всі поруч».

Дякуємо за надані солодощі й подарунки: Антону Слєпакову, Вікторії Венхері, Микиті Єньшину, Юлії Сліченко, Катедрі собору святих апостолів Петра і Павла міста Стрий.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Продюсерка проєкту:

Христина Кулаковська

Авторка тексту:

Тоня Андрійчук

Редакторка тексту:

Яна Мазепа

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Транскрибатор:

Ігор Кухарчук

Олександр Кухарчук

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Марія Раєвська

Анна Ємельянова

Оля Стулій

Ярослава Нікітюк

Фотограф:

Петро Чекаль

Костянтин Гузенко

Фотографиня:

Яна Сідаш

Більдредактор,

Координатор фотографів:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка,

Координаторка контент-менеджерів:

Катерина Юзефик

Графічна дизайнерка:

Олександра Онопрієнко

Ксенія Степась

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Катерина Цвігун

Оператор:

Орест Ільчишин

Олег Чернощоков

Олександр Шарма

Сергій Розов

Юрій Чорнобук

Павло Літовкін

Операторка:

Ольга Оборіна

Оператор коптера:

Павло Пашко

Знімальний продюсер:

Віталій Побережний

Знімальна продюсерка:

Галина Лавринець

Ірина Макарчук

Звукорежисер:

Тарун Мадупу

Музичне оформлення:

Маргарита Кулічова

Кольорокоректорка:

Ксенія Баннікова

Копірайтерка:

Дарина Мудрак

Владислава Івченко

PR-менеджерка:

Тетяна Франчук

Валентина Ковальчук

Грантова менеджерка:

Ірина Швець

Координатор напрямку партнерств:

Мар'ян Манько

Координаторка напрямку продюсингу:

Марина Мицюк

Координаторка напрямку досліджень,

Координаторка текстового напрямку:

Яна Мазепа

Координаторка сценаристів:

Карина Пілюгіна

Координаторка операторів:

Ольга Оборіна

Координатор режисерів монтажу:

Микола Носок

Координаторка транскрибаторів,

Координаторка субтитрувальників українськомовної версії:

Олександра Тітарова

Головна копірайтерка:

Дарина Мудрак

Координаторка напрямку дизайну:

Олександра Онопрієнко

Координатор напрямку коротких форм:

Олег Гнатюк

Керівниця з маркетингу та комунікацій:

Тетяна Франчук

Координаторка маркетингу:

Дарина Іванова

Координаторка соцмереж:

Анастасія Гнатюк

Спеціаліст із реклами та аналітики:

Владислав Іванов

Менеджер із комерційних партнерств:

Олексій Оліяр

Сергій Бойко

Операційна менеджерка:

Людмила Кучер

Фінансова спеціалістка:

Катерина Данилюк

Руслана Глушко

Юрист:

Олександр Лютий

Бухгалтерка:

Наталія Тафратова

Катерина Смук

Анна Лавриненко

Архіваріуска:

Вікторія Будун

Відповідальний за технічне забезпечення:

Олексій Петров

Слідкуй за експедицією