«Герої без зброї». Фотограф ДСНС про роботу рятувальників під час повномасштабної війни

Важливим є й висвітлення роботи рятувальників, адже це не тільки формує ціннісне ставлення до їхньої справи, а й документує хай не прості, та все ж важливі події, які впливають на життя суспільства. А в час повномасштабної війни медійна підтримка роботи рятувальників — це ще і спосіб показувати світу справжнє обличчя РФ.

Фотограф Державної служби України з надзвичайних ситуацій Павло Петров із 2017 року висвітлює роботу рятувальних підрозділів і став свідком майже всіх пожеж у Києві за останні три роки. Зокрема завдяки його знімкам Україна і весь світ бачать героїзм українських рятувальників, а також наслідки російських воєнних злочинів. Ми поспілкувалися з Павлом про його шлях і мотивацію у професії.

— Я родом з міста Старобільськ, яке окуповано з перших днів повномасштабної війни. Маму я забрав звідти до Києва, а бабуся відмовилася евакуюватися і залишилася вдома, бо в неї проблеми з ногами.

Юнаком у Старобільську я довго займався боксом, кікбоксингом. У мене був знайомий, який працював у «пожарці». Його це перло, щось таке романтичне було в цьому. І я після закінчення 11 класу вирішив іти туди. Поїхав у Харків і дуже чітко пройшов за всіма параметрами. Навчався 5 років у Національному університеті цивільного захисту України. Студентом зацікавився фотографією, почав практикуватися. 2017 року випустився і за розподілом повернувся до Старобільська. Перші кілька місяців я відповідав за цивільний захист, рейди та різні заходи типу «Тиждень БЖД» (безпеки життєдіяльності. — ред.). Я розумів, що не так воно повинно працювати, і збирався йти, як мені тодішній начальник пресслужби Луганської області на одному зі звітів каже:

— «У тебе так добре виходить, не хочеш у нас попрацювати у пресслужбі?» Я погодився. І зрозумів, що можна працювати по-іншому. Працюючи у пресслужбі, я просто почав їздити з командою реагування на виклики, застосовувати той [свій] аматорський досвід із камерою. Такі виїзди — це нормальна практика, але я намагався це зробити якісніше й гарніше.

Тема піротехніків, як і загалом війни, для мене не нова. Адже в нас на сході це почалося 2014 року — із пунктами пропуску, із замінуванням місцевості. У Сватовому артсклади розірвалися [2015 року], там жесть була. Постійно щось десь налітало, ці «Урагани» , «Смерчі»… І ми на це все їздили, розміновували.

Три роки я так працював на сході, а потім перевівся до Київського міського управління ДСНС. Мені казали, що у столиці своя специфіка: все дуже бадьоро, треба дуже швидко реагувати. Я дуже швидко втягнувся.

Моя перша велика пожежа сталася, коли я був у відпустці. Із фотоапаратом я опинився досить неподалік. Це було біля костьолу, горів дах ресторану. Після цього дуже швидко познайомився з усім департаментом реагування. Були скандали, що я лізу куди не треба, але вони побачили, що я роблю і роблю і це якісно, після цього мене почали пускати кудись більше. Так я теж пропрацював три роки. Були різні ситуації, різні пожежі. Бувало, і не на свої виїздив.

Коли є інформація внутрішня, ти просто зриваєшся і їдеш вночі на таксі. Я був майже на всіх великих пожежах у Києві за останні три роки.

23 лютого 2022 року, коли ввели надзвичайний стан, було моє чергування і нас залишили на ніч. У нас не було практики ночівлі на роботі, бо ми були мобільними. А це от треба було десь заночувати, тож я пішов до друга в частину, ночував у нього в кабінеті. Як зараз пам’ятаю: надягнув тоді теплі шерстяні шкарпетки, просто ліг на диван, який був дуже незручний — ноги звисали. Пів ночі не міг заснути, бо інформаційна напруга була, всі розуміли, що зараз щось буде. О 4 ранку посипалися повідомлення з тих небагатьох новинних чатів, на які я був тоді підписаний. Саме на ранок для мене нічого не змінилося. Коли почався кіпіш на роботі, я був дуже спокійний. Наче просто чекав, що це станеться, головою розумів, що це буде, а коли буде — то й буде. І ось воно сталося.

Перший день повномасштабного вторгнення був надзвичайно довгий. Мені здавалося, що він тягнеться десь тиждень.

Ми нещодавно поховали Руслана Кошового — начальника Гостомельської частини, яка розташована біля аеропорту «Антонов», де висадився в перший день російський десант. І вони (бригада рятувальників. — ред.) їхали гасити пожежу, їх обстріляли з вертольотів, у нас ця інформація дуже швидко з’явилася. А потім що з ними було — тут інформація пропала, бо почалися проблеми зі зв’язком. Їх захопили в полон, половину залишили в частині, половину спустили в бункер.

24 лютого 2022-го було купа повідомлень на 101. У мене є архівні відео, як чотири телефоністки сидять і практично не кладуть трубку. Вони мінялися, може, раз в годину.

Оцю першу добу повномасштабного вторгнення ми приймали повідомлення на кшталт «У нас мєтка на криші». «Добре, дзвоніть у поліцію. — Ми не можемо додзвонитися. — Добре, дзвоніть ще раз». І таких повідомлень була купа. Я не знаю, як вони вивозили. Перші дні, я думаю, вони були справжніми героїнями — пережити таку інформаційну навалу і паніку серед містян.

Під вечір вже привезли наших хлопців, за яких домовилися з окупантами, аби забрати їх із цього [аеродрому] «Антонова». Зайшло близько 20 людей, я пам’ятаю як вони зайшли і мовчали. І ти розумієш, що з людьми трапилось [щось жахливе]…

Із цього дня я залишився на роботі, пробув у головному управлінні три місяці. Це була єдина можливість вночі або рано вранці дуже оперативно потрапляти на місце «прильотів» чи інших надзвичайних ситуацій, які траплялися. Тож на всіх «прильотах» у Києві, як трапилися до кінця квітня 2022 року, я був.

Після цього мене покликали в апарат ДСНС, який опікується вже всією Україною. Не те що покликали — мене навіть не питали, бо це було потрібно. Я почав їздити майже по всій країні, там, де міг. Бо люди почали розуміти, що [важлива] інформаційна підтримка людей, які роблять пожежну справу, борються не тільки з вогнем, а й із мінами.

У нас купа напрямів: водолази, верхолази, кінологи… У нас дуже велика служба (більше 70 тисяч людей), яка має такий високий рейтинг довіри. Тож було дуже важливо мені особисто показувати те, що бачу я. Бо в цих людях я бачу героїв.

Після початку повномасштабного вторгнення змінилося все. У нас з’явилися бронежилети й каски. Пожежне спорядження в принципі дуже важке, але тепер до нього добавилося ще і це.

Я дуже багато інтерв’ю записав у хлопців, [які працюють у ДСНС], вони кажуть: «У мене змінилося відношення до життя, до сім’ї». Як і в мене, наприклад, бо раніше я був іншою людиною, міг зірватися, поїхати кудись. Зараз я теж такий, але ти вже думаєш, а що якщо…

Повторні «прильоти» — це взагалі… На початку березня 2023 року загинула наша колега Євгенія Дудка, яка була керівницею пресслужби ДСНС у Дніпрі. Вони з командою гасили якийсь склад і туди повторно «прилетіло». Євгенію поранило, вона більше 11 місяців була в лікарні в Німеччині, їй стало гірше і її повернули сюди. Вдома вона, на превеликий жаль, померла. Ось така небезпечна робота пресслужби в таких умовах.

Наразі у нас майже 80 рятувальників загинуло, майже 300, якщо не помиляюсь, поранені. І це при тому, що ми захищені Женевською конвенцією. Ми не військові, ми не маємо зброї. Але росіяни по нам б’ють. І вони знають, що роблять.

Згадати хоча б вулицю Жилянську в Києві. Минулого року, коли окупанти почали бити по об’єктам енергетики, там коїлося страшне. Поцілили спочатку в адмінбудівлю кудись — туди приїхали наші рятувальники. Через годину вдарили ще раз. У житловий будинок за 15 метрів від мене потрапив «Шахед». Я дуже радий, що ніхто тоді не постраждав, але таких випадків дуже багато.

Наші звикли так працювати. Віддавати все, аби врятувати людей. І ми не можемо цього не робити. Змінився характер людей в цілому, у нашій службі точно.

Про що я шкодував дуже сильно — це коли ми взимку були в Бахмуті й намагалися вивезти дітей із будинку, який горів. Вночі його обстріляли, ми виїхали і загасили. Перший час, коли йшли обстріли, люди гасили своєю водою. Після цього вони попросили привезти води, їжі. Наступного дня ми приїхали і привезли все необхідне. І я побачив, скільки там було дітей. Це було майже перед Новим роком. Я не забуду ніколи ці очі, які просто дивилися через вікно на тебе, а ти не розумів, чим можеш їм допомогти, бо батьки відмовлялися, щоб їх вивезли звідтіля. Це було ще до примусової евакуації. Щось обірвалося таке, людське. Ти просто бачиш, що люди геть по-іншому живуть.

Як мені піротехнік знайомий сказав, який зараз розміновує Херсонщину: ти просто починаєш цінувати життя. Просто життя. Починаєш цінувати життя і робити максимально все, щоб люди побачили більше про умови роботи і про героїзм наших рятувальників.

Зараз так і працюємо: з рюкзаком величезним, постійно з ноутбуком, фотоапаратами, трьома об’єктивами, турнікетом, рукавичками. Вночі готовий на будь-який виклик виїхати — по Києву чи ні. Наприклад, було таке: я їхав у Херсон — відпросився познімати, коли там були дуже сильні обстріли, і вночі, поки їхав потягом, дізнався, що окупанти обстріляли Умань. Тоді я в Миколаєві пересів і на два дні поїхав в Умань. Тому мені здається, що будь-яка служба тримається на ініціативних людях, які топлять за свою справу і не відступають від неї. Думаю, тільки так і переможемо.