Як це — ставати військовим? Розмова з Романом Закревським 

Коли медіа підписують військового, то найімовірніше через кому напишуть його цивільну професію. Адже всі ці люди стали частиною війська тільки через потребу захистити країну, вони би продовжували бути бізнесменами, фермерами, письменниками, якби не війна. Книжка оператора та фотографа, військовослужбовця Романа Закревського допоможе зрозуміти, через що проходить людина, яка мобілізується, наскільки цей досвід змінює. Вона складається з відвертих есеїв і так само правдивих фотографій. 

У цьому інтервʼю поговорили про те, як служба допомагає в пошуку себе, як відступає страх перед невідомістю і чому непричетність до історичних подій руйнує зсередини. 

Чернігів і дошка для серфінгу

— Однією з головних умов добровільного долучення до війська є те, що людина розуміє цінність України. Як у вас формувалося це розуміння? 

— Мабуть, це все крутиться навколо рідного міста — Чернігова. Памʼятаю, як тріщина на асфальті біля мого будинку стала більшою, і це був момент, коли я зрозумів, що місто змінюється і я так чи інакше беру в цьому участь.

У Чернігова з усіма його церквами є особливий дух. Мені подобається пагорб біля колегіуму¹Чернігівський колегіум — один із найстаріших середніх навчальних закладів в Україні, пам’ятка архітектури національного значення., я там якось сидів і уявляв, що років 300 тому на тому місці сиділи такі ж самі пацани, як я, і думали про якісь важливі речі. Цінність України починається там, де я виріс, де я жив. Якби кожен прийняв Україну у своє серце, зрозумів, по якій офігенній землі ми ходимо, яка в нас історія, яке в нас можливе майбутнє, то, мабуть, було б набагато простіше. Із мобілізацією, як мінімум.

— У книжці багато згадок про Чернігів. Як це місто вплинуло на ваш світогляд?

— Це історичний дух, звʼязок поколінь. Коли бачиш всі ці будинки з деревʼяним різьбленням, відчуваєш себе частиною цієї історії, чим би не займався. Київ — це, звісно, столиця, і він крутий, але поряд є таке тихе, спокійне місце, максимально європейське і з великим потенціалом, звідси багато митців.

На мене вплинуло оточення, в яке мені вдалося потрапити через фотографію, через музей сучасного мистецтва «Пласт-Арт». Я завжди був частиною андеграунду, не мейнстриму й не улюбленців Міністерства культури. Ми росли на світовій класиці. Олена Загребіна (чернігівська художниця. — ред.) заснувала Chernihiv Monumentalism³Chernihiv Monumentalism — це ініціатива та просвітницька платформа в Чернігові, яка досліджує, популяризує та рятує зразки монументального мистецтва XX століття: мозаїки, вітражі, панно., і ти бачиш всі ці мозаїки в місті, це все впливає.

— Які періоди свого життя в Чернігові згадуєте в книжці?

— Дитинство й облога. Тому що це такі два протилежні стани. Безтурботний і безпечний час, коли наче все можливо і все ще попереду, і шоковий удар струмом, який змінює картину світу.

— Ви пишете, що не знаєте, які у вас будуть стосунки з цим містом після служби. Чому? 

— Коли почалась повномасштабка, у мене було відчуття, що це така здоровенна хвиля змін, яка несеться в нашу сторону й нікуди від неї не сховаєшся. Єдиний варіант — це зробить собі дошку для сьорфінгу й навчитися на ній балансувати, підкорити цю хвилю.

Війна підсвічує зло. Вона показала, хто проти нас, хто за себе, а хто за Україну. Я розумів, що не всі в цю хвилю впишуться, але думав, що буде більше спроб обʼєднуватися, ніж розʼєднуватися. А так не завжди траплялося. На пальцях одної руки можна було перерахувати людей з моєї компанії, які мобілізувалися. Коли я пішов у військо, це викликало відчуття, ніби ми на різних берегах тої самої ріки.

Я не стану молодшим, не повернусь у ці тусовки, місця змінилися і нове покоління підросло. І як у цьому знайти Чернігів, який я люблю? Полянка на калєгіумі залишилася, але атмосферка змінилася. Мені треба буде або знайти спільноту однодумців, або самому її сформувати. Другий варіант виглядає більш робочим.

«Хочеш робити те, що робиш, тільки у війську?»

— Яким було ваше ставлення до служби до вступу у військо?

— Я думав, що ніколи не візьму автомат у руки, що зброя — це дуже погано. Ми з однокласниками жартували, що ми «ваінствующі пацифісти», тобто якусь боротьбу ведемо, але без зброї.

Думав організувати свою портретну студію, але нічого не виходило. Я списався зі своїм другом, він каже: «Хочеш робити те, що робиш, тільки у війську?». І я думаю: «Блін, історія твориться, а я сиджу в Чернігові і не беру в цьому участь». Я не мав сильно вираженої громадянської позиції, але розумів, що таке добро, що таке зло, знав, що не ховатимусь, не виїду.

Майже нічого не знав про свій підрозділ, але віддався цьому потоку причинно-наслідкових звʼязків. Мені було важливо, що у війську потрібно те, що я вмію. Піти кимось іншим на той момент я не думав, це суперстрашно.

— Ви пишете про те, що в цій війні, в час великих змін не хотіли стояти осторонь, бо це руйнує зсередини. Чому руйнує?

— Мені здається, що це все завʼязано на людській совісті, відчутті, що правильно, що неправильно. Якийсь такий голос Бога всередині. Шкурний інтерес: машина, квартира, дорогий годинник — це для мене не доказ, що життя живеться добре. Обʼєднання з іншими людьми, спільні цінності — більше багатство. Підключаючи себе до війська, ти потрапляєш в цей механізм підтримки, взаємодії, самореалізації. Звучатиме пафосно, але відчуття близькості смерті дає розуміння, що якщо не зробиш щось зараз, завтра цього зробити не зможеш. Тому людина прагне саморозвитку, відбуваються якісь внутрішні зміни.

— Складається враження, що ви йшли у військо, шукаючи себе. Чи допомогло військо в цьому пошуку? 

— Допомогло. В Чернігові я міг тікати від важливих розмов з собою чи ситуацій для пізнання себе, міг пожаліти себе зайвий раз, а опинившись в умовах війська, по-іншому ставишся до себе, до свого вільного часу, до того, що робиш.

Уклади війська, субординація, цінності показують твою дитячу натуру. Бо раніше мама могла погладить по голові і сказати «Рома, все буде нормально», а тут ніхто так не зробить. Дадуть більше напряга, щоб зрозумів, що зробив не так. Так я не те що знайшов себе, просто перестав думати зайві думки про себе і світ навколо.

Важливі для мене речі, внутрішні орієнтири губилися в тому соціумі, в якому я жив раніше. В родині всі думали, що мені треба знайти нормальну роботу, а не купувати новий обʼєктив. Мовляв, коли ж він успокоїться і перестане літати у хмарах? А тут я робив фотографії бійцям, віддавав їм і бачив, як на них це впливає, що для них це важливо. Це додавало мені самоцінності.

Я ніколи не дозволяв собі відмовитися від завдання, кудись не піти чи не поїхати. Навіть якщо я ніфіга не знав, все одно робив, бо якщо не я, то хто? І це «якщо не я, то хто?» важливе. Усе це склалося в більш дорослу, усвідомлену особистість, якою я став.

— Ви усвідомлено проходили шлях з цивільного у військового. З вашого досвіду, яка різниця між їхнім мисленням?

— Це стосуватиметься не всіх, бо є військові, які думають, як цивільні, а є цивільні, які думають, як військові. Але мені ця різниця про усвідомлення відповідальності й участь у процесі. Грубо кажучи, цивільні частіше думають: а — їх це не стосується, б — хтось інший це зможе порішати, в — мені нормально, а більше мене нічого не турбує. У військових в голові частіше це так: а що я можу зробити, щоб стало краще? Тому що поряд побратими і є відчуття плеча поряд. Ти виїжджаєш на зйомку і, якщо в тебе не буде нормальних стосунків з людиною, поваги, розуміння, то все може піти шкереберть.

— Коли ви перестали відчувати себе спостерігачем у війську, а відчули себе його частиною?

— На початку психологічно страшним моментом було усвідомлення, що одного дня мені треба буде їхати на лінію бойового зіткнення знімати роботу піхоти. Я побував на позиції в Серебрянці⁵Через інтенсивність боїв Серебрянський ліс на Донеччині став символом нищівної сили війни та впертої оборони, адже дерева, уся рослинність і навіть земля там поруйновані обстрілами., і після виходу хлопці запросили мене на шашлики. Я подумав: «Нічого собі!». Це було відчуття побратимства, поваги до мене, до людини, яка була з ними на ротації. Я був з камерою, не з автоматом, але тоді подумав, що я вже військовий.

«Я собі поставив задачу зробити портрет підрозділу»

— У цій книжці ви не тільки письменник, але й автор фото. Розкажіть про те, як взагалі почали фотографувати?

— У тата був фотоапарат і він мені як механізм завжди подобався. У нас у серванті були плівки. 2008 року, коли я почав сам їх проявляти, знайшов одну з 1993 чи 1994 року, коли мені було 6–7. Тоді до нас приїжджали родичі, в кінці плівки було два кадри, де всі сидять біля підʼїзду. На одному я є, а на іншому є тато, а мене нема. Тобто цей кадр робив я.

Я фотографував щось час від часу, коли у фотоапараті була плівка. А якось мій знайомий каже: «У твого папи ж є фотоапарат. Давай купимо плівку і відзнімемо!». Купили одну плівку, відзняли, надрукували фото, роздивлялися, мене зачепило і я далі купував плівки. Бо я у видошукач бачив одне, а виходило інше. І в цьому був азарт — мені хотілось передати красу, яку я бачив, а не получалось.

Із того часу я не випускав фотоапарата з рук. Потім познайомився з локальними вуличними фотографами, вони почали казати, що мої фотографії прикольні, запрошували на виставки. Потім я познайомився з університетським викладачем Олександром Норовим і він почав читати о́брази в моїх фотографіях. До цього я їх не бачив, не розумів, це було інтуїтивно.

Я почав бути для інших людиною з фотоапаратом. До мене приходили, щоб я щось підказав, допоміг знайти камеру, подивився на фото. Думали, що я вмію фотографувати!

— Що фотографували раніше?

— Як дитина, яка ламає іграшки, щоб розібратися, що там всередині, я спочатку фоткав якісь розвалини, дестрой. Потім переключився на квіточки, росу на павутинках, світанки. Тоді зрозумів, що навколо є ще люди і можна робити портрети.

З якогось моменту мене почала цікавити історія людини, історія життя в її обличчі, в тому, як вона себе поводить, як говорить. І робити портрети, спілкуватися під час цих портретів — це якраз про це дізнаватися. Любив вигулювати людей по місту, шукати світло, прикольні локації і багато розмовляти.

— Ви пишете, що колись мріяли стати воєнним фотокореспондентом, але не сподівалися, що вся ваша країна стане гарячою точкою. Як це — фотографувати війну у своїй країні?

— Квінтесенція цього відчуття — фотка, яка потрапила в The New York Times. Це фотографія будинку на Чорновола, в який прилетіло 5 чи 6 авіабомб. Поряд із ним, у ста метрах, стоїть мій будинок. Якби щось пішло по-іншому, ці бомби полетіли би в нього і в моменті не стало би мого дитинства, моїх родичів. А з іншого боку, ти потрапляєш на першу шпальту відомої світової газети й тебе з цим вітають.

Я завжди уявляв, що їздитиму в гарячі точки, буду переживати історії інших людей, але повертатися в мирне життя. А тут получається навпаки.

— Зараз ви фіксуєте, як Україна дає відсіч Росії. У чому для вас цінність документальної фотографії?

— Я не те щоб супердокументаліст, як Глядєлов, мені просто подобається природний потік подій і людина у природному середовищі. Коли приїжджаю до військових фотографувати, то намагаюся нічого не зацепить, не навредить. Ви офігенні люди, які боряться за свою країну, і байдуже, що навколо безлад, я прийшов передати те, як ви тут є.

Те, що я фотографую — документ історичних подій. Отак ми воюємо.

Я собі поставив таку задачу — зробити портрет свого підрозділу, сфотографувати максимально багато. Це зʼявилося, коли я почав фотографувати і на чорно-білу плівку. Це вже більш художній портрет, бо я відсікав зайве, ставив людину так, щоб не була зрозуміла локація. Щоб єдине, з чого можна було зчитати щось, була поза людини, погляд.

Йти протоптаним ґрунтом

— «Тихе, але постійне відчуття страху перед кожним виїздом на зйомку» — воно з часом слабшає, посилюється чи стає звичним фоном?

— Воно стає більше схожим на хвилювання, змушує максимально підготуватися до всього: чи заряджені батареї, чи броня нормально сіла і так далі. Є азарт, радієш, що кудись їдеш, що будуть непередбачувані ситуації.

Із 2023-го до 2025-го це постійно були нові досвіди, нічого з цього не траплялося раніше: не був на тій позиції, не їздив цією дорогою, не бачив таку гармату. Це підживлювало страх. А тепер це не так страшно. Якось я заснув у машині по дорозі на піхоту. Мені не те щоб було спокійно, але я розумів, що там наші. Це вже йти протоптаним ґрунтом.

— Яку емоцію у війську ви відчували найчастіше? 

— Повагу до наших військових, вдячність, захват, коли чуєш їхні історії, скільки вони «кабанчиків» (боєприпасів. — ред.) для гармат перетаскали, як тікали від дронів. Мені внутрішньо відчутно, що цей досвід щось робить з людиною і, знаходячись з нею поряд, відчуваєш повагу. Як Редіса⁷Денис Прокопенко (Редіс) — командир 1-го корпусу НГУ «Азов», який керував обороною Маріуполя, пройшов полон і повернувся у стрій. бачиш, хоч ви не знайомі, розумієш, яка там внутрішня робота над собою, скільки в людини відповідальності. Одразу спина вирівнюється, намагаєшся бути зібранішим.

— Чому ви назвали поганий настрій привілеєм цивільного?

— Тому що у війську ти постійно у спільному просторі. У кожного є свої переживання, розмови по телефону, але треба розуміти, що особисті простори пересікаються: якщо ти не помив пательню, якою всі користуються — це неповага. Коли людина каже «та завтра зроблю», значить вона не розуміє, де перебуває.

Так само коли людина має поганий настрій, це впливає на інших. Я не хочу бути тираном, затянутим на дисципліні, але це потрібно розуміти.

— Якщо вже говорити про особисте, ви батько маленької дівчинки. Росія забирає в багатьох українців можливість щодня спостерігати за тим, як ростуть їхні діти. Як вам вдається тримати цей звʼязок на відстані? 

— Вона знає, як виглядає її тато, знає, що я її тато. Це вже харашо. Але в мене було інше уявлення про батьківство. Час летить і я пропускаю дуже багато речей, які з нею трапляються вперше, я не присутній фізично. У нас є тільки час у відпустках і короткострокових звільненнях. І це все перетворюється в те, що вона не злазить мені з рук, нам не вистачає фізичного контакту батька і доньки. Хотілося б читати казки, хочеться цих безсонних ночей: не сидіти на артилерії і чекати, коли прийде команда до бою, а з нею поряд, коли в неї болить животик.

Невипитий пуер, написана книжка

— Коли вперше почали писати? 

— Ще у школі почав щось придумувати, уявив себе письменником. У мене компʼютера не було, то я ходив до двоюрідного брата, друкував свої вірші, обирав у ворді шрифт наче це від руки написано. Показав своєму діду, а він зачитав ці вірші на якомусь застіллі. Мені було так соромно їх чути, що я пішов до іншої кімнати і закрив вуха подушкою.

Дід написав історію сімʼї у трьох томах і казав: «Будеш тим, хто продовжить її писати».

— Як вдалося знайти у війську час, щоб написати книжку?

— Просто не спав. Я не міг не писати ці тексти, так само як не можу не взяти з собою фотоапарат. Після першого виїзду до піхоти я повернувся десь о 3 ночі і не лягав, згадував діалоги, писав. Коли настав день, ми сіли в машину і поїхали дивитися, як цвіте макове поле.

— Мирослав Лаюк пише про вашу книжку, що вона написана «приватно і дуже по-людськи». Вона про те, як проживає війну простий військовий. Чи було вашою метою, зокрема, втишити пафос і дати зрозуміти, що чекає новобранців у війську?

— Коли я почав писати ці тексти, то викладав їх у соцмережі. Ще тоді вирішив, що нічого не буду придумувати, буду чесним до себе і людей навколо. Під цими дописами було багато коментарів, я зрозумів, що людям цього не вистачає — відкритості, простоти, відвертості.

Я такий самий, як і всі, хто пройшов чи проходить шлях військового. Я думав, що це може стати помічним комусь, але це не було метою. Ці тексти просто з мене лились.

— Ви постійно пригощаєте всіх чаєм. Розкажіть історію про якесь із чаювань на фронті. 

— Це вже було після того, як склалася книжка. Це був мій найдовший вихід, я ходив із медиками в Щербинівку, в сіру зону на пункт для сортування поранених. Я думав, що буду там довго і взяв з собою два «бліна»: ранковий і денний пуер. Там поряд був колодязь і я думав, що пригощатиму чаєм, пацанам буде приємно. Чай — це моя мова любові. Так от чай ми попили один раз, бо підари спалили, як хтось виходив до колодязя, і два тижні нам скидали воду з дрона: раз у три дні пʼять баклажок, дві з яких розбивалися і в нас лишалося по півторашці кожному. Коли хотів чаю, заварював його просто в залізній чашці, без церемоній.

— Після розповіді про зустріч з норвезькою медикинею ви написали, що хочете після війни поїхати у подорож різними країнами, заїжджаючи до людей, яких зустріли під час служби. Наскільки великим став ваш список таких людей?

— Не став великим. До норвежки поїду, але не факт, бо мені здається, що вона вже живе в Україні. Ще один боєць із Португалії — хочу посьорфити і побачити океан. Війна працює як сито, через яке просіюються люди, з якими ти спілкуєшся. Так що в мене є два варіанти: написати конкретним людям і будувати маршрут або написати в інстаграмі «хто готовий прийняти подорожуючого військового?» і тоді шлях буде зовсім інший.