«Українське перетворення слабкості на силу є не хитрістю ресентименту, а міфологічною трансформацією. Так дитина стає дорослою», — розмірковує Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, перекладач, президент Українського ПЕНу. Чому нинішня війна асиметрична та як властива українцям анархічність і горизонтальність зв’язків може бути водночас силою і слабкістю, — читайте в есеї.
Написав
філософ, письменник, перекладач, президент Українського ПЕНу.
«25 стратегічних питань
для України»
Спецпроєкт Інституту фронтиру та Ukraïner, в якому українські інтелектуали й митці пробують не лише фіксувати виклики для України, а й розгортати довкола них глибокі дискусії, аби побачити нові контури суспільного розвитку.
Кураторка проєкту — Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру.
Життя як шлях і трансформація
Культура розкриває людям кілька важливих істин. Ось дві з них.
Перша: ми закинуті в множину життів. Можемо обрати собі життя і прожити його гідно. Можемо гідно прожити життя, якого не обирали. Можемо спробувати вмістити у своє життя кілька, прожити кілька біографій. Але лише крізь культуру здатні торкнутися багатьох інших: десятків, сотень, тисяч. Досвід неможливо перекласти, але без перекладу чужого досвіду неможливе розуміння. Тому культура береться за неможливе: переклад неперекладного. Тільки так ми можемо бути людьми — тобто живими істотами, які співчувають.
Друга: життя — це трансформація, неуникний рух угору і вниз, від небуття до буття й назад. Навіть якщо наше життя нічим не особливе, без великих подій, сам факт його появи є нечуваною трансформацією. Наші тіла були би неможливі без утворення хімічних елементів унаслідок синтезу в зірках, без перетворення неорганічних елементів на органічні сполуки, без створення з органічних сполук організмів. У цих організмах народилася свідомість і самосвідомість, але вони приречені на смерть і розпад: розкладання свідомих організмів назад до хімічних елементів. Ця трансформація смерті в життя і життя у смерть — постійна хвиля нашого існування.
Культура постійно вчить нас цих перетворень. Романи, картини, симфонії торкаються цієї містики, зміни героя, його чи її подорожі — вгору чи вниз, всередину себе чи назовні.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Одна з ключових трансформацій, про які нам розповідають міфи, казки, легенди, — це віднайдення своєї сили. Перетворення своєї слабкості на силу. Перемога над слабкістю в собі і над сильнішим від тебе.
Давньогрецький герой — це місток між небом і землею, між вічністю і смертністю. Більшість подвигів героїв — це виклик сильнішому за тебе. Гідри, медузи, дракони, вепри, підземні пси, велетні, залізні птахи — це все метафори неможливого. Герої перетворюють цю неможливість на те, що можна здолати і здобути.
Часто міфологічний подвиг — це подолання не лише зовнішнього ворога, а й внутрішньої слабкості. Беовульф1«Беову́льф» — анонімна англосаксонська (давньоанглійська) поема VII–IX ст., названа так на честь ліричного героя в 1815 році. Наразі єдиний повністю збережений твір такого обсягу, написаний давньоанглійською. За сюжетом, Беофульф здійснив три подвиги, але врешті загинув від ран, отриманих у нерівному бою., перемігши монстра Ґренделя, править геатами 50 років. Але потім, уже майже в старості, йому доводиться битися з драконом, коли більшість із побратимів утекли. Він бореться із сильнішим за себе, але також із власною слабкістю — своїм віком.
Але є й такі міфи (чи сакральні історії), в яких герой стає на шлях слабкості, щоб йому відкрилася сила. О́дін3Йдеться про міф про Одіна — верховний бог германо-скандинавської міфології, який створив Всесвіт, людей, стихії, згодом став богом війни, мореплавстава й торгівлі. пронизує себе власним списом та висить на дереві Іггдрасілль4Іггдрасілль — у скандинавській міфології — священне дерево (найчастіше — велетенський ясен), що поєднує дев’ять світів і є віссю всесвіту. девʼять днів і ночей без їжі й води. Коли його плоть вмирає, йому розкривається мудрість рун. Христос приміряє на себе людське тіло і людську смерть, аби на своєму досвіді відчути найгостріше страждання смертних, бо тільки це здатне по-справжньому відкрити вібрацію співчуття.
Спускання в пекло є постійним міфологічним мотивом, і його тлумачать здебільшого як приклад мужності. Але ми забуваємо інше: герой щось шукає в цьому світі мертвих — ту безпомічність, яка стане для нього джерелом сили.
Занурення у власну слабкість, крихкість, смертність, вразливість може відкрити нам шлях і до власної сили, і до співчуття іншим — так само крихким і смертним, як і ми самі.
Танок перетворення
Магію перетворення слабкості на силу описав Ніцше. Він назвав це словом «ресентимент» — коли слабкі мстяться сильним, але роблять це не прямо, а через хитрість. Ніцше вважав, що цією хитрістю стають великі теорії та великі релігії, які вчать: слабкість — це добре, слабкі — це святі. Мовляв, будь слабким, допомагай слабким — і ти спасешся.
Є й інша магія: перетворення сили на слабкість. Це те, що Ніцше називав нігілізмом — занепадом, декадансом. Це коли сила втрачає віру в саму себе. Це сором за свою силу.
Сила інколи справді соромиться себе, і це сумне видовище. Такою дуже часто є сучасна Європа. Вона соромиться власної сили. Тому замість Гавелової «сили безсилих»7Йдеться про програмний есей (1978) «Сила безсилих» Вацлава Гавела — політика, дисидента, громадського діяча, який був президентом Чехословаччини (1989–2003) та Чехії (1993–2003). Твір присвячений боротьбі людини за свої права в посттоталітарному світі. Європа сьогодні заражена вірусом «безсилля сильних».
Європа має силу, але відмежовується від неї, як від неприємного родича. Вона просить свою силу поспати в іншій кімнаті.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Утім, хоча Ніцше в дечому має рацію, він часто бʼє мимо. Ресентимент є хорошим описом синдрому, коли слабкі хочуть помститися сильним. Але він не годиться, якщо треба зрозуміти щось інше: не те, як слабкість прикидається силою, а те, як стає нею.
Бо в нашому, українському, випадку перетворення слабкості на силу не є ресентиментом. Воно не є хитрістю. Воно є танцем.
Танець складається з рухів, в яких кожна поза має сенс. Коли він перетворюється на бойове мистецтво, кожен рух має перетворити слабкість на силу, вразливість — на загрозливість. Те, що було твоєю вразливістю, має стати твоєю перевагою.
Українське перетворення слабкості на силу є не хитрістю ресентименту, а міфологічною трансформацією. Так дитина стає дорослою.
Засадничий український міф втілений у казці про Котигорошка: той, хто народився з малого, раптом починає швидко рости; той, хто постав із непомітного, раптом змінює сюжет історії.
Із цим міфом повʼязаний інший — про «приспаного велетня»9Українські інтелектуали найчастіше називали так український народ або Україну, велика сила якої довго була пригнічена., як його називає Остап Тарнавський10Джерело: книжка есеїв Остапа Тарнавського «Туга за мітом» (Нью-Йорк, видавництво «Ключі», 1966).. Українська традиція наповнена образами прихованого героя, «який в обличчі великої загрози стає на життя і смерть, щоб рятувати свій нарід перед цією загрозою».
Російська культура — це культура проклятого кола, де що б ти не вигадував, все одно виходить тиранія, танатократія (правління через смерть): ліва, права, православна, атеїстична чи яка-небудь інша. На цьому тлі українська культура має шанс рухатися шляхом великої трансформації, пробудження й перетворення слабкості на силу.
Чи вдасться їй це — залежить від нас.
Чому демократії занепадають
Слабкості людей часто є зворотнім боком їхньої сили. Із суспільствами відбувається так само.
Принципи, завдяки яким ті можуть бути сильними, у певний момент ризикують стати їхніми тріщинами.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Полібій — грек, який писав в епоху римської експансії, був особливо уважним до питання, чому демократії занепадають. Чому його рідна Греція, ойкумена міст-демократій, стала безсилою перед македонським, а згодом римським завоюванням. Чому сильні суспільства, що ними рухає свобода, раптом розпадаються, перетворюючись на анархічні спільноти, де кожен тягне ковдру на себе.
Демократії потрапляють у кризу, коли громадяни сприймають цінності свободи не як те, що треба постійно виборювати, а як те, що дається їм у спадок, як власність, яка в них буде завжди.
У кращому разі вони вірять у них, але не здатні їх захищати. У гіршому — вважають їх старими банальностями, які можна під час ремонту викинути на смітник.
Демократії потрапляють у кризу, коли стають спадковими.
Полібій бачив силу молодого Риму й описав його «змішану республіку» як ідеал політичного устрою. Через майже два тисячоліття після нього Монтескʼє13Шарль Луї де Монтеск’є (1689–1755) — французький правник, мислитель, письменник. Один із тих, хто заклав основи ідеології сучасних форм представницької демократії. показав, чому той самий Рим став слабкий і чому ця слабкість була породжена його силою. Чесноти Риму, сила його громадян, баланс між монархією, аристократією та демократією, здатність завойовувати нові землі й управляти ними призвели до того, що держава розрослася настільки, що стала некерованою. А внутрішня солідарність республіки розпалася через впливи полководців-завойовників.
Цей діалог між Полібієм і Монтескʼє через дві тисячі років — один із прикладів того, як працює культура: розмова крізь час і простір попри множинність життів і множинність смертей.
Коли ж у «Духові законів» Монтескʼє порушує питання республіки, він застерігає нас, що свобода й рівність, на яких будується вільне суспільство, можуть також вести до його занепаду. Стається це тоді, коли ці дві цінності стають надмірними. У таких випадках свобода одних знищує свободи інших, а вимога рівності всіх знищує потрібну інколи ієрархію.
Бо горизонталь потребує вертикалі — і навпаки.
Демократії сильні передусім ідеєю прав. Думкою про те, що кожен громадянин має гідність і права. Однак вони помирають, коли на цій думці зупиняються, коли громадяни починають забувати, що одні права обмежують інші і що безпека спільноти не лише дає нам права, а й накладає обовʼязки. І також коли громадяни перестають визнавати, що навіть у горизонтальних суспільствах хтось мусить бути першим серед рівних.
Асиметрична війна
Питання сили і слабкості — це також питання нинішньої війни. Питання її асиметричності.
Асиметрична війна — це коли ти перетворюєш силу противника на його слабкість.
Зазвичай у протистоянні шукаєш слабкі сторони противника і бʼєш у них. В асиметричній війні шукаєш сильні сторони противника і намагаєшся перетворити їх на його слабкості.
Найвищий пілотаж — коли перетворюєш сутнісну силу противника на його слабкість. Тобто коли він починає вважати своєю головною слабкістю не випадкову чи поверхову якість, а свою внутрішню суть. Те, ким він є у своїй глибині. Тоді він втрачає віру в себе, і це стає шляхом до його поразки.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Росія теж веде проти нас асиметричну війну. І проти інших демократій так само. Її мета — перетворити головну силу демократій на їхню слабкість, спрямувати демократію проти себе самої, змусити найсильніші сторони свободи знищувати себе.
Демократії стали слабкими тоді, коли їхні головні цінності почали асоціюватися з істеблішментом. Коли про свободу й рівність почали говорити переважно ті, хто опинився на вершині піраміди. Коли ці цінності перетворилися із завдання на остаточний здобуток, із події — на річ.
Але свобода й рівність ніколи не є речами, які можна впіймати та зафіксувати. Це птахи, які завжди можуть випурхнути у вікно. Це ріка, яка завжди тече — і завжди від тебе втече.
Демократія опиняється в кризі, коли люди думають, що свобода вже у їхній кишені.
Або що свобода може бути річчю з їхнього гардеробу, предметом їхнього ландшафтного дизайну; що цінності завжди лишаться там, куди їх поставили.
Сила конфлікту
Сила демократії полягає у свободі її громадян. У тому, наскільки вони зможуть реалізувати свої найкращі якості. Тому демократії працюють не як єдине тіло, а як зграя.
Демократія — це рій. Тому демократичні суспільства працюють як неоднорідні середовища, які часто між собою конфліктують. Парадокс у тому, що ці конфлікти теж породжують стійкість і створюють простір для несподіваного.
Натомість сила тираній полягає в рабстві їхніх підданих. У тому, наскільки підвладні можуть відмовитися від своєї індивідуальності та пожертвувати своїми тілами, мізками та життями задля формування єдиного кулака. Головна чеснота підданого в тираніях — розуміти бажання свого володаря й виконувати його. Вміти розуміти, вміти коритися. «Великі» правителі тираній сильні тим, що акумулюють волю інших, концентрують її в собі.
Тому головним сюжетом тираній є інтриги. Коли місце задає система, ти плетеш інтриги проти інших, щоб зайняти це місце або не втратити свого.
Ілюстрація: Анна Доманська.
У демократіях люди здатні створювати собі місця. Вони створюють свою символічну географію, а не влаштовуються в уже наявну. Тому головне тут — не інтрига, а уява. Конфлікт зашитий у природу демократій. Множинність тут є джерелом руху, але й ризиком саморуйнування. Завдання демократій — використати силу множинності, але завадити її слабкості.
Коли сили збалансовані й ведуть постійну боротьбу, вони здатні тримати систему в динамічній рівновазі. Коли цю рівновагу втрачено, то швидко себе руйнують.
У ХХ столітті спокуси розчинити боротьбу у «вищому синтезі» — тобто ілюзії про єдність, яка усуває всі попередні суперечності, розвʼязує всі конфлікти, примирює всі болі та прощає всі провини — призводили до криз і катастроф. Марксизм прагнув розчинити боротьбу в диктатурі одного класу, яка мала привести до безкласового суспільства. Капіталізм повірив у те, що над боротьбою та конкуренцією панує «невидима рука», яка зрештою усуне всі суперечності.
Але демократія має памʼятати, що у множинних середовищах конфлікти неминучі, і завдання полягає не в тому, щоб їх подолати, а в тому, щоб уникнути нижчого розпаду. Ціль — не усунути конфлікт, а зробити так, аби він не зруйнував ціле. Щоб славнозвісні Шумпетерові15Йдеться про концепцію «творчого руйнування» (або креативної деструкції) — теорії австрійсько-американського економіста Йозефа Шумпетера, суть якої в тому, що економіка розвивається завдяки постійному оновленню. «творчі сили деструкції» не перетворилися на «руйнівні сили творення».
Український анархізм
Є ключові риси українців, які можуть стати причиною як нашого тріумфу, так і нашого краху. Від нас залежить, куди ми їх повернемо: собі у плюс чи в мінус.
Першою такою рисою є український анархізм. Анархізм не означає хаосу, він означає відсутність одного джерела — «архе». Український анархізм насправді є поліархізмом: наявністю багатьох корінь, багатьох джерел.
Анархізм дивиться на дерево й бачить не стовбур, а розгалужену мережу його коренів, ризом. Його сила у множинності. У тому, що кожен корінець шукає власний шлях до блага, але разом вони живлять дерево.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Та на відміну від ідилії «мультикультурних» суспільств у часи миру, ми розуміємо, що множинність не завжди веде до мирного співіснування. Вона може бути загрозою, може бути колючою та неприємною. Ми помічаємо її огидну маску також.
Важливо за цією множинністю бачити цілісність. Ми можемо бути різними фігурами на шахівниці. Але шахівниця в нас одна.
Попри свою континентальність і те, що Чорне море майже не має островів, Україна схожа на Егейську Грецію: архіпелаг, кожен острів якого має свою міру автономії. Українське поняття куреня (тюркське за походженням) чи українське поняття громади (у мисленні Драгоманова дуже близьке до грецького «поліса») відображає цей стан справ.
Слово «архіпелаг» означає «головне море». Спочатку воно позначало Егейське море — головне для греків. Але оскільки те було наповнене островами, це слово почало означати мережу островів.
Українська ан-архія дивним чином повʼязана з архі-пелагом. Ми заперечуємо єдине джерело влади і все ж розуміємо, що сама наша політична спільнота є для нас «головним морем». Ми заперечуємо «архе» і стверджуємо його водночас. Це важливо тримати в голові і в серці.
Друга наша риса — локальність. Вона є джерелом сили: ми любимо плекати власний сад, схильні вважати його найкращим. Але інколи ця запекла любов до свого породжує не менш запеклу ненависть до чужого. І проблема в тому, що часто «чужий» у нас починається дуже близько. Він майже ототожнюється із «ближнім».
Радимо
Як теперішня криза людського впливає на такі фундаментальні категорії як «свій», «інший»і «чужий», читайте в есеї філософа й письменника Тараса Лютого.
Ми інколи настільки затято боремося зі своїми ближніми, що забуваємо, де та сила, яка нам по-справжньому загрожує. Через боротьбу й конкуренцію народжуються нові ідеї та рішення, але часом нам бракує здатності зрозуміти, наскільки ж ми потребуємо тих, хто нам заважає.
А ще треба зважати, що на наші риси впливають чужі інституції. Наші інституції створені не нами. Вони як командорський плащ, який приміряє на себе Дон Жуан із «Камінного господаря» Лесі Українки — зшиті не для нас: ми в них розчиняємося, вони нас убивають.
Чужі імперські інституції вимагають покори. Живе українське суспільство живиться непокорою, творчим неспокоєм.
Держава досі хоче здебільшого контролювати. Натомість має не лише контролювати те, що є, а й стимулювати те, чого ще немає. Підтримувати живе чи те, що може жити.
Наш природний стан — горизонтальний, напіванархічний, козацький. Навіть армія, найбільш ієрархізований організм у будь-якому суспільстві, у нас виглядає як архіпелаг невеликих військ, кожне з яких є автономним князівством: зі своїм керівництвом, своїми прапором і гербом, своєю економічною базою, своїми джерелами бюджету, своєю ідеологією і навіть своїми зовнішніми відносинами.
Будувати цей організм як єдину ієрархію — безнадійна справа. Побудувати його як живу взаємодію, де керують не тирани, а «перші серед рівних», — ось наш шлях.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Якщо в Росії суспільство побудоване як армія, то в нас армія побудована як суспільство.
Російська приказка «від тюрми і від суми не зарікайся» означає, що ти завжди маєш бути готовим опинитися у вʼязниці чи жебрацтві. Це відчуття принципово відмінне від українського світосприйняття, де ти завжди маєш прагнути слободи і свободи: заможного господарства та вільного життя.
Тиранії будують на релігії знищення. Їхня ідеологія — танатократія, тобто думка про те, що смерть і страх смерті є найкращим інструментом управління й будування порядку.
Республіки на кшталт української будуються на думці, що хаос творення кращий, ніж порядок деструкції. Що сад, навіть заплутаний і хаотичний, кращий, аніж упорядкована пустка.
Єдиний організм
Наш анархізм є джерелом нашої сили, субʼєктності: за себе відповідаємо ми самі. Захищаємо себе також самі.
Але ця субʼєктність часто звернена всередину, обмежується своїми хутором і садком. «Свої» — слово, яке не перекладеш будь-якою мовою, бо означає не просто колективну ідентичність («наші»), а ще таку колективну ідентичність, де зливаються особистісне та спільнотне.
Однак слово «свої» має племінну ознаку. Продукуючи відчуття групової ідентичності, воно продукує також ворогів. Виробництво ворогів — улюблена гра людства, і навряд чи колись ми перестанемо в неї грати; але для самозбереження суспільства важливо, щоби вороги — «чужі», «не наші» — не починалися в сусідньому селі.
Війна породила величезну консолідацію українського суспільства, але ця консолідація швидко стала братися тріщинами. Ми стали обʼєднуватися в групи, кожна з яких несе на прапорі власну істину.
Можемо не помітити, як опинимося в ситуації, коли почнемо пожирати самі себе.
Росія не завдасть нам поразки на полі бою. Але ми можемо завдати поразки самим собі.
У нашій історії анархічність і горизонтальність часто були нашою глибокою сутністю. Але водночас і найбільшою слабкістю. Вони породжували креативність і самоствердження. Але також і власну тінь: нездатність домовитися, фрагментацію сил, невизнання авторитетів, тиражування конфліктів, ненависть до аристократії, сплески неконтрольованого насильства.
Час цю горизонталь перетворити на силу.
Час виробляти такі моделі співжиття, за якими наша стихійна множинна креативність не руйнує порядок, а створює його.
Ми багато говоримо про незламність, і це добре; але не менш уважно маємо говорити про свою крихкість. Часто ці речі є двома сторонами того самого. І коли ми прагнемо вирішити одні проблеми, то варто постійно думати над тим, щоб не зашкодити й не створити інших. І щоб групові ідентичності не дрібнішали й не ставили під сумнів ідентичність загальнонаціональну.
Ілюстрація: Анна Доманська.
Якщо ми втратимо відчуття єдиного організму (хай навіть і з великими розбіжностями й конфліктами всередині) і якщо групові ідентичності дрібнішатимуть, ми можемо отримати війну всіх проти всіх — одне з ключових проклять української історії.
І тоді це буде шлях до поразки, а не до перемоги.
