З одного боку Словʼянська — озера, з іншого — гора. Місто не вписується в типові ландшафтні очікування від Донеччини, однак починає вписуватися в логіку останніх місяців: тут уже повсюди літають усеможливі ворожі безпілотники.
Межі
Тож гора — Карачун. Ще 2014-го, на самому початку АТО, за неї як за стратегічну висоту точилися серйозні зіткнення з бойовиками — одні з перших подій російсько-української війни. Тоді українські війська втримали гору Карачун, а відставний офіцер ФСБ Ігор Гіркін зі своїми бійцями покинули Слов’янськ. І тепер директорка парку в центрі міста каже: «Може, і цього разу пронесе».
Раптом зграї птахів умить зриваються звідусіль і закривають небо. Лебеді пливуть рядком у бік нескінченних садів. В одному з них вирощує виноград сімдесятипʼятирічний Олександр. Зараз він продає врожай біля пляжу «Куба». Хоче збути відро світлого винограду, водночас читає роман кубинця Лісандро Отеро. Каже, урожай цього року хороший, хіба що яблука не вродили.
Однак цього разу він один із небагатьох, хто так говорить. Згадуючи розмови з місцевими в минулі поїздки до цих країв, тепер дуже багато хто має таку позицію, як у двадцятирічної продавчині, яка працює в кіоску біля пляжу: каже, що збирається до Польщі. Подивиться: відпочине, а потім, може, і вернеться. А може, і не вернеться. Швидше за все, не вернеться.
Весілля
Поблизу РАГСу теж чути вибухи, однак людей тут чимало — у кожного свої справи. Одні прийшли забрати свідоцтво про розлучення, інші — про смерть чи народження, а дехто — щоб одружитися.
Серед них — мешканка Словʼянська Лідія та військовослужбовець Михайло. Кажуть, удома залишили двомісячного сина. Святкувань не планують: усе буде тихо, без пишної сукні й ресторану, навіть батьки про це не знають. На церемонію прийшли в однакових худі з принтами крил і хвоста.
Лідія розповідає, що колись зустрічалася з кумом майбутнього нареченого, але зрештою доля звела з Михайлом. Запевняє, що ніколи б не залишилася тут, якби знала, що місто можуть знову захопити. Уже думає про евакуацію:
— Я під ними не збираюся жити, я їх не розумію.
Наречені заходять усередину, за ними різко зачиняє двері працівниця РАГСу, яка тут усе контролює. Через кілька хвилин Лідія й Михайло швидко звідти вибігають. Вони, стривожені й розчаровані, сідають у машину та їдуть геть. Невідомо, чому не склалося. Працівниця РАГСу розводить руками.
Натомість приходять інші молодята: Катя — із весільним букетом, Рома — теж по-цивільному, хоча видно, що військовий. Усе роблять швидко: зайшли — і за кілька хвилин уже вийшли. Вони теж одразу йдуть, але усміхнені. Невідомо, куди поспішають.
Люди біля РАГСу кажуть, що весілля тут часто, зокрема тому, що у Краматорську це зробити вже неможливо, тож сюди їдуть з усіх околиць.
Через кілька годин біля кафе вже в Краматорську проходить Катя. Вона, усміхнена, тут із подругою, яка приїхала на їхнє з Ромою весілля із Кривого Рогу.
— А де ваш наречений?
— Повернувся на службу…
На жаль, Ромі дали лише кілька годин на весілля, і зараз він уже на позиціях.
Міськрада
— Та я виріс на цих озерах! — каже Денис Волох, військовий місцевої 81-ї аеромобільної бригади. Із ним зустрічаємося в центрі Слов’янська, неподалік квартири, де той зараз мешкає.
Сім’ю та батьків вивіз у безпечніші регіони України, залишилася хіба бабуся. А сина бачить рідко:
— Раз до них приїхав — він уже ходить. А зараз уже й бігає. У садок пішов. Алфавіт знає — і український, і англійський. Рахує до десяти.
Денис щодо можливості виїзду звідси каже так:
Коли 2014-го у Слов’янськ зайшли бойовики, Денис був підлітком:
— Ми зранку приїхали в місто, дивимося — люди кудись ідуть, у бік міськради. Ми теж пішли подивитися, що там відбувається. Якраз виступала очільниця міста, яка казала: «Нас прийшли захищати». Не було особливого розуміння, що відбувається. Ми пішли кожен у своїх справах. Потім уже почалися бої в районі поселення, де я виріс. У друга був день народження, і ми поїхали мопедом у місто: я, товариш і подруга. І нас на блокпосту ті деенерівці зупинили. Нам тоді було по 16-17 років. Вони нас стягнули з мопеда, почали тикати автоматами. Казали: «Ми вас зараз тут постріляємо, на підвал їх…».
Але через те, що дівчина почала плакати, бійці малих відпустили.
Денис служить у війську з 2017-го, зараз командує ротою безпілотних систем.
Ідемо на площу біля міськради, де, як і в інших українських містах, стенди зі світлинами загиблих місцевих воїнів. Удалині стоїть кілька жінок, які принесли квіти до портретів своїх синів. Вони заплакані й розбиті.
Денис показує один портрет і додає:
— З ним ми разом працювали. Нормальний, завжди добрий. Завжди допомагав.
Дивимося на наступний стенд:
— Це однокласник.
І ще далі:
— З цим ми теж у школі гарно спілкувалися. Теж нормальний хлопець. Я знаю, що він під Маріуполем загинув. Пробував витягнути пораненого товариша.
Ми ще трохи гуляємо площею. Денис, зокрема, заводить у двір, де вони з хлопцями потайки від батьків і вчителів ішли пити пиво.
Повертаємося назад, де стенди з портретами загиблих військових. Матері як стояли біля фотографій синів, так і залишилися заплакані.
Баскетбол
У центрі міста — парк. Там удалині хлопці грають у баскетбол — чути гучні удари м’яча. Біля щита двадцятисемирічний Ігор і Павло, якому двадцять девʼять.
— Я, типу, не ховався ніде, — каже Ігор. — Жив своє звичайне життя, ходив у спортзал, гуляв містом. Надіявся, що повістка прийде, перш ніж мене запакують. Ну, мене запакували раніше.
Обидва хлопці з Луцька. Мати Ігоря телефонує щодня, переживає. Вона підписалася на всі можливі пабліки і стежить за кожною новиною з цього напрямку. Щойно син прокинеться — уже бачить від неї повідомлення: «Прильоти далеко від тебе?». Ігор каже:
— Очікував, що буде гірше, а тут цивілізація є!
І справді: поряд, за баскетбольним майданчиком, тренажерами й деревами — жвава вулиця з купою кафе, перукарень і квіткових магазинів. Однак — знову ж, будь-який спокій, фрагмент нормального життя перериває черговий вибух. Одна жінка біля РАГСу розповідала, як ішла повз магазин і звернула увагу на дівчинку-підлітка з інвалідністю, яка погано ходила. Прочитавши багато повідомлень про загрозу удару, зрозуміла, що треба ховатися, і на руках занесла її в укриття. Буквально через кілька секунд по вулиці й справді було влучання, що могло їх зачепити.
Тож хлопці й далі грають у баскетбол. Ігор пробує з кількох точок потрапити в кошик, але щось не виходить.
— Скажу за себе: сильного страху немає. Поки що. Бо ще не до кінця розумію, чого боятися. Думаю собі: краще я тут повоюю, ніж буду воювати вже за захід, за моє рідне місто.
Ігор знову й знову не влучає. Але коли ми вже готуємося прощатися, м’яч потрапляє в кошик.
Звіринець
У цьому ж парку далі — колесо огляду, що вже давно не працює, і звіринець.
Обходимо навколо: у клітках — яскраві птахи, у загорожі — поні, ослик і кози. На ніч їх заводять у стійла. Навколо діти й ніби безтурботні дорослі.
На велосипеді приїжджає Наталія, яка керує цим парком. Згадує: багато тварин власники покинули 2022-го, і місто вирішило перевезти їх сюди. Жінка каже, що найгірше — це обстріли вночі, бо постійно мусиш хвилюватися, чи не влучило щось у приміщення зі звірами, чи не задихнулися вони під час пожежі. Вона не раз приходила сюди, коли вже було далеко за північ. Недавно довелося бігти о третій ночі.
У цьому парку часто відзначають перші дзвоники, весілля, дні народження. От зранку була пара, яка зареєструвалася у РАГСі й тут уже проводила святкову частину — серед трояндових алей.
Син Наталії, військовий, постійно каже їй: «Мамо, виїжджай». І це складне питання, бо вона не покидала Словʼянськ ні 2014-го, ні 2022-го.
— У чотирнадцятому я була тут — усе це проходило на моїх очах. Було дуже стрьомно. Вони ходили, казали мені різну гидоту. Я підійшла, коли їх зібралося багато (а ми без води були, без світла, без газу) і кажу: «А вода коли буде?». «Ну», — мені автоматом так показує, — «мужа прячеш під юбкою в себе. А я от стою: я тебе захищаю».
Наталія згадує 2022-й:
— Росіяни тут були за сім кілометрів, але потім їх поперли.
Працівник звіринця Олександр переїхав із Донецька, хоча матір не зміг переконати — вона зараз сидить у місті без води, боїться покинути квартиру, щоб житло не захопили. Він доглядає за звірятами, стежить, аби їм не кидали мариновані огірки, гнилі яблука, сигарети й інші речі, які час від часу знаходить поза загорожею, а також щоб ніхто не перелазив і не чіпав тварин.
Наталія вже рушає, але перед тим переповідає недавню розмову з одним військовим, який запитав, де попити кави. Вона пояснила, але це було далеко, запропонувала сама зробити. Він погодився, от вони сіли, п’ють:
— А він і каже: «От би вже віддали Словʼянськ — і ми б жили спокійно». А я кажу: «А ти мене спитав? А ти мого сина спитав? Він із перших днів на фронті. За що тоді хлопці кров проливали, здоров’я віддали? Ні, Словʼянськ був і буде Україною. І не потрібно нас комусь віддавати».
І вже майже сівши на велосипед:
— Я знаю, що дуже складна ситуація. Я все це добре розумію, я не ідіотка. Просто хочеться вірити, що все буде добре. Оце син, правда, з мене сміється. Кажу: «Синочку, я вірю в рожевих слоників. А раптом щось відбудеться та-а-ке!».
Святі місця
Усі в Словʼянську говорять про Ярову. У це селище на північ від міста, одразу за Святогірськом, 9 вересня 2025-го влучила російська ракета, вбивши натовп пенсіонерів.
Їдемо туди через усі ці озера й ліси, якими славиться північна Донеччина. Дорога — через населені пункти, до яких усе міцніше прилипає означення «стерті».
Військовий іде через міст і гору в сусіднє село, несучи каністру. Швидко розповідає, що тут, за дванадцять кілометрів від фронту, відбувається:
— Люди втікають, магазини закриваються, частина залишається. Деякі ж «чекають».
Дорогою до пам’ятника трапляються кілька спалених машин, а ліси навколо заміновані. Якщо подивитися згори, то здається, що людей тут узагалі немає.
На горизонті — дими. Між лісами — пошкоджені будівлі. Багато церков. Видно й руйнування лаври внизу.
Там, у лаврі, кажуть, що службу вони не припиняють навіть під час обстрілів, і називають війну випробуванням, яке допомагає людині зрозуміти її залежність від Бога.
— Там, де Христос, там і рай. Тобто там, де відчуття Бога, там і рай. Людина може рай відчути вже в цьому земному житті, якщо в неї чиста совість і чисте серце, — каже монах Святогірської лаври, проводячи нас повз трояндові алеї, показуючи кольорових пташок на задньому дворі та давні ікони всередині храмів.
А ще показує пошкоджені у 2022–2023 роках корпуси, покрівлі, інші прильоти. Каже, відбудову вели власними силами: поставили генератори, накрили дахи, підготувалися до зими.
До монаха час від часу приходять люди й цілують руку. Тут є і місцеві, і ті, що живуть у монастирському готелі. Після обстрілу в Яровій до них передали старого чоловіка:
— Він втратив дім, дуже злякався. Поліція привезла його сюди.
Монах розказує, що декого з Ярової мають хоронити тут, у Святогірську.
Біля виходу з лаври на лавці сидить жінка з пакетом огірків. Питаємо, де тут у Святогірську цвинтар, але вона каже, що не знає.
Ярова
— Двоюрідного брата жінка… Поховали… Двадцять шість чоловік, двадцять шість! Там страшне. Побило всіх! Будь вони неладні, гади! Іроди ненормальні. Повбивали майже всіх, суки такі. Вони чокнуті всі! Страшний суд, що робиться! — кричить старий чоловік на центральній вулиці Ярової поряд із жінкою, очі якої — ніби бурштин, у якому навіки закарбувалася комаха страху.
На місці прильоту — пошкоджений пам’ятник радянському солдату; троє кошенят, які бігають туди-сюди, ластяться; гаманець, з якого досі ніхто не наважився витягнути двісті гривень; дитячий візок і дитячий обпалений кросівок; кілька велосипедів, один із яких завис на низькому парканчику; до половини посічені ялиці; сморід.
На цвинтарі, що по один бік від центральної дороги — кілька свіжовикопаних могил, з іншого боку — назустріч іде жінка:
— У мене двоє хворих дітей. Хлопчику двадцять два роки, дівчинці сімнадцять. Вони складні… Щойно хлопець проїжджав високий, казав, що нас забере.
Каже, що в селі вже майже нікого немає, що сусіда напередодні вбило. Заводить у двір — перці й помідори вже майже доспілі, але всохлі.
У домі все на купу: старі консерви, ліфчики, пральний порошок, книжки, крупи, підгузки. Хлопець у червоному худі підстрибує під пишною люстрою й щось вигукує: стрибає — вигукує — стрибає — вигукує — стрибає — вигукує. Дівчина, примруживши одне око, сидить поряд і хитає головою: хитає головою — хитає головою — хлопець стрибає — стрибає — стрибає. Їхня мати каже, що хтось приїхав, визираємо — так і є.
Волонтер просить усіх швидко розміщуватися в його машині— дрони. На передньому кріслі біля нього — жінка з відрізаною груддю: рак.
Мати, привівши дітей за шкірки, як кошенят, до волонтерської автівки, каже нам:
— Дивіться, щоб вони не втекли.
Сама починає запихати в авто всі свої речі. Вона несе нові клунки, а жінка на передньому кріслі виє: «Мене болить!». Матір підганяють, але вона хоче забрати все. Звук дрона — FPV.
Біжимо, шукаючи, де сховатися. Жінка на передньому кріслі нікуди не встає: «Мене болить!». Волонтер натомість вискакує з машини, витягає рушницю й цілиться в дрон. На стовпах, на деревах, на хрестах з іншого боку дороги блищить оптоволокно. На щастя, дрон зникає.
Дорогою їдуть двоє велосипедистів. У одного спадає ланцюг. Він матюкається так, що кожне слово чути на кілометри — і в спалених соснових хащах, і в хатах, де готують до поховального обряду тіла, і на небі — якщо те, що над нами — не блакитна кришка, якою перекрили поки не знаю що: ще чистилище чи вже пекло.
Заборона
У рятувальників Словʼянська щодня — пекло. Навіть дорогою до їхньої частини — купа будинків, у які влучило щось російське.
Тут працює багато рятувальників, які переїхали з інших уже окупованих міст Донеччини. Наприклад, Максим, який вийшов із Маріуполя 15 березня 2022-го. Його частину в рідному місті зруйновано, кількох друзів-співробітників убито. Із Маріуполя Максим виходив із дружиною й дітьми під мінометними обстрілами. Хоч служить у Словʼянську, сім’ю перевіз до Львова.
Його колега Олексій — родом зі Словʼянська. Каже, обрав професію рятувальника через прагнення до стабільності. Але життя внесло корективи:
— Кожну зміну виїжджаємо на прильоти — школи, будинки, лікарні.
Дружина й донька Олексія живуть у Полтаві.
— Я коли у відпустку до них приїжджаю, дочка завжди питає, як там наше місто.
Розказує, що дитина любила гуляти в парку. Улітку вони часто їздили на озера купатися, восени — збирати гриби в околицях.
— Тут люди гинуть, діти — буденність. Це образливо: страшно, що люди починають до цього звикати.
Питаю ще одного пожежника, чи приїжджає до нього дружина. Він строго відповідає:
— Я заборонив їй сюди їхати!
