Краматорськ: спроба нормальності і вісімнадцять дронів

Площа

Вечоріє, і центральна площа міста, в якому зараз живе близько 50 000 людей, порожня. Раптом звідкись вилітає на скейті дорослий чоловік. Він швидко проїжджає по периметру і зникає за палацом культури. Потім він робить іще кілька кіл. У якусь мить зупиняється — складно зрозуміти, чи це військовий: довговолосий, одягнений по-молодіжному.

Тридцятишестирічний Сергій, родом із Луганської області, таки воює. Наразі живе неподалік Краматорська, виконуючи завдання на лінії фронту — до неї вже дуже близько. До повномасштабного вторгнення Сергій грав на барабанах і виготовляв меблі в стилі лофт. В інстаграмі в нього багато музики, сучасного мистецтва, іронії й сарказму. Він каже, що потребує морального розвантаження. Показує свою машину, припарковану біля площі, зі складним РЕБом, схожим на шафу зі старими банками:

— Ти їдеш на позишку, потім з позишки, це «під куполом» три години. І я от почав думати, може, це від РЕБа в мене мігрень.

У місті багато машин із додатковим захистом, бо постійно щось літає. Місцеві рахують, скільки дронів вони чули за день. При цьому працює велика кількість кафе — у французькому й англійському стилях, чудові й так собі. Ще чомусь тут дуже багато де готують суші. Вулиці прибрані краще, ніж у Києві й навіть у Харкові, а в центральному парку, який схожий на японський сад, на березі струмка військові рибалять. У воді блищать маленькі рибки і шастають досить великі. А потім знову щось прилітає.

Сергій робить ще одне коло під сирену повітряної тривоги:

— Я шукаю естетику. Якщо у тебе один вихідний — краще провести його красиво.

Поряд памʼятник Шевченку, біля якого зламалося освітлення, і тепер блимає, наче на рейві.

Усі погоджуються, що ситуація в місті погіршується у зв’язку зі збільшенням кількості ворожих безпілотників. Через якийсь час Сергій в інстаграмі опублікує відео, як один із великих вітряків на пагорбі, в який поцілив російський дрон, яскраво палає. Здається, він крутиться, але ні — це просто прогорають і падають лопаті.

Після зміни

— Їм усе одно, куди бити, — зітхає рятувальник Олександр Чекмарьов, маючи на увазі те, що нещодавно був приліт просто по цивільній машині, згадуючи пошкоджені та зруйновані школи, лікарні, магазини. Він має багато улюблених місць у рідному місті, однак найбільше любить село неподалік, зі ставком і річкою, куди зараз добратися «ситуація не дозволяє».

Колега Олександра, двадцятисемирічний рятувальник Максим Марків вважає, що з 2014-го місто покращало, але ось знову щодня щось руйнується. І не тільки будівлі — нещодавно під час прильоту поранило колегу — зараз у реанімації.

Максим народився у Краматорську, виховувався в дитячому будинку. Коли 2014-го тут стало гаряче через активізацію колаборантів — «купа людей у формі, вибухи, страшно» — він евакуювався до друзів в Ужгород. Тепер же, маючи дружину й доньку, теж вирішив евакуювати їх у це ж місто.

Ці рятувальники були на місцях таких прильотів, про які писали всі світові ЗМІ. Олександр розказує про жахливі обставини обстрілу готелю «Сапфір», коли загинув працівник агенції Reuters Раян Еванс, тіло якого шукали кілька днів. А от колега Едуард Окаров згадує той день, коли росіяни вдарили ракетою по залізничному вокзалу — 8 квітня 2022 року — там загинуло більш ніж шістдесят людей, які чекали на евакуацію:

Для Едуарда це була одна з перших змін — тільки влаштувався на роботу. І от він сидів у частині й почув приліт. Хтось сказав, що це по вокзалу. Їхній командир відділення, який займався евакуацією, уже був там. Коли приїхали решта рятувальників, то були шоковані побаченим.

— Кров, хаос, багато криків. Ми ходили і, грубо кажучи, всі люди в нас під ногами були.

Хтось надавав допомогу, хтось виносив тіла. Едуард каже, що в той момент відчув, наскільки життя кожної людини в цій війні на волоску. А потім він повернувся в частину і зрозумів, як довго доведеться митися, як ретельно треба відмивати руки і щілини в підошвах черевиків.

Едуарда було кому підтримати. Його батьки спочатку жили на два міста — Кривий Ріг і Краматорськ, однак останнім часом сюди не приїжджають — син заборонив. Дівчині, яка живе в Дніпрі, Едуард взагалі не дозволяє сюди їхати.

«Поїзд відправляється…»

Невдовзі після того, як ми поїхали з Краматорська, вокзал закрили. Тож говоримо вже про відчутне минуле.

На Краматорському вокзалі так людно, що аж складно пройти без черги в дверях. Чоловіки з квітами чекають дружин. Бабусі з кравчучками збираються виїжджати.

Ось три жінки сидять на лавці, на розмову налаштовані дві. Третя — у чорних окулярах, червоному піджаку і з паличкою — іде кудись.

Над ними світиться табло: «Краматорськ — Херсон», «Краматорськ — Київ», «Краматорськ — Львів». Їхній поїзд — другий: той, що відправляється о 14:30.

Перша — вісімдесятилітня Наталія, а друга — шістдесятисемирічна Валентина — подруги. Після кількох обстрілів поряд із домом врешті вирішили виїжджати до родичів у Києві.

У гучномовець оголошують їхню платформу, і Наталія з Валентиною встають, хоч ще є багато часу: жінкам треба дотягти сумки — їдуть же, можливо, назавжди.
Наталія працювала бібліотекаркою.

— То яка ваша улюблена книжка?
— Тарас Григорович Шевченко.
— «Кобзар»?
— «Кобзарчик», так.

Наталія переїхала в ці краї з Донецька. Розказує, як у молодості вони їздили тут околицями то до друзів, то на концерти — і в Дебальцеве, і в Бахмут, і в Курахове. Так жінка намічує карту, яка зараз не має практичного сенсу, яка залишилася в дуже далекому минулому. У Бахмуті вона працювала, із дочкою там якийсь час жила, подобалося їй там — «красиве місце».

Валентина ж зізнається, що не змогла забрати з собою кота — лишила Масю на сусідів:

— А чого?
— Він уже старенький.

Називає Масю донецьким хлопчиком — донька, яка в Донецьку працювала, евакуювалася з ним 2014-го. Валентина теж згадує, як легко звідси було добратися до тих міст, до яких сьогодні не доїдеш.

Подруги переходять колії, чекають на пероні. Щойно прибуває поїзд — поспіхом сідають. Ось вони вже за склом.

Іспанський поцілунок

На сходах того ж поїзда одна дівчина сидить, а інша стоїть, у них патчі з іспанськими прапорами. Поряд стоїть високий чорноволосий хлопець, вони бесідують — сміються, багато жестикулюють. «Це, певне, іспанські журналістки приїхали до свого співвітчизника з Інтернаціонального легіону», — подумалося.

А потім той військовий нагинається і пристрасно цілується з журналісткою. Інша іспанка йде в глибину інтерсіті.

Вони й далі щось сміються, гладять одне одному руки. Іспанка зацікавлюється людьми з написом PRESS на броніках, і починаємо розмову.

Жінка й справді приїхала сюди робити репортаж, але — зустріла цього бійця. Усе швидко, нестямно й так, що вона оце поїде зараз до Києва, однак планує повернутися до Краматорська, щоб тут базуватися. Цікаво дізнатися, з яких вони міст в Іспанії. Думається: «Мадрид і Барселона. Або ні: Севілья і Малага».

От ми всі говоримо, кілька питань до нього, в якийсь момент журналістка каже:

— А ви не українці?
— Українці, а що?
— То чого ви до нього говорите англійською?

Військовий починає реготати. Вона починає сміятися теж, за мить уже всі регочуть. Насправді хлопець — двадцятип’ятирічний Віталій зі Слобожанщини.

Вони ще раз прощаються, поїзд рушає до столиці. В одному з вагонів на прощання нам махають літні жінки, яких ми зустріли раніше.

Ідемо з Віталієм до кафе неподалік. Розповідає: зустрічаються з журналісткою тиждень. Вона приїхала до них у підрозділ, брала інтервʼю.

— А потім мені бригадний журналіст пише, що журналістка хоче познайомитися…

Спортзал, стадіон, кросфіт

Віталій, тридцятитрирічний боєць підрозділу «КОРД», зістрибує з перекладини. Зараз служить у Краматорську, хоча родом не звідси. Має дружину й сина, які приїжджають часом сюди, але не тепер.

Він зі своїм підрозділом пройшов і Торецьк, і Курахове, і Благодатне, і Старомайорське, і Урожайне… Але найбільше розказує про Суджу та Курщину. Наприклад, як там вони базувалися в одному ресторані. Туалет був на другому поверсі, без води, звісно. То, каже, вони зливали туди горілку, вино, пиво… Якби ворог це побачив, отримав би серцевий напад.

Віталій вважає, що, попри війну, треба бути здоровим. А ще — треба стати прикладом для сина. Тому:

— Спортзал, стадіон, кросфіт.

У Краматорську є всі умови для цього.

— А як вам Краматорськ як місто?
— Ідеально. Ми останній раз з дружиною і сином тут прожили спільно пів року, і я би тут жив. Ми вже тут майже як місцеві, до сусідів вітаємося, ми вже тут надовго.

Наприкінці Віталій підходить до перекладини і знімає футболку — атлет. Робить кілька трюків перед камерою:

— Я що, — сміється, — марно тренувався?!

Вітаха

Тут неподалік маємо зустрітися з військовим Віталієм Бойком. Заїжджаємо у двір, але він запізнюється. Сідаємо на лавицю у дворі, біля якої хтось розстелив килим — тут під деревами, просто надворі.

Віталій нарешті приїжджає. Він місцевий і наразі захищає рідне місто. Каже, що хоча двічі був трьохсотим, відмовився від служби в тилу.

Віталій воює з часів АТО. Чітко памʼятає, як тут в чотирнадцятому зʼявилися колаборанти:

— Ідуть по центру вулиці, куча людей, воєнні. Кричать: «Росія!».

Хтось зі знайомих Віталія брав участь у незаконних референдумах, хтось виїжджав на окуповану територію, хтось повернувся і спився.

Підʼїжджаємо до його рідної школи. Здалеку вона виглядає ніби непогано, але щойно заїжджаємо ззаду — відкривається руїна. Частину вже прибрали, демонтували, однак дещо валяється на землі — «Календар природи», інші стенди, обладнання.

Питаю про його позивний. Відповідає, трохи подумавши: «Та не знаю, просто Вітаха».

Вітаха підходить до брусів, де лазив у дитинстві, показує, де з хлопцями «курили за кутом».

— Тут була їдальня, — роздивляється навколо.

Згадує макарони й гуляш.

— А тут спортзал. Він такий довгий був.

На порозі рідної школи Віталій стає по-пацанськи на кортани.

І здається, що нічого не ставалося, що все, як було колись.

Герб

Ми сидимо в кафе — і над гіллям, над будинками пролітає ворожий дрон. Усі просто дивляться вгору, бо перед ним тут уже неодноразово пролітало. Потім безпілотник десь розривається.

Одна перехожа сказала, що за день нарахувала вже вісімнадцять дронів.

Прилетіло по міській раді. Виходиш на площу — вуха забиває скрипіння скла, яке прибирають, стукіт молотка, яким забивають зруйновані вікна, а також гудіння техніки, яка все це вивозить.

Сергій — прибиральник, водій трактора, показує на завали навколо: не вистачає комунальників — забрали на фронт. Сам він хоч на пенсії, але працює. Недавно його племінник, що в ЗСУ, загинув.

Через вибух розтрощено герб міста. Якісь його частинки в клумбах, на проїжджій частині, а дещо вже замели в причіп.