«Смик»: традиційна музика як частина рейв-культури

Авторка цього матеріалу Люсі Зеленко побувала на заході «Смика» у Києві та поспілкувалася з організаторами про те, як зародилася ідея етнорейву, у чому цінність проєкту і як субкультура допомагає віднайти ідентичність.

Щоб дістатися місця проведення струнно-смичкового рейву, який організовує «Смик», доводиться трохи спуститися вузькою, звивистою вулицею І. Франка у Києві та зійти кілька прольотів сходами вниз. І лише тоді видніється вхід до однієї зі столичних будівель. Це простір волонтерської ініціативи Repair Together, що допомагає реконструювати зруйновані війною будинки. Сьогодні тут гуртується інша спільнота — та, що популяризує народну культуру.

Усередині напівтемно, зате кольори навколо яскраві. Простір підсвічений червоним, синім, жовтим, наче натяк на синестезію звуків, що ось-ось пролунають. Учасники налаштовують інструменти, фіналізують останні деталі. Сцена умовна, немає чіткої межі між глядачами й виконавцями, бо ця подія — не класичний концерт, а спільнотворення.

У вузькому проході нас зустрічає Ліза Стужук, співзасновниця «Смика». Вона зосереджена, тримає в руках телефон і координує організаційні моменти.

— «Смик» ми почали як рейв. На першій події в березні 2024 року ми зібрали близько 350 людей. І ось через рік вперше робимо камерну подію, для випускників нашого курсу, — ділиться Ліза.

Захід починається з ніжних, архаїчних мотивів струнно-смичкових інструментів, а вже за мить додається гуркіт басів, утворюючи цікавий мікс фолку та електроніки.

— Техно і традиційні інструментальні мелодії легко зливаються воєдино. І те, і те — музика, в яку ти повністю занурюєшся під час танцю.

Ліза розповідає, як вони з друзями з київських гуртів «Два.Три» та «Збитень», які спеціалізуються на традиційній музиці, спостерігали за поведінкою людей на вечірках народної музики. Тоді зіставили цей досвід з культурою рейвів і помітили мало розбіжностей. Обидва музичні напрями об’єднує взаємодія через танець. Ідеться про досвід, який твориться разом: тими, хто грає, і тими, хто танцює. Так задум поєднати ці жанри органічно виринув на поверхню.

Хоча ідея такого формату з’явилася у капели «Збитень» ще до повномасштабної війни, через вторгнення реалізація зупинилася. Але згодом відродилася з новою силою в умовах, коли засновники більше не хотіли відкладати ціннісний задум на невизначене майбутнє.

— Те, що ми робимо — не просто концерти. Це про відновлення культурної тяглості. Якщо знаєш свою традицію, її звучання, то ніхто не зможе прийти у твою країну та сказати, яка у тебе має бути ідентичність.

Ліза Стужук почала цікавитися народною культурою відносно нещодавно. Вона з Коростеня на Поліссі, родина розмовляла російською, і до 2022 року українська ідентичність не була для дівчини визначальною. Нині ж вона спілкується українською, що стала органічною частиною її життя.

Ліза ділиться, що після повномасштабного вторгнення почала шукати музичні архіви та слухати записи з експедицій Україною. Тоді відчула, що це не просто звуки — це досвід наших предків, це вишукане, складне звучання, яке дівчині резонує. У ході ознайомлення з музичним фольклором зрозуміла, що хоче також розібратись у власному корінні.

— Я копала свій родовід і до того, але більше по маминій лінії, бо там були репресовані, яких переслали в Сибір. І так зʼявилась частина «російської рідні». Шукала там, бо це було ближче, але все одно не розуміла, хто ж я. Війна прискорила роздуми й додала конкретики: я — не ті люди, які запускають ракети, що літають над моїм Коростенем.

Відтак Ліза стала вивчати татову гілку роду: ту, що не зазнала депортацій, закарбувала українську памʼять поколінь. Розпитувала у бабусь, що співали раніше, почала слухати традиційну музику у повсякденні, вивчала та аналізувала закономірності мелодики. Згодом Ліза переїхала з Коростеня у Київ, де й зустріла однодумців — музикантів, дослідників, активістів. Так вона доєдналася та підсилила спільноту, яка формує окрему сцену в Києві. Крім етнорейву, нині почути фолк у столиці можна також під час народних танців, що проводять на Алеї художників, а також на подіях у культурному центрі «Спаська 13».

— Смик можна назвати дитям війни. Без вторгнення, ймовірно, ці події не були б настільки актуальні, і не було б такої кількості відвідувачів. Зараз ми особливо гостро відчуваємо потребу в усвідомленні власної ідентичності та прагнемо інтегрувати її в різні контексти.

Електронна музика є частиною глобалізованого світу, а «Смик» додає до неї українську традицію. Ліза каже, що нам треба відкривати для себе Україну і показувати світові її самобутність і розмаїтість. Адже через колонізаторську політику Російської імперії та СРСР, коли все українське пригнічувалося, тепер молоді українці часто дивуються, почувши наш фолк вперше.

— Коли на етнорейвах лунає інструментальна народна музика, то дехто питає: «Це що, ірландська?» або «Гуцульщина?», а ми такі: «Ні, це з Полтавщини. А це з Наддніпрянщини». Просто ми розучилися її впізнавати.

Навчитися поєднувати традиції та електроніку

Вечірка, на яку ми завітали, — це «випускний» для учасників навчального курсу «Cmyk education. Як експериментувати з традиційною музикою». Практикум почався 25 лютого 2025 року і тривав чотири тижні. Упродовж навчання близько 30 електронних музикантів, а також фольклорні виконавці досліджували поєднання двох жанрів. На вечірці вони презентують проєкти, над якими працювали.

Курував курс саундпродюсер Віталій Симоненко. На вечірці він пильно спостерігає за виконавцями, допомагає порадами та вказує на точки зростання.

— Мене зачепила ідея. Такий експеримент! Крім координування практикуму, я також був викладачем, провів воркшоп по запису. Навчив прописувати музичне полотно, щоб гармонійно створювати мелодії з різними інструментами: скрипкою, басолею, бубном. Розповів, які мікрофони використовувати. Я хотів показати, що електроніка може взаємодіяти з фольклором не поверхово, а на глибших рівнях, через суттєве переосмислення.

На думку Віталія, освітній курс не лише дав учасникам нові навички, а й сформував музичну спільноту на перетині двох жанрів. Музиканти вчилися одне в одного і в результаті створили свіжі та сміливі танцювальні треки. Він оглядає напівтемну залу, де люди танцюють під звуки фолку та електроніки. Каже, «Смик» додав нові сенси в його українськість.

— Це про виживання. Про те, що немає часу відкладати. Треба робити тут і зараз.

Віталій Симоненко зізнається, що поєднувати фольклор з електронікою нелегко. Адже електроніка лінійна, а народна музика ніби дихає. Просто дати метроном (пристрій, який виробляє постійний пульс, щоб музикантам легше було грати в такт) фольклористам — не вихід, вони втомлюються, їм хочеться свободи.

— Найважче — це створити хороший баланс, щоб, скажімо, бубон не зливався з «бочкою» (синтезований звук бас-барабана, що дає простий, однотипний ритм. — ред.). Але якщо вдається, то це велика радість! Здається, у наших учасників вийшло.

Свої знання Віталій не лише черпав з досвіду, а й навчався у продюсерів з міжнародним ім’ям, як-от француз Кангдінг Рей чи грек Стеф Мендесідіс. Після курсів хлопець зрозумів електронну музику як системну форму, а не просто набір звуків. Свої вміння він частково передав учасникам практикуму, показавши як автоматизувати процеси, створити «контрольований хаос».

— Я мрію зробити поглиблений курс. У мене ще купа питань до фольклористів. Хочу дізнатись більше про їхнє мистецтво, розвивати звучання разом.

У цілях не лише продовження, а й вихід за межі країни: проїхатися з курсом країнами Балтії, Польщею, виступити там зі своїм матеріалом, запросити іноземних експериментальних артистів до Києва для обміну досвідом.

Ідентичність у русі

Герман Клименко — один із тих, хто був біля витоків «Смику». Він ударник у фолк-гурті «Два.Три», що є постійними учасниками цих подій. Саме любов до традиційної музики й бажання поширювати її надихнула долучитися до проєкту.

Згадує, що на початку команда «Смику» не мала досвіду організації подій. Усе робили самі, покладаючись на інтуїцію: від монтажу сцени до розробки концепцій. Зараз музикант менше залучений у щоденну роботу проєкту, але й далі допомагає команді, здебільшого з новими задумами.

Герман — живописець за фахом і музикант за покликанням. У його гурті «Два.Три» грають фолк переважно з Полісся — регіону, у який Герман закоханий. Їздять в експедиції, вивчають, записують, грають автентично, без обробок.

Половина репертуару гурту — з поліського села Мушні. Зараз на основі його музичної традиції вони готують альбом. Для Германа «Смик» став способом вийти за межі «фольклорної» бульбашки і відкрити для себе явище рейву. Тоді трансформувалось його бачення та сприйняття музики, хлопець почав танцювати, відчувати нову українську техно-культуру — сучасну та багатогранну.

Герман згадує, що його батько був дотичний до старшої генерації дослідників фольклору, навчався разом із українським музикантом, дослідником традиційної музики Тарасом Компаніченком. Тому в дитинстві Германа було багато народної музики, зокрема з кобзарської традиції. Коли він вперше пішов на вечірку з українськими народними танцями, відчув щось знайоме, близьке. Так зацікавився фольклорною музикою, яку виконували його однолітки, зробив собі інструмент, а згодом — потрапив до гурту.

— Захоплення народною традицією зараз — це субкультура в Україні, основою якої є масова культура нашого минулого, яку в нас відібрала Росія, а частково ми самі про неї забули. І тепер знову виводимо її на поверхню. Це має стати частиною загального ландшафту культури.

Герман каже, що інших людей не потрібно переконувати у цінності фольклору.

— Наша музика говорить сама за себе. Людина приходить, танцює, отримує задоволення і вже потім починає копати, шукати, що це і звідки. Це і є метод «Смику» — дати можливість пізнати народну традицію через танець, звук, атмосферу.

Музикант хвилюється, що популярність може розмити ідеї «Смику», як це буває з масовими явищами. Та Герман вірить: справжня глибина все одно залишиться і спрацює природний відбір поціновувачів.

— Не всі захочуть пірнати глибше. Хтось залишиться постійним відвідувачем подій, впізнаваною людиною в спільноті, але не стане дослідником чи музикантом. І це нормально. У селах же теж люди мали неоднаковий рівень залученості до традиції, хоча усі були її носіями.