Як українки відстоюють незалежність

27 вересня 2023
Share this...
Facebook
Twitter

Уже майже десять років триває російська агресія проти України. За цей час змінилася структура ЗСУ, виникли нові волонтерські ініціативи та фонди, зрештою, змінилися та зміцніли й самі українці. У кожному процесі активну участь беруть українки: організовують роботу волонтерських хабів, виховують, навчають, рятують, протидіють російській пропаганді й долучаються до лав військових, щоб захищати країну зі зброєю в руках.

Розповідаємо про п’ятьох українок, що впливають на хід історії незалежної України: снайперку 72-ї ОМБр Ірину, яка попросила депортувати її з Балі, щоб воювати за Україну; аеророзвідницю Марію Берлінську, завдяки якій українки змогли обіймати більше посад в армії; військовослужбовицю й волонтерку Юлію «Тайру» Паєвську, яка пережила російський полон і тепер допомагає родинам полонених захисників; бойову медикиню Марію Назарову, яка три дні скуповувала в США спорядження для військовослужбовців, і волонтерку Яну Білецьку, яка організувала доставку міжнародної гуманітарної допомоги для громад Харкова й населених пунктів довкола нього.

Повномасштабне російське вторгнення зачепило кожну українську сім’ю і кожну жінку зокрема. Одні були змушені евакуюватися й починати свою волонтерську діяльність майже з нуля, як Галина Балабанова — координаторка маріупольського освітнього хабу «Халабуда». Інші, попри обстріли, вирішили залишатися, щоб далі рятувати життя людей, як Галина Федушка — неврологиня Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» у Києві. А були й жінки, які вперше мобілізувалися, долучилися до добробатів або вирішили повернутися до військової справи, хоча не думали, що це станеться.

Як порівняти з 2014 роком, кількість військовослужбовиць збільшилася у два з половиною рази: з 16,5 тисяч до майже 43 тисяч. Загалом, станом на 1 березня 2023 року, у ЗСУ 60 538 жінок. Це формує нові тенденції і нову норму в армії. Наприклад, 2018 року вперше присвоїли генеральське звання українській військовослужбовиці — Людмилі Шугалей, яка стала генерал-майоркою медичної служби. 2021 року командирки пройшли оцінювання НАТО, а 2023 року вперше військовослужбовиця завершила спецкурс виживання ССО. Жіноча присутність в армії також змінює загальні тенденції. Зокрема, 2023 року затвердили польову форму для військовослужбовиць.

ССО ЗСУ
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил у ЗСУ, до складу якого входять частини спеціального призначення й підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій.

Ірина «Параграф». Снайперська справа 72-ї ОМБр

«Параграф»
Позивний військовослужбовиці. Її прізвища не вказуємо з міркувань безпеки.

Снайперка 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних запорожців із позивним «Параграф», як і багато інших, починала свій бойовий шлях ще з часів Революції гідності. Тоді, під час втечі президента Януковича, Ірина доєдналася до лав самооборонівців і патрулювала вулиці Києва. Уже у травні 2014 року, під час окупації міста Слов’янська на Донеччині, майбутня снайперка разом з іншими волонтерами привозила спорядження для військових на схід.

Поступово познайомилася з бійцями різних служб, вирішила пройти навчання й стала другим номером стрілецько-снайперської пари* на виїздах. Проте вже за деякий час вирішила покинути цю справу і 2016 року виїхала за кордон.

*
Снайперів у складі пари позначають номерами. Перший номер — стрілець із гвинтівкою, другий номер озброєний зброєю підтримки.

Усе змінило повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022. Тоді, як каже Ірина, прийшло розуміння, що вона не може стояти осторонь:

— Я жила на Балі, і в мене там були проєкти. А до цього я жила майже півтора року в Сполучених Штатах, займалась автомобілями. Коли почалася вже війна велика, я навіть не питала себе, чи поїду, чи ні. Я просто якнайшвидше намагалася купити квиток додому. Бо розуміла свій фах, розуміла свій досвід, і це навіть не було питанням.

Хоч як швидко Ірина хотіла потрапити в Україну, це виявилося не так легко. У період пандемії COVID-19 літати без свіжих ПЛР-тестів було неможливо. Тоді ж виникли проблеми з паспортом: посольство Балі забрало документи на переоформлення візи, проте Ірина не могла дочекатися:

ПЛР-тест
Виявляє, чи є в організмі людини збудник COVID-19. На відміну від експрес-тестів, що показують наявність антитіл, ПЛР-тест із стовідсотковою точністю свідчить про наявність чи відсутність ДНК- або РНК-вірусу ще в перші дні зараження, коли немає симптомів.

— Я казала: «Віддайте мені назад паспорт, у мене війна в країні, мені треба їхати». Вони мені відповіли, що не можуть нічого продовжити, можуть тільки мене депортувати. Я кажу: «Добре, депортуйте мене, я маю вилетіти». І тільки так мені віддали паспорт. Пʼять пересадок, потяг, автобус і попутки — десь так. Через три доби [після початку повномасштабного вторгнення] я була в Київській області.

Ірина планувала піти у військкомат і почати службу там, куди розподілять. Проте сталося інакше: вона відвозила людей до 72-ї ОМБр, і там упізнала знайомих із 2014 року. Не вагаючись, вирішила долучитися до цієї бригади. Так вона потрапила в стрілецький підрозділ і за добу опинилася в Ірпені. Умови були важкі, до того ж, як згадує Ірина, вона почувалася розгублено й не розуміла, що відбувається на окупованих територіях Київського Полісся:

— Були шалені морози, мінус одинадцять-дванадцять [градусів Цельсія] без одежі нормальної. Це був повний хаос. Ми тоді не знали, що сталося в Бучі і в Ірпені, тому що тільки-тільки стояли на кордоні з окупованими територіями, тільки щоб заходити й зачищати ці міста. Але так, розуміння було, що нічого нормального бути не може.

Додає, що спершу в неї виникло бажання розповісти абсолютно всім про те, що сталося в Ірпені. Проте згодом відчула, що краще цивільним цих жахіть не бачити:

— Елементарна ситуація: виводили людей з підвалу, і дівчинка, якій, мабуть, років сім або вісім, коли бачила [наших] людей у військовій формі, просто впадала в істерику, хотіла бігти. Ти просто нічо не робиш, просто стоїш або дивишся. Ця дитина вже мертва психологічно.

Станом на початок вересня 2023 року, Ірина понад рік разом із бригадою перебувала на Мар’їнському напрямку. За цей час вона чітко зрозуміла: на російсько-українській війні немає такого, як буває в американських військових кампаніях, коли їхні солдати повертаються додому за два-три місяці. Снайперка каже, що українським бійцям треба перелаштовувати своє життя в ритм війни. І коли вдається потрапити додому, то це найчастіше стає не радістю, а викликом:

— Коли йду по вулиці у формі, я бачу цю повагу людей, вони вдячні, і це дуже нам підкріпляє емоційний стан. Але коли просто дивишся на людей, іноді не розумієш: а як вони тут так живуть? Тут шість годин їзди [звідси] — і така строга війна, а ви тут просто пʼєте латешечку і нормально все.

Робота Ірини — керувати групою прикриття. Каже, хоча це психологічно складно, вона рада розуміти, що таких жінок, як вона, стає більше, що тепер у ЗСУ легше отримати будь-яке інше звання, окрім як бойової медикині чи санітарки, хоча вони, звісно, теж непрості й вимагають різнорівневої підготовки:

— Мені завжди дуже приємно бачити якусь іншу посаду, аніж санітар або [бойовий] медик. Я думаю: «Боже, молодці». Коли бачу артилеристок — ну це взагалі. Для мене це фонтан емоцій, [бо] там голову треба мати, щоб усе це розрахувати. Або ППО. Там роками люди вчаться. Якщо це жінка, до того ж у чоловічому колективі, — це круто. Мені хочеться, щоб цього було більше.

Хоча Ірина має відповідні знання, постійно працює над своїми навичками й уже стала професійною снайперкою, після перемоги не бачить свого майбутнього в Україні, крім як за умов оновлення системи в армії:

— З великою імовірністю, якщо війна закінчиться, я не житиму в Україні, я повернуся за кордон. Не тому, що я не люблю Україну, своїх людей, свою землю, а тому, що перший час мені дуже багато буде нагадувати про війну, а я намагатимусь абстрагуватися. Я б хотіла бути частиною нової армії, яку ми вже маємо, і тільки розвивати її в цьому плані. Хочеться бути частиною чогось нового, технологічного, і українська армія — уже одна з найсильніших у Європі. Бо такий досвід, який ми тут отримуємо, жодна армія світу не може отримати.

Серед мрій Ірини — щоб повномасштабна війна з Росією закінчилася якомога швидше. Щоб не треба було прокидатися від повідомлень про повітряну тривогу або «Кинджали», які летять на Київ чи інші населені пункти в різних регіонах країни. А ще мріє, щоб похресник, якому зараз один рік, не знався з будь-чим російським:

— Дуже хочу, щоб він ніколи не розумів російської мови, щоб ніколи не слухав російської музики. Щоб ця країна (Росія. — ред.), яка навіть не країна — болота, була болотом для нього і він нічого не знав про цих людей — тільки те, що вони вбивали українців, його друзів. Дуже хочу, щоб наступне покоління не ставилося до всього російськомовного і російського [так, що] «ну так ми же всє вираслі на етом, і как би нічєво нє сдєлаєш».

Марія Берлінська. Аеророзвідка

Марія Берлінська — аеророзвідниця, експертка з воєнних технологій, ініціаторка проєкту «Невидимий батальйон» про права жінок в українській армії. Вона не просто спостерігала за змінами в ЗСУ, а безпосередньо долучалася до розширення присутності в них жінок.

Шлях в армії для Марії почався 2014 року з добровольчого батальйону, у якого натоді виник запит на аеророзвідку. За словами Марії, вона була готова хоч перев’язувати рани, хоч чистити картоплю, головне — долучитися. Бо хотіла змінювати українську армію:

— Мені дуже радісно бачити, що ті речі, які колись були неприпустимими, на які дивилися в суспільстві як на якийсь виняток, зараз стають абсолютно нормальними. Жінки служать, жінки захищають, жінки, на жаль, гинуть, отримують поранення.

Проте 2014 року, коли Марія тільки долучилися до Сил оборони, справи йшли дещо інакше. Тоді жінки офіційно могли обіймати лише адміністративні посади, наприклад кухарки або швачки. Фактично ж вони обирали ставати аеророзвідницями й штурмовицями. Через відсутність офіційного оформлення жінки не мали правового захисту, соціального забезпечення, не могли отримувати нагороди. Так виникла ідея «Невидимого батальйону» — адвокаційного проєкту про жінок у російсько-українській війні. Він має на меті документувати й досліджувати участь українок у воєнних діях на сході, поліпшувати їхнє соціальне становище та працювати з ветеранками (команда проєкту організовує освітні тренінги й фасилітаційні сесії, надає психологічну допомогу). Завдяки роботі команди ініціативи на кілька десятків пунктів розширили список посад, які можуть обіймати жінки в армії: від водійки до командирки бойової машини й командирки взводу. Також одним із результатів стало ухвалення 2018 року Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях».

— Я ніколи не сумнівалася в тому, що жінки — це наша суперсила. Тому, коли починався [проєкт] «Невидимий батальйон», однією з основних своїх функцій я бачила просто показати те, що бачу я, іншим людям. Щоб усе суспільство побачило, наскільки круті дівчата, наскільки вони все змінюють, наскільки це потужні люди і наскільки вони хоробрі, відважні, чесні й самовіддані. Самовіддано служать собі та своїм людям.

Окрім соціального захисту, адвокатування прав українських захисниць і різної допомоги їм, команда «Невидимого батальйону» має велику фінальну мету: зробити кращими українську армію і суспільство, щоб кожна людина в Україні почувалася безпечно й вільно.

Паралельно із цим Марія далі розвиває українську аеророзвідку. Ще 2015 року цей напрям вважали досить елітним і доступним одиницям. Нині ж аеророзвідники — надважливі, а дрони — розхідний матеріал на російсько-українській війні.

2014 року Марія з командою заснувала Центр підтримки аеророзвідки, де почали вчити перших фахівців. Тоді їх було кількадесят на всю лінію фронту. Під час же повномасштабного вторгнення, на думку аеророзвідниці, кожен боєць чи бійчиня має вміти розбирати автомат, накладати турнікет і так само підняти в небо Mavic, отримати інформацію про ситуацію навколо, скоригувати вогонь, передати ціль тощо. Проте найголовнішим завданням, наголошує Марія, залишається зберегти життя:

Mavic
Серія компактних дронів із дистанційним керуванням для особистої та комерційної аерофотозйомки й відеозйомки, які випускає китайська компанія DJI.

— Зберегти собі життя важливіше, ніж виконати завдання. Не треба бігати за дроном по мінних полях. Він втрачений — нічого, твої ноги коштують дорожче, ніж цей дрон. Твоє життя, здоров’я. Зберегти собі життя — це найперше.

Станом на вересень 2023 року, Марії разом з командою проєкту Victory Drones вдалося навчити керувати дронами понад 25 тисяч військовослужбовців і передати на фронт понад 2 тисячі безпілотників.

В аеророзвідці також надзвичайно важливо ділитися знаннями, співпрацювати з підрозділами, допомагати одне одному. А ще проявляти здорову ініціативу. На думку Марії, це важливіше за стандарти НАТО, адже українська армія в певних аспектах уже має кращий досвід, бо безпосередньо бере участь у бойових діях і ось уже понад рік дає гідну відсіч найбільшій у світі країні.

Щоб перемогти у війні, вважає Марія, українцям важливо зрозуміти: цього не зробити тактиками Першої чи Другої світових воєн, адже російсько-українська війна — це протистояння технологій. І що більше ми їх матимемо, що більше ресурсу зможемо залучити, то більшою буде наша перевага:

— Я вважаю, що зараз ми перебуваємо у війні [з Росією], яка є повністю екзистенційною. Це означає, що на виживання, це означає: або вони, або ми. Зазвичай, коли я це кажу, людям це неприємно чути, тому що страшно уявляти, що десь поруч є 146 мільйонів, які будуть іти до кінця, щоб знищувати кожного з нас. Але допоки ми не приймемо цю реальність, допоки ми не усвідомимо й не будемо боротися, до того часу ми будемо опинятися в братських могилах. Екзистенційна війна передбачає залучення кожного члена суспільства, абсолютно кожного, незалежно від статі.

Марія також допомагає залучати технології для озброєнння української армії в межах благодійного фонду Dignitas. На її думку, ми не можемо перемогти росіян кількісно, отже, маємо вигравати розумом і технологічними розробками. Цим і займається фонд Dignitas — забезпечує армію, адвокує зміни в законодавстві для розвитку технологій і навчає людей:

— [Під час повномасштабної війни] головна людина в країні — інженер, ми в це віримо. Ми намагаємося зробити все можливе й неможливе для того, щоб інженерам дали можливість працювати, не кошмарили їх ніякі перевірки, митниці, валютні контролі, радянські ДСТУ (державні стандарти України. — ред.), стандарти, РКМи і купа-купа всього іншого. Ми (Україна. — ред.) глобально відстаємо, і ми розуміємо, що тільки інтелектуальне ведення війни є нашим виходом, нашим способом зберегти людей.

РКМ
Розрахунково-калькуляційні матеріали.

Марія з 2014 року спостерігала й сама стала учасницею багатьох фундаментальних змін в українській армії. На її думку, однозначно змінилося ставлення до жінок, присутність яких у лавах ЗСУ — тепер не виняток, а правило. Але змінилися й обставини: нині гендерний поділ не такий важливий.

— Зараз на війні не чоловіки й жінки. Усі, хто пішов на фронт, — це бійці, і має значення тільки рівень професіоналізму. Коли «прилітає», має значення тільки те, як ми поводимося. Перед страхом смерті все зайве відкидається, ми стаємо просто істотами, які хочуть жити, у нас спрацьовують базові інстинкти.

Марія зауважує, що це варто розуміти й цивільним, адже перемога не з’явиться сама собою і відповідальність за неї не можна перекладати лише на військовослужбовців. Так, вони виборюють її власними життями, але наближення перемоги залежить від того, як сильно кожен з нас до цього докладається:

— Перемога — це не те, що десь є на горизонті й чого треба тільки дочекатися. Перемога матеріалізується або зникає залежно від того, як кожен з нас вкладається. І це не [означає просто] задонатити кілька відсотків зі своєї зарплати. Вибачте, але ні. Виклик настільки масштабний, що треба включатися повністю. Треба віддавати максимум свого часу. Треба віддавати максимум своїх коштів. Відсидітися не вийде. Або всі разом переможемо, або всі разом програємо.

Юлія «Тайра» Паєвська. Робота з полоненими

17 червня 2022 року Тайру звільнили з російського полону, де вона пробула три місяці. Зараз жінка адвокує права полонених, допомагає обміняти наших захисників і повернути додому. Юлія постійно розповідає світу про полон і війну РФ в Україні, намагаючись так сприяти постачанню зброї та засобів протиповітряної оборони для української армії.

До 2014-го Юлія понад 20 років викладала айкідо й була президенткою федерації айкідо «Мутокукай-Україна». Проте з початком Революції гідності та подій на вулиці Грушевського вона вирішила стати бойовою медикинею. Як тренерка айкідо, жінка мала базові знання з медицини, а на курсах із такмеду зрозуміла, що може бути корисною в цій сфері:

— Я взагалі людина дії. Це не заважає мені займатись аналізом, але дуже люблю саме дію, і коли вже щось відбувається, я не можу просто сидіть на діванчікє, якось у мене не виходить. Я пробувала — не працює.

Тайра каже, що за час своєї військової служби не відчула на собі утисків чи упереджень через стать. На її думку, на війні набагато більше цінують майстерність: навички, особисті якості, можливість вправно функціонувати як солдат або медик. А жінки, яких вона зустрічала в армії, завжди були професіоналками:

— До пєрєдка, до «нуля» добираються найкращі, тобто отакі найнавченіші, найскерованіші, найсильніші, і вони абсолютно адекватно там сприймаються підрозділом. Я вважаю, що нашому народу притаманна повага до жінки загалом. Усі жінки, яких я зустрічала на війні, дуже достойні, дуже круті.

2016 року Юлія стала співзасновницею волонтерського медично-евакуаційного підрозділу «Ангели Тайри». Вона евакуювала поранених, надавала першу допомогу, а згодом зосередилися на евакуації цивільних із «сірої» зони. Одне з правил, яке Тайра сформулювала в підрозділі, — не вживати алкоголю. За її спогадами, були люди, які спочатку відмовлялися, але потім прийняли це, бо хотіли працювати саме з нею. Загалом із 2016 року вдалося евакуювати близько 600 поранених військовослужбовців і добровольців та 8000 цивільних осіб.

24 лютого 2022 року Юлія зустріла в Маріуполі. Наступні три тижні в її спогадах злилися в один: вона надавала допомогу цивільним у 61-му мобільному шпиталі. За її словами, за насиченістю ці дні перевершили події на Майдані, хоча вона й не думала, що це можливо. 16 березня під час евакуації дітей і жінок із Маріуполя Юлія потрапила в полон. До цього вона встигла відзняти важливі матеріали, які свідчили про злочини російських військових проти цивільних українців, та передати їх ЗМІ.

Юлія Паєвська в березні 2022 року. Фото: фейсбук сторінка Юлії.

Майже від свого повернення в Україну в червні 2022 року Тайра відвідує міжнародні заходи, намагається достукатися до партнерів, щоб поширювати інформацію про українських полонених і жахливі умови, у яких вони перебувають, показувати, що українське суспільство готове боротися за повернення героїв. Юлія відчула це на собі: українці чекають своїх захисників, готові зустрічати їх і виборювати їхню свободу. Вона також підтримує сім’ї військовополонених, бо бачить, як важко людям зберігати холодний розум, коли їхні близькі в полоні:

— Треба набратися терпіння, працювати з тими, хто займається обміном. У нас дуже потужні люди цим займаються. Вони роблять усе, що можуть. Якщо обмін не стався, значить, це не від нас залежить. Якщо чекати, то треба набратися терпіння чекати.

Після повернення з полону Тайра далі робить усе, щоб показувати світу звірства росіян. Вона давала свідчення на Гельсінській комісії США про блокадний Маріуполь, брала участь у дискусії на Франкфуртському книжковому ярмарку, де розповідала також про жінок на війні, зустрічалася із журналістами в Американському домі в столиці Австрії. Крім того, заснувала благодійний фонд «Мрія», мета якого — допомагати родинам військовополонених і полеглих військовослужбовців.

Тайра переконує, що українці мають бути налаштовані боротися в кожній сфері, щоб росіяни отримали заслужене покарання:

— Росія — країна, яка вкрала в нас назву, історію. Вони постійно намагаються довести, самі собі насамперед, що вони [нібито] перші, вони найголовніші. Держава з комплексом меншовартості, яка намагається завдяки сусіду-опоненту вибудувати собі майбутнє, бо насправді вони (росіяни. — ред.) добре засвоїли істину, що історію пишуть переможці. Вони ще ними не були, але історію намагаються написати. А наше завдання — зруйнувати їхні каварниє плани. Я думаю, що ми впораємося. Звичайно, ціна [цього] страшна.

Марія Назарова. Тактична медицина

Марія Назарова — інструкторка з тактичної медицини й бойова медикиня. Нині з нуля навчає бойових медиків, щоб вони чітко розуміли всі правила надання допомоги на полі бою і могли якісно інструктувати людей у своїх підрозділах. Також допомагає досвідченим бойовим медикам поглиблювати знання.

До 24 лютого 2022-го Марія працювала над проєктом «РеаніМетро / РеаніМісто». Це ініціатива, що передбачає навчання людей домедичної допомоги та встановлення дефібриляторів, зокрема, у метро. Завдяки їй станом на квітень 2023 року вдалося врятувати дев’ять життів.

Дефібрилятори в київському метрополітені. Фото: КП «Київський метрополітен».

Початок повномасштабного вторгнення Марія зустріла в США, де була в робочій поїздці як заступниця директорки Українського ветеранського фонду. Звісно, відрядження довелося перервати, проте якщо знайомі рвалися відразу повернутися в Україну, то Марія зрозуміла, що треба залишитися бодай на кілька днів:

— Ми з двома подругами лишилися, щоби скупити всі воєнторги в трьох найближчих штатах. І все, що Amazon міг доставити [нам] за кілька днів. У нас було 55 валіз вагою одна тонна. Три доби добиралися [в Україну], і це було дуже круто, тому що воно все прям класно знадобилося: аптечки, медичні засоби, плитоноски.

Свій шлях бойової медикині Марія почала ще під час Революції гідності, коли доєдналася до медичної служби. Разом із колегами відкривала медпункти на Майдані, часом керувала якимось із них. Тоді ж побачила перші жертви Небесної Сотні.

Робота медичної служби під час Революції Гідності. Фото: Бабель.

Марія швидко навчалася в старших колег, паралельно шукала інформацію сама. З початку російської агресії 2014 року почала перекладати міжнародні протоколи з тактичної медицини, ще активніше вчилася та навчала інших. Це й привело інструкторку в ЗСУ. Вже 2016 року Марія пройшла навчання в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки (більш відомий як Яворівський полігон) на Галичині, а згодом долучилася до Генерального штабу, де працювала над програмою підготовки українських бойових медиків:

— Ми змінили спеціальність санітарного інструктора на бойового медика. І в бойового медика стала кращою, довшою підготовка, набагато більше обов’язків. Це і прийом пацієнтів, і тактична медицина, і інструкторська справа. Зараз підготовка бойового медика в Україні займає стільки ж часу, скільки в країнах НАТО, — три з половиною місяці.

За словами Марії, в умовах повномасштабної війни готувати медиків стільки часу немає змоги, тому проводять інтенсивні курси. Особливо акцентують на підготовці цивільних медиків, які прийшли в армію, бо їх не треба вчити з нуля, можна лише змістити фокус із цивільної медицини на тактичну. Тривалість навчання в основному підлаштовують під потреби окремих підрозділів:

— Дадуть п’ять днів — прекрасно. Дадуть два дні — теж прекрасно. Тут ми просто чесно відповідаємо на запитання, не завищуємо очікувань: «Чи підготуєте ви мені за два дні бойового медика?» — «Ні, не підготую». Нам дуже важливо, щоб у кожному підрозділі був свій хороший медик, який і має хорошу медичну підготовку, і може навчити своїх військовослужбовців надавати само- та взаємодопомогу в тактичній медицині. Тому що саме це визначає, чи доживуть вони до медика.

Зрозуміло, що графік Марії ненормований і навряд чи буде таким найближчим часом. Проте її це не бентежить:

— Звісно, треба старатися вибудувати трошки кращий графік, щоб мати час відновитися. Але я досі в такому стані, що не можу нічого не робити, і мені, чесно, зараз некомфортно, наприклад, у Києві. Ну, це таке класичне «попаяло», коли життя тільки там, де є якась робота, або там, де є війна. Це, власне, моя робота.

Одна з проблем, з якою Марія стикається найчастіше, як бойова медикиня, — саморобні турнікети в бійців. Оскільки найголовніше для пораненого військовослужбовця — зупинити кровотечу, то турнікет, який не спрацює, може коштувати йому життя. Тому Марія завжди возить із собою «обмінний фонд» — якісні турнікети, які віддає бійцям замість їхніх неякісних чи навіть саморобних.

А втім, за словами Марії, загальна тенденція в ЗСУ свідчить про кращий стан забезпечення у 2022–2023 роках, ніж він був 2014 року. А тим паче, якщо порівнювати з російським спорядженням:

— Щоб затвердити склад російської аптечки з рєзінки, яка по-любому порветься, і перев’язувального пакєта совєцького, під цим підписалася колегія з 14 професорів. І це мене прям дуже тішить, тому що наші професори 2014 року були такі самі. І зайняло досить багато часу, щоби пояснити науковій шанованій спільноті, що є тактична медицина і вона не про шприц-тюбік із промедолом і не про якісь міфічні таблєтки від отруєння фосфором і так далі. І от наші професори пройшли цей шлях.

Промедол
Знеболювальний препарат із протишоковими, снодійними та спазмолітичними властивостями, який також підвищує скорочувальну активність матки.

Ще одним великим кроком до покращення тактичної медицини в армії стала постанова Кабміну, згідно з якою бойовим медикам після проходження відповідного навчання дозволили переливати кров бійцям на догоспітальному етапі. Це означає, що вдасться зберегти ще більше життів українських захисників і захисниць. Марія Назарова разом із бойовою медикинею Ріною Резник були в команді, яка розробляла навчальну програму з переливання крові для бойових медиків.

Проте зміни все ще тривають. Марія переконана, що бойові медики мають не лише постійно навчатися, а й набувати практичного досвіду, щоб рятувати бійців на полі бою:

— Будь-який інструктор повинен мати практику. Він не може бути теоретиком, тому я не дуже добре ставлюся до людей, які тільки викладають. Там от у них всьо бєлєнькоє, свєтлєнькоє, чистєнькоє, презентація [в] PowerPoint. В інструктора мають бути руки по лікоть у крові, щоб він розказував, як він в танку горів, — і тоді йому вірять. Це сарказм, але практика має бути.

Водночас, за словами Марії, немає чіткого набору характеристик чи особистих якостей, які точно забезпечать успіх у роботі бойовим медиком. Важливі бажання навчатися, підготовка, мотивація й дисципліна. Марія також каже, що не потребує особливого ставлення до себе, тільки тому що вона жінка:

— Звісно, є жіноче лідерство, чоловіче лідерство, але є якісь загальнолюдські поняття. Як себе поставити, як викликати авторитет, як бути професіоналом, як привернути увагу до своїх навчань. Поводься як людина й не використовуй ні в плюс, ні в мінус собі, що ти жінка чи чоловік.

Додає, що найбільше в роботі цінує результат. Інструкторку надихає не кількість людей, яких вона змогла врятувати, а кількість людей, які змогли надати меддопомогу після її курсів.

Кажучи про майбутнє, дівчина так само бачить себе в армії. Хоче далі змінювати систему й робити так, щоб тактична медицина в ЗСУ виходила на нові рівні:

— [Хочу] готувати людей з домедичної допомоги, з тактичної медицини, розбудовувати в армії нормальні системи — усе те саме, що й роблю зараз і раніше робила. Я прям дуже хочу, щоб не було людей, які не вміють надавати домедичну допомогу, і щоб в армії була ще крутіша, ще класніша тактична медицина. Я думаю, ми можемо стати, можливо, найкращим постачальником даних для розвитку саме тактичної медицини у світі.

Проте для цього, додає вона, спочатку треба повернути кордони 1991 року, демілітаризувати Росію і не сподіватися на її розвал. Саме це для Марії буде перемогою:

— Перемога — це помочити ноги в Криму — спокійно, не думаючи, що він замінований. І в Донецьку, в Луганську повернути кордони, далі будувати свою армію, та й відсвяткувати.

Яна Білецька. Волонтерське об’єднання «Хаб Вокзал»

Яна Білецька — голова громадської організації «Здорова нація — майбутнє України». Вона почала волонтерську діяльність ще 12 років тому з походів у хоспіси. Пізніше створила громадську організацію «Здорова нація — майбутнє України». За кожним проєктом стояло розуміння, яке прийшло до Яни після Революції гідності 2013 року й початку російської агресії 2014 року: українці незламні, коли разом, і в цьому секрет успіху. Зрозуміти це допомогли, зокрема, військовослужбовці, які далі борються за незалежність України. Тож з початку повномасштабного вторгнення Яна ні хвилини не сумнівалася, що має залишитися в Харкові й стати корисною тут.

Хоспіс
Медичний заклад, у якому перебувають люди зі смертельними хворобами.

Такі думки були й у Миколи Благовестова та Сергія Овсяннікова, з якими невдовзі Яна заснувала «Хаб Вокзал» — волонтерське об’єднання, що допомагає доставляти гуманітарну допомогу мешканцям Слобожанщини. Організація співпрацює з головами громад, старостами й місцевими волонтерами.

Яна має досвід волонтерської і громадської діяльності, тож майже з першого дня повномасштабного вторгнення була готова допомагати жителям Харкова й населених пунктів довкола нього:

— Микола [Благовестов] мені вже на третій день [повномасштабної війни] телефонує: «Яно, ти в Харкові?». Я йому: «Так». — «Блін, я не мав навіть сумніву, — каже. — Так, треба щось робити. Давай щось… У мене є пропозиція». І ми такі вже скомунікувались. Ми зайшли в перший день: що робити? Ми не знаємо. Логістикою не займалися, великих партнерів по гуманітарній допомозі не мали, куди йти і куди бігти — не знаємо, бензу немає, зарплат немає, нічо немає.

Проте діяльність стали поступово організовувати завдяки контактам і спільноті навколо Яни, Миколи й Сергія. Одне із завдань, яке вони вирішили поставити перед своїм об’єднанням, — допомагати іншим волонтерським організаціям приймати гуманітарні вантажі, які приходили Укрзалізницею. Проте головною метою стало забезпечувати цивільних продуктами від міжнародних партнерів — «Лікарі без кордонів», Фундація Рональда МакДональда в Україні та інших. Цим організація займається й досі. Щоб співпрацювати з ними, спершу довелося пояснити, як і куди волонтери відправлятимуть їхні продукти:

— Спочатку нам треба було вибудувати комунікацію і довіру. Для цього один із наших знайомих волонтерів особисто виїжджав, спілкувався з представниками організацій, пояснював, демонстрував фото-відео тієї ситуації, яка відбувається під час війни на території Харківської області.

Станом на серпень 2023 року, волонтерський центр забезпечує 22 громади Харківської області. У кожній із них — тисячі людей — як місцевих жителів, так і внутрішньо переміщених осіб. Особливе значення для Яни має саме Дергачівська громада й селище Слатине:

— Для мене Слатине, узагалі Дергачівська громада є форпостом нашої війни, тому що це така кордонна територія. Вони найперші зустріли ворога й не дали йому пройти. Тому наша позиція, моя позиція — забезпечувати [їх] передусім допомогою гуманітарною. Саме такі громади, саме такі сильні, вольові люди приймають на себе удар.

На думку Яни, сила українців має бути в об’єднанні. Без принципу «моя хата скраю», а з волонтерством і бажанням допомагати іншим:

— Узагалі волонтерство — то є сила, тому що це об’єднання. Це об’єднання людей навколо певної ідеї, навколо якоїсь ініціативи. І сьогодні, я вважаю, без волонтерства не було б міцного тилу нашим військовим. Воно об’єднує, воно зміцнює нас. Воно виховує нас. І волонтерство допомагає розвиватися країні скоріше. Тобто волонтерство — це така міць, яка може змінювати світ на краще.

Із 24 лютого 2022 року Яна відчула, що її місто вже встигло змінитися, проте в майбутньому їй хотілося б бачити Харків таким, яким він був до вторгнення окупантів:

— [Хочу бачити Харків] студентським, тому що в нас велика кількість достойних вищих навчальних закладів. З фонтанами. Хоча я не дуже прихильниця цього всього, але фонтани — то фонтани, це ніби наша фішка. Квітучим. І я сподіваюся, що вже повністю українськомовним.

Так само Яні хотілось би бачити місто об’єднаним, а містян такими, що знають свого ворога. За роки волонтерства вона мала змогу переконатися: і чоловіки, і жінки в Харкові роблять однаково важливий внесок у боротьбу з російською агресією. Вони першими зустріли ворога, змінили свої цивільні професії на військові, почали волонтерити.

За словами Яни, за весь час її діяльності для неї не було жодних обмежень, особливо за гендерною ознакою. Вона об’єднувала людей навколо своїх ідей, утілювала задумане, показувала власним прикладом, як легко змінювати те, що тобі не подобається. І все заради однієї мети: робити українців здоровішими й доводити цінність об’єднання як нації.

Кожна із цих історій доводить не лише те, що внесок жінок у повномасштабній війні з РФ так само важливий, як і чоловіків. Захисниці й активістки суголосні в тому, що справжні зміни можливі тільки тоді, коли ми об’єднанні, готові діяти та співпрацювати, знаємо свою мету і свого ворога. Бо нині українцям як ніколи важливо залишатися згуртованими. А допомогти в цьому можуть історії та приклади інших.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Продюсерка проєкту:

Єлизавета Цимбаліст

Авторка тексту:

Софія Панасюк

Редакторка тексту:

Тетяна Воробцова

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Дослідниця теми:

Яна Мазепа

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Олександр Кухарчук

Транскрибаторка:

Наталя Ярова

Марія Петренко

Марія Холошнюк

Ярослава Нікітюк

Діана Стукан

Фотограф:

Валентин Кузан

Артем Галкін

Юрій Стефаняк

Олександр Бабіч

Герман Крігер

Фотографиня:

Вікторія Якименко

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Сценаристка:

Ірина Макарчук

Редакторка сценарію:

Наталія Шукач

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Катерина Цвігун

Операторка:

Ольга Оборіна

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Координатор напрямку партнерств:

Мар'ян Манько

Координаторка напрямку продюсингу:

Марина Мицюк

Координаторка напрямку досліджень,

Координаторка текстового напрямку:

Яна Мазепа

Координаторка сценаристів:

Карина Пілюгіна

Координаторка операторів:

Ольга Оборіна

Координатор фотографів:

Юрій Стефаняк

Координатор режисерів монтажу:

Микола Носок

Координаторка транскрибаторів,

Координаторка субтитрувальників українськомовної версії:

Софія Базько

Головна копірайтерка:

Дарина Мудрак

Координаторка контент-менеджерів:

Катерина Юзефик

Координаторка напрямку дизайну:

Катерина Пташка

Керівниця з маркетингу та комунікацій:

Тетяна Франчук

Координаторка соцмереж:

Анастасія Гнатюк

Менеджер із комерційних партнерств:

Олексій Оліяр

Операційна менеджерка:

Людмила Кучер

Фінансова спеціалістка:

Катерина Данилюк

Юрист:

Олександр Лютий

Бухгалтерка:

Наталія Тафратова

Катерина Смук

Анна Костюк

Архіваріуска:

Вікторія Будун

Слідкуй за експедицією