Волинська трагедія: пам’ятати і пробачати

Волинська трагедія — це міжетнічні сутички між українцями та поляками, що проживали на території Волині та Східної Галичини. Взаємні напади на села у 1942–1944 роках влаштовували як партизанські рухи обох країн, так і звичайні люди, які прагнули справедливості та незалежності. Суперечки навколо цих подій актуалізувалися з новою силою у розпал польської передвиборчої кампанії у 2025 році.

У новому експедиційному колі команді Ukraїner вдалося зібрати свідчення волинян про події 1943 року, коли загинули їхні родичі, а також міркування істориків і краєзнавців, які досліджують цю тему багато років. Герої матеріалу передають списки вбитих українців чи їхні світлини у спадок як родинну цінність, аби зберегти памʼять про трагедію, і навіть 80 років потому щороку ставлять свічки за загиблими.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Волинь: Defender, Work.ua та «Алгоритму дій».

Історичні передумови Волинської трагедії

Після Першої світової війни і польсько-радянської війни 1918–1921 рр. Польща отримала¹Ризький мирний договір (1921) між представниками Радянської Росії та Польщі санкціонував поділ між ними українських і білоруських земель. частину західноукраїнських земель. Зокрема під її контроль перейшла Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя та Західне Полісся. Позаяк це був прикордонний регіон, тут проживали люди різних національностей — передусім поляки й українці, а також німці й чехи.

Певний час люди в цьому регіоні жили мирно й налагоджували добросусідські відносини. В українському селі міг стояти великий костел, і це не створювало жодних проблем: за спогадами очевидців тих часів та їхніх рідних, у побуті спільноти різних віросповідань толерантно вживалися між собою.

Проте на державному рівні Польща продовжувала політику полонізації на цих землях: розпочали будівництво польських шкіл і державних установ, збільшилася кількість католицьких храмів. З часом польська влада стала закривати православні церкви на підконтрольній їй території України. Припинили роботу культурні, спортивні та молодіжні українські організації, розпочалася так звана пацифікація Східної Галичини³Пацифікація Галичини — масові репресивні акції польської влади проти українського населення регіону у вересні-листопаді 1930 року, які призвели до численних знущань, арештів і вбивств.. Зокрема, 26 вересня 1930 року було ліквідовано «Пласт»⁴«Пласт» — українська скаутська організація, заснована 1911 року у Львові. Її мета — виховання молоді в дусі патріотизму, самостійності та служіння суспільству.. Саме тоді й почала зароджуватися хвиля спротиву.

Потім — Друга світова війна, радянська та німецька окупація, арешти й репресії. Усі ці події сприяли утворенню підпільних організацій: в Україні — Української повстанської армії (УПА), у Польщі — Армії Крайової. Мета обох рухів — збереження незалежності їхніх національних держав і боротьба з ворогами, які стоять на шляху до цієї незалежності. Українці боролися з окупаційними режимами, а також за збереження своїх західних земель. Ворогами ж польських повстанців були Німеччина, Радянський Союз і українці, які, на їхню думку, претендували на їхні етнічні землі. Усі ці фактори стали передумовами до розпалу протистояння між поляками й українцями.

Дослідження й оцінки істориків

Польща обрала 11 липня як пам’ятний день Волинської трагедії. Саме цього дня 1943 року відбулися події, які в польській історіографії називають «Кривавою неділею» — коли від нападів українських повстанців постраждало найбільше польських сіл одночасно. Одним із найтрагічніших епізодів стала атака на містечко Порицьк (нині село Павлівка), де під час служби у костелі вбили близько 200 поляків. Через це багато хто помилково вважає, що масові вбивства відбувалися винятково в 1943 році. Насправді цей час став їхнім апогеєм, однак початок подій датується 1942-м і тривали вони аж до 1944-го.

У той період майже у кожному селі на Волині гинули і українці, і поляки. Десь вбивства були масовішими, а десь райони були краще укріпленими. Дані щодо загиблих різняться, особливо з польського боку. Польський інститут національної памʼяті та польські історики Владислав і Єва Семашки говорять про 100 тисяч загиблих, такі цифри найчастіше лунають в офіційній площині. Проте документально підтвердити вдалося близько 30 тисяч жертв. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб. Щодо числа загиблих українців теж немає одностайної думки, однак вітчизняні дослідники називають цифри у межах 12–20 тисяч осіб.

Ймовірно, перебільшені польськими дослідниками цифри є наслідком різного трактування трагедії. У Польщі її здебільшого називають «різаниною» і «цілеспрямованим геноцидом польського народу», охоплюють ширші території та приписують навіть ті смерті, які не повʼязані з досліджуваними подіями.

Сергій Годлевський — волинянин, історик і військовослужбовець. Цікавитись темою Волинської трагедії почав ще з юності. Студентські роки припали на 1990-ті, коли тема українсько-польського конфлікту все ще замовчувалася. Це його і притягувало.

— Я ще памʼятаю ті посиденьки, коли сусіди приходили в хату, розповідали і були живими свідками тих всіх подій.

Сергій переконаний, що в Україні має бути державна позиція щодо Волинської трагедії, адже в країні досі не сформувалось одностайної думки в цьому питанні:

— Але в першу чергу, як історик, я хотів би, щоб це була думка фахівців, які знаються в цьому питанні. Тому що коли в цю справу вмішуються політики, вона набирає певних маніпулятивних форм. На заяви щодо Волинської трагедії треба реагувати інтелігентно, виважено й науково.

На думку Сергія, у Польщі дослідження теми Волинської трагедії зараз на значно вищому рівні, ніж в Україні, і розпочалися вони ще задовго до наших. Так, країна також була під радянською окупацією, але тоді залишалась Польською державою з польською мовою і чітким розумінням своєї ідентичності. У кінці 80-х років, коли існування Союзу вже було під загрозою, поляки активно почали вивчати питання трагедії.

Україна такої можливості ще довго не мала. Наші архіви про події XX століття відкрилися значно пізніше — лише в 2015 році, багато матеріалів були в інших містах, зокрема у Москві, а значна їх частина залишалася засекреченою. Проте сьогодні ми маємо вже значну кількість досліджень українських науковців, істориків, етнографів, які вивчають це питання з різних боків.

У 2016 році Польща офіційно визнала Волинську трагедію «геноцидом поляків, скоєним українськими націоналістами». Таке формулювання передбачає цілковите покладання провини за події на Україну, проте Сергій Годлевський, як і більшість українських істориків, переконаний, що винуватцями є обидві сторони. Ба більше, на думку деяких українських істориків, напади на поляків скоювали за наказом радянської влади, або це була диверсійна робота спецпідрозділів НКВС, які видавали себе за бійців УПА. Сергій визнає: якщо злочин скоїв український повстанець, він, безумовно, є злочинцем. Водночас якщо це зробив якийсь розбійник, який кричав «Слава Україні!» під час нападів, це не означає, що він був українським повстанцем. Якщо злочинця помилково приписали українським повстанцям, це є несправедливим спрощенням. Саме такі випадки демонструють, наскільки важливо ретельно досліджувати цю тему.

— Українці теж мали право на свою державу, і вони боролися так, як могли. Чи були певні перегиби? Звичайно, там, де гинули люди. Якщо гине жінка, дитина чи стара людина — для мене це злочин.

На думку історика, конфлікт на ґрунті Волинської трагедії існує досі, але він міг бути менш напруженим, якби політики не роздували його щоразу в гонитві за прихильністю виборців. Одна із формул примирення, вважає Сергій, — це безперешкодні ексгумаційні роботи, а також взаємний догляд за кладовищами.

«Занесло в село»: як пам’ять говорить із минулого

Олена Лівіцька — засновниця проєкту «Занесло в село», в якому документує життя та історії з минулого волинських сіл, зокрема й те, що стосується Волинської трагедії. Для Олени цей проєкт — один із способів реалізувати свою місію репортерки. Роботу над проєктом Олена розпочала ще у 2018 році, фокусуючись на побуті й традиціях сіл. Згодом вона усвідомила, що зростає інтерес людей до особистих історій, а її робота набуває глибшого сенсу: фіксувати спогади й свідчення про минуле.

З темою Волинської трагедії Олена знайома дуже добре:

— Мене, як волинянку, журналістку й людину, яка працює з історією, іноді дратують політичні спроби маніпулювати цією темою. Зараз я ставлюся до цього винятково як до подій, які колись відбулися і які треба зафіксувати для того, щоб вони не повторилися.

Дослідниця переконана, що спекулювання політиків цією темою та взаємне звинувачення ні до чого не приведе:

— Кожен волинянин розуміє масштаб трагедії і усвідомлює, що провина за цей злочин лежить як на українцях, так і на поляках. Сьогодні ми вже навчилися з цим жити, справедливо оцінювати події і сприймати їх як частину минулого.

Олена мешкає у луцькому мікрорайоні Черничі, який колись був окремим селом, і знає про нього багато. Черничі та сусідня Кічкарівка — одні з тих сіл, де відбувалися трагічні події. У червні 1943 року у Черничах було вбито всі українські сімʼї, які жили у селі — понад 70 людей, у Кічкарівці — понад 20. Місцеві жителі досі пам’ятають ту ніч зі свідчень своїх родичів або сусідів.

У цих селах переважно жили українці, але траплялися й польські сім’ї, і чеські. Очевидці розповідають, що під час нападів у хати заходили і питали, чи живуть тут українці. Якщо відповідали ствердно — людей вбивали. Загиблих спочатку ховали на городах, за хатами, за клунями, і лише через деякий час їх змогли перепоховати на місцевому цвинтарі.

На знак пошани черничівська громада встановила пам’ятник, де вказано імʼя кожної загиблої того дня людини. Список склав очевидець подій і довгий час зберігав його у своїй сім’ї, а з настанням незалежності України передав місцевій церкві. Завдяки такому вчинку жодного вбитого мешканця не забуто. Щонеділі під час служби в місцевій церкві священник поіменно згадує жертв сіл Черничі та Кічкарівка, молячись за їхні душі.

Цій трагічній події передували взаємні польсько-українські протистояння у довколишніх селах, розповідає Олена:

— 27 червня 1943 року в селі Забороль, наприклад, боївка (найменший збройний відділ ОУН. — ред.) скоїла напад на державне господарство⁷Державне сільськогосподарське підприємство в СРСР, яке працювало на державній землі та з державною технікою.. У відповідь польська поліція спалила в селі храм і каплицю. В сусідньому селі Гірка Полонка оунівці підірвали міст через річку Чорногузка. А польські поліціянти спалили їхній храм і кілька хат. І уже вночі 27 червня стався напад на села Кічкарівка і Черничі.

Часто, говорячи про винуватців трагедії, вдаються до маніпуляцій і використовують цю тему в політичній площині. Аж до часів незалежності України місцеві разом із нащадками загиблих були переконані в тому, що до злочину причетний німецький окупаційний режим. Та все ж це були переважно звичайні люди, які боролися за свою землю і йшли в українське та польське підпілля. Олена стверджує, що нам досі потрібно вивчати це питання так, як це робить Польща, адже їхнє зацікавлення у Волинській трагедії значно більше. Нам же доводилось мовчки чекати, оскільки в Радянському Союзі ці дослідження забороняли.

Водночас, пояснює Олена, поляки ще тоді мали змогу збирати свідчення і факти трагедії. У 1950–1951 роках для них частково відкрили матеріали кримінальних справ, що стосувалися вбивств громадян польської національності в часи Радянського Союзу. Українців, які захищали свої села чи брали участь у нападах, радянська влада розстрілювала або ж ув’язнювала. Водночас полякам дозволяли проводити ексгумації та формувати могили. Щоправда, згодом ці могили зрівняли з землею, костели знищили, а цвинтарі засіяли. Росіяни ще тоді почали стирати пам’ять про трагедію.

Польща активно піднімає питання ексгумації, і про їхні вимоги доцільно говорити, зазначає дослідниця. Адже ті люди не поховані належним чином, тож зараз у нащадків є шанс упорядкувати поховання з молитвою. Проте, на думку Олени Лівіцької, через російсько-українську війну зараз не найкращий час для таких дій. Ба більше, багато розкопок не стосуються Волинської трагедії. Часто дослідження проходять за межами територій, де відбувалися події, і після з’являються перебільшені дані:

— У селах Волині, де проживали поляки, поставили серію хрестів із табличками і написали на них не просто, що у 1943 році тут трагічно загинули чи були вбиті мешканці такої-то польської колонії, а й додали [значно завищені] цифри — 1000, наприклад. У кожному селі ці хрести й досі стоять, але із зафарбованими цифрами.

Подібні історії можна почути й у сусідніх волинських селах. Там, де колись стояли спалені хати, нині живуть нащадки жертв трагедії.

Історії родин, що вижили

Пам’ятати без ненависті. Ольга Кириченко

Ольга Кириченко походить із родини свідків Волинської трагедії. Її прабабуся Олександра разом із сином Василем, його дружиною та двома дітьми були вбиті 27 червня 1943 року в селі Кічкарівка.

Саме родина Ольги довгий час зберігала списки вбитих у себе вдома. Її батько Володимир Радовець приятелював із місцевим священником, який склав їх і передав на збереження чоловікові. Згодом їх успадкувала старша донька — сестра Ольги.

Про трагедію Ольга довідалася лише у 1993 році. До того батько лише в загальних рисах розповідав про загибель людей, адже в ті часи заборонялося говорити про події 1943 року. На 50-ті роковини Волинської трагедії батько Ольги розповів родині про події, що трапилися, зокрема з його близькими.

1943-го на свято Трійці родина його дядька запланувала хрестини наймолодшої донечки Наталі. Саме того дня поляки зайшли в село і вбили всю сім’ю. Ольга вважає, що бабусю, дідуся та батька врятувало те, що в документах їхня національність — польська.

— Але тато, як нам розповідав за цю трагедію, ніколи не тримав зла на поляків, хоча вбиті його рідні люди. Тато казав: «То був такий час». Я думаю, що це, напевно, були дуже мудрі слова. І ніколи він у нас не вирощував ніякої ненависті до поляків.

Своїм найбільшим скарбом Ольга вважає сімейні фотографії тих часів. В альбомі збереглися світлини її загиблої прабабусі Олександри із сином Василем. Цінним є фото громади біля церкви під час панахиди за загиблими у 9 річницю Волинської трагедії. Дідусь Ольги вислав це фото із підписом своєму сину Володимиру, який служив в армії на Сахаліні, а той весь час його зберігав.

Про трагедію жінка розповідає своїм дітям і внукам так, як колись її батько — без ненависті, пояснюючи, що тоді були важкі часи:

— У нас має бути міцне коріння, і я щаслива, що знаю своє. Це дуже важливо. Я намалювала дерево роду, мої діти та внуки також знають за кожного в нашому роду, я за кожну людину розповідаю.

Ольга переконана, що потрібно памʼятати, але водночас пробачати, адже люди вже поховані. Треба упорядкувати могили і молитися за загиблих.

Дід захистив село. Микола Лущук

Микола Лущук — онук відомого у Свійчеві та околицях Івана Корчика, який зумів уберегти село під час взаємних нападів у лютому 1944 року. Ті, хто хотів урятуватися, тікали до найближчого міста Володимира. Багато чоловіків на той час мали зброю і формували сільську охорону, але, припускаючи, що поляків значно більше, й самі почали тікати. В Івана Корчика була сім’я, планували будувати хату, тож коли польське підпілля зайшло в село, він відправив дружину з дітьми у безпечніше місце, а сам почав відстрілюватися. Микола розповідає:

— Коли баба, тобто дідова жінка, догнала охорону того села, вони кажуть: «Хто там відстрелюється?». Вона каже: «Та то мій дурний Іван. Не хотів утікати, он відстрелюється». Казав: «Не здамся і хати не дам їм спалити». І вони почули, що одна людина захищає село, то вернулися потім. І вже тоді всі разом відбили цей наступ.

Пізніше того ж року Івана Корчика мобілізували до Червоної армії, не знаючи, що він мав звʼязки з УПА. Після закінчення Другої світової на нього відкрили кримінальну справу за злочини проти громадян польської національності. Корчика засудили до розстрілу. Згодом покарання змінили на 25 років ув’язнення, оскільки чоловік воював на боці Червоної армії та мав кілька нагород, яких його також позбавили.

Про події Миколі розповідав особисто його дід Іван. Під Володимиром у 1943-му розміщувалася польська поліція, яка часто притісняла місцевих: робила набіги на села, щоб забрати продукти, худобу. Тому українці почали оборонятися.

— З нашого села даже поїхали троє людей, хотіли поскаржитися [на польську поліцію] німецькій владі. Вони (польська поліція. — ред.) тих наших людей зловили і вбили, і прикопали в гною, щоб їх ніхто не знайшов.

Сутички у Свійчеві схожі до тих, які відбувалися у Черничах та Кічкарівці — українці підірвали польський костел, поляки у відповідь спалили українську церкву. А до того, розповідає дочка Івана Корчика Галина, українці з поляками жили дружно:

— Вони ходили на наші свята до церкви, ми на їхні свята до їхнього костьолу. В нас такого не було, щоб якась була ворожнеча.

У 1990-х роках поляки, маючи більше свобод, почали відвідувати Волинь для вшанування пам’яті загиблих у трагедії. Проте за Радянського Союзу польські кладовища були повністю зруйновані, тож конкретних місць вшанування не існувало. Тоді вони почали звертатися до місцевих влад із проханням встановити меморіали, і всі йшли їм на зустріч.

Микола розповідає, як це відбувалося:

— Ми хрести поставили, а поляки потім приїхали зі своїми табличками. Поставили таблички, іконки, лампадки, але написали число загиблих — 96. Тоді стільки даже [польських] родин не проживало, щоб стільки було загиблих.

Галина теж пригадує:

— Поляків тут загинуло чоловік девʼять від тих УПА чи від німців ото разом, а на памʼятнику було написано 96. То вже неправда, бо їх даже стільки не проживало.

Після того, як поляки поїхали, Микола звернувся в сільську раду, щоб змінити напис, на що отримав відповідь: «Ми не маємо права втручатися». Тоді чоловік сам узяв маркери і почав замальовувати початкову цифру.

Зараз у селі про трагедію вже не говорять, каже Микола:

— Тільки політики це питання піднімають. Раніше люди щось згадували, от ще з тих, що старші жили. Ми — новіше покоління, ми вже того не знаємо.

Як і більшість українців, він вважає, що трагедія — це наше минуле, а піднімати питання, що розпалюють ворожнечу, полякам і українцям вже не варто:

— Я думаю, що в новому поколінні треба по-новому якось жити, миритися. Зараз українці й поляки зріднилися. Це наші перші друзі, бо допомагають нам у цей важкий час. Українці там працюють на їхню економіку, вони (поляки. — ред.) приймають наших біженців, теж дуже добре ставляться до українців.