Виїхали з Маріуполя: життя два роки потому

Share this...
Facebook
Twitter

2022 року серед проєктів Ukraїner з’явився цикл історій «Почуйте голос Маріуполя». Від початку й до кінця боїв за це місто ми публікували розповіді людей, які змогли врятуватися з окупації. За два роки після повномасштабного вторгнення знову поспілкувалися з ними, щоб дізнатися, як за цей час змінилося їхнє життя.

У цьому матеріалі — продовження історії Марії Кутнякової, яка стала очевидицею авіаудару по Маріупольському драмтеатру. Дівчина розповідає про життя в Литві, осмислення травми й ностальгію за Маріуполем.

До повномасштабної агресії РФ Марія активно долучалася до розвитку місцевого культурного життя: близько шести років була акторкою у трупі Маріупольського аматорського театру «Театроманія», а також у культурно-туристичному центрі «Вежа» — проводила екскурсії, розповідаючи історію міста — чотири покоління її родини мешкали в Маріуполі. Тепер дівчина працює на фрилансі, долучається як комунікаційниця до проєктів в Україні й Литві, таку ж посаду обіймає в ГО «Штука», котра до повномасштабного вторгнення займалася освітніми й культурними проєктами в містах Донеччини, Слобожанщини і Приазов’я. Згодом організація адаптувала свою роботу до тогочасних потреб: возила гуманітарну й військову допомогу в регіони аж до початку окупації деяких із них. Нині команда «Штуки» планує поступово повертатися до попереднього пріоритету — культурні й освітні проєкти.

З окупованого Маріуполя Марія з мамою, сестрою і кішкою вибралися в березні 2022 року, її дядько — на кілька місяців пізніше, оскільки мешкав неподалік «Азовсталі», де велися активні бойові дії. Саме його дівчина відвідувала 16 березня, коли російські війська скинули бомбу на міський драмтеатр, де від обстрілів ховалися люди. Марія якраз ходила по воду для дядька та побачила, як пролітають літаки, а потім — потужний вибух. У драмтеатрі тоді ховалася сім’я дівчини — їм вдалося вижити. Знайшовши вцілілих близьких, Марія вирішила якнайшвидше вибиратися з міста: наступного дня з родиною пішли в напрямку селища Мелекіне (близько 20 км від Маріуполя), пізніше 12 днів добиралися до Львова. Тут їхнім тимчасовим житлом став Львівський театр ляльок. Тоді чимало театрів у віддалених від лінії фронту регіонах облаштовували як штаби для переселенців і пункти гуманітарної допомоги.

Переїзд до Литви

У Львові родина Марії почала шукати житло, щоб не зупинятися постійно у своїх знайомих. Думали, що місто на заході України — кінцевий пункт їхньої евакуації з Маріуполя. Проте квартиру так і не вдалося знайти: в середині весни 2022-го постійно прибували переселенці з фронтових і прифронтових територій, тому доступних варіантів ставало дедалі менше. Окрім того, не так багато власників квартир були готові до мешканців із тваринами.

У Львівському театрі ляльок Марія познайомилася зі Жильвінасом — одним із литовських волонтерів, які перевозили допомогу українським цивільним і військовим. Він запропонував їй разом із сім’єю переїхати на кілька місяців до нього у Вільнюс, щоб відновитися, а згодом, якщо відчують потребу, повернутися в Україну. Марія погодилася. Додатковим аргументом стало лікування старшої сестри з інвалідністю: у Львові натоді це було складно організувати.

— Ми пожили в цього волонтера, одразу знайшли [в Литві] квартиру, орендуємо. Я працюю в Україні онлайн, як ФОП, тобто за фахом. Ми отримуємо цю медичну підтримку, тому що вона (сестра Марії. — ред.) [числиться] як незахищені верстви населення. І я просто порахувала, скільки мені це буде в Україні коштувати і зрозуміла на той момент, що я буду залишатися в Литві, поки є оця медична підтримка.

Облаштовуючись у Вільнюсі, Марія з близькими паралельно намагалися евакуювати з Маріуполя свого дядька. Оскільки біля «Азовсталі» активно велися бойові дії, то дістатися цієї частини міста у квітні 2022-го змоги не було. Дівчина каже, що півтора місяця взагалі не знали, чи дядько ще живий (натоді окупанти вже почали «глушити» в місті українських операторів мобільного зв’язку), а ще півтора — намагалися його вивезти. Лише в червні того ж року дядько зміг виїхати до Литви через територію РФ. Життя в окупації, а потім довга дорога у Вільнюс погіршили його здоров’я — з’явилися проблеми із серцем і легенями. Литовські лікарі запланували прооперувати чоловіка, але спочатку він близько року відновлював вагу й водний баланс. Зрештою, операцію успішно провели, проте, на жаль, через кілька днів у нього обірвався тромб.

— Ми тут провели кремацію. Плануємо, коли Маріуполь деокупують, дозахоронити його до наших родичів на кладовище, тобто повернути додому. Я завжди кажу, що фактично його вбила русня.

Від початку повномасштабної війни загострення хронічних хвороб чи раптові переломи, за спостереженнями Марії, стали поширеною проблемою серед українців, особливо тих, які жили в окупованих населених пунктах: постійний стрес, недоїдання, переохолодження, брак або й відсутність питної води виснажили їхні організми. Так, окрім дядька, операції потребувала також мама дівчини, яка на другому тижні перебування у Вільнюсі впала посеред вулиці та зламала шийку бедра. У лікарні, де жінка відновлювалася, виявилося багато українців зі схожими травмами. Марія зазначає:

— Дуже багато маріупольців, навіть не похилого віку, помирають від якихось хронічних захворювань, які здобули в Маріуполі під час блокади міста. У мене купа знайомих [віком] 50 років, які отримали запалення легенів у підвалі, не змогли його вилікувати і вже на території України або Європи померли від наслідків цього.

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

Для Марії наслідками окупації стали проблеми зі сном і концентрацією, через які вона досі не може працювати повний робочий день — 8-годинний графік поки що буде для неї завеликим навантаженням. Однак, зауважує вона, по факту все одно виходить понаднормова робота, адже її фриланс замість звичних п’яти днів розтягується на шість і графік часто «плаває», бо потрібно докласти більше зусиль, щоб якісно виконати всі задачі.

Також дівчина зверталася по психологічну допомогу й наразі старається піклуватися про свій моральний стан: вчиться дбати про себе та близьких навіть коли зовсім нічого не хочеться робити. Адже, ділиться Марія, складні емоції минають, і вона знову готова активно працювати, щоб донатити.

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

Від перших тижнів переїзду, окрім проблем зі здоров’ям, Марії про пережите в Маріуполі нагадують літаки: аеропорт Вільнюса розташований у центрі міста. Каже, лише з часом вдалося переконати себе, що тут російських повітряних сил не буде, а якщо і будуть — їх знищить ППО.

— Періодично літають винищувачі НАТО, які патрулюють кордони. Розумію, що вони десь далеко летять, але вони летять в четвертій ранку і їх чує все місто. Я прям іноді прокидаюся від цього і бачу, як десь в будинку навпроти вмикається світло, тобто я не одна така.

Адаптуватися у «Вільнюській області»

За майже два роки життя у Вільнюсі Марії складно пригадати місце, де б вона не зустрічала когось із України: кав’ярня, поштове відділення, супермаркет тощо. Наразі українці — найбільша національна спільнота в Литві, як свідчив Департамент міграції у грудні 2023 року. У країні їх перебувало аж 85 тисяч. Марія жартома каже, що дедалі складніше шукати, з ким попрактикувати литовську мову.

— Я іноді відчуваю, що просто знаходжуся у «Вільнюській області» [України]. Я читаю українські новини, я працюю з українцями, я спілкуюсь тут з українцями. Весь час чую всі ці історії — «українці, які забули про Україну» і так далі. Тут не так. Тут я іноді, коли в українському оточенні починаю обговорювати якісь литовські новини, [наприклад] «О, буде святкування Дня Вільнюса, куди ви підете?», [то] на мене так дивляться, типу: «Нє, нє, зараз ми з тобою обговоримо результати Давосу для України. День народження Вільнюса ми з тобою обговорювати не будемо».

Всесвітній економічний форум
Міжнародна неурядова організація, яка щороку проводить зустрічі в місті Давос (Швейцарія), на яких обговорюють міжнародну співпрацю й соціально-економічний розвиток країн.

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

Марія зауважує, що таке близьке спілкування українців і литовців після початку повномасштабної агресії Росії допомагає позбуватися взаємних упереджень, нав’язаних передовсім самою ж країною-агресором:

— У мене, наприклад, теж до приїзду, як я зрозуміла вже потім, було досить радянське уявлення про Литву. І так само у литовців було своє уявлення про українців. І коли сталася ця ситуація (міграція через повномасштабну війну. — ред.), вони теж були частково шоковані, приємно шоковані нами. І тому в них був теж запит про те, а хто ви, а що ви?

Краще розуміти одне одного допомагає історичне минуле, каже Марія: території України та Литви були у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, згодом стали частиною Російської імперії і СРСР. Обидві країни чинили опір комуністичному окупаційному режимові, зрештою позбувшись статусу радянських республік ще до розпаду союзу й розпочали шлях деколонізації. Не менш важливим для пошуку взаєморозуміння Марія вважає і фольклор:

— Моя мама вже рік проводить лекції про українську культуру та фольклор, вона це викладала в Маріуполі. Така тема, тому що дуже багато українців після 24 лютого [2022 року] виявили, що вони нічого не знають про Україну. І литовцям цікаво, що, умовно, вони знають, як було у них, а що було у нас.

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

Дізнатися про український фольклор від мами Марії можна двома мовами: лекторка говорить українською, а перекладач — литовською. Охочі послухати лекції не лише українці і литовці, а й представники інших національностей. Серед гостей, які вразили найбільше, дівчина пригадує такий випадок:

— От була остання лекція, крайня, прийшов китаєць у вишиванці і ламаною українською щось там спілкувався. І ми такі: «О боже!». А він такий: «Я просто вирішив вивчати українську мову, українську культуру, бо така надихаюча країна, така надихаюча нація».

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

Тісніше спілкуватися з місцевими жителями почала навіть кішка Марії. Під час евакуації з Маріуполя, тваринка схудла приблизно на кілограм — відчутно для її комплектації; нині, коли навколо спокійно й безпечно, чотирилапа почала жити своє краще життя, каже господарка:

— Ми живемо в такому домі, де в під’їзді купа котів. Вона гуляє по під’їзду і через двері нявкає з котами. Тут в нас є балкон відкритого типу. І сусідній балкон, там теж живе кішка. Коли тепла погода, то вони сидять на балконі одна навпроти одної. Є литовські друзі в неї тепер.

Бажання повернутися

Хоча Марія змогла знайти нове житло, роботу й підтримку як української спільноти, так і литовської, назовсім залишатися на чужині не планує. Вірить, що обов’язково житиме в Україні, а не лише матиме кілька робочих поїздок туди. Підтримувати зв’язок із рідним містом хоч на трохи допомагає телефон — показує погоду у Вільнюсі й у Маріуполі.

— Я тут (у Вільнюсі. — ред.) не можу звикнути до клімату, бо тут холодніше, більше мокроти, менше сонця; весь час думаю про те, як у Маріуполі […]. Дуже сумую за морем. Я з тих людей, які влітку з пляжу не вилазили: після роботи, навіть якщо не йду купатися, йду на пляж, або перед роботою йду на пляж.

Фото: Дмитро Бартош.

Щоправда, передбачити, чи житиме знову в Маріуполі Марії складно: каже, може планувати не більше, ніж на три дні. Більш імовірною здається можливість навідатися в деокуповане місто й долучитися до волонтерських ініціатив його відбудови. Її житло повністю знищене російськими бомбардуваннями, а частково вцілілу квартиру мами окупаційна влада використовує для своїх потреб: українські документи на власність не вважають дійсними. Про один із таких випадків Марії розказали маріупольці з багатоповерхівки, де жила Марія із сім’єю, — туди поселили будівельників із Таджикистану:

— Вони винесли все, що було в квартирі. І 20 людей у двокімнатній квартирі без каналізації жили в мами на хаті. Але «найофігезніше» було, що вони на кухні робили відкрите багаття і на ньому в казані готували плов.

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

З іншими так званими сусідами Марія познайомилася особисто: незнайомка у вайбері просила надати доступ до маминої квартири в Маріуполі, мовляв, для працівників газової служби. Через кілька повідомлень виявилося, що це дружина російського військового, котра кілька місяців живе в їхньому під’їзді і жаліється на те, що змушена готувати в мультиварці — немає газу:

— Ну, я їй кажу: «Так ви виходьте на вулицю, розводьте багаття і готуйте».

Не менш боляче Марії від того, як Росія пропагує образ Маріуполя у ЗМІ: наголошує на гарному кліматі, морі й доступних квартирах, навмисно замовчуючи справжнє життя вцілілих українців та й загалом те, у що вона перетворила це колись квітуче приморське місто. Викривлений образ цього населеного пункту шириться не лише серед пересічних жителів РФ — навіть громадяни України, зауважує Марія, часом не до кінця усвідомлюють жорстокість окупації:

— У Вільнюсі на Новий рік дуже багато людей, які з неокупованих територій, їздили в Україну до родини. І ось мене питають: «А ти будеш їхати в Україну на Новий рік?». [Кажу]: «Я ж з Маріуполя, куди мені поїхати?».

Фото з особистого архіву Марії Кутнякової.

На думку Марії, нині світове суспільство дедалі більше звикає до повномасштабної війни й готове менше допомагати ресурсно, менше емпатувати українцям. Дівчина припускає, що внаслідок цього деякі держави спонукатимуть біженців з України їхати додому. Втім, є і ті, хто вже зараз свідомо обирає повертатися, щоб долучатися до війська, волонтерити, відбудовувати країну, підтримувати її економіку зсередини чи в будь-який інший спосіб долучатися до розбудови Батьківщини:

— Весь час згадую свою бабусю, яка в Другу світову теж евакуювалася і кілька років жила за межами України. І я так само собі кажу, що ось в мене буде такий досвід проживання в Європі, в чудовому, прекрасному Вільнюсі, який я буду згадувати з теплом, любов’ю і таке подібне. Але однозначно розумію, що, особливо після проживання в Європі, є чітке усвідомлення, що Україна — це найкраща країна в світі, українці — найкращі люди, [тут] найкраща кухня, найкраща сфера обслуговування, все найкраще.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Інтерв’юерка,

Авторка обкладинки:

Христина Кулаковська

Транскрибатор:

Олександр Кухарчук

Авторка тексту:

Вікторія Дідковська

Редакторка тексту:

Аліна Заболотня

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Більдредактор,

Координатор фотографів:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Графічний дизайнер:

Арсен Шумейко

Графічна дизайнерка,

Координаторка напрямку дизайну:

Олександра Онопрієнко

Координатор напрямку партнерств:

Мар'ян Манько

Координаторка напрямку продюсингу:

Марина Мицюк

Координаторка напрямку досліджень,

Координаторка текстового напрямку:

Яна Мазепа

Координаторка сценаристів:

Карина Пілюгіна

Координаторка операторів:

Ольга Оборіна

Координатор режисерів монтажу:

Микола Носок

Координаторка транскрибаторів:

Олександра Тітарова

Копірайтерка:

Софія Котович

Владислава Івченко

Координаторка контент-менеджерів:

Катерина Юзефик

Керівниця з маркетингу та комунікацій:

Тетяна Франчук

PR-менеджерка:

Валентина Ковальчук

Координаторка маркетингу:

Дарина Іванова

Спеціаліст із реклами та аналітики:

Владислав Іванов

Координаторка соцмереж:

Анастасія Гнатюк

Менеджер із комерційних партнерств:

Сергій Бойко

Операційна менеджерка:

Людмила Кучер

Фінансовий спеціаліст:

Сергій Данилюк

Фінансова спеціалістка:

Катерина Данилюк

Руслана Глушко

Бухгалтерка:

Наталія Тафратова

Катерина Смук

Анна Костюк

Юрист:

Олександр Лютий

Архіваріуска:

Вікторія Будун

Івент-менеджерка:

Єлизавета Цимбаліст

Відповідальний за технічне забезпечення:

Олексій Петров

Слідкуй за експедицією