Почати гончарювати й робити печі

У попередніх експедиціях ми чимало уваги приділили українським майстрам гончарювання: побували в майстерні Сергія Горбаня у Дніпрі, зазирнули до Опішного — осередку українського гончарства й домівки Національного музею-заповідника, познайомилися з майстрами Гавареччини, які й досі зберігають традицію чорнодимленої кераміки, а також розповіли про гончарів Слов’янська, які відновлювали свої майстерні після окупації. У новому колі експедиції продовжуємо розповідати про тих, хто займається цим ремеслом, привносячи сучасне бачення у багатовікові традиції.

Цього разу завітали в Яреськи — давнє село на Полтавщині, яке згадували ще на картах XVII століття як Єресі. Колись це було сотенне містечко з двома церквами, а Олександр Довженко знімав тут свої фільми. Саме сюди повернувся жити й герой цього матеріалу, бо відчував, що в Яреськах зможе займатися сродною працею і бути ближче до природи.

Матеріал створено за підтримки партнерів експедиції на Полтавщину: Defender, Work.ua, Sushko Philanthropy та Фундації Множина. 

Від монтажу вікон до гончарювання та створення печей

Раніше Ярослав Гончар був майстром із монтажу вікон. Та каже, бувало, що навіть не міг дивитися на вікна — відчував потребу в творчості:

— Я просто кидав усе, закривався в майстерні, брав якісь дрючки, щось з дерева — і просто робив, як піде. А коли зробив, то думав: «Хух, тепер знову ще якийсь час можу просто ставити вікна».

Це, за словами Ярослава, було внутрішньою підказкою, що потрібно йти за покликом серця. Чоловік довгий час працював із деревом, металом, займався лозоплетінням.

Всерйоз задуматися про роботу з глиною його надихнули керамісти, з якими знайомився на фестивалях та ярмарках. Вони розповідали про цю справу, показували власні вироби. Так Ярослав вирішив: хоче також навчитися гончарному ремеслу.

Спершу черпав знання із книжок та відео на ютубі. Згодом почав знайомитися з іншими майстрами, які також ділилися своїми вміннями. Серед них — Сергій Дудко, який натоді знав більше про високотемпературні випали. Саме завдяки йому Ярослав зумів зробити ривок у власній майстерності:

— Я прогресую завдяки тому, що зі мною хтось поділився. Якщо я ділюся, то піду далі, а якщо ховаю — деградуватиму.

Зрештою став міркувати про те, аби зробити гончарство своєю основною діяльністю. Ярослава цікавило, як на це відреагують, тож вирішив: якщо людям його вироби сподобаються, то займатиметься цим на професійній основі. Сподобалися.

Спочатку він гончарував для себе, друзів і сусідів. Згодом його почали запрошувати на ярмарки, потроху росла впізнаваність. Нині в чоловіка є власна гончарна майстерня, у якій створює справжні мистецькі вироби — посуд, вази й горщики.

— Гончарство — це прекрасно, мені це дуже подобається, жити без цього не можу. Я для себе зрозумів, що кожному потрібно знайти своє місце в цьому житті, де він робить те, для чого призначений.

З юних років Ярослав хотів мати ремесло, завдяки якому міг би забезпечувати сім’ю, не покидаючи рідного дому. Тепер це йому вдається, бо зі своїми близькими повернувся жити в село Яреськи, де народився.

Чоловік каже, що не може довго сидіти без діла — для нього важливо постійно щось робити й бути корисним.

— Я не заради грошей цим займаюся. Коли щось роблю, мені потрібно бачити щасливі очі людей. Бачити, що моя творчість робить когось щасливішим.

Сімʼя майстра живе в хаті його дідуся й бабусі, яку ті збудували ще 1947 року. Тут він власноруч облаштував свої майстерні, виготовив інструменти, а разом із ними й печі (їх, каже, має більше, ніж людей у хаті). Здебільшого це печі для випалу гончарних виробів. Однак на подвірʼї можна побачити й такі, що мають більш звичне призначення — для приготування їжі. Зупинятися на цьому Ярослав не планує: з сином уже придумали новий план будівництва такого об’єкта.

— Я дуже люблю будувати печі. От коли зводиш її, а потім затоплюєш, глина нагрівається, і цей запах — це для мене запах дитинства. Ця діяльність — певна насолода.

Перше знайомство Ярослава з глиною почалося якраз не з гончарування, а з будівництва печей. Копав місцеву глину, робив розчини, і йому подобався весь цей процес. Першу власну піч збудував взимку, коли остаточно вирішив гончарювати.

Починаючи її будувати, Ярослав тішився теплій погоді, однак уже за тиждень вдарили морози і склепіння печі завалилося. Попри невдачу, він не зупинився: роздумував, як завершити розпочате, адже іншої можливості завершити піч того року вже не було б. Чоловік міркував так: якщо не збудувати піч для випалу зараз, то займатися гончарством — нецікаво, бо він не побачить результат своєї праці. Адже працювати з формами навчився, техніку сушіння освоїв, а перейти на наступний етап — випалювання — не міг, бо печі не було. Тож, узявши матеріали, які були під рукою, таки добудував горно, тобто спеціальну піч для випалювання кераміки, у якій глина проходить головний етап перетворення — із пластичного матеріалу стає міцним виробом. Тим, що вдалося збудувати, користувався потім іще сім років.

Одним із цікавих рішень гончаря є спеціальні двері, якими він закриває піч на час випалу. Спочатку отвір щоразу доводилося закладати цеглою і замазувати її. Цей процес був трудомістким і займав багато часу, бо потрібно було все збирати й розбирати знову. Зараз же гончар значно полегшив собі роботу. Крім того, зробив в печі маленьке віконце, у яке час від часу може заглядати, аби слідкувати за тим, як проходить випал виробів.

Ярослав називає гончарювання важливою частиною свого життя. Завдяки цій справі він познайомився з багатьма майстрами, організаторами ярмарків і людьми, які купують його кераміку.

— Колись я почув вислів, який сильно запамʼятався: «Той, хто займається улюбленою справою, не працює жодної години в своєму житті». І мені так пощастило, що можу займатися тим, що мені подобається.

Чоловік каже, що гончарство для нього — не робота, а відпочинок. Звісно, це нелегко, інколи доводиться всю ніч сидіти біля печі та слідкувати за температурою. Однак цей процес його наповнює, додає сили й енергії.

Повернутися в село

Певний час Ярослав працював і жив із дружиною Світланою в Полтаві. Одного разу, купивши овочі на ринку, він не відчув від них ні ситості, ні задоволення. Тоді ж і запропонував перебратися в село.

Після повернення в рідні Яреськи чоловік вирішив облаштувати максимально автономне життя — і йому це вдалося. Так подружжя завело вола й коня, посадило сад і виноградник. Тож це не лише майстерня, а й простір, що годує їхню сім’ю.

— Мені було цікаво, як люди жили раніше. Хотілося навчитися так, щоб я міг прийти фактично без нічого в будь-яке місце, і не просто вижити там, а зробити комфортні умови для проживання сім’ї.

Майстерня гончара — у приміщенні, яке раніше слугувало літньою кухнею. У погребі, де зберігали продукти, тепер тримають глину. Кераміст дуже завдячує за нього своїм родичам, адже так ця сировина може простояти і сотню років, не псуючись.

Там, де колись у дідуся була комірчина, у Ярослава — крамничка з готовими виробами. Люди можуть приходити прямо сюди й одразу купувати кераміку.

Серед планів — розширення майстерні. Адже коли він сідає за гончарне коло, дружина береться за декорування, а діти поруч починають щось ліпити, то місця тут уже не вистачає.

Довгий час Ярослав умовляв дружину Світлану долучитися до гончарної справи, та жінка не хотіла за це братися, казала, не вміє малювати. Зрештою, опанувавши техніку, вона почала розписувати вироби впізнаваною опішнянською мальовкою. Тепер більшість робочих процесів подружжя виконує разом — від збору глини до розвантаження горна.

Старший син гончаря — Святослав — також тяжіє до творчості, але йому до вподоби деревʼяні вироби. Ярослав і сам колись активно працював із деревом, тож зараз передає ці знання молодшому поколінню. Найчастіше в сімейній крамниці можна побачити дощечки хлопця, лопатки й ложки.

Двоє молодших дітей іноді теж граються з глиною, створюють власні вироби, як-от коників. Однак примушувати їх до гончарювання батько не планує.

— Я не знаю, чи будуть мої діти гончарувати. Звичайно, я хотів би, щоб їм це передалося, але це залежить, чи вони захочуть. Кожен обирає свій шлях.

Війна та творчість

Повномасштабне вторгнення Ярослав зустрів удома. У ту ніч він якраз готував піч до роботи піч. О четвертій ранку ліг спати, а вже о пʼятій, згадує, почалися прильоти по Миргороду.

Родина намагалася зрозуміти, як діяти далі. Вони разом стежили за новинами, радилися з рідними. У перші ночі гончар майже не спав — постійно моніторив ситуацію в новинах і соцмережах, заспокоював близьких. Згодом почав вибудовувати для себе план дій і вирішив залишатися вдома, у селі.. Варіант виїзду розглядав лише як крайній — у разі прямої загрози для сім’ї.

Творчість довгий час відкладав на потім. Каже, що за 2022 рік не зробив у соцмережах жодного допису, адже вважав, що це не на часі й людям не до гончарства.

— На той момент я думав про те, що в мене повне горно кераміки, є свіжі ідеї. Я розумів, що все так класно, але який сенс його розвантажувати? Кому воно зараз потрібне?

Уже через рік, 2023-го, люди самі почали запитувати в гончаря, де його вироби. Вони, мовляв, потребують яскравих барв і позитивних вражень, бо повітряні тривоги, обстріли та тривожні новини даються взнаки.

— От тоді я й вперше зрозумів: якщо ти постійно в стані стресу й не можеш розслабитися, ти вже програв. Ти так не витримаєш, зламаєшся рано чи пізно.

Дослухавшись до прохань, чоловік знову почав вести соцмережі. Його кераміку часто замовляли за кордоном — хотіли показати народну творчість іноземцям і подякувати їм за допомогу. Так, зокрема, зʼявилася ідея розписувати вироби опішнянською мальовкою.

У Яреськи в той час приїжджали переселенці, їх розселяли в гуртожитках і вільних будинках. Була велика потреба в їжі, тож майстер разом із друзями й сусідами почали випікати печиво в його саморобних печах. Замість глини вони вже місили тісто.

Коли ж ця потреба перестала бути актуальною, Ярослав усе одно не знаходив собі місця. Хоч і має відстрочку від служби, думав про те, що вміє робити й де ще може бути корисним.

— Я ж багато чого вмію: ремонтувати, копати, будувати. Але з іншого боку, я розумію, що дружина без мене просто не впорається.

Так Ярослав знову повернувся до гончарства. Нині він не лише створює вироби, а й навчає цій справі інших — час від часу проводить майстер-класи. Каже, що його завдання — зробити так, аби кожна дитина вставала з-за гончарного кола щасливою і з виробом, створеним власноруч.

— Як правило, люди, які чимось захоплені, вони щиро діляться знаннями. Якщо в когось є до мене питання — будь ласка, я розкажу про будь-яку технологію, про все, що я роблю й знаю.

Процес гончарування

У давнину, розповідає майстер, гончарювали переважно взимку, адже першочерговою турботою було вирощування та збір урожаю. Крім того, це ремесло було здебільшого справою чоловіків, позаяк це важче фізично — місити глину чи носити великі вироби на кшталт макітр або відер. Жінки ж кераміку переважно декорували та згладжували.

На початку творчого шляху Ярослав працював тільки з молоче́ною керамікою — давнім й екологічним способом обробки, суть якого полягає в тому, що після першого випалу виріб занурюють у молоко, а потім знову обпалюють, уже за нижчої температури. Від жирності молока залежить кінцевий колір виробу. Однак така технологія потребує специфічного догляду. Нині в гончаря ще залишилося кілька молочених робіт десятирічної давності, та тепер він працює в техніці поливи та ритування.

— Я виготовляю глиняний виріб, обточую блюдо, потім пензлем наношу червону глину. А далі дружина — зазвичай петелькою, інколи паличкою — робить візерунок. Тобто фактично це різьблення по глині. Хтось працює загостреною паличкою, а я спеціально зробив для дружини маленькі, тонкі петельки — ними зручніше прорізати. Важливо вловити момент: глина не має бути ні надто сирою, ні пересушеною. Якщо сирувата — виходять надто глибокі канавки, якщо суха — її важко різьбити.

Найчастіше гончар створює посуд — тарілки, миски, чашки й кухлі. Каже, що найважче даються плоскі тарілки. На них часто є попит, але, як зауважує майстер, пропозиція на ринку невелика. Кожен виріб він позначає авторським знаком, для цього вирізьбив свій штамп із груші.

Довгий час користувалися попитом тарілки з авторським дизайном — мідними вкрапленнями. Ярослав випалював у горні мідний дріт, перетирав його на крихту в ступці, а потім замоченою в поливу щіткою наносив мідь на глиняний виріб. Посуд із зеленими цятками — один з улюблених у майстра, однак він не любить робити одне й те ж саме — хоче постійних експериментів.

Любов до автономності й екожиття проявляється і в творчості чоловіка. Наприклад, одна із серій посуду виглядає досить автентично, бо декорування з’явилося завдяки експерименту. Ярослав випалив у горні жерстяні кришки для консервування банок, так само перетер їх на крихти й наніс на готові глиняні вироби.

Зараз популярністю в покупців користується, звісно, посуд в опішнянському стилі. Та до цього довгий час сім’я Гончарів робила його без малюнків, проте люди самі просили додавати такий розпис. Спершу майстер пробував сам цим займатися, згодом долучилася дружина. Зараз вироби сім’ї впізнають здебільшого за цим стилем декорування.

— Найбільше ми надихалися Опішнянською мальовкою, але вона у нас, як і все інше, трішки відрізняється. Ми не ставили перед собою завдання абсолютно скопіювати, а взяли це за основу, як натхнення.

А ще Ярослав розповідає про тонкощі процесів уже після ліпки. Уся партія глиняних виробів може бути покрита однаково, але через різні режими випалу зробити таку ж тарілку чи кухлик вдруге майже неможливо. Також результат різнитиметься залежно від того, в якому горні був випал — у дровʼяному чи електричному. Якщо Ярославу не подобається те, що вийшло, він просто перепалює посуд в іншій печі.

Як правило, випал — довгий процес, який у середньому триває від восьми до дванадцяти годин. Спочатку потрібно розпалити піч і повільно підвищувати температуру, стежити за тим, щоб вона не знизилася і стрімко не підскочила стрімко, інакше вироби можуть не витримати й вибухнути.

Аби підняти температуру до 100°С, зазвичай потрібно три години. Після 600°С процес можна пришвидшувати — далі піч уже витримує більш інтенсивний режим нагріву.

Здебільшого випалами Ярослав займається ближче до вечора, бо вдень порається по господарству. Поки горно прогрівається до потрібної температури, чоловік має час на інші справи.

І от пізно ввечері, коли всі лягають спати, він береться до випалу. Каже, що інколи зʼявляється нетерплячка: уже хочеться побачити, які там вироби, чи все вийшло, чи нічого не злиплося, однак відкривати завчасно піч не можна. Зараз, маючи вже більший досвід, майстер може впоратися і за вісім годин.

Саме ж створення виробів починається з копання глини — цим Ярослав також займається самостійно. Далі сировину потрібно добре вимʼяти. Колись це робили вручну, зараз чоловік створив для себе вальцеву глиномʼялку, якою користується й донині.

Потім глину потрібно відмочити — вона відкисає, перетворюється на шлікер. Підготувавши основний матеріал, можна приступати до роботи за гончарним колом. Для кожного виробу потрібна своя техніка, десь — більше часу, а десь — уваги.

Якщо виріб розмальовуватимуть, то для нього потрібен спеціальний метод сушіння. Далі можна приступати до розпису. Після завершення етапу декорування посуд знову висушують за спеціальною технологією, щоб фарба не розтеклася. Потім — етап поливи й декілька підходів випалу. Інколи після розвантаження горна потрібно відшліфувати щось чи підправити.

Ярослав каже, що любить вчитися й відточувати навички. Додає, що працювати треба весь час, аналізувати кожен свій виріб, запам’ятовувати рухи, осмислювати процес. Тоді якість роботи зростатиме, а покращення можна помічати вже з кожною наступною спробою.

— З глиною потрібно дві якості: сила й чутливість. Просто сила без чутливості — без сенсу. Чутливість без сили також не працює. Потрібне поєднання. Тому в давні часи у воїнів, зокрема царських родів, в першу чергу були обов’язковими предмети лозоплетіння й гончарство. Бо і те, і те — поєднання сили й чутливості.

Життєва філософія

У житті найголовніше — стосунки, каже Ярослав. Саме над ними він працює найбільше. Із часом усе більше переконується, що не слава й визнання потрібні людині.

— Скільки б в нас грошей не було, якщо ми не вміємо будувати стосунки, це все буде швидко втрачено. Стосунки — це основне.

Гончар переконаний, що чутливості й уважності одне до одного дуже бракує і в колективах, і в родинах.

— Як мати Тереза казала — «гостра сердечна недостатність». Із сердечною чакрою зараз проблеми в сучасному суспільстві. Я хочу докластися до того, щоб люди стали більш чуйними й навчилися одні одних чути.

Серед інтересів гончаря є також дослідження власного краю. Чоловік шукає документальні підтвердження про гончарну справу в рідному селі, яка тут розвивається віддавна.

— Мені трапились дві ілюстрації в книжці «Опішнянська мальована миска». На одній написано «село Яреськи»: там стоїть купець і рядами викладений посуд.

Ще один доказ, який знайшов — гончарна глина в одному з колодязів. Спробував із нею попрацювати й зрозумів, що це матеріал високої якості. Так із кожною знахідкою Ярослав усе більше переконується, що колись люди справді гончарювали в цих краях, просто з часом усе забувається, зникає.

Серед мрій Ярослава — приїхати волами на Сорочинський ярмарок із повним возом своєї кераміки. Каже, тоді точно все би до останнього черепка розібрали.