Ярослав Пілунський: «Тому, хто працює, ні́коли кричати “зрада!”»

Ярослав Пілунський — кінооператор, учасник неформального кінооб’єднання «Вавилон’13», який документував події Революції гідності, російську окупацію його рідного Криму, а нині воює у складі тактичної групи «Адам». Свою кар’єру починав як оператор музичних кліпів, художнього кіно, а згодом обрав те, що справді любив — документалістику.

2014 року Ярослав провів 6 днів у російському полоні, після чого зрозумів: аби боротися з російською свідомістю, потрібно виховувати молодше покоління. Так народилася всеукраїнська освітня ініціатива «Жовтий автобус» — кінотабір, в якому діти можуть спробувати свої сили в монтажі, зйомці, режисурі чи акторстві.

В інтерв’ю говоримо з Ярославом про те,яким для нього був Крим у дитинстві й під час окупації, як на знімальному майданчику у Москві він змушував росіян вішати український прапор та якого кіна нам не вистачає.

«Тільки в Києві я почав розуміти українську культуру»

— Ви народилися в 70-х у Сімферополі. Розкажіть, яким був Крим, коли зростали? Що найбільше впливало на ваше дорослішання? 

— Звичайний Совєтскій Союз. Я народився в Сімферополі, вже з трьох років жив у Севастополі. І тому повністю моє оточення — це Севастополь. Це таке імперське середовище було: дуже багато пропаганди радянської, подвига радянського солдата і матроса, Ленін, партія, комсомол.

Ну і портове місто. Я займався вітрильним спортом із першого класу до закінчення школи. Кожен день, навіть взимку, тому що в нас єдиний яхт-клуб у Радянському Союзі був, який працював повний рік. Це був яхт-клуб Чорноморського флоту, від нього на змаганнях виступав. Тобто я був в цьому середовищі радянського морського духу, але все це поважав і мене це вражало. 

Тому для мене там було все дуже зрозуміло як для радянського хлопчика, який вихований на традиціях, на «подвігах дєдов», пам’ятниках. Навіть якось експериментував: де я знаходжусь у Севастополі і не бачу жодного пам’ятника? Оце все, весь цей патріотичний дух для мене мав значення, це була дійсно основа.

Але врятувало свідомість те, що в мене батько, який сам кримський, потомствєнний, він Крим знав зверху донизу. І спелеологією займався, і скалолазанням, і моряком був, любив і дуже поважав народи Криму. І з дитинства в мене залишалася ця краплина критичного мислення.

Десь у 16 років я почав задаватись питаннями: а що це було в нас, оборона Севастополя? З чого вона складалась? Яким чином ці подвиги краснофлотців відбувались? Тобто цей черв’ячок був вже в мені заточений.

Я абсолютно аполітичний був. Просто за батьком пішов по свідомості. Він після того, як був моряком, став журналістом. Коли мені було років 16, із В’ячеславом Чорноволом (громадський діяч, політик, політв’язень, який виступав проти зросійщення. — ред.) вони познайомилися. Батько певний час займав посаду керівника Народного Руху Криму. А потім його обрали депутатом парламенту кримського, він був один із трьох чи чотирьох депутатів проукраїнських. Батько так… ну, агресивно відстоював українські права в Криму. Я це розумів, але для мене в свідомості була лише моя кар’єра: ну, я працюю, допомагаю батькові, наскільки можу, але не втручаюсь в політику.

Коли в 1991-му році розвалився «Совок» і ми зрозуміли, що ми в іншості, наша країна — Україна, в мене навіть було маленьке розчарування, тому що прапор український мені не сподобався. Бо нема такої енергії, нема червоного кольору. Але прийняв те, що так є, потрохи якось «виходив» із Севастополя.

Із 1989-го я навчався на кораблебудуванні в Севастопольському університеті. Але вже зрозумів, що хочу бути оператором.

Мені просто випала така можливість — відразу потрапила в руки відеокамера. Я один день провів із нею і зрозумів, що буду знімати кіно.

Вже знав, що є два інститута: один ВГІК (Всеросійський державний інститут кінематографії. — ред.) у Москві і один київський (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. — ред.). От я буду туди потрапляти. Вже почав просто прорубувати шлях операторський. І в 1992-му переїхав у Київ.

— А чому обрали саме київський вуз, а не московський?

— У Москві був дуже високий конкурс, 74 людини на місце. І щось мені Москва не сподобалась.

Тільки в Києві я почав розуміти українську культуру. Я не знав, хто такий Тичина, хто такий Іван Франко. Наша освіта така була. Тобто для мене це було просто відкриття — настільки я був заполірований хлопчина. Перший вірш Лесі Українки прочитав в університеті. Тобто взагалі ноль культури. У нас українською мовою розмовляв тільки мій сусід в Севастополі, один на весь район.

Ну і вся політична історія — вона почалася з Майдану. 2004 року була пряма колона з Криму з кримськими татарами, і я там із батьком разом брав участь. І так якось ввійшов у цей процес. Але вся моя кар’єра була побудована в більшості на російських зірках, музичних кліпах, рекламі. Я дуже багато в Москві працював.

У мене були такі умовно друзі, оператори з Москви. Я приїжджав до них на цвєтокорєкцию і чув, як москвічі розмовляють: «А я вот з’їздив, срубіл с хахлов бабла». Розумів, що це імперські амбіції, але не те щоб мене це якось дратувало…

Було цікаво, коли були вуличні бійки. Я в якийсь момент зрозумів, що якщо психологічно ти переважаєш, то руського дуже легко завалити, втоптати. Коли повномасштабна розпочалася, розумів, що ми переможемо саме завдяки цьому психологічному фактору. Бо в них (росіян. — ред.) рабська психологія. І ти типу як мельницю включив — починаєш втоптувати його з подачею «ти смерд». Вони це відчувають. Ясно, що є професіонали, не можна сказати, що ворог дурний.

— Чи відчували ви, працюючи в Росії, якийсь комплекс меншовартості? 

— Розкажу одну історію. Якось 2005 року на зйомки серіалу я приїхав з українським прапором двометровим — із демонстрації взяв у батька. Там був вишитий тризуб і напис «Рух». Приїхав із майстром по світлу Денисом Рубіним у телевізійний павільйон Горького, і там в одному з офісів на другому поверсі — повністю скляна стіна. Ми прям на склі повісили цей прапор, із видом на цей павільйон.

Нам два тижні нічого не казали, ну бо ж фахівець крутий, приїхав рятувати проєкт. А потім підходять і кажуть: «Ну, хватіт вже. Адін народ, для чого ця демонстрація?». Я кажу: «Це ваше відчуття, що я — один народ. А це мій офіс, і я повісив прапор своєї держави. Якщо є претензії, ви можете поруч повісити російський прапор хоч в чотири рази більше». Наступного дня прапор знятий, так на краєчок стола складений акуратненько. Пореготали, повісили вже написом «Рух» у павільйон. Приходимо зранку — прапора нема.

Ми сідаємо в офісі адміністратора і кажемо, що зйомка не почнеться, поки прапор не буде висіти на місці. Через 15 хвилин працівники принесли його і вішали вже самі.

Ми кажемо: «Хлопці, ще хоч одне слово в сторону України ми почуємо з вашої сторони — в центрі декорації вашими руками буде поставлений флагшток і ми кожного ранку будемо починати з гімну України з рукою на серці». Вони нас лякалися, відносились до нас як до фашистів.

Болота є болота. Психологічно ми їх сильніше, ми цивілізованіше. Ми навчаємось, розвиваємось. А вони дзеркало, яке дає нам таку можливість — побачити це впевнено, на власні очі, і зрозуміти, що нічого в нас немає меншої вартості.

— А коли усвідомили, що Росія становить загрозу? 

— Я в Криму в 2014-му році потрапив в полон, для мене вже все було зрозуміло. У мене забрали мою батьківщину, просто взяли і виключили. Коли я жив в Києві в общягє, то літом приїжджав, брав рюкзачок — і з Севастополя в Судак — пішки, по горам. Для мене все це рідні камінчики, а тут не можу навіть крок зробити.

Була розмова з двоюрідним братом, який у Москві, кримський. І він каже: «І що, ти мене будеш вбивати?». Я кажу: «Ну, якщо побачу тебе зі зброєю в руках на моїй території, то я по-братскі буду стріляти тобі в голову, щоб не мучився. І це моє до тебе відношення». Вже це не змінити.

«Перше, що випригнуло — такий треш, що просто соромно»

— У 2005-2006 роках тривала робота над фільмом «OrAngeLove», де герої фільму — росіянин і українка, які полюбили один одного й ніби хотіли помирити два народи. Усе це відбувається на тлі Помаранчевої революції, яка згадується побіжно. Зараз фільм у багатьох викликає негативні емоції. Яке ваше ставлення до стрічки як її оператора?

— Усе набагато простіше — там реально нема політичної складової взагалі ніякої. Фінансування цього проєкту і сценарій був підібраний саме для того, щоб відповідати контексту революції. Але запропонували Алану Бадоєву цей проєкт. Я прочитав сценарій і зрозумів, що це просто переробка якогось сюжету, який уже лежав на полочці і тут треба срочно переписати, щоб це було під Помаранчеву революцію. Я сказав, це г… я знімати не буду. А Алан просто взявся, запропонував зробити свій сценарій. Але умови продюсера були, що треба підпрацювати під революцію.

Я вирішив: добре, це буде великий (на півтори години) музичний кліп, але для того, щоб показати, що вмію працювати з великим екраном, я вже погоджусь. Там ні підґрунтя, нема за що чіплятись: Бадоєв не закладав там політичний конфлікт. Йому треба було висмикнути медійне обличчя, щоб захопити російський ринок для перегляду теж, тому там Олексій Чадов (популярний натоді російський актор. — ред.), а дівчинку, мовляв, будемо шукати десь в Україні.

Дуже часто так відбувається, що лідер думок просто не розуміє, що він робить і до яких наслідків це може призвести. Медійна людина не обов’язково мудра чи умна, а на неї покладають відповідальність, і за ці випадки хапаються.

Нещодавно був скандал із Ларисою Кадочниковою (радянська й українська акторка, виконавиця головної ролі — Марічки — у фільмі «Тіні забутих предків». — ред.), що вона російською мовою зі сцени сказала на офіційному заході. Розумію, що треба обмежувати себе і не використовувати російську мову зі сцени, я впевнений в цьому. Просто те, що відбулося далі — срач, який розгорівся — це корм для пропаганди російської. А це від того, що вона просто не подумала, що будуть такі наслідки.

Будуть з’являтися картини, де точно так само будуть помилятися автори, думаючи, що вони знайшли геніальне рішення, щоб помирити людей, не розуміючи, що це неможливо. Наприклад, режисер, який, перебуваючи в Україні, але не бачивши війни, окрім сирен; багато таких, для кого війна до сих пір не почалася. І якщо їм дати можливість зняти фільм, щось таке ж коряве відбудеться.

Перші фільми про війну — це швидкі фільми, без осмислення. Як про Бучу. Режисер щось усвідомлює, щоб дати осмислення якесь філософське? Ні, в нього мотив такий: «опа, гаряча тема». І в 2014-му році теж таке ж було. Перше, що випригнуло — такий треш, що просто соромно.

І такого і далі буде. Просто нам треба навчитись, чому протидіяти. Сєпарірувать те, що є загрозою для національної безпеки, і те, що тіпа дурака сваляв.

«Як у задзеркалля потрапив»

— Коли ви почали створювати документальне кіно? 

— Завжди полюбляв документальне кіно. Коли думаєш про кар’єру, то є план відпрацювання навичок: світло, композиція… Плюс заробити грошей у 1990-х і на початку 2000-х де можна було? Реклама, комерція — все було там зосереджено.  Але любов до документального кіно ясно що була завжди.

Як тільки з’явилась можливість, як тільки шоу-бізнес став мені поперек горла, я пішов у постановочне кіно. І тут же документальне почалось.

Все одно для себе більше знімав. Тобто я не працював таким чином, що ми прям документалку готуємо і кудись відправляємось.

— Як з’явився «Вавилон’13»?

— У першу чергу це дитя протесту. Саме класне, що мотив — це протест, тобто вийшли всі на Майдан. А далі, значить, наступний крок — це чим ми можемо допомогти? Кіношники зібрались і постановили: наш фронт — це інформаційна робота. Нам треба розкривати дух Майдану, знайомити світ із тими героями, хто вийшов на Майдан.

Мене тоді не було, я в Німеччині «Вій» дороблював.

Просто зібрались, знайшли місце в Будинку кіно й почали працювати, просто в складчину принесли обладнання. Тому у «Вавилона’13» дуже гарна карма, бо мотив є правильний.

А далі що? Класно, що це не зупиняється, дякуючи всій команді. І Володі Тихому, що він просто постоянно колінкою пинає, щоб воно працювало. Це майбутнє України, воно в таких місцях, і видно його. Так само, як і на фронті.

Загальне враження, що у нас дуже багато «совка», але дивишся — то в одному підрозділі, то в іншому підрозділі проглядається майбутнє України. І воно так потроху-потроху змінюється, Дуже важко це спостерігати, коли ти всередині. Тобі кажеться, що це танці по граблям. Але коли проходить час, дивишся: що відбувалось три роки тому? Та ні, зараз краще.

Ідеальна формула успіху — це 10 000 годин, присвячених справі. Ти не можеш революціонно просто раз — і щоб воно спрацювало. Треба пройти пішки. Тому це теж наш шлях. Хтось дотягує, хтось по дорозі відвалюється. Головне, щоб правозів цього процесу вижило як можна більше.

— Коли 2014 року ви приїхали документувати окупацію Крим, що найбільше врізалося в пам’ять з того, що росіяни там робили?

— Перше найяскравіше враження — «празнік» цей на вулицях. Ідіоти. Для мене вони (проросійські жителі півострова. — ред.) були як люди, які вийшли, зняли штани й геніталіями трясуть. Тобто мені було соромно за своїх земляків.

Ми з кінооператором Юрієм Грузіновим приїхали в Севастополь. Вийшли на площу Нахімова, я побачив цей шабаш такий і кажу: «Юра, поїхали знімати де завгодно, тільки не в Севастополі, тому що я просто не можу бачити цих людей в цьому стані».

У мене перший мотив приїхати у Крим був такий — прикрити спину батьку, щоб не влаштували суд Лінча (самосуд. — ред.). Ми його — на конспіративну квартиру, а самі в його будинку зробили засідку, навіть цілу систему відходу по дахах, якщо прийдуть лінчувати. Знайшли на Ялтинській студії димшашки, зробили електроподжиг, щоб прикривати відхід. Тобто готувались до найгіршого.

Ми спілкувалися і на тій стороні, спілкувалися з нашими. В мене були замовлення від російського телебачення — зробити інтерв’ю на блокпосту під Севастополем. Там були казакі, серби, хлопчина місцевий. Були такі замовлення. Спілкувалися з військовими частинами, з українським кораблем «Костянтин Ольшанський», який стояв заблокований. Ми привозили їм інтернет-роутер, передавали їжу. Тобто в нас було таке активне життя. Їздили по Криму весь цей період, і завжди на дорогах кожні 20-25 кілометрів патруль: два «Тигра» (броньований автомобіль. — ред.), одна вантажівка. Це було настільки масово.

Но було відчуття того, що нас, таких документалістів, багато, тому що ми постійно тримали контакт із такими ж групами правозахисними. Збирали матеріали для Гааги. На контакті були десь 10 екіпажів. За два дня до «референдума» на зв’язок вийшло тільки два.

Відчуття було таке, як у задзеркалля потрапив. Там от казакі, місцева молодь щось захоплюють, журналісти іноземні дивились і сміялись: «Це реаліті шоу? Де камери?». Відходиш від цієї події там, виходить місцевий мешканець і каже: «А що це відбувається? А развє це законно так?». І ти розумієш: подождіть, так це протизаконно, це злочин. Де правда? Де поліціянти? А з іншої сторони, ти розумієш: це військова міць, дохера їх.

Я бачив сцени, коли там дідок із бабулєчкою такий, дуже інтелігентний, стоїть на площі з прапорцем цим російським. І він так маше ним… А раз — наводимо камеру на нього — і обличчя закриває. Тобто він знає, що порушує закон.

І дивовижне відчуття, коли в полон потрапили. Нас допитували студенти Кримського університету. Людина, яка мене допитувала, сказала: «Тобі не вдасться обманути людину з двома освітами». І тут я зрозумів: навіть якщо він бреше, він собі проєктує образ, що він людина з двома вищими освітами.

«Жовтий автобус»: зрошувати ідеї дітей

— Я після полону заліз знову в історію, почав перечитувати Гумільова Лева (який історик російський, і відрізняв саме мотиви імперії російської) і Карла Юнга про масові психози, щоб просто зрозуміти, що взагалі відбувається. Ну і прийшов до того, що треба вчитися з росіянами боротися, будувати протидію в когнітивних здібностях людини.

Чим ми відрізняємося від кацапів? У першу чергу — вихованням дітей. Це наш граніт, з якого можемо побудувати міцну країну. Тому ми з дружиною цим і зайнялися — вихованням. Тоді виникла ідея «Жовтого автобуса». Тому що людина навіть мого віку все одно має рудименти Радянського Союзу — це виховання, яке відбувалось через пропаганду й так далі. Для того, щоб виростити українське покоління, психологія має працювати по-іншому.

— Підтримуєте зв’язок з учасниками «Жовтого автобуса»? І чи відчуваєте нині вплив того, що робили протягом всіх тих років? 

— Та 100 %! Ми спілкуємось, у деяких проектах працюємо разом, запрошуємо їх. Є ті, хто навчались в університеті Карпенка-Карого, в КНУКІМ (Київський національний університет культури і мистецтв. — ред.). Ми надали знання, які дали їм змогу на бюджет потрапити. Тобто в нас є діти, є підлітки, які пішли шляхом медіа, і вони навчаються, і в комерційних проектах вже беруть участь.

Це була ціла система побудована — з двома регіональними відділеннями, комунікацією між майстрами й учасниками. У нас є експедиції, ми приїжджаємо, проводимо майстер-класи. Але щоб на цьому не зупинитись, відкриваємо маленькі простори, де діти можуть навчатися і спілкуватися з іншими регіонами України.

Ми розуміли, що активної молоді все одно якийсь процент. У нас був просто соціальний експеримент. Під час першої експедиції (Мар’їнка, Красногорівка) збирали повний актовий зал, скільки могли, дітей, показували наші роботи, розповідали, хто ми такі. І пропонували залишитись тим, хто хоче пройти курс і брати участь у зйомках. Залишалося в основному 25-30 людей зі 500-1000. Наступної експедиції ми навіть не збирали великі зали, просто об’яву вішали в школах. Збирались ті самі 25-30 людей — ті, хто бажає працювати з медіа, з інформацією, хто може вирости до лідера думок, який може транслювати якусь ідею. От у них ми вкладаємо, з ними ми працюємо й даємо повну можливість. Вони за три дні навчаються, щоб довести свою картину до екрана, стисло зробити меседж кіномовою, який прочитає глядач.

«Жовтий автобус» теж проєктували з думкою, що це може бути класна система реабілітації. Бо військовий повертається з фронту з депресією, з посттравмами, його треба лікувати. А тут він спілкується з дітьми, навчає їх тому, що сам уміє. У нас був режисер монтажу, який із 2015-го року воював. Коли він виїжджав із нами в табір, було дуже важко на нього дивитись — просто сіре лице.

На третій день після того, як він прочитав майстер-клас і почав працювати з групою по монтажу, приходить із румянцем і каже: «Ви мене врятували». Ми його вивели на емоційний рівень до отримання травми. Він згадував своє відчуття, як полюбив кінематограф.

Всі наші ідеї спрацювали. Трошки треба ще допрацювати, щоб це була система державна. У нас як майстер приїжджала Іванка Сахно (українська акторка, живе і працює у США. — ред.). Вона подивилася, як працює табір, і каже: «Так у вас Лос-Анджелес». От кіношколи в Лос-Анджелесі так і працюють — просто будь-яку професію можеш спробувати, скільки в тебе енергії вистачає: звукорежисером, оператором, режисером монтажу, актором. І у нас були такі вундеркінди, що по чотири професії за один табір брали.

Треба підтримка держави. А чиновники впевнені: раз ми займаємося цим проєктом, значить, у нас дуже хороша лапа волосата і ми гроші маємо. Вони чекають від нас пропозицію, яка буде їхня доля (йдеться про зиск. — ред.). Ми з цим стикнулись безпосередньо.

Кінооператор чи військовий?

— Як ви опинились у війську?

— Просто повезло. Я в Римі був, коли почалась повномасштабка. Повернувся в Київ, почав шукати своє призначення, чим можу допомогти. Подзвонила мені кінопродюсер, у якої дядько з Адамом воює з 2014 року. Він, шукаючи оператора БпЛА, звернувся до неї, вона до мене — і все, ми познайомилися з Межевікіним Євгеном.

Я в принципі і хотів іти на фронт. Перший мотив мій — бо в мене призовного віку два сина. Говорю: «Так, від кожної родини по чоловіку. Значіт, я бігу, пацани, сидіть дома». 

— Ви зараз себе більше сприймаєте як військовика чи кінооператора?

— Я кінооператор, але… Таке складне питання, тому що не можу повністю відчути себе оператором. Для цього треба тумблер перемкнути, по-творчому дивитись. Іноді в мене вдається таке. От перерив або у нас вихід на бойове завдання через три дні — у меня є час — три дні, за які я можу ввімкнути цей тумблер і стати оператором. Наприклад, зранку вийти на сході сонця, поймати якийсь стан, зробити фоточку чи відео підзняти.

Бути військовим — це на 90 % тупо виживання. Підтримання в належному стані обладнання, а ще викопать бліндаж, масло поміняти, машину обслуговувати тощо. І ти в цьому процесі не можеш собі дозволити виключитися. На початку були такі ситуації, коли я під обстрілами в окопі дивлюсь, як вдоль окопа пацани лежать. Яка композиція класна! Вот з того ракурса чудово було б зняти! Зараз вже відсікаєш це від себе. І це дуже важко.

Важко, бо я ніколи не був військовим і не хочу ним бути. Я завжди був пацифістом. І я хочу бути оператором, але не можу ввімкнутися.

У нас був діалог з одним офіцером, який каже: «Ваша проблема в том, що ви напів військові!». А я кажу: «Це не наша проблема, це ваша проблема. Ви б із задоволенням мали би стройових собі в пілотах, але вони б вам так якісно роботу не зробили. Ми ж мотивовані самі по собі, нам не треба пендиля». І він погодився відразу. Добровольці військовими не стають.

— А що стримує вас від зневіри?

— У мене є діти. І я знаю, наскільки буде важко адаптуватись в іншій країні. Мені в Крим ще повертатись. Точно знаю, що посижу на Херсонесі, подивлюсь, як орки копорсаються у воді.

Якщо серйозно — це дійсно діти, яким я обіцяв країну. От зараз бігом мені треба добить, щоб їм ця війна не дісталась.

Ще трошки зусиль покласти, щоб вони не знали нічого про цю війну, крім телевізора, окрім сирен і того, що вони вже побачили. Щоб вони тут не опинились. Не треба їм це. Знаєш, там все це «треба бути чоловіком». Фігня це всьо. Можна бути сильною людиною, нічого не знаючи про війну.

У нас взагалі дуже сильні люди. От це з позитивного, що я побачив. Тому що в цивільному житті в мене коло спілкування — режисери, оператори, художники, музиканти. А тут я побачив зріз суспільства.

От наприклад: іде евакуація, нас плацкарт завантажили поранених із-під Лисичанська, тобто повний потяг. Я пішов у туалет, повертаюся (в мене бокове місце, де я на столику бутилку води залишив), а там сидить такий, із гіпсом на нозі, здоровий, кремезний мужик. Прямо видно: із землі, із чорнозьома вийшов. «Твоя вода?» — питає з таким наїздом. А я кажу: «А що, в армії є щось своє?». А він мені так двома пальцями в лоб: «Вот тут твоє. Якщо їм вміло користуватись, то можна багато чого досягнути. Я багато чого досягнув». Ну де я таке ще побачу?

— Ви згадували, що переосмислювати цю війну ще зарано. Водночас росіяни інвестують величезні кошти для створення пропаганди. Як за таких умов нам протистояти? 

— Пропаганда нам потрібна, її треба розбудовувати. Цим займається Міністерство інформаційної політики. Повинне займатися. Що вони роблять — я не знаю. Можливо, там щось відбувається. То, що ми результатів не бачимо, не значить, що хтось цього не робить.

То, що в нас немає потужної такої пропагандистської машини — це сумно, бо успіх у війні від інформаційної складової дуже залежить.

Логічних конструктивних дій я не бачу. В армії ми також знаходимося в конфлікті: наше вміння комунікувати й налагоджувати горизонтальні зв’язки конфліктує з державною армійською системою. Ми класно комунікуємо на рівні малих організмів. Як побудувати армію, яка з малих організмів може збиратися в корпус і ефективно працювати? Я впевнений, що ніхто не знає, навіть командувачі наші.

Як, блін, як батьки-засновники в Америці зібрались докупи? От ми ніяк батьків-засновників зібрати не можемо. Наступне покоління це зробить. От пацани, які зараз в окопах, яким по 18-20-25 років, які зараз набувають досвід, — вони з іншою ментальністю. От вони стануть офіцерами, які будуть змінювати цю армію. Просто сподіваємось, що ця маса в точці біфуркації, що ми все одно пересилимо. Тому що діти більш патріотичні, і це покоління буде підтягувати.

— За вашим відчуттям, якого кіна зараз бракує?

— Не вистачає всього. Просто для кожної цільової аудиторії потрібен свій меседж по своїй формі.

Не вистачає української «Масяні». Ну отак просто щоб. Не вистачає історій військових про любов. Короткометражки випускають, але якого-небудь епічного полотна бракує.

Мені теж важко судити, я ж не в контексті. Щось же виходить. Можливо, не таке яскраве чи не так подається. От «Довбуш», зробили «Довбуш». Класний проєкт. Добре зроблений, патріотично налаштований, якісний. Ну це ж величезні кошти. І це один приклад. Десяток таких за рік не зробиш. У нас навіть кіношного ресурсу нема такого рівня, щоб робити так, як це роблять москалі. Де його взяти, коли в нас всі гроші отак-от на зброю достаються? І я теж це теж розумію.

В першу чергу треба політичне рішення. Зібрати команду, яка буде працювати на медійному фронті, і просто всіх, хто потрібен. Прорахувати пакет медійний, який там потрібен державі. Хто нам потрібен? На якому рівні? Для якої цільової аудиторії ми працюємо? Не обов’язково, щоб просто топові оператори чи режисери там працювали. Ми можемо це там організувати тим ресурсом, який є в наявності, не обов’язково просто всіх із фронту забирати.

— Якщо говорити про контексти, на війні їх нашаровується особливо багато. Наприклад, є місця, де можеш купити бургери чи піцу у закладах, а за 10 хвилин звідти вже будеш на лінії бойового зіткнення. Тобто це геть не класична війна, як можна собі її уявити. Чи помічаєте ви, як оператор, ці нашарування? І як сприймаєте їх?

— Я постійно над цим працюю, тому що перебуваю в процесі побудови повнометражного фільму. І для мене зараз період накоплення, збирання каміння, яке треба сублімувати і викласти в своє бачення. Тому постійно переварюю ці контексти.

Спочатку зажди здивування, бо все переплітається настільки близько. Але це теж, напевно, особливості нашої ментальності, бо у нас там Coffee Team працював на Груші (на вулиці Михайла Грушевського в Києві. — ред.), скільки… 200 метрів від барикади? І все нормально, офіціанти красиві. Американці такого собі не можуть представити. А ми собі можемо дозволити ці контексти об’єднати разом.

Можна приїхати з теплим лате в бліндаж, і ми так радісно це використовуємо, тому що є таке бажання і можемо собі дозволити.

Оце народна війна. Так само як «ОККО» в Констахі (місто Костянтинівка на Донеччині. — ред.), де безкоштовна кава. Там сотні літрів в день уходить, черга постійна. Ну це ж не бізнес. Бізнесмен, який навчався за бізнес-моделями Німеччини, він що, так буде це робити? Для Америки це нонсенс.

Це я перевіряв, спілкувався з госпітальєрами-американцями. Вони кажуть: «Ні, це ексклюзив. Це вот ваше».

Приїхав із Вісконсіна (штат США. — ред.) хлопчина, він госпітальєр із 2014 року, добре говорить українською. Цікаве таке спостереження від нього як від медика: «У вас ставлення до болю — не признаєтеся. Американець розкаже тобі все, що з ним відбувається. Як щось не витримує — буде кричати. Українці — ні: “Та разве це боляче? Це ж нормальна робоча ситуація, поранення. Ну, відірвало ногу. Ну що ж, значить, буду вчитися ходити на протезі. Що я буду вас турбувати?”». Це от така особливість, яка для нього була була відкриттям.

Але це теж щось каже про наш народ. Витримка якась. Наскільки ми готові просто довести справу до кінця. Це теж додатковий фактор. Да, хєрово, дуже хєрово. Уже давно хєрово. Вже давно сил немає. А вибір є? Треба встати — встали й пішли.

У мене в пам’яті зима 2023-го під Бахмутом. Не було бліндажів, антен, комфортного життя, тільки по окопам. І деякі з них такі, що пультом отак висунув, а по тобі працюють. І так постійно. Я просто вилажу з того окопа і думаю: «Вже все. Зараз я встану — рюкзак із цима павербанками, «Екофлоу», весь цей комплект вдягаю — і якщо спіткнусь, я вже не підіймусь». Наступного дня виходить сонечко, і вдруг я такий: раз — вітамін D, ти диви! Пробую: запригую на окоп, раз-два — я вже вгорі. Звідки воно взялося? Там вже не було нічого. Просто сонечко, добрий настрій, шутка, тролінг нормально підтримують життя.

Я мізками розумію, що, напевно, мог би і більше для держави зробити як керівник того ж проєкту «Жовтий автобус», якби були можливості для цього. Але вже шлях такий.

Змирився і роблю свою справу там, де мені дозволено.

— Ви говорили, що ми сильні коли об’єднані. Зараз відчувається спад цього. Що може об’єднати нас знову?

— Дуже чудове питання, на яке я не можу дати відповідь, тому що це такий період… А, знаю! Ще більше катастроф. Якщо нам війну об’явить Китай — це знов нас об’єднає.

Трошки об’єднала нас зараз Америка. Наступний — Китай. Мені сподобалось, як Пьотр Кульпа (це польський експерт, який працював в уряді польському), його хтось питав, який прогноз. Він: «Якщо нічого не зміниться, наступна картина — війна Америки з Росією проти Китаю з Європою». Що це, як не чорний юмор? Чорний юмор тільки залишається. Тому побачимо. Ми готові до того, що вдруг все ще погіршиться.

Ніхто не мог проаналізувати, не розраховував, що буде від нас спротив. Так само ми побачили один одного, наші можливості. Зараз перекрийте нам все повністю — не зупиниться боротьба. Можливо, ще росіянам буде гірше, тому що вони розслабляться, і тут ми якраз зможемо використати можливість. Окажеться, що наші недоліки ми перетворюємо в переваги. Так вже було. Прорив на Харківщині — це чудовий приклад був, це була тактична перемога просто височайшого рівня. І Курська операція — теж це нормально в рамках стратегії і політичного значення. Всі підручники зараз переписують активно по всьому світу, тому що це унікальні операції.

Впевненість є, що все одно ми об’єднані. Воно зверху, корочкою, роз’єднані. Адаптуємось. Все одно у нас є комунікація зв’язана, у нас в глибину зв’язки побудовані. Є волонтери, у них є свої підопічні, у підопічних там постійно іде процес взаємопідтримки. Унікальний процес по об’єму підтримки.

Мені здається, що просто на поверхню вилазять голосисті, які харчуються проблемами. Типу істерику влаштувати: «А, все пропало! Зрада, зрада!». Той, хто працює, йому ніколи кричати «Зрада!» — він зайнятий роботою.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.