Цивільні бранці: з чим стикаються люди після звільнення з полону?

У цьому матеріалі Роман ділиться, що допомогло йому пережити полон і стало мотивацією допомагати іншим. А психологиня Юлія Люльченко та юрист Олег Опаренко розповідають, як полегшити процес адаптації колишнім цивільним бранцям та яку допомогу їм може надати держава.

«54 дні в катівні»: досвід Романа Баклажова

— Коли я виїхав з окупації (а це було якраз перед псевдореферендумом), почав шукати волонтерські організації, які могли б допомогти мені як цивільному експолоненому. До когось звертався сам, хтось, навпаки, знаходив мене. Так отримав допомогу на загальну суму близько 150 тисяч гривень. Ці гроші були вкрай потрібні: я провів 54 дні в катівні, тож треба було відновити здоров’я.

Я розпитував тих, із ким сидів у камері, і з подивом дізнався, що вони не отримували жодної допомоги — ані від волонтерів, ані від держави. Тож почав координувати цих людей, сконтактовувати, з ким потрібно. Згодом хтось із них передавав мій номер своїм знайомим, а ті — своїм. Так усе й закрутилося.

Згодом я вирішив усе це систематизовувати: створив чат і заснував громадську організацію. Назвав її «11 листопада» — на честь дня звільнення рідного Херсона від російської окупації (11 листопада 2022 р. — ред.).

Я співпрацюю з психологом, юристом і бухгалтером. Уся їхня допомога — на ентузіазмі. Юрист Олег Опаренко — мій товариш, який пройшов полон іще в 2014-му. Згадувати про це не дуже любить. Жартуємо, що він був у полоні півтора рази: коли мене відпустили, його викликали на допити і сім днів тримали в напрузі — лякали, що заберуть. Але зрештою обійшлося.

У 2022–2023 роках про цивільних полонених фактично ніхто не дбав, але зараз ситуація значно краща. Думаю, якби ми самі не почали відстоювати свої права, нічого б і не змінилося.

Одна з найбільших проблем, із якими стикаєшся після полону — це нерозуміння. Поліція, СБУ, ТЦК — багато хто просто не вміє з нами спілкуватися. Наприклад, коли ТЦК перевіряє документи, можуть оточити, поводитися грубо — і це тригерить, адже нагадує, як росіяни хапали нас під час окупації. У таких випадках починає накривати, з’являється тремор.

Один хлопець розповідав, як після звільнення з полону давав свідчення в прокуратурі. І в нього запитали: «Ви що, не могли попросити їжу?». Тут просто бракує слів. Люди не розуміють, що таке окупація, що таке полон, через що ми пройшли.

З іншого боку, наприклад, поліція в Херсоні й регіоні працює під обстрілами. Вони — одні з пріоритетних цілей росіян. Думаю, їм і самим потрібна допомога, що й казати про знання правил спілкування з тими, хто повернувся з полону.

Ще одна болюча тема — лікарні. Здоров’я після російських тортур сильно погіршується. Більшість ув’язнених проходять через «перевиховання» струмом. Я через це теж пройшов. Страждають серце, зуби, нервова система. А коли звертаєшся по допомогу, часто стикаєшся з байдужістю. Правда, у військових шпиталях ставлення людяне — я сам це відчув.

«Будь-які питання намагаємося вирішити»

— Ми працюємо не так, як звичайні фонди. Ми на зв’язку 24/7. Якщо хтось із наших захворів — я знаходжу ліки, йду до лікарів, домовляюсь. Будь-які питання намагаємося вирішити.

Якось наш знайомий на кордоні з Молдовою зустрів чоловіка, якого нещодавно звільнили з полону. Вони перекинулися кількома словами, знайомий лишив тому мій номер. Близько сьомої вечора мені дзвонить незнайомець:

— Мені дали ваш номер, не знаю навіть, як того чоловіка звати. У нього така машина — з красивим салоном…

Я зрозумів, про кого йдеться. Швидко пояснив ситуацію хлопцям, вони забрали чоловіка, дали їжу, речі, житло. А згодом ми допомогли йому з роботою.

У нас не просто фонд, у нас братерство. Знаю кожного особисто. Можу по кілька годин говорити з людиною — я ж сам це проходив, знаю, як накриває.

Ми незалежні й не отримуємо фінансування. Якщо комусь потрібна допомога — пишемо в чат. До прикладу, одному з підопічних треба було купити телефон — скинулися по 50, 100, 200 гривень — і допомагаємо.

Термін «цивільний полонений» — умовний. Ми користуємося ним у побуті, але юридично такого поняття наразі немає. В Україні це офіційно називається «особа, незаконно позбавлена особистої свободи».

Надавати такий статус чи ні — вирішує Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. До її складу входить 18 осіб, зокрема представники громадськості. Однак процедура підтвердження факту перебування в полоні наразі залишається непрозорою та складною.

Багатьом моїм знайомим-співкамерникам уже тричі відмовили в статусі, попри наявність свідчень. Комісія одна для військових і цивільних полонених, і, відверто кажучи, навантаження на неї колосальне.

Показовий приклад: усі голови сільрад і депутати, які були в полоні під час повномасштабної війни, отримали статус одразу. Їхня проукраїнська позиція очевидна, тут ніхто не сумнівається. А от якщо людина, скажімо, була затримана окупантами п’яною, провела в полоні кілька днів без катувань — чи має вона право на той самий статус? Формально — так. З іншого боку, постає питання справедливості щодо тих, хто пройшов через тортури.

І ще одне важливе зауваження: серед членів цієї комісії зараз немає жодної людини, яка сама пережила російський полон. І, на мій погляд, це велика помилка.

Після того, як людина отримала статус незаконно позбавленої свободи, держава має надати їй виплати, забезпечити реабілітацію та санаторно-курортне лікування, а також дати відстрочку від мобілізації (крім випадків, якщо особа добровільно хоче піти у військо). Але багато хто про ці права навіть не здогадується. Я й сам дізнався про можливість санаторно-курортного лікування лише через два роки після звільнення.

«У росіян це типова фішка: вивозити на “розстріл”»

— Був випадок, коли знайома журналістка знімала сюжет, і до неї підійшов незнайомець, почавши на камеру розповідати, що був у полоні. Але його історія їй видалась підозрілою — він говорив повну нісенітницю. Ми запитали в чаті нашого фонду чи, може, хтось знає його. Але тоді цього чоловіка ніхто не впізнав. Я вирішив сам із ним зустрітися. Виявилось, що в нього параноїдна шизофренія, але він справді був у полоні й зазнав страшних тортур — йому пиляли зуби напильником.

Зрештою ми дізналися про ще більш моторошні речі, які росіяни коїли з ним у полоні. Все-таки один із наших його впізнав — окупанти їх разом водили на фейковий розстріл. У росіян це, до речі, типова фішка: вивозити на «розстріл», щоб психологічно зламати. Схема робоча — лякає до сиріт на шкірі.

Взагалі для полонених росіяни вигадували різноманітні тортури — комусь погрожували, когось принижували. У камерах, до речі, нас усіх роздягали. Мені, наприклад, погрожували через те, що я колись був у складі «Правого сектора» — вони таких особливо не люблять. А ще я був свідком зґвалтування чоловіка кийком. Усе те, що відбувалося в тих застінках, стерти з пам’яті неможливо.

Знаю чоловіка, який пережив СНПК — сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом. Я пропонував йому звернутись до Фонду доктора Деніса Муквеге, який надає допомогу в таких випадках. Дав би свідчення — отримав 3000 євро на реабілітацію, все анонімно. Але він відмовився, хоч і мав великі фінансові труднощі. Сказав лише: «Не хочу згадувати».

Флешбеки з’являються раптово. Останній раз мене накрило, коли я лежав у шпиталі. Побачив там на підлозі брудну ганчірку — звичайний замизганий рушник. Такий самий у нас був у камері, ми ним мили підлогу. Я бачив це щодня у лікарні, і все було нормально. Але одного дня — наче у фільмі жахів: стіни поплили, все навколо почало змінюватись — і я ніби знову там.

Якщо хтось із полонених починає говорити про пережите — дайте йому висловитись. Не перебивайте. Можна спитати щось нейтральне: «Як ти це пережив?», «що думаєш робити далі?». Це дає людині відчуття, що її чують і що вона комусь потрібна.

«Як могло статися, що вони почали вбивати нас?». Волонтерство психологині Юлії Люльченко

— Я надаю психологiчну підтримку людям, якi повернулися з полону, зокрема за запитом БФ «11 листопада».

Коли у 2014 році на сході України почалася АТО, я не могла залишатися осторонь. Була вражена й шокована агресивними діями росіян. Майже кожна родина має родичів у Росії — як так могло статися, що вони почали вбивати нас? Ці питання не давали мені спокою.

Через соцмережі я швидко знайшла однодумців і ми почали допомагати переселенцям із Донеччини, які прибували до нашого міста (в Одесу. — ред.). Згодом об’єдналися в громадську організацію «Волонтерська психологічна служба Одеси».

Я відчувала, що хочу бути корисною і робити те, що вмію: надавати психологічну підтримку, стабілізувати психоемоційний стан людей, яким довелося рятувати себе та своїх дітей від війни, тікати й залишати свій дім. Хотіла, щоб вони відчули: допомога поруч, вони не самі у біді.

Робота з людьми, які пережили полон, тортури чи тривале насильницьке утримання, — надзвичайно складна й делікатна. Вона базується на принципах травмо-орієнтованої допомоги та містить кілька важливих етапів і підходів. До речі, слід уникати терміну «експолонений» — це сприяє стигматизації та закріплює за людиною статус жертви. Варто казати «людина, яка пережила полон».

Формат роботи залежить від етапу реабілітації, стану людини та її готовності до контакту. Це може бути як індивідуальна робота, так і кризове консультування. Найчастіше я працюю саме в індивідуальному форматі — один на один. Головна мета — стабілізувати емоційний стан людини, підтримати її, не травмуючи повторно. Моє завдання — повернути їй відчуття контролю над своїм тілом і життям, відновити базове відчуття безпеки.

Волонтерська служба, в якій я працюю, організовує ресурсні програми сімейної психологічної реабілітації з виїздом у Закарпаття. У програмі — групові заняття з психологом для чоловіків, жінок і дітей, арттерапія, тілесно-орієнтована терапія,, психологічні ігри, індивідуальні сесії з травмотерапевтом, сімейним і дитячим психологом, екскурсії.

«Травма часто “застрягає” в тілі»

Люди, які пережили полон, тортури, приниження та тривалу ізоляцію, зазвичай мають комплексну психологічну травму. Найпоширеніші наслідки — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія, апатія, втрата відчуття себе, суїцидальні думки. Часто виникають труднощі у стосунках (від частих непорозумінь до розлучення), спалахи агресії, емоційна замкненість, втрата сенсу життя.

Травма часто «застрягає» в тілі — проявляється як хронічне напруження, постійна тривога, відчуття загрози, зʼявляються проблеми зі сном. Психологи тоді фокусуються на тому, щоб відновити звʼязок з емоціями, довіру до себе та інших, працюють над провиною вцілілого. Я застосовую підходи, орієнтовані на тілесні симптоми, а також допомагаю відновити особисті кордони.

Стан людини, яка пережила полон, — надзвичайно складний, але не безнадійний. Психоемоційна корекція можлива, однак залежить від багатьох чинників.

Що довше тривали тортури, ізоляція чи приниження, то глибшою стає психологічна травма.

Не менш важливе й оточення після звільнення: наявність або відсутність підтримки близьких, безпечного простору, вільного від стигми. На жаль, багато людей із досвідом полону стикаються з байдужістю, непорозумінням або бюрократичними перепонами, що лише посилює відчуття зради й самотності.

Реакції людей на пережитий полон можуть суттєво відрізнятися. У когось симптоми проявляються одразу, в інших — через кілька тижнів або навіть місяців. Дехто може зовні здаватися стабільним, але з часом їхній внутрішній стан починає «згасати».

Психологічна допомога в таких випадках не завжди має бути інтенсивною. Комусь достатньо психоедукації (просвіти. — ред.), підтримки близьких і базового консультування. Водночас інші можуть потребувати тривалої психотерапії, звернення до психіатра, медикаментозного чи навіть стаціонарного лікування.

Я свідомо не деталізую досвід клієнтів: уявляння травматичних подій, навіть через розповіді інших, може викликати емоційні наслідки — так звану вторинну травматизацію — у тих, хто не переживав травму особисто.

Підтримка рідних після полону

— Рідним і близьким достатньо просто бути поруч. Присутність, тепле слово, тиша й терпіння — це найкраща підтримка. Будь ласка, не розпитуйте подробиці досвіду в полоні, якщо людина сама не почала ділитися. Повернення з полону — це не «кінець історії», а початок довгого шляху емоційного та фізичного відновлення.

Дайте людині час і простір. Не знецінюйте її почуттів. Уникайте фраз на кшталт: «головне, що ти живий» або «забудь усе, що сталося». Натомість скажіть: «Ти маєш право на всі свої почуття» або запитайте: «Чи тобі зручно зараз?». Важливо не порушувати тілесні межі: не торкайтеся людини без її згоди. Навіть дружні обійми можуть викликати страх або тривогу. Краще запитайте: «Чи можна тебе обійняти?» — і, будь ласка, прийміть будь-яку відповідь.

Можливо, близька людина захоче побути на самоті — це нормально. Дайте їй змогу знову відчути контроль над власним життям. Приймайте будь-які реакції — після пережитого люди можуть бути мовчазними чи надто балакучими, тривожними, дратівливими, уникати спілкування, світла чи сну.

Не забувайте, що й рідні тих, хто повернувся з полону, переживають непростий досвід. Їхні почуття також важливі. Щоби мати сили підтримувати того, хто пережив травму, потрібно дбати й про власні ресурси.

Ще одне важливе застереження — не героїзуйте досвід полону. Це може викликати почуття провини. Замість цього скажіть: «Ти зробив усе, що міг». Адже до такого досвіду підготуватися неможливо.

Юридична підтримка після полону: поради Олега Опаренка

— Влітку 2014 року я сам пережив полон — у донецьких катівнях так званої ДНР. Тож знаю із власного досвіду, що це за стан, коли ти на межі життя й смерті. Тому й долучився до фонду «11 листопада» і на громадських засадах допомагаю цивільним експолоненим із юридичних питань.

Я супроводжую їх у процесі визнання факту позбавлення їх особистої свободи. Цей момент — не проста формальність. Цей статус потрібен, аби отримати соціальні гарантії, виплати й право на відстрочку від мобілізації. Бо тих, хто пережив полон, мобілізувати можуть лише добровільно.

Процедура отримання статусу тривала й доволі непроста: людині треба подати заяву й докази до спеціальної комісії при Міністерстві розвитку громад. Комісія працює незалежно — туди входять представники держави та громадськості, вона розглядає заяви щонайменше раз на квартал. Якщо рішення позитивне, дані про полоненого потрапляють у державний реєстр, а сам полонений отримує витяг із нього. Якщо ж ні — можна подавати повторно чи звертатися до суду.

Що вважають доказовою базою? Це може бути витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) про відкриття кримінального провадження, рішення про визнання людини потерпілою, свідчення очевидців, матеріали з медіа тощо. Якість і повнота доказів тут справді критично важливі — від них залежить результат.

Де ще шукати допомоги

Ще кілька організацій, де цивільні після повернення з полону можуть безоплатно отримати психологічну, юридичну або фінансову допомогу:

• ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» — громадський рух, що бореться за повернення цивільних полонених додому, допомагає в реабілітації та соціалізації після звільнення;
• ГО «Цивільні в полоні» створена родичами полонених, допомагає розшукувати й повертати цивільних осіб із російського полону, також надає психологічну підтримку колишнім бранцям і їхнім родинам;
• ГО «Блакитний птах» надає кваліфіковану інформаційну, психологічну, правову та реабілітаційну підтримку цивільним, які пережили досвід полону, та їхнім родинам;
• Фонд доктора Деніса Муквеге — всесвітня організація, яка підтримує постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК).
• Центр допомоги людям, які пережили полон і тортури, де надають психологічну допомогу військовим та цивільним, які цього потребують. Центр є частиною екосистеми UNBROKEN у Львові.