Як завершити гендерний розпад?

Питання про те, якими ми можемо бути як чоловіки і жінки, відступає на задній план, якщо постає питання: навіщо ми взагалі, як нам вижити як людству і який у нашому існуванні буде сенс.

Впертість як спосіб мати майбутнє

Мислити довгим горизонтом вважається привілеєм розвинутих, багатих і стійких суспільств. Це не для тих, хто змушений виживати, долаючи кризу за кризою.

Однак, якщо не плутати таке мислення з довгостроковим плануванням і розтягнутими бюрократичними процесами, то й у тих привілейованих суспільствах довгого горизонту небагато. Короткі електоральні цикли, капіталістична логіка конкуренції та максимізації прибутку, а також звичайний людський егоїзм не залишають для нього структурних умов, скільки б уряди не говорили про сталий розвиток.

Не руйнувати власне майбутнє заради теперішньої вигоди; не створювати проблем, які майбутні покоління не зможуть вирішити; підтримувати баланс між економікою, суспільством і довкіллям — усе це завдання, для яких ніколи не буде ідеального часу. Тому довгий горизонт мислення стає радше політичним вибором і особистою позицією, принципом, якого дотримуються всупереч обставинам.

Віра у стале й гармонійне майбутнє в тій турбулентності, в яку заходить світ у третьому тисячолітті — із політичними кризами, війнами, розвитком ШІ й робототехніки, свідками яких ми вже є і які швидко можуть створити справжню антиутопію (або й просто перетворити людство на тупикову гілку еволюції), і дії згідно з цією вірою — це також, як на мене, політичний вибір. Коли все довкола каже, що сенсу в ні в чому немає і далі буде тільки гірше, лише оця впертість — уявляти краще майбутнє для людства — і зможе в те майбутнє привести.

Утім, є одна сфера життя людини, де мислення на довгу перспективу дається порівняно дешево. У гендерних питаннях — про те, як бути небінарними особами¹Ідентичність, коли людина не відчуває себе чоловіком чи жінкої, а може визначати свій гендер як змішаний або навіть відсутній., жінками, чоловіками, як будувати стосунки з собою та іншими, як ухвалювати рішення сьогодні й розуміти, куди вони приведуть нас завтра, — ми приймаємо довгий горизонт мислення простіше, ніж у політиці чи економіці. Окрім того, що це безсумнівно позитивно впливає і на життя людей як особистостей, і на спроможність суспільства, це ще й нагода потренувати той тип мислення, який критично необхідний нам зараз.

Український гендерний горизонт

Довгий горизонт потребує погляду не лише в майбутнє, а й у минуле.

В українському минулому є перша хвиля фемінізму кінця ХІХ — початку ХХ століття, яка боролася за базові права для жінок (економічні, освітні, політичні) синхронно зі суфражистками та яку активно підтримували чоловіки з національно-демократичного табору.

Однак пізніше, у 1930-х роках, Мілена Рудницька³Мілена Рудницька (1892–1976) — громадсько-політична діячка, політикиня, журналістка, освітянка. Піонерка українського фемінізму. вже сперечалася з інтегральним націоналізмом⁴Інтегральний націоналізм — ідейно-політичний напрям, радикальна форма авторитарного націоналізму. Виник у Франції у кін. XIX–поч. XX ст., а в 1920-х роках сформувався на заході України й у колах українських політичних мігрантів., який відповідав загальноєвропейським консервативним настроям і заперечував доцільність емансипації та рівноправності жінок, акцентуючи на їхній материнській і підпорядкованій ролі.

Цю динаміку нам вартує пам’ятати. Як і покоління, народжене в 1880-х, яке протягом свого життя перейшло від пересування кіньми до атомної бомби, сучасні міленіали мають усі шанси побачити еволюцію від електронного калькулятора до ШІ, який цілком імовірно витіснить частину людей із ринку праці. Стрімкі зміни лякають, і ми вже можемо спостерігати, як маятник настроїв намагається гойднутися в консерватизм і правий популізм, псевдорелігійну маячню, заборону абортів і навіть «відміну гендеру».

Радянський Союз декларативно надав рівні права жінкам раніше, ніж це зробили багато західних країн, і масово виштовхнув їх на ринок праці. Це було оплачено дуже дорогою ціною, адже гендерна дискримінація й насильство всіх видів продовжували існувати, але заявляти про них не можна було, та й мало було способів від них захиститися.

У незалежній Україні це зіграло дуже злий жарт: більшість суспільства була переконана, що жодних утисків прав жінок більше немає. Насправді ж єдине, чого насправді не було, — це сформованої мови, термінів і наративів, щоб означити величезний масив гендерних проблем і чоловіків, і жінок. Поступово, десятиліттями, крізь опір і висміювання, ця мова напрацьовувалася.

2001 року Оксана Кісь⁷Оксана Кісь (нар. 1970) — історикиня, дослідниця, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології. у статті «Моделі конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній Україні» дуже влучно підсумувала нові гендерні моделі жіночності як «Берегиню» і «Барбі»: хоча більшість жінок працювали (а часто і цілі родини виживали завдяки жіночій праці), їхня професійна роль зникає з публічного дискурсу, поступаючись образам материнства і сексуальності. 

З такою урізаною і невідповідною дійсності гендерною роллю, із повсюдною та наскрізною дискримінацією жінкам було некомфортно. Однак цей дискомфорт не знаходив мови для вираження, адже єдина противага цьому стану справ — фемінізм — була демонізована в суспільній свідомості, а отже, недоступна більшості.

Це породжувало цікаві покручі.

У 2000-ні страшенно популярними були тренінги з ведичної жіночності, на яких жіночу домашню працю перевизначали як сакральну, матка дихала, довгі спідниці черпали з матінки-землі енергію та передавали чоловіку. Неможливість змінити баланс влади в реальному житті компенсували фантазіями, де секс перетворювався на заряджання чоловіка енергією, без якої він начебто не був здатний чогось путнього досягнути.

Не менш популярними були і тренінги стерв. У суспільстві, де і матеріальні, і символічні ресурси належали чоловікам, навчання того, як «переманіпулювати маніпулятора», використати мужчину заради власних цілей (освіта, бізнес, майно), давало надію на хоч якийсь короткотерміновий результат.

Хоч про загальносуспільні зміни й гендерну рівність на цих тренінгах не йшлося, я вважаю їх сірою зоною емансипації того часу. Вони показують, що в межах нав’язаних гендерних ролей «Берегині» та «Барбі» жінкам добре не було. Вони шукали виходу. І зрештою знайшли — але не на тренінгах, а, як і українське суспільство загалом, на Євромайдані.

Гендерний розпад

Революція гідності позначила кінець періоду пострадянської інерції в історії України. Вона була вираженням свідомого вибору європейських цінностей і демократії, і подальші події це підтвердили.

Хоча дискурсивна поверхня Майдану була гендерно стереотипною (медіа любили знімати сюжети про «жіночі» кухні та «чоловічі» барикади), його функціонування було складним і багаторівневим, залучало жінок до різних типів волонтерства, а отже, давало їм вихід із ролей «Берегині» й «Барбі» в публічний простір — вихід легітимний і такий, який суспільство схвалювало.

Згодом, після початку російсько-української війни, високий символічний статус доброволиць і волонтерок як рятівниць України допомагав вести із суспільством розмову про сексизм і дискримінацію. Інтерес до фемінізму й гендерних питань, кількість дискусій, книжок, матеріалів у медіа, активізму й адвокації виросли експоненційно. З часом це привело до вагомих законодавчих, політичних і соціальних змін.

Старі гендерні ролі почали розпадатися, стереотипи — слабшати і змінюватися, соціальний тиск — маліти і трансформуватися. Революція і війна не були єдиними причинами — економічні фактори, зміна поколінь, європейські впливи доклалися також.

Загалом можна сказати, що консервативні гендерні ролі — оті «Берегиня» й «Барбі» — почали занепадати. А нові, емансиповані, почали розвиватися. Ключове слово в цьому реченні — «почали». Бо коли якісь процеси стартують, вони тривають синхронно і химерно переплітаються зі старими.

Так гендерний розпад призвів до гендерної еклектики.

Гендерна еклектика

4 липня 2015 року на Софійській площі в Києві відбулася урочиста церемонія складання присяги особовим складом нової патрульної поліції⁹До 2015 року поліцейська служба в Україні називалася міліцією. У процесі реформ після Революції гідності її перейменували на поліцію.. На фото з події бачимо політичну верхівку того часу: мера Києва Віталія Кличка, прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, Президента України Петра Порошенка.

Кураторкам поліцейської реформи — радниці міністра внутрішніх справ Хатії Деканоїдзе і першій заступниці міністра внутрішніх справ Еці Згуладзе — дарують вишиванки з написами «Берегиня поліції» і «Натхнення поліції». Складно було би придумати показовіший приклад гендерної еклектики.

Емансиповані жінки вже є, вони помітні публічні лідерки, які реформують одну з наймаскулінніших сфер, але їхня присутність усе ще настільки незвична, що вимагає нормалізації традиційними гендерними кодами. Прийняти, що жінки мають владу й ефективно її застосовують нарівні з чоловіками, складно — тому потрібно цих реформаторок назвати «Берегинею» і «Натхненням» (тобто все тією ж «Барбі»).

У мене зібралася чимала колекція прикладів гендерної еклектики. Найлегше її побачити в привітаннях до 8 березня, коли політикам доводиться маневрувати між настроями різних груп електорату. Мішанина консервативних і емансипованих сенсів має різні конфігурації та схиляється до різних полюсів спектру, залежно від особистих уподобань мовця чи розрахунків піарників. Загальна тенденція спрямована на зростання емансипації.

Послідовне використання фемінітивів президентом, перейменування Дня захисників на День захисників і захисниць — символічні виразники цих змін. Водночас із початком повномасштабного вторгнення в медіа поменшало жінок-експерток (бо війна — це стереотипно «чоловіча» тема).

Призначення Юлії Свириденко прем’єркою пройшло без жодної гендерної паніки. 20 років тому призначення іншої Юлії викликало фурор. Кількість фольклору й навіть сучасного мистецтва, присвяченого образу Тимошенко (який, до речі, був блискучою політтехнологічною комбінацією образів «Барбі» й «Берегині»), була неймовірною. Жінку на такому рівні влади потрібно було вписати в консервативну картину світу, це вдавалося погано, на стиках іскрило. Зараз уже не іскрить.

Жінки добирають навантаження — до ролей «Барбі» й «Берегині» (і красуня, і мама, і про сім’ю дбає) докладається професійна самореалізація і кар’єрний успіх, а з війною — ще й ролі волонтерки та військовослужбовиці.

Підбори змінилися на кросівки, яскравий макіяж 2000-х — на нюд і природність, обов’язковість заміжжя для «жіночого успіху» вже не така тотальна, як і взагалі обов’язковість «розпису». Спільне життя без шлюбу стало більше нормою, ніж аномалією.

Про дискомфорт від своєї гендерної ролі в Україні вперше заговорили чоловіки. Анекдот про чоловіка, який після роботи сидить із пивом біля телевізора й на докори дружини відповідає: «А якщо війна, а я втомлений?», із початком повномасштабного вторгнення різко перестав бути смішним.

Незалежно від воєн чоловіки ще з минулого сторіччя мали б виробляти власну мову гендерної емансипації синхронно з жінками. Але оскільки від привілейованої позиції відмовлятися складніше, ніж від дискримінованої, ці процеси відбуваються зі значним запізненням.

Тому, як колись було з ведичними жінками і стервами, у публічному просторі з’являються цікаві покручі. Наприклад, цілий дискурс чоловічого ниття про тарілочниць¹¹Сленгове слово на позначення особи, яка ходить на побачення виключно для того, аби поїсти за рахунок чоловіка. чи звинувачення, що феміністки не борються за припинення мобілізації та заборони виїзду чоловіків за кордон. Факт, що жінки десятиріччями боролися за рівний доступ до армії та продовжують, уже воюючи, боротися з дискримінацією, не надто береться до уваги.

Щоразу, коли західні колеги формулюють доволі-таки набридле мені стереотипне питання: «У часи війни суспільство залучає жінок до так званих чоловічих сфер, що веде до емансипації; коли ж війна закінчується і чоловіки повертаються, жінок витискають назад у консервативні ролі. Як ви оцінюєте ризики, що так станеться і в Україні?», я розповідаю про ухилянтів.

Яка гендерна модель у чоловіків, які свідомо порушують закон, не оновлюють дані та ухиляються від мобілізації? А в жінок, які ховають таких чоловіків удома і працюють замість них — яка? Як ця реальність змінює наші уявлення про чоловіків і чоловічі ролі та про стосунки чоловіків і жінок?

Далекий горизонт ближче, ніж ми думаємо

Український гендерний горизонт задають війна, революційний розвиток ШІ та робототехніки, демографічні проблеми й екзистенційна криза людства в третьому тисячолітті. Хоча здається, що найвагомішим для нас фактором є опір РФ, у довгому горизонті насамперед треба говорити про екзистенційну кризу, викликану технологіями.

Питання про те, якими ми можемо бути як чоловіки і жінки, відступає на задній план, якщо постає питання: навіщо ми взагалі, як нам вижити як людству і який у нашому існуванні буде сенс? Навіщо народжувати дітей у цей світ і, якщо таки народжувати, до чого їх готувати?

Бо якщо люди не потрібні «для чогось», функціонально, то бути далі тут, бажання продовжуватися — це лише наш свідомий вибір.

Як я писала на початку, довгий горизонт мислення стає політичним вибором і особистою позицією. Уявляти краще майбутнє та діяти для його досягнення в обставинах, які геть цьому не сприяють, — нова прагматика. Третє тисячоліття — час для дуже сміливих реформ, для зміни самого способу виробництва й економічної моделі на всій планеті, для створення планетарного політичного союзу, для нових форм практикування влади, для переосмислення демократії — і для завершення гендерного розпаду.

Замість цього ми поки що світ застряг у війнах дідів.

Війна і демографічна криза: найближче майбутнє

Хоча політична й економічна влада на планеті зараз зосереджена переважно в руках дуже старших чоловіків, які користаються нею переважно на зло, проєктуючи в майбутнє минуле замість візіонерства, адекватного сучасним викликам, — це не гальмує технологій.

Війна, в якій потрібно вправно відбивати когнітивні атаки, розвивати технології на випередження та проводити інформаційні операції, дедалі менше використовує фізичну силу людей. Стать оператора безпілотника чи авторки когнітивної атаки на Росію не має значення. Тому стає дедалі складніше виправдовувати системну дискримінацію і гендерні стереотипи.

Що швидше ми усвідомимо всеохопність війни, необхідність створення всеохопної оборони й атакування, визнаємо за політичну ціль розвал Росії, то швидше і якісніше зможемо залучити все суспільство до самозахисту.

У цьому процесі варто враховувати довгий і короткий гендерні горизонти.

Усвідомлюючи, що в перспективі підґрунтя для гендерного розподілу ролей дедалі більше нівелюватиметься, ми також маємо пам’ятати, що сучасні покоління соціалізовані в тих гендерних моделях, які відживають своє і розпадаються, але ще не зникли. А також те, що на них поки що базуються важливі соціальні структури, як-от гендерований військовий обов’язок.

Окрім того, ми ще не навчилися виробляти нових людей, як дрони. Це досі біологічна можливість лише жінок і людей із жіночими репродуктивними органами, але іншими гендерними ідентичностями.

Я сподіваюся, стереотипний гендерний устрій «поки чоловіки воюють, жінки “сидять” вдома й народжують побільше дітей» вже нікому не здається реалістичним.

Далі нас чекає розмова про такі фантастичні речі, як дослухатися до жінок: що саме вони вважають потрібним, аби народжувати більше без остраху за життя своє, дитини і майбутнє; про створення інфраструктури розподілу доглядової праці за дітьми, хворими, людьми літнього віку та з з інвалідністю у країні, яка воює; про залучення людей до опору й оборони країни незалежно від їхньої статі, а від їхніх здібностей і продуктивності.

Гендерні ролі і чоловіків, і жінок мають емансипуватися, а суспільство й держава — мати відвагу визнати, що так, як раніше, уже не буде. Якщо ми вибираємо тривати як нація у світі штучного інтелекту й техновоєн, якщо це наш свідомий політичний вибір, то маємо почати мислити про доглядову працю як частину оборони й будувати для неї інфраструктуру. І так само створювати інфраструктуру виконання військового обов’язку, яка дозволить поєднувати службу з материнством і батьківством.

Гендерний розпад, як і будь-який розпад, — не одномоментний колапс. Це поступова деградація структури, розпад на молекули, атоми й підготовка до перезбирання життя в нову форму.

Відкласти прагматику сьогодення й думати прагматикою майбутнього — того, яке ми справді хочемо мати, — складне завдання. Діяти в напрямку майбутнього, як би нелогічно й не «на часі» це не видавалося в короткій перспективі, — завдання ще складніше.

Третя світова війна, революційний розвиток ШІ й робототехніки, демографічні проблеми та екзистенційна криза людства в третьому тисячолітті кажуть, що гендерний розпад має завершитися. Замість нього має початися гендерний ріст — у те майбутнє, в якому ми справді хотіли би жити.