Дружківка: останній шматок халви

Місяць

20 грудня 2025-го на великій швидкості, втікаючи з Костянтинівки від дрона-камікадзе, ми заїхали в Дружківку. Тут була бургерна, де сиділи військові й цивільні, і оманливе відчуття тилу.

Через місяць, уже 2026-го, приїжджаємо за години півтори після ракетного удару по центру: один загиблий, двоє поранених. Старша жінка, яка проходила повз, детально описує, як виглядали понівечені тіла. Електрики ладнають проводи. Пошкоджено меморіал загиблим у російсько-українській війні, а також памʼятник, де написано, що це місто заснував козак Дружко.

Наша бургерна теж пошкоджена — із вибитих вікон проглядає темрява. Однак уважніше зазираємо всередину. Виявляється, попри руйнування там не припинили виконувати замовлення й уже частково прибрали. Невдовзі, отямившись після прильоту, на площу зʼїжджаються таксисти. Оскільки зараз у заклад ніхто ще не готовий заходити, бургерна приймає замовлення, які розвозять у деякі райони міста.

Таксисти зацікавлюються нашим детектором дронів, який починає пікати і в якого засвічується екран, якщо безпілотники є неподалік. І ось це пікання:

— Сука, прямо біля мого дому летить, підар! — вигукує один із таксистів.

Комендантська година в Дружківці з третьої дня до одинадцятої ранку. Місяць тому тут усюди були черги: у ремонт телефонів, в аптеку, по хліб. Пам’ятаю, тоді старший чоловік на мопеді приїхав з околиці. Казав, що купив свою «Дельту» 2008 року, наїздив уже шістнадцять тисяч кілометрів. Однак він перервав розмову й підбіг до дверей телефонного майстра, бо жінка, яка щойно прийшла, почала претендувати на місце перед ним.

Тепер, через місяць, цивільних майже не видно.

Центральною площею йде двоє військових, за якими біжить цуцик. Цікавимося, як його звуть. Розказують, що запитали в ChatGPT, як назвати пса. Той попросив прикріпити фото. Вони прикріпили. ChatGPT відповів:

Музика

Марина, відклавши мітли, іде займати чергу в аптеку.

— Це все моя територія, — показує. — Це все я зранку поприбирала: сигарети, пачки, голуби, що вмирають…

Їй 56, живе з 86-річною мамою та чоловіком, що має інвалідність. Нещодавно, коли Марина тут працювала, у неї влучив російський дрон «Гербера». На щастя, рюкзак затримав осколок — обійшлося контузією та пораненням м’яких тканин.

— Він від цього дому вилетів, — показує на будівлю попереду. — Я нічого не встигла. Я тільки повернулася… і не зрозуміла нічого.

Раніше Марина працювала молодшою медсестрою в інтернаті, що опікувався дітьми із затримками розвитку. А перед тим — машиністкою крана. Працювала на найбільшому в Європі підприємстві індивідуального важкого машинобудування — Новокраматорському машинобудівному заводі.

— Це п’ятдесятиметрові крани! І в нас голуби там грілися постійно. На крані з нами їздили. Хочу вам сказати за голубів, що вони дурні, жруть все, що попало. А потім подихають. Я просто не люблю, коли самі собі смерть шукають.

Раніше до роботи Марина добиралася автобусом і трамваєм.

— У нас же все життя ходили трамваї, пам’ятаю з дитинства. Ну, трамваїв у нас більше не буде… Шкода мені міста. Я щойно от плакала.

Жінка витирає темні очі. Роззирається: тут у центрі й досі, попри руйнування, забиті дошками вікна й обкладені мішками кіоски — місто виглядає чепурно.

Крім усього, Марина ще й любить музику:

— Я люблю дипхаус. Не розумію тільки джаз. Блюз ще так, а джаз… Я його не розумію. Дуже люблю хоровий спів — багато років займалася, сама співала, — сміється. — Люблю «Сектор Газа». Я була молода — і це була наша музика. Із пісні слів не викинеш. Дуже любила Ронні Діо. Я меломан, я слухаю все. Навіть люблю кантрі. Я дуже люблю українські. У мене дуже співуча сім’я. Вважаю, що красивіших за українські народні пісні нема. Але тільки народні, я повторюю.
— Яка у вас улюблена пісня?
— «Ой там на горі».

Однак після поранення, каже, менше слухає музику в навушниках. Раніше вмикала її, як ішла на роботу. А тепер боїться, що не почує дрона, який наближатиметься.

— Я тут народилася, тут і подохну, — жартує і йде до аптеки, бо там уже збираються люди.

Костян і Джозеф

У парку, що далі по вулиці, димиться: у кратері від прильоту двоє працівників комунальних служб — чоловік і жінка — спалюють поламані гілки. Глина, що вилетіла при ударі, прилипла до дерев навколо.

Чоловіка звати Віктор, йому 66, і він тут працює, бо, каже, «3300 гривень пенсії». Жінка не називає імені, але пояснює, чому досі не виїхала з міста, пояснює досить схоже на те, як кажуть інші тут: «Ми нікому не потрібні».

Неподалік — кінотеатр, на якому графіті «Кіну бути!» і «Де кіно?». Далі вулицею — будівля в класичному стилі, тільки колони перевернуті, наполовину стесані. Неподалік Дружківки є непересічна геологічна пам’ятка природи — скамʼянілі дерева віком 250 мільйонів років. І ці колони нагадують ті дерева: і формою, і за відчуттям — іще дуже довго вони можуть тут лежати, і те, що попереду, — таке туманне, наче часу більше не існує.

У вікні цієї класичної споруди видно стелажі з книжками. Обходимо приміщення, бо вхід завалений, і потрапляємо в бібліотеку. Усюди розкидані читацькі квитки, книжки великими купами на підлозі, але ще більше їх на стелажах. Шафи з формулярами і засохлі вазони. В одній із кімнат на стіні портрети Булгакова, Толстого, Хемінгвея і Кафки.

Крізь розбите вікно бачу, як у дворі двоє чоловіків збирають тріски на візок.

Костян і Джозеф — так вони себе називають.

— Як тут життя?
— Та більш-менш, — каже Джозеф.
— Виїжджають люди, — не зовсім погоджується Костян.

«Крася!» — гукає Джозеф великій собаці, яка хоче нас покусати. Питаю, чого Крася. «Бо красавиця». Чоловік сідає на бордюр, гладить білу пишну бороду.

— Ви як Хемінгвей. Читали Хемінгвея?
— «Старий і море». Це дуже зворушливо.

Джозеф любить книжки і жінок. Каже, багато знає «старих французів» — Мопассана, Золя, Бальзака.

— Любите таких жінок, як у Бальзака?

Але він не відповідає на це запитання.

— Маєте дружину? Дітей?
— Маю дві дружини.
— Це як?
— Неофіційні.
— Ви жили разом?
— Я, жінка і дитина.
— Але ви кажете, що дві дружини маєте.
— Періодично.
— А було так, що ви разом із двома жили?
— Ти прикалуєшся?
— Ну не знаю.
— У мене був секс із двома одразу.
— Саме з цими?
— Ні.

Крася знову хоче нас кусати. Джозеф із Костяном її відганяють і йдуть, тягнучи візок із трісками.

Скло

Зовсім неподалік кілька обстріляних напередодні будинків. 75-річна Ольга показує свою квартиру на першому поверсі. Коли прилетіло, вона була на дивані. Вибухова хвиля припідняла в повітря покривало, яке її накрило й урятувало від уламків скла. Ольга підходить до вікна із замерзлим вазоном — скло тримається на фіранці. Якщо її смикнути — усе завалиться жінці на груди.

Усі сусіди Ольги прибирають. Скло дзеленчить звідусюди. 90-річна Лариса з третього поверху теж скаржиться, що вікно вибило і мусить сама прибирати. Має внуків, але ті живуть у Москві.

— Вони вам дзвонять?
— Ні, вони не дзвонять, і я не дзвоню.
— Скільки ви з ними не спілкувалися?
— Вони були на вотцсапі, потім на телеграм перевели. А на телеграмі я не зрозуміла, як робити.

Нам кажуть піти в сороковий будинок, у шостий під’їзд. Там живе чоловік, який не чує, не бачить і який дуже постраждав. Ми проходимо десяток метрів і кілька поверхів.

— Що у вас сталося? — питаємо в 60-річного Віталія, який відсуває зняті двері, щоб можна було зайти.
— В якому сенсі?
— Ну, що тут відбулося. Прилетіло?
— Йомайо! — визирає крізь дверний отвір. — Я не розумію, що ви мені говорите. Я глухий!

Дивиться повз нас. Повторюємо.

— Ну проходьте, — каже, — дивіться.

Віталій перепитує кожну фразу по кілька разів. На підлозі коробка з гайковими ключами. В одній із кімнат уже прибрано. В усіх інших завали.

— Погано бачу й зі слухом поганенько. А коли гахнуло, — сміється, — я, напевне, ще глухішим став.

Живе сам. Недавно йому тут знайомий допомагав, але вже пішов додому. Віталій ночуватиме десь в іншому місці, бо тут неможливо. Каже, єдина допомога, яка потрібна — допомогти прибрати. Вирішив, що прибиратиме щодня по одній кімнаті:

— Справляємося своїми силами, — усміхається Віталій.

Поки ми ходимо кімнатами, він розкручує бойлер, що впав у ванну. Каже з коридора:

— Я прикрию, дує.

Бере вибиті з петель двері, прикриває отвір.

В одній із кімнат уціліли фотошпалери з лебедями. Ось і розтрощений балкон, з якого видно людей, які внизу пиляють дошки, щоб ними забити вікна.

Вітер. Крики сусідів. Гудіння інструментів.

— Саня, ти? — каже Віталій, почувши наш шурхіт. Очевидно, думав, що ми вже пішли.
— Ні, це ми.
— Саня?

Гукаємо сильніше.

— А! — сміється.

Червоні автомобілі

Крім прильоту по будинках, чотири дні тому обстріляли рятувальників. Деесенесник Стас Рубан веде в гараж і показує автомобіль, в який прилетіло. На червоному покритті чітко видно чорні лінії.

Пожежний автомобіль обшитий металевою сіткою. Поруч машина з написом «Костянтинівка» — її встигли вивезти зі зруйнованого міста. Чотири колеги Стаса, які постраждали, поїхали на виклик на край Дружківки. Прилетіла ефпівішка і влучила в дах.

— Пацанам фартануло, — вважає Стас.

Його колега Володимир Абрамов називає кожного на імʼя. Двоє мають контузію — Олександр і Віталій, а ще у двох поранення значно складніші — зараз Сергій і ще один Олександр у лікарні в Дніпрі.

Однак Володимир переживає вже не першу трагедію. Його двоюрідний брат Віталій воював у місцевій 81-й бригаді, пішов на війну добровольцем. Після виходу з Лисичанська їм дали кілька вільних днів.

— Він сказав: «Приїжджай, посидимо, бо зараз такий час, що можемо не побачитися». Кажу: «Та побачимося обовʼязково». А в нас графік був ненормований. Він же каже: «У нас збір, терміново треба, щоб ти приїхав». Я приїхав, посидів з ним і його жінкою. Десь годину. І повіз його в частину. Я останній, хто його бачив із нашої сімʼї.

Рятувальник Костянтин Биков вважає, що «Дружківка — найпрекрасніше місто на Донбасі». Передусім тому, що воно «дружнє». Ще минулого року він із друзями з караулу, п’ять-шість хлопців, часто їздив на рибалку тут неподалік — окунь, щука, судак. Востаннє тогоріч на річку вони вибралися на Великдень. Та й удома — тут, у передмісті, він уже давненько не бував.

— Батьки виїхали. Мама плаче. Кажу: «Мамо, чого ти плачеш? Треба думками попрощатися з хатою». Бачите, як до нас сунуть?

Недавно поруч із його домом, який неподалік від фабрики, де виготовляли халву, прилетіло кілька КАБів.

Халва

У Дружківці було місце з доброю шаурмою і магазинчиком. Цікаво, чи відчинено. Так!

46-річна Катя і її 22-річний син Ілля тут досі працюють. Ось у коробці від халви залишився кілограмовий брусок.

— Бачте, туди був приліт, і не один раз, — каже жінка про кондитерську фабрику. — Але вони все одно не зупинялися і працювали. І нам привозили.

Донедавна.

Катя виїхала з Донецька 2014-го. Мала торгову точку в Костянтинівці, але в неї прилетіло.

— І наш ларьочок розсікло рівно наполовину, — згадує Ілля.

Працівника вбило. Катя була на похороні.

— Я плакала… Це був перший такий момент, коли прийшла додому і сказала, що збираю речі і звідси їду.
— А зараз? — питаю.
— Я наполягаю на виїзді, — каже Ілля.

Через місяць ми швидко йтимемо повз цю точку. Двері будуть зачинені. А той кілограм халви, можливо, був останнім.

Другий заїзд

Але того ж дня, наприкінці січня 2026-го, спочатку ми заїжджаємо в Дружківку на бронемашині Roshel Senator, яка додатково обшита металевою сіткою. Відбувається ротація. Одні бійці «Азова» вистрибують і викидають провіант, інші заходять, щоб виїхати з позиції.

У хаті, де живуть азовці — жовтий лічильник, ікона Ісуса, кухонна плиточка із зображенням оленяти й купа котів. Надворі — всюди оптоволокно. Бійці виходять на патруль. Вони пильнують небо: коли щось летить — стріляють.

У патрульній групі — Тарас із позивним Микита. Не одразу видно, що в нього на обличчі шрами. Уперше Тарас заїхав сюди в грудні 2025-го. Перед тим був у Костянтинівці, там їздив евакуйовувати бійців. Біля вокзалу по них вдарила ефпівішка. У двох бійців ампутація, один — «двохсотий», інші з пораненими очима й вухами. Тарас із побратимом витягували всіх і надавали їм допомогу.

— Я не розумів, що в мене тут все в крові. Взагалі болю ніякого немає. На одне око тільки не бачу. Ну і трохи не чую — треба поголосніше казати.

Коли по нього приїхала машина, Тарас уперся: «Підемо пішки — вийдемо на край Констахи, подзвонимо, нас заберуть». Та йому подзвонили й наполягли сісти на наступний евак. Там він відмовлявся їхати на стабпункт, але коли вже в медиків глянув у дзеркало, то очманів. Із нього витягли багато осколків, зокрема з очей, але деякі залишилися. Каже, у той час Дружківку вважали глибоким тилом.

Ми йдемо повз будинок, де крізь вікно видно намерзлий лід на бойлері й ванній, а на підлозі калюжу. Бійці кажуть, що пробували перекрити воду, але не виходило — вона повсюди. Біля будинку на снігу валяється понищений глобус.

Проходимо через дамбу, де через особливості течії лід утворює круглі крижини, що постійно крутяться.

— Яка краса, — чути позаду.
— Диви, який бал, — каже один із бійців.
— Донбаські медузи! — сміється ще один.

Одразу на підйомі видно підбитий танк, покритий снігом. Це дорога на Добропілля. Минулої весни, проїжджаючи тут, я бачив лебедів. Цікаво, де вони тепер.

Біля одного з магазинів іде невдоволена продавчиня.

— Нам тут місцеві кажуть: «Ви сюди приїхали — і по нам прилітає», — розповідає Микола з позивним Ахмет, із Кривого Рогу. — Ніби я дуже хотів сюди приїхати і жити в Дружківці. Чи мені б не жилося з жінкою і дітьми? У мене меншому сину дев’ять років. Я коли з дому йшов, йому було п’ять. Зараз приїжджаю додому, а він вже мені по плечі. Він для мене ще досі маленька дитина. Тепер на мене дивиться: «Що ти сусюкаєшся? Я вже пів дядька». Тобто чи я не хотів би бачити, як дитина моя росте? Я жінці колись сказав: «Приїду в гості». А вона каже: «Ти чуєш себе, що ти кажеш? Ти додому в гості хочеш приїхати?».

Після обходу містом нам кажуть, що «рошельку», яка нас вивезе, треба чекати ще годин пʼять. Пропоную, щоб нас провели в бік центру — там, можливо, ми зловимо таксі й самі виїдемо до Краматорська. Бійці спочатку ставляться до цієї ідеї скептично. Але потім усе ж погоджуються. Ми швидко йдемо зимовою Дружківкою — повз спалені автомобілі, прихиляємося під оптоволокном.

І ось на перехресті стоїть таксист. Він за 400 гривень вивозить нас із цього міста, на яке з трьох боків суне ворог.

Купол

Через кілька днів після нашого виїзду — приліт по ринку. Це були такі ж ракети, як і ті, що недавно зірвалися біля бургерної. Щонайменше семеро вбитих і пʼятнадцять поранених.

У грудні тут неподалік сиділа Ольга Сергіївна, чекала внучку, яка навчалася в автошколі.

— Скільки внучці?
— Маленька. 24 роки.
— Маленька? — сміюся. — А вам скільки?
— А мені багато. Мені під 70. Не буду казати скільки.
— Машина вже є?
— Машина є, а прав нема.
— Хтось машину подарував?
— Я. Квартиру продали — машину купили. А раптом виїжджати? На машину сіли — і поїхали.

Квартиру продала за чотири тисячі доларів, причому ще 2022 року. А знайомі недавно свою віддали за дві. У сумці Ольги хліб і пакунок — «внучка книжку виписала».

— А що вона любить читати?
— Фантастику.

Неподалік стояв поліцейський і стежив за небом:

— Я кажу людям: «Виїжджайте, а то будете як у Костянтинівці: танки вас не будуть вивозити».

Наш детектор дронів не бачить тих безпілотників, що на оптоволокні. Однак їх легко визначити за звуками стрілецької зброї, із якої луплять бійці, коли бачать дрон неподалік. От і почалася стрілкотня. Ми біжимо до якогось укриття. Дашок магазину виглядає ненадійним. Стрілкотня продовжується.