Робити більше: 20 бригада безпілотних систем К-2

У новій серії «Підрозділів перемоги» розповідаємо, що робить К-2 особливою, чому її обирають для повернення на службу та чому майбутнє війни за роботами.

Що вирізняє «К-2»

К-2 став 20 окремим полком безпілотних систем у грудні 2024 року, а в серпні 2025-го перейшов у склад Сил безпілотних систем і згодом став 20 окремою бригадою. Таке стрімке масштабування — наслідок поповнення підрозділу бійцями і збільшення проєктів. Починалося ж усе 2017 року з розвідувальної групи у складі 92 ОШБр. Хоча сам командир Кирило Верес вважає точкою відліку 2018 рік, коли його група перейшла на службу у 54 ОМБр, де згодом розрослася до батальйону. Тоді за К-2 закріпилася назва за позивним командира (від ініціалів Кирило Кирилович), з’явилася перша символіка — емблема у вигляді кажана. Зараз його зображують на темно-синьому фоні, що відображає діяльність бригади — бійці часто проводять операції вночі. Традиції К-2 ще формуються, одна з них — клятва, яку командир читає на врученні новобранцям шевронів. Кирило Верес ділиться, що хотілося б стрімкішого розвитку традицій у бригаді, але на все свій час. Найголовніше для нього — щоб для особового складу символіка й приналежність до К-2 були честю:

— Я хочу, щоб вони були горді і щоб їм це було приємно. Щоб люди не стидались своєї емблеми, свого підрозділу. Я хочу, щоб вони йшли і знали, що це вони. І грудь поширє.

Спеціалізація К-2 також робить підрозділ відмінним. Тут бійці одні з перших почали застосовувати безпілотні системи, наземні роботизовані комплекси (НРК). А станом на серпень 2025 року створюють перший батальйон НРК. Хоча це був повноцінний піхотний підрозділ у складі 54 бригади, він завжди відзначався застосуванням безпілотників.

Для успішної роботи командування працювало зокрема над автономністю: організували майстерню для виготовлення боєприпасів і модернізації дронів, шиномонтажі, автомайстерні, власну логістику. Тож коли Кирило Верес зрозумів, що підрозділ повністю автономний, вирішив рухатися далі й масштабуватися спершу як окремий полк.

Той самий принцип зберігається і під час злагодження в Силах безпілотних систем. Командир відслідковує, щоб особовий склад мав усе необхідне, щоб сконцентруватися на завданнях:

— Я сварюсь на начальників служб: не потрібно мені писати повідомлення, що в нас появилося. Якщо воно лежить на складі, то має бути в військах. Нові машини всі в підрозділ. В нього має бути нормальна кількість дронів, інших засобів для нормального виконання завдання. Укриття, вогнегасники, аптечки, «пе-ве-еси»¹PVS-7 — це військовий прилад нічного бачення, який підсилює залишкове світло та дає змогу бачити в темряві., дальноміри.

Командирка роти ударних дронів і керівниця напряму бомберів Лейла з позивним Сарацин, яка воює в підрозділі ще з часів групи К-2, також вважає, що це — головне завдання керівника:

— Я маю зробити так, щоб солдатик мав усе необхідне, щоб відпрацювати і зробити все, щоб він живим і здоровим вернувся додому.

Бійці К-2 відзначають однією з відмінностей бригади довіру. Особовий склад покладається на командира, а Верес, своєю чергою, ставиться до них як до родини. Завдяки цій довірі до підрозділу охоче долучалося чимало добровольців:

— Коли ми створювали безпілотний полк, у нас було 12 тисяч заявок. Лише в перший день — тисяча. Я розраховував хоча б на 200, а було — x5. Про 10 тисяч взагалі я не думав. А люди потягнулися. І зараз люди йдуть. В нас на сьогодні десь 50–60 заявок в день. Тисяча повернень (із СЗЧ — ред.). Конєшно, я пишаюсь цим дуже сильно, це не секрет.

Серед охочих багато військовослужбовців, які до того пішли в СЗЧ (самовільне залишення частини). За словами Вереса, таких станом на літо 2025 року 60–70 % його особового складу.

У бригаді до них нема особливого ставлення: бійці намагаються зрозуміти, чому людина залишила частину, підтверджують, чи в неї немає проблем з алкоголем або наркотиками, чи вона не вчиняла злочинів — і все. Для командира бригади важливіша мотивація повернутися на службу. Такої ж думки головний напряму FPV Андрій Скібін з позивним Скіба:

— Це такі самі військовослужбовці, як і ми, просто по різним причинам залишили попередню частину. В когось було погане командування, якісь інші причини, хтось просто хотів перейти (в інший підрозділ. — ред.), а його не відпускали. І в мене є СЗЧшники реально фахівці, які прийшли цілим екіпажем до мене, які вже з бойовим досвідом і от навчають зараз інші екіпажі.

Розвідник із позивним Грін був тим, хто обрав К-2 для повернення з СЗЧ. Він, як і інші, відзначив, що зробити це було дуже легко: побачив рекламу полку, сконтактував — і за декілька днів був у резервній роті. На попередньому місці служби Гріна непокоїла кількість втрат особового складу:

— Я бачив із соцмереж звернення пана Вереса. З такими людьми можна робити цю роботу, захищати країну. Є до нього довіра величезна. Збереження особового складу (викликає цю довіру. — ред.). Першочергово немає цієї совкової фігні (типу є завдання і нічого більше). Завдання можна перепланувати і виконати його. І буде кому виконувати.

Плануванню в К-2 приділяють багато часу, бо, наприклад, операції з НРК вимагають координації з суміжними підрозділами. Розраховують і успішність роботи: визначають у цифрах чи відсотках, скільки ворожих сил потрібно знищити. Зазвичай планують принаймні на два місяці вперед. Обов’язково аналізують попередні помилки і вчаться на них. Для Вереса важливо робити все по-іншому, залишаючи позаду радянську військову традицію:

— Бути в К-2 — це не значить бути кращим, це значить робити більше. Щоб бути кращим, треба х*ячить більше. Всі роблять 20 присіданій, значить ти маєш зробити 23. Тому, мабуть, так і є, у нас люди до того йдуть.

«Це була зовсім інша війна»

На початку існування завдання К-2 часто були пов’язані з розвідкою. У час АТО/ООС військовослужбовці могли діяти лише в межах Мінських домовленостей, тому ніколи не починали вогонь перші, але відповідали на атаки росіян. Верес пригадує, що К-2 у той період була таким собі старшим братом, якого 92 бригада часто посилала готувати відповідь ворогу.

Проте переважну більшість часу група займалася рутинною військовою роботою. Вже тоді для розвідування почали використовувати дрони, але це ще були окремі ініціативи, які не перетворилися на системне рішення.

Повномасштабне вторгнення К-2 зустрів у складі 54 ОМБр на лінії Мар’їнка-Красногорівка під Донецьком. Один із керівників напряму НРК у 20 бригаді на псевдо Сєвєр пригадує, що хоча в бригаді готувалися до атаки з боку Росії, спочатку він не міг повірити, що це сталося. За декілька місяців до того ворог почав обстрілювати Красногорівку. Але в лютому 2022 штурмів на цьому напрямку взагалі не було:

— Ми сиділи на позиціях, неслася інформація, що росіяни зайшли туди, ще кудись, в мене всі друзі валились під Києвом, бої в передмістях Києва, потім обстріляна рідна школа, де я вчився, і так далі. А ти сидиш в окопах і тебе ніхто не штурмує. Це було найтяжче, мабуть. Хотілося їхати туди, якось там допомогти. Але ти розумієш, що не можна. Бо є особисті бажання, але є певний общий план, де кожен виконує свої задачі.

Сєвєр згадує, що на цьому напрямку квадрокоптери Mavic використовували, щоб коригувати роботу мінометників. В якийсь момент почався масштабніший наступ російської піхоти, яка поступово просочувалася в Мар’їнку. Завданням К-2 тоді було тримати оборону й дати можливість іншим підрозділам провести ротації. У групи розвідників була перевага: вони добре знали місцевість, оскільки багато часу провели в цьому районі в період АТО/ООС.

Головна сержантка взводу БпЛА Пелагея пригадує, що на цьому напрямку були перші полювання на пілотів дронів. Тоді вона була штурманом Кирила Вереса, літала на безпілотниках разом із ним. Під час одного з виходів росіяни випустили по ним дві ракети. На щастя, всі залишилися живі.

Улітку 2022 року батальйон К-2 перемістився північніше на сіверський напрямок. Це — найдовша ротація для підрозділу, адже вона тривала два роки. Саме тут група зазнала перших втрат, бо, як пригадує Кирило Верес, доводилося реагувати на дії росіян, а не планувати власні рухи:

— Це була зовсім інша війна. Я такого не очікував. До мене рускій в окопи ніколи не запригував до цього. Я їх вибивав перед окопами. Просто момент передачі (зони відповідальності. — ред.) був дуже швидкий. В нас не було такої кількості пілотів, екіпажів, мавіків.

Проте вирівняти лінію фронту тоді вдалося. Як каже Верес, дієві підрозділі й не посилають туди, де все добре.

Далі почалася системна робота на сіверському напрямку й поблизу села Верхньокам’янського. З того періоду Сєвєр пригадує наступи підрозділів ПВК «Вагнер»³Приватна військова компанія Вагнера — російське збройне формування, яке комплектують найманцями. Створена 2013 року в РФ для участі у збройних конфліктах. Припинила існування як окрема структура у 2023 році. наприкінці 2022 року. Їхня добре підготовлена піхота понад місяць штурмувала українські позиції:

— Ми їх убивали у великих кількостях, але вони йшли. Їхніми тілами були засіяні поля і воронки на підході в село. Їх гризли свині, собаки і так далі. І просто в один момент вони зламалися. Ми зранку підняли мавіки, пролітали над тими позиціями, де раніше були «вагнера́», а там просто пусті нори. Вони просто зібрались і пішли. Ну, втікли. Лишили своїх убитих ушльопків, зброю. Вони навіть не мінували після себе.

На цьому ж напрямку почали активніше залучати дрони. За спогадами Сєвєра, тоді мавіки використовували як інструмент розвідки. Вже влітку 2023-го дрони почали працювати в так званій каруселі:

— Екіпаж мав мінімум два мавіка. Поки один давав трансляцію, другий остивал. Дуже сильно нагрівались мотори, тому приходилось працювати так, по каруселі. Плюс карусель давала безперервну трансляцію.

Це допомагало уражати ворога ефективніше. Якщо раніше через нагрівання дронів відеотрансляція припинялася, росіяни, які вижили після мінометного удару, мали змогу заховатися. Тож коли підлітав наступний дрон, їх уже не було в полі зору.

Скіба також пригадує, що дрони й скиди з них почали активніше використовувати саме проти «вагнерів» на бахмутському і соледарському напрямках (у другій половині 2022 року. — ред.). За роки застосувань розширились як навички, так і перелік результатів. Серед важливих уражених цілей для Скіби — БМ-21 «Град», заряджений хімічною зброєю. Бойову машину ліквідували влітку 2025-го спільно з суміжним підрозділом:

— Коли бачиш ціль, в тебе банально вже серце з грудей вискакує, руки трусяться. Незалежно, чи це буде перша ціль, чи сота, чи п’ятисота. В любому випадку якісь емоції постійно переповнюють А коли ще твої підлеглі це роблять, а ти дивишся це в прямому ефірі — звісно, емоції, що це все недаремно.

Згадуючи яскраві моменти на цьому напрямку, бійці К-2 завжди розповідають про бої 2023 року за позицію Баракуда на сіверсько-соледарському напрямку, яка декілька разів переходила з рук у руки. Головний сержант роти розвідки з позивним Хрест пригадує, що вперше позицію змогли відбити без втрат і поранених. Все відбувалося настільки швидко, що командування бригади було здивоване.

— Ми через день ходили в штурм, почті не спали. Це «вагнери» були, це були зеки, і вони йшли толпами, нескінченна армія йшла все время на ту «Баракуду». Якось хлопці не могли удержати цей сектор і відступали. Ми заїжджали, вибивали, піхота сідала наша, ми уїжджали на відпочинок. Утром опять визов, уже опять забрали позицію, то єсть вони (росіяни. — ред.) йшли, йшли нескінченно.

У березні 2025 року «К-2» повернувся на сіверський напрямок вже як 20 окремий полк безпілотних систем і станом на початок 2026-го продовжують тримати тут оборону.

Зробити найбільший підрозділ НРК

Зараз велика мета бригади — створити найбільший підрозділ наземних роботизованих комплексів. Із цим у К-2 працюють дуже активно: мають власні майстерні, де модернізують безпілотні системи, виготовляють боєприпаси до них.

Керівниця напрямку бомберів Лейла (Сарацин) вважає, що такий досвід не має бути закритим для інших бригад і підрозділів:

— Усвідомила, що дрони не мають бути елітарними. Має бути те, що може потрапити реально в кожну механізовану роту, щоб люди могли це отримати, навчитись і застосовувати, щоб захищати себе. Тільки тоді це буде мати якісні зміни.

Усвідомлення, що безпілотні системи можуть впливати на хід війни, прийшло до Лейли навесні 2024 року, коли дронами вдалося викласти близько тисячі протитанкових мін перед українським укріпрайоном. Це значно допомогло уповільнити рух техніки противника.

З 2023 року в підрозділі три основні напрями розвитку: FPV-дрони, дрони-бомбери й наземні роботизовані комплекси. Сєвєр пригадує, що на масове використання й розвиток безпілотних систем перейшли доволі швидко. Втім, хоч застосування НРК ще не таке поширене, їх уже також доводиться застосовувати переважно вночі, бо ворог навчився їх виявляти.

Сєвєр вірить, що за НРК — майбутнє війни:

— Війна є каталізатором багатьох процесів, у тому числі розвитку технологій. Скажімо, ще два роки тому в нас логістика робилась тільки машинами, з водіями і так далі, — це вже наразі роблять роботи. Тобто їде туди, куди машина або не доїде, або де є дуже великі ризики виїзду звідти. Бо машину можуть ще запустити, але виїхати — це вже буде дуже велика проблема.

Збережені життя — головна перевага використання роботизованих комплексів. Водночас вони ще й економніші: за підрахунками Сєвєра, один НРК обходиться дешевше за машину, яка так само ризикує підірватися чи потрапити під обстріл. Крім того, роботи менш помітні й можуть легше пересуватися територіями, що перебувають під вогнем.

Зараз НРК у 20 бригаді використовують переважно для логістики. Тут, на думку Сєвєра, проявляється ще одна перевага: можливість постачати необхідне на передові позиції частіше.

— Якщо раніше, щоб доставити на якусь позицію, гналася «елька» (пікап Mitsubishi L200. — ред.) з людьми, це робилося раз в два дні, в залежності від потреб. Доставка боєприпасів — це взагалі потрібно робити кожен день, бо дуже висока інтенсивність бойових дій. А воно все числиться в десятки кілограмів, все тяжке і так далі.

Зараз на цих доставках у бригаді працюють суто роботи. Наприклад, за липень 2025 року вдалося сумарно пройти сотні кілометрів фронту й доставити провізію і боєприпаси:

— Зроблено десь 20 місій по цьому. Ми закривали в день по дві місії. Кожна місія кілометрів по 15, доставка 200–300 кілограмів.

Поступово логістичні задачі поповнилися також інженерними: мінування, розтягування протипіхотних загороджень, робота з бойовими модулями, турелями⁵Турель — установка для кріплення й застосування в бойових умовах кулемета (зазвичай великокаліберного), малокаліберної гармати або ракет. тощо. Зараз у 20 бригаді НРК використовують також для евакуації людей і техніки. Сєвєр пригадує перший випадок порятунку бійця, який став відомим у медіа. Весь екіпаж тоді хвилювався за його долю:

— В інтернеті гуляє відео з зеленим причепом, де людина забирається на причеп. Цей хлопець дуже крутий. Ми думали, він не вилізе. Ті ураження, які в нього були — це велике чудо, що він дожив. А ще більше чудо, що він сам виліз. Це саме перший випадок. Ми його довезли.

Евакуація — це психологічне навантаження на операторів НРК, на думку Сєвєра. Бо їхні екіпажі посилають на такі завдання, коли інших варіантів на порятунок людини вже немає. Часом, коли поранений опиняється в тилу ворога або в оточенні. Щоб усе минуло успішно, потрібне детальне планування і взаємодія з іншими підрозділами:

— Це доволі серйозний процес, в який включені і коптери, і мавіки, і суміжники, і водії, і евакуаційна група. Усе починає працювати як один організм. Условно, якщо якийсь підрозділ закидує нам задачу по еваку, то весь день ми з ними плануємо, обговорюємо, робимо обльоти. Перевіряємо обов’язково трасу, карту мінних полів, нові воронки. Спілкуємося з водіями стосовно активності FPV на цьому маршруті.

Під час самої операції з порятунку обов’язково підіймаються борти FPV, які кружляють над роботизованим комплексом, вмикаються засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ). Проте всі зусилля того вартують. Наприклад, на одній із ділянок фронту за місяць вдалося успішно евакуювати 15 людей. За словами Сєвєра, абсолютний рекорд станом на серпень 2025 року — це 4 евакуації за 4 дні.

Якісна підготовка забезпечує 70 % успішності місій з НРК. У К-2 вона починається не під конкретну операцію. Тут вивчають нові моделі роботів. Всі НРК обов’язково спочатку тестують на полігонах, описують, розраховують максимально можливу вагу, яку вони можуть переносити. Роботів навіть нумерують, тому що кожен має свою специфіку застосування. Зібраними даними також діляться з виробниками, щоб оперативно покращувати НРК, ділиться Сєвєр.

— Війна — це середовище, яке постійно змінюється, розвивається, і якщо в розробників не буде найбільш актуальної інформації з поля бою, вони застаріють, стануть неефективними, вироби перестануть купляти. Певні розробники спеціально під нас розробили систему, де декілька батарей, і ми вже можемо покривати дальність у два рази більше.

Нові умови бойових дій

Інноваціями займаються і в самій бригаді, зокрема в царині боєприпасів. Вони потрібні і для дронів, і для НРК, які можуть займатися мінуванням або підвозити ці боєприпаси екіпажам дронів-бомберів.

Старший інженерного напряму К-2 Олексій на псевдо Комфі пригадує, що розробляти власні боєприпаси в підрозділі почали 2023 року, бо цей напрям має розвиватися паралельно з дронами. Попередньо у К-2 Комфі пройшов базову саперну підготовку, але мав додатково навчатися самостійно:

— Звичайно, досвіду взагалі ніякого не було, навіть спитати не було в кого, як це реалізувати. Тому коли ми починали, це було достатньо мучительно, бо ми з утра їдемо на виїзд, приїжджаємо з нього, щось думаємо, потім знову їдемо. Там виходить, не виходить, знову повертаємося до того. Там раз щось вийшло, два вийшло, все, значить потрібно більше, більше, більше.

За одну зміну екіпажі FPV відпрацьовують у середньому 100–150 боєприпасів. Процес виготовлення боєкомплектів кропіткий і вимагає багато контролю. До прикладу, у К-2 самостійно друкують елементи на 3D-принтері, бо колись стикнулися з тим, що не могли проконтролювати підрядника і пластик не підійшов під бойові потреби. Але такий процес цілком зрозумілий: якщо розвивається застосування дронів, мають розвиватися й майстерні.

На жаль, ворог так само вдосконалюється. Сєвєр намагається відстежувати їхні інновації. За його словами, росіяни не стільки вигадують щось своє, скільки намагаються вкрасти українські технології: якщо борт падає в сірій зоні чи на території ворога, противник усіма силами намагається його забрати.

Та найбільше ворог полює саме на екіпажі, бо це люди з досвідом:

— Перше, що ми стараємося розвити саме в нашому підрозділі, це вміння спланувати все правильно, з максимальною безпечністю для екіпажів, для людей. І з (якісним. — ред.) маскуванням. Бо вони охотяться за екіпажами. Один екіпаж мавіка може натворити стільки ділов.

«Уваги» від росіян до пілотів дронів не уникнути, адже зона роботи К-2 — переважно передній край лінії фронту. Командирці Лейлі хотілося б, щоб у цьому районі було складно шукати цілі для свого особового складу:

— Хочу досягнути моменту, коли не потрібно буде працювати вдень по ворожій піхоті, бо вона просто сюди не доходитиме. Якщо цього вимагає ситуація, хочу, щоб перед нами була випалена земля і піхота наша стояла в маневреній обороні, і ніхто її не чіпав.

Те, що роблять бійці К-2 зараз, вимагає колосальних зусиль. Росіяни прогресують, їхні дрони мають змогу залітати далі, вони частіше застосовують більш стійке до впливу РЕБ оптоволокно. Одна з їхніх тактик — застосування «сплячих» дронів, які опускаються на дорозі й чекають наближення української техніки.

Та й іще одна проблема залишається актуальною завжди — у росіян достатньо живої сили і вони не цінують своїх солдат, тож, на думку Сєвєра, потрібно шукати новітні інструменти, щоб мати перевагу над ворогом, особливо в застосуванні роботів.

— Це дуже перспективний напрям. Він має певні свої проблеми, але я думаю, що це буде вирішуватися. І взагалі бачу, наприклад, майбутню роботу піхотних підрозділів обов’язково з роботом. Він був би з РЕБом, тобто закривав би по певним частотам групу на якийсь радіус від роботи FPV. Плюс піхотинці не тягали б на собі ці важкі рюкзаки з РЕБом.

Сєвєр вважає, що іншого виходу в нас немає, адже мета росіян — винищити нас. Тож українці мають або бути готовими, або прийняти таку долю.

— Якщо вони працюють жорстко, нам треба працювати ще жорще, бо вони розуміють тільки силу. Тобто ніякі домовленості з ними не працюють. Вони починають вести діалог тільки тоді, коли, вибачте, їм дали п*зди, і вони хочуть підібратися поближче, щоб потім всунути ножа в спину.

Проте почути зневіру від бійців К-2 складно. Кожен розуміє, для чого перебуває на своєму місці, чому це важливо і що потрібно робити, щоб знищувати росіян. Особливу мотивацію мають ті, хто повертається з СЗЧ, адже вони отримують простір для своїх знань і досвіду. Це те, чого зараз не вистачає, за словами командувача Кирила Вереса:

— У нас нема великих проблем з особовим складом. З навченістю є. Хотілось би, щоб більше були навчені і прокачані, але прокачаємо. Це просто час, але люди зараз ідуть.

Ті, хто долучається до К-2, розуміють відповідальність і власну роль. Як-от командир інженерно-саперної роти Комфі:

— Я зрозумів, що те, як я зараз живу, чим займаюсь, це моє життя. В мене іншого не буде. Не потрібно думати, що завтра війна закінчиться чи приймуть закон про демобілізацію. Я не живу ілюзіями. Життя зараз іде, і я його тут живу. Тому можна різними популістичними фразами говорити, пояснювати, що я патріот, я люблю свою країну, але коли ти бачиш, як люди віддають своє життя, це все змінює.