Андрій Хливнюк: «Підхід до життя — сміючись»

Востаннє до цієї розмови ми бачилися з фронтменом гурту «Бумбокс» Андрієм Хливнюком у підвалі Veterano Pizza у Києві 2022 року. Там у темпі перших днів повномасштабної війни збиралася рота «Софія» батальйону тактико-оперативного реагування департаменту патрульної поліції. Він у колі ветеранів АТО/ООС, волонтерів медичного батальйону «Госпітальєри», підприємців та інших добровольців готувався до захисту столиці. У ті дні зʼявилося легендарне відео виконання пісні «Ой у лузі червона калина» з Софійської площі. Відтоді минуло багато часу і нам було про що спитати Андрія, який всі ці роки і служить, і продовжує бути фронтменом гурту.

Як тепер пишуться пісні? Чому не видаляє зі стрімінгових платформ російськомовні? І як його творчість допомагає воювати? Читайте в інтервʼю.

Бліц-факти

Більше адреналіну у виході на сцену чи у виїзді на бойові? — У виїзді на бойові.
Розвідка чи ураження? — Розвідка, ураження, дорозвідка.
Фугас чи термобар?¹Різновиди боєприпасів, якими споряджають дрони. — Термобар з осколком.
Найбільша розкіш на війні? — Вільний час.
Мій підрозділ для мене — це… Моя родина.
Найбожевільніша задача, яку ми виконали? — Вижили.
Найбільше мене дратує… Моя зіркова хвороба.
Найбільш зворушливий момент туру — це… Натовпи небайдужих людей.
Моя опора зараз — це… Ті, хто мене оточує.
Пісня, яка найкраще передає стан, у якому ви зараз? — Iʼm a Barbie girl in a Barbie world.
Найгірше запитання, яке колись ставили журналісти? — «Чому ви називаєтесь “Бумбокс”?» після 20 років існування гурту.

Черкаси і хвірточка на естетику

— Ваші рідні читали вам у дитинстві вірші Шевченка. Що памʼятаєте про це? Чи мало це на вас вплив?

— Мами читають дітям українською, одне з цього — Шевченко. Безумовно, це має вплив. Це наша культура. Ми всі — її частина. Ми під її впливом знаходимось, хочемо цього чи ні. Комусь від цього по кайфу, комусь не дуже. Я радий. І це ж мій земляк. Мені нещодавно посестра надіслала «Енеїду» з розбитого будинку на Донбасі зачитану, затерту, хтось там жив і її любив. Тепер вона в моїй бібліотеці займає почесне місце.

— Шевченко родом з Наддніпрянщини. Якими ви памʼятаєте Черкаси періоду 1990-х, часу свого становлення? Як місто впливало на ваше формування?

— Черкаси — це дуже тепле місто. Там є творча інтелігенція, глибоко закопана, але там багато людей було в мій час. І зараз є люди, які слідкують за тим, що відбувається у світі взагалі з культурою, літературою, мистецтвом. На мене сильно вплинуло те, що я жив поряд із майстернями художників. У сусідньому будинку Нарбут³Данило Нарбут — український художник театру, живописець. Син художника-графіка Георгія Нарбута. писав, Афонін⁴Віктор Афонін — художник, працює в галузі станкової та промислової графіки, графічного дизайну, плакату, живопису., Недосєко⁵Альберт Недосєко — український графік, живописець, монументаліст.. Такий контраст: з одного боку, 90-ті, трешняк, ти підліток і куриш за гаражами, а з іншого, багато цікавих інтелігентних людей.

До того ж я був хористом, в мене була така хвірточка невелика на щось більш естетичне. Зараз Черкаси розквітли, місто стало менш провінційним, там вирує життя. Намагаюся хоч раз на пів року заїхати туди, там моя мама.

— Фоззі з Фаготом казали, що обрали українську як мову своєї творчості, бо це було для них протестом, андеграундом — тоді більшість говорила російською. Як ви обрали для себе українську як мову творчості?

— Вона фірмово звучить у музиці. Я нею володів, це моя рідна мова. Ти обираєш мову як фарбу для вираження: емоційно навантажуєш твір і якщо володієш кількома мовами, то обираєш, чи він буде мʼякшим, чи жорсткішим. Як ти хочеш донести розпач чи ніжність ліричного героя. Рідною мовою послуговуватись легше, відповідно і матеріалу виходить більше.

— Українська для вас була про ніжність?

— Так. У Черкасах в роки моєї юності ми всі розуміли, що після 30–35 років всі переходять на українську. А в підлітковому віці всі російськомовні, бо інформаційний простір був так насичений і це пропагувалося. Російська — це друга в школі. У мене, правда, було більше уроків англійської, ніж російської, бо школа спеціалізована. Але дякую моїм вчителькам української, вони пристрасно любили свій предмет і привили нам цю любов.

«Більше не можу жити просто для себе»

— Коли вперше зʼявилось усвідомлення, що Росія і російське може становити загрозу?

— Коли вони почали захоплювати Крим. До цього не було навіть думки, що таке можливо.

— Революція гідності була для вас не першою революцією, ви були на Майдані 2004 року. Чи усвідомлювали ви ці два вектори можливого розвитку країни: заходоцентричний або проросійський?

— Мені вже було за 20 років, я вже трошки розумів, що відбувається і чого я і мої близькі прагнемо — жити у своїй країні. У це входить дуже багато, але це не змінює сутності, яка давно стала реальністю. З великою війною всім стало відомо, що Україна — незалежна європейська держава, де вона, хто такі українці. Раніше виникали питання: пострадянський простір, вони всі росіяни чи хто вони?

— Без Помаранчевої революції не було б Революції гідності, без Революції гідності не було б добробатів, які з нечисленними регулярними військовими частинами чинили спротив російській агресії 2014 року. А водночас багато людей озвучують думку, що ми змарнували дві революції, бо не реформували судову систему, не подолали корупцію, не викорінили російську. Чи могли ми зробити краще?

— І так, і ні. Цей процес відбувається. Ми хочемо швидко, а він іде, як іде. Мусимо робити своє. А чи ми змарнували щось? Мені здається, я жив. Не сильно я і марнував.

Всі люди хочуть жити мирним життям, вірячи в те, що зло не прийде в їхній дім. Але потураючи злу, ти його ще більше закликаєш в гості. Тому так, ми могли бути трошки більш підготовлені. Але готуючись, ми би більш жваво наблизили ці перегони за волю.
Хтось каже зараз: «От якби не було Майданів, не було б цієї війни!». Була би. Тільки з меншими шансами на перемогу.

— Ви були активним учасником Революції гідності. Що кардинально у вас змінилось після цього у творчості, цінностях?

— Активними учасниками Революції гідності були ті, хто віддав за неї своє життя. Я був (і то недовго) волонтером, водієм волонтерської швидкої, намагався допомогти чим міг. Змінилося все і докорінно. Стало очевидно, що влада не представляє інтереси людей. Що озброєні люди можуть відкрити вогонь на ураження по неозброєних людях. Що люди, які давали присягу, мусять тепер битися з тими, кому вони фактично цю присягу давали. Головне — стало ясно, що я більше не можу жити просто для себе. Ми не можемо просто будувати державу в державі, маленький колектив, який би був недотичний до того, що відбувається. Ми мусимо докласти зусиль, щоб допомогти якось тим, хто навколо. Так і відбулося.

Спочатку ми цуралися будь-якого агресивного способу і були просто волонтерами. А потім почалася велика війна і нам просто не залишили іншого вибору, як взяти до рук зброю.

— Чи була у вас думка про те, щоб долучитись 2014-го до Збройних сил?

— О, ні, я не вважав себе військовим. Я розумів, що можу набагато більше зробити як людина медійна, акумулювати кошти. Не все, що потрібно на війні, є у штатному забезпеченні. Постачаючи такі речі, ти рятуєш людей. А це має величезне значення, тому що армія — це еліта. Хоча це і зріз суспільства, але порівняйте нашу армію з російською і побачите, що наша — це еліта суспільства. Особливо ті, хто свідомо обрав цей шлях, вирішивши захистити слабших. Для мене це лицарі.

— А як еволюціонувала ця думка з часом, враховуючи, що 2022-го ви обрали для себе долучитись до Сил оборони?

— Моїх дітей почали бомбити. Що значить я для себе обрав? Було повідомлення про загальну мобілізацію чоловіків призовного віку. Працювали ТЦК, можна було отримати зброю та обороняти свої сімʼї від ворога, який ось тут і хоче їх вбити, пограбувати.

Мені здається, що люди, які брали участь в обороні будь-якого міста, назавжди тепер бачать у будь-якому місті можливість такого колапсу і подумки готуються до нього. У цьому і є розбіжність між людьми, які думають, що все буде як в мирному житті, і тими, хто знає, як буває, коли воно не так. У тих же декораціях, у тій же географічній точці.

«Не хочу жити опускаючи руки»

— Чому 2022 року ви опинились у підвалі Veterano Pizza, а не пішли в ТЦК чи якийсь підрозділ? Чому саме патрульна поліція і ті люди, з якими ви були на початку?

— Я знав цих людей, знав, що вони ветерани, що вони мене зможуть чомусь навчити. Це просто знайомі зійшлись до знайомих і вийшла рота людей. А долучились ми до патруля тому, що треба було захищати ту частину міста. Були розмови, що очікується десант на Соломі (Соломʼянський район Києва. — ред.) в районі аеропорту. Ми поїхали, зайняли там позиції. А потім зголосилися служити, допоки війна не добіжить кінця. Коли наша армія звільнила Київ, ми були направлені на Донбас, а звідти на битву за Миколаїв.

— Тоді всі були долучені до чогось важливого. Було відчуття, що немарно проживаєш кожен свій день. Чи є моменти з тих часів, за якими ви зараз ностальгуєте або маєте теплі спогади, незважаючи на той страшний час?

— Все наше суспільство повинно бути таким, яким був Київ, Миколаїв, Славік (Словʼянськ. — ред.) Харків, Херсон у перші дні війни. Ми не повинні втрачати цю хватку. Повинні бути консолідованим суспільством — як одне ціле. Тоді ми зможемо зламати хребта окупанту. Розділення може перетворити нас на залишки нації в еміграції. Хтось буде знищений, хтось десь асимілюється або буде гірко жалкувати, чому ми не знайшли в собі сили, чому між собою лаялись замість того, щоб допомогти одне одному і відбитись. Не можна забувати про цю мету, яка була очевидною тоді. Зараз вона очевидна для тих, хто служить, і тих, хто їм відчайдушно допомагає.

— Ми вміємо обʼєднуватись проти чогось, що загрожує нашому виживанню, але чи зможемо ми досягти єдності без погіршення ситуації? Що цій єдності може сприяти?

— Так а гірше нікуди вже. Ворог тисне на нас. Ми втрачаємо територію, хоч і помаленьку, наносячи величезні втрати. Ми у стані шаленої війни. Втратили тисячі найкращих наших громадян і продовжуємо втрачати їх щодня. Те, що ми до цього звикли як суспільство, не значить, що в нас все добре. Точиться найбільша в Європі з часів Другої світової війна. Війна за саме існування. Наш ворог вважає, що ми повинні зникнути з лиця землі, не тільки з політичної карти світу. Що ми якісь недолюди, погані росіяни. Які ще треба фактори, щоб обʼєднатися проти цього?

Страх невідомого народжує прагнення негайної справедливості. Але, може, треба почати помаленьку справедливість будувати навколо себе і розширювати далі, а не чекати, що хтось тобі це подарує. Мало того, що в нас боротьба з екзистенційним ворогом, так і боротьба з самими собою, щоби не перетворитися на того, з ким воюємо. Це ж війна світоглядів, абсолютної влади тирана і республіки, яка тільки народжується.

Світ не змінюється: багаті відкупляються грішми, владні роблять так, щоб ми просили зброю, а бідні розплачуються своїми дітьми. Така реальність, спробуємо змінити її? Мабуть, треба згадати, що еліта суспільства — це ті, які здатні за нього боротися. Кого вважали «блакитною кровʼю» — тих, хто бере зброю до рук і боронить, не жалкуючи своїх життів. Ними не можна правити, їх не можна просто поставити на коліна і сказати: «Тепер роби, що я скажу». Це вільні люди. Не будемо забувати про це — і все стане очевидно. Хочеш щось міняти — змінись сам хоча б трохи.

— Дуже багато шляхів як розʼєднувати, але що може підсилювати обʼєднання?

— Щоденна праця. Чесна, відверта. Просто робити свою справу дуже добре. Нас відрізнить тоді від інших не тільки сміливість, а й якість товарів, послуг (вже трохи знана за кордоном). Відрізнить підхід до життя — сміючись. І ми збудуємо те, що будуємо. Нас стане менше, але нікуди ми не дінемось, ми існували й будемо існувати. «Тепла ванна» Хливнюка! Але я не хочу жити опускаючи руки.

«Я скоро в “Пузатій хаті” за двох платитиму»

— Яку посаду в Силах оборони ви зараз обіймаєте?

— Я частина загону «Хижак» патрульної поліції України, прикомандированого до 426 окремого батальйону морської піхоти. Працюю в полі пілотом БпЛА. Ми починали з простеньких, а зараз вже оперуємо всім від Mavic до серйозних великих літаків, які літають далеко, несуть важко. Використовуємо ті засоби, які надає держава або на які донатять люди, що приходять на концерти раз чи два на рік.

По військовому званню, я, мабуть, молодший сержант, а по поліцейському — це капрал. Хотів би залишитись рядовим, якщо чесно. Не хочу робити карʼєри в силових структурах. У малих групах і загонах важливі не звання, а те, що ти можеш робити. Я командир маленького загону, взводний командир, це не той, хто у штабі. Я на роботу їжджу зі своїми людьми. Це велика відповідальність і честь, безумовно, але я не настільки командир, щоби не порадитися з усіма своїми бійцями, як виконати задачу.

— У вашому загоні є Стас Гуренко, який був режисером багатьох ваших кліпів. Чи є ще хтось із команди «Бумбокс»? І загалом, хто ваші люди?

— Уся моя команда «Бумбокс» стала забезпеченням. Уся наша робота направлена на те, щоб не тільки в нас, а ще в дуже багатьох підрозділів було те, що їм треба. Працює
Фонд Андрія Хливнюка⁹Благодійний фонд, створений 2022 року. Головною метою є забезпечення військових сучасними дронами., і працює добре. Левова частка цих коштів ідуть не нам. Бог у цій війні — це піхота, ми на неї молимось. Уся ця інженерна робота направлена на допомогу людям, які змушені безпосередньо знаходитись там у траншеї. Ось хто круті, ось хто наші супергерої. Ось у кого ми мали би брати інтервʼю, це наші рок-зірки, еліта.

— Розкажіть, коли ви вперше потрапили в Херсон після звільнення? Що памʼятаєте з херсонської наступальної операції, як ваш підрозділ був долучений?

— Ми брали участь у тих боях і продовжуємо звільнення Херсонщини. Якраз коли в Херсон заходили наші війська, я мусив поїхати в тур. Мій побратим тоді пише мені: «Я щойно заїхав в село зі старлінком. Хто тепер рок-зірка, котік? Що ти знаєш про популярність?». Прапор над містом підняли мої побратими. Я дуже радий цьому знайомству. Ми близькі і зараз, хоч вони на іншому напрямку воюють. Я потрапив у Херсон уже через декілька діб.

— Чи памʼятаєте свій стан, коли заходили у звільнені населені пункти?

— Щемкий досвід, хоч у моменті про це не думаєш. Ви просто радієте, жартуєте. Говорите: «А поїхали подивимося, де воно гупнуло, коли ми ото кидали, або зайдемо на позиції, за які ми бодалися, і побачимо, як вони там жили».

— На сторінці вашого підрозділу є відео уражень, але ви говорили, що цензуруєте їх, бо їх можуть побачити діти. Ця позиція контрастує з більш поширеною думкою, що треба викладати те, що чіпляє, бо воно може завіруситись, а потім конвертуватись у донати, рекрутинг. Чому ви для себе обрали такий спосіб?

— Маленькому загону добровольців не потрібен рекрутинг, до нього і так хочуть. А батальйону, полку потрібно, у них немає, наприклад, шлейфу мирного життя під назвою рок-гурт. Не хочу, щоб усі знали, як саме, де, коли, що ми робимо. Ті, кому потрібне постійне забезпечення, викладають свої результати і мають з цього [зиск]. Але існує інша система: ти просто доповідаєш нагору, що зроблена така-то робота, планується зробити те-то.

— Військо — це система, яка вимагає певних обмежень свободи, комфорту, часу. Творчість — це якраз про свободу. Як ці дві ваші ідентичності поєднуються і як загалом можна творити під час війни?

— До лікаря треба йти, тому що це роздвоєння особистості. Я скоро в «Пузатій хаті» за двох платитиму: це капралу, а це Хливнюку. Але нам усім треба це поєднувати. Організм атакує дуже небезпечна смертельна хвороба, треба боротися з цією хворобою, хочемо чи не хочемо. І бажано це зробити пріоритетом, інакше організм просто «крякне».

«Дурбецельність рок-гурту — безцінна»

— Під час окупації в Херсоні був волонтер Григорій Янченко, його називали «дядя Гріша». У нього ампутовані ноги, і він на електронному візку їздив по Херсону, вмикав гімн України і пісню «Ой у лузі червона калина» у вашому виконанні. Їздив, не боячись гауляйтерів, колаборантів і росіян. Ця пісня стала одним із символів нашого спротиву. Її історія починається з часів козаччини, її співали Українські січові стрільці на початку XX століття. І зараз, в XXI столітті, вона продовжує давати нам силу. Коли ви її співали, чи розмірковували над тяглістю цієї традиції і тим кодом, який закладений в деяких наших творах?

— Не в момент експромту на Софійській площі, а вже після, коли усвідомив значення. У кожної нації є своя така пісня. І вона виринає тоді, коли треба. Це як зброя, яка висить на стіні, але завжди в ідеальному стані. Приходить час, її звідти знімають і використовують, щоб ту хату, в якій вона висить, захистити.

— Зараз багато діячів мистецтва долучені до Сил оборони. На жаль, частина з них вже віддали своє життя в боротьбі. Як за таких умов виживання можна ще генерувати якісь сенси і створювати справжнє мистецтво?

— Результати говорять самі за себе. Один найпростіший випадок якийсь, одна есемеска дає тобі усвідомлення, що це важливо, надихає. Наприклад, як результат популярності цієї пісні нам надіслали багато речей, зокрема 200 чи 300 тисяч фунтів стерлінгів на плитоноски і надлегкі плити. Мій побратим Петро на днях надсилає фото плити і каже: «Слухай, а це було недарма. Мені в спину прилетіло дві кулі і я вижив». Це спрацювало завдяки тому, що 30 секунд свого життя витратив на експромт. У цьому ланцюгу є прямий причинно-наслідковий звʼязок, ти бачиш його щодня.

— У вас зʼявилась нова пісня. Читачі ваших соцмереж бачили її текст ще взимку. Як вона народилась і про що вам у ній найбільше болить?

— Коли це вже пісня, то вже не болить, вона живе своїм життям. Це спостереження за собою і своїми поряд, які переросли в написання спочатку простеньких рим, а потім аранжувалися під час туру. В Україні у нас немає часу цим займатися, я мушу бути в зоні відповідальності, щойно перетинаю кордон. Тури — це один місяць навесні і один восени. Інших відпусток я не можу собі взяти, і так почуття провини маю, що по місяцю там буваю. В турі ти можеш дотиснути до графіку один день і щось піднаписати. Цього разу в нас не було нічого, окрім замальовки тексту. Ще до великого вторгнення на одній з репетицій гурту ми просто джемили, і я це записав. Тепер знайшов цей запис, нагадав своїм музикантам. Деякі з них сказали: «Це взагалі ми граємо? А щось із цього буде?». «Ніхто не вийде з цієї студії, поки з цього щось не буде, тому що в нас є 8 годин, поїхали». І так народжуються тепер пісні. Вони мають для когось значення? Вау! Супер! Отже, вони спрацюють: дадуть можливість і мені їсти-пити, вдягати чистенькі шкарпетки, заправляти свій корчик, і ще дуже багато хороших справ можна буде зробити.

— Чи пишете ви зараз у стіл?

— Написав попсову ніжнятіну. Але дуже красива буде пісня. Колись вийде. І зараз ще працюю над піснею, яка, я вже думав, ніколи не побачить світ. Ще до війни написав її (російською мовою. — ред.), записав, аранжував. Класний вийшов хіп-хоп. Вона лягла на полицю в стіл, тому що мені гидко, це мова катів, які вбивають наших військових. Відомі вже видані пісні перекладати мені якось…

— Але коли на стрімінгових платформах лунає російськомовна пісня, то вони підтягують тобі в рекомендації російські. Чи не думали ви забрати їх звідти?

— З авторських надходжень я, в тому числі, забезпечую свій загін. Це просто відрізати самому собі гілку. Я не можу відріктися, я хочу, щоб це було інакше. І для цього треба робити новий матеріал. Що це за підчищання хвостів? Рильця вже в пушку. Та і це була інша реальність.

Так от, ця невидана пісня. Її ще ніхто не чув, її можна перекласти, і це такий квест, такий крутий процес. Я вже і попросив людей, які оперують словом, допомогти. Це для мене цікава можливість забутися, відійти від того, що відбувається навколо. Це як светр вʼязати, дуже класний досвід — писати пісні.

Скоро щось буде. Комусь приторне, комусь ніжне — по барабану. Ми, чорт забирай, попсова група, треба ж якось підтримувати імідж, а то інтервʼю соціальні, пісні-маніфести, всесвітній біль. Я не хочу перетворитися в рупор. Ця дурбецельність рок-гурту — безцінна. Вступаючи в доросле життя, стаючи соціально активними або, не дай Бог, політично активними, ви втрачаєте це. В нашій політиці прийнято вдавати з себе святих. Я зовсім не свята людина і не хочу грати в цю гру.

В рок-н-ролі немає звинувачень і знецінення, притаманного соціально значущій діяльності. Я сподіваюсь, наше суспільство колись перестане шукати собі месій і святих. Зрозуміють, що всі люди — люди, і почнуть адекватно це оцінювати. А до того не хочеться в цих накрохмалених сорочках грати.

— Кінооператор Ярослав Пілунський та Сергій Філімонов, який зіграв у кіно Олега Сенцова, зійшлись на думці, що щире і відверте кіно про війну зможуть показати лише люди, які мають цей досвід. На вашу думку, хто має право творити музику про війну?

— Обмежень немає. Творчість на те і творчість. Там не існує обмежень. Якщо це щиро, талановито, воно відгукнеться слухачеві.

— Ми сьогодні говорили про тяглість, як це було з народними піснями. Коли ви починали творити, були люди, якими ви надихались. Чи зберігається ця спадковість в українській музиці?

— Мабуть, зберігається. Хтось мені нещодавно писав із молодих популярних артистів (важка рок-група), що я їх надихнув. І я йому написав: «Тепер ти давай когось надихни».

— Ми не знаємо, на жаль, яким буде майбутнє, але сподіваємось, що в ньому будуть українці. Яке послання ви б залишили наступним поколінням?

— Це, здається, Курт Воннеґут сказав: «Після гречки кастрюльку мийте одразу».